Революція. Паралельний світ.
Уперше я це відчула іще під час мого першого приєднання до акції протесту на Майдані. Ні, не 23-25.12.2013, коли народ вийшов на підтримку євроінтеграції. Мій перший майдан був у липні цього року, так званий «Врадіївський майдан» - мирний протест проти свавілля міліції, до якого спонукало чергове звірство міліції проти громадянина, зґвалтування та жорстоке побиття жінки на Миколаївщині.
… Паралельний світ. У гущі подій ти просотуєшся бунтарським духом, відчуваєш себе борцем проти несправедливості. Поруч – такі ж полум’яні борці, заплакані старенькі матері, чиї діти, молоді хлопці та дівчата, полягли невинними жертвами від рук бандитів у погонах. Навколо – багато журналістів, хтось у когось бере інтерв’ю, хтось звертається з імпровізованої трибуни до не вельми чисельної аудиторії. І як апогей дійства – нічний розгін акції загоном беркуту, що чисельністю разів у десять переважає мітингувальників.
І впродовж усього часу описаних вище подій, буквально в десяти метрах від їх епіцентру- отой звичний, паралельний світ, де прогулюються за ручку закохані пари, п’ють пиво купки молодих хлопців, поспішають додому після роботи жіночки з повними пакунками продовольчого запасу. Вони дивляться на тебе, немов через площину невидимого екрану, вони не розуміють, що це за чергове зборище диваків. А потім, вже пізно увечері - ексклюзивний елемент дозвілля для тих, хто просто гуляє поруч – зачистка майдану… Пригадую, я тоді ще довго не могла прийти до тями, ночами снилися чорні каски, ребристі підошви і старенька білоголова бабуся, яку за руки й ноги витягують з палатки і волочать по плитах головного майдану країни… На той момент те видиво було для мене піком цинізму, шоком, за яким навіть не відчуваєш штурхана в плече і на крики «Геть звідси!» як оторопілий, мовчки йдеш у підземку і ще довго не помічаєш, що ти вже у звичному середовищі, звичному світі.
Зараз, пригадуючи той мій перший майдан, я розумію, що він був однією, далеко не першою, іскоркою народного невдоволення, з яких і виросло полум’я, що вже палахкотить на повну силу. А ще – що тоді нам дістався дуже лагідний беркут…
Паралельний світ… Допоки ти стоїш на Майдані, ти і сам трохи інший, ніж у звичній для тебе обстановці. Ти розумієш, що, як ніколи, причетний до чогось надважливого, неординарного. Хтось може прожити довге щасливе насичене подіями життя, але так і не відчути сотої долі тої значимості, яку в цей час відчуваєш ти, маленька краплина у морі, без якої того моря могло б і не бути. Ні, не тому, що ти в ньому відіграєш якусь центральну роль, а тому, що якби ти, той, хто стоїть поруч, п’ятий, десятий, зараз сиділи вдома, у теплі, в добрі, стерпівши черговий ляпас, не було б цього Майдану, цієї надії, цього паралельного світу.
Тільки у цьому надзвичайному світі ти можеш не на екрані телевізора, а вживу, побачити таку кількість публічних людей: зіштовхнутися в дверях Будинку Профспілок з Порошенком, і він привітно відповість на твоє «Доброго вечора!», пройти повз Віталія Кличка, як повз давнього знайомого, перекинутися парою слів з Луценком і надовго запам’ятати потиск його руки і промовлене особисто тобі майже зі сльозами на очах: «Дякую, що Ви тут»… Це завтра буде все по-іншому, життя увійде у звичну колію, політики знову стануть недосяжними, а сьогодні – всі разом, згуртовані і сконцентровані на перемозі.
У нашому звичному повсякденні ми іноді настільки збайдужілі, що легко проходимо повз тих, що потребують допомоги або бодай доброго слова. Якось воно вже нас так закрутило у вирі боротьби за виживання, зосередженості на власних проблемах, що тепер час від часу у мене виникають такі думки: а нам була потрібна ця революція, не тільки для того, щоб змінити владу – щоб змінити себе. Там, на Майдані, ти стаєш кращим, людянішим, чуйнішим. Ви б бачили ту чергу на запис у волонтери, чергу бажаючих щось зробити для інших просто так, безкоштовно! Ви б бачили тих простих громадян, що несуть з дому продукти, теплі речі, медикаменти. А я думаю: чому?!!! Чому ж ми тоді поза революцією не такі згуртовані, не такі чуйні? Чому помирають з голоду самотні старенькі люди, поневіряються багатодітні мами?
Той, хто і зараз далеко від революційного Майдану – не кілометрами, а духом, може не розуміти: як це там люди стоять на морозі вже стільки днів? Напевно, добре платять? Мені й самій таке питання задавали. Зроблю і у цій публікації невеличкий «ліричний відступ». Коли я мешкала у Києві (4 роки тому я переїхала зі столиці до Закарпаття), іноді доводилося підзаробляти у якості актора масових сцен на зйомках кінофільмів або реклами. Найчастіше – вночі, без відриву від основної роботи. Бувало, що й на морозі, з можливістю іноді погрітися у теплому приміщенні. Платили 80-100 грн. за зміну. Відпрацював, відразу ж одержав зароблене – і поїхав на свою основну роботу. Але тоді ти знаходився у цілковитій безпеці, дещо втомлений, але спокійний.
Стояти ніч на морозному вітрі, шукаючи затишок у щільному натовпі і постійно бути напоготові до нападу каско голових, що вже показали усій країні безмірність своєї зомбованої ненависті до народу незважаючи на вік і стать – це вже зовсім інша «масовка». І тут ти вже сам собі платиш сповна. Ніхто нікого не тримає, не змушує. Якщо б платили гроші, напевне, час від часу робили б якусь перекличку, щоб переконатися, що «працівник» постійно на місці, не втік у тепло-добро, щоб в кінці «зміни» прийти, як ні в чому не бувало, отримати «кревні». Нічого такого на Майдані нема. Це ж паралельний світ – там все не так, як ми звикли у повсякденні. Там кожен із нас платить свою данину історії, що твориться саме у цей час.
Революція в собі! Прийти на Майдан хоча б не надовго, навіть якщо не підтримуєш жодної з політичних сил, що взяли на себе відповідальність, навіть якщо євроінтеграція для тебе не принципова. Прийди, щоб відчути ні з чим не зрівняний дух національної єдності, візьми з собою частинку паралельного кращого світу і неси у своє життя, своє повсякдення, щоб ця революція стала останньою, щоб нам більше ніколи не довелося повставати за право називатися людьми…
Коментарі (2)
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --