Ми ті, що сто раз помирали,
безстрашно, ми падали вниз.
І знову, і знов оживали,
Та шлях наш травою заріс.

Не вернемось більше ніколи,
Ні я, ані ти й не вона.
Забута дорога до школи,
а вдома лиш матір сумна.

Ми разом отак відлітали,
далеко за край, назавжди.
Нікого ми так не кохали,
як світ де не знали нужди.

А інші, далекі, забуті,
Чекали роками на нас.
Ті бідні знайомі, роззуті,
що так рахували наш час.

Ми зрадники правди і волі,
нарциси самотні в саду.
Самі зайняли свої ролі,
накликавши горе і біду.

Як вітер, холодні, бездушні,
шукаємо спокій вночі.
Лиш стрілки стоять непорушні,
Згорів весь наш час у печі.

Нічого уже не вернути,
неправильно вибраний шлях.
Лишається тільки забути,
тримаючи попіл в руках.

(2012 р.)