07.12.2013
Найбільше багатство Майдану - його люди. Як і планувала, сьогодні допомагала на кухні. Навіть не знаю, котра з двох моїх сьогоднішніх героїнь вразила більше....
Першу звуть Ліза. Дівчина-інвалід. Коли їй допомагали одягати резинові рукавички на скорцюблені ручки, я думала:"Господи, що ж вона, сердешна, ними робитиме?". А вона так вправно відривала папірці з чайних пакетиків, щоб зручніше було заварювати велику кількість чаю для мітингувальників! А дівчата говорять, що вчора вона нарізала лимон для чаю. Хоч і покалічені від природи її рученята, але без сумнівів - золоті! Як і серце.
Друга - Наталя. Вже 23 роки живе в Німеччині. Батьки - в Італії. Близьких родичів в Україні не залишилося, та й сама сюди повертатися не має намірів. І тим не менше - накопичила 5 вихідних підряд, попереносила уроки учням (Наталя - викладач музики), залишила 13-річного сина на подругу-німкеню і прилетіла до Києва. Живе у готелі, тобто не має таких знайомих, у яких могла б зупинитися. Але їй не байдуже!!! "Я прилетіла, щоб хоча б чимось допомогти"...
Дорогі мої фізично здорові співвітчизниці, які ще жодного разу не були на Майдані! Я не маю права судити вас, я все одно люблю вас і поважаю. Але, вибачте, сьогодні я люблю і поважаю Лізу і Наталю більше, ніж вас...

09.12.2013
Сьогоднійшній день допомоги на кухні майдану відрізнявся від двох попередніх, які я там провела. Не тільки "перестановкою меблів" у робочому приміщенні чи "виробничим процесом", у якому я була задіяна. Атмосфера з самого ранку склалася, як на війні. Взагалі-то кухня - дещо інформаційно ізольований простір. Нарізуючи ковбасу на бутерброди чи розливаючи окріп у стаканчики для чаю, просто фізично не маєш часу цікавитися тим, що відбувається зовні. А сьогодні нам час від часу повідомляли тривожні новини. Далі - справжній екшн! Не хочу вихвалятися, але мені не було страшно, коли оголосили:"Усім жінками - терміново залишити приміщення і з речами евакуюватися на другий поверх". Майже як на екзамені - коли вже витяг білет - замість страху приходить:"Ну, будь, що буде!" Не було страшно і тоді, коли нам вже на другому поверсі проводили експрес-інструктаж, як правильно поводитися, якщо будуть бити.
Тривога виявилась хибною, і ми хвилин через 10 повернулися до роботи... Не було страшно і тоді, коли на кухню раптом зайшов священик у не звичному для такої місії одязі і почав освячувати і кухню, і кожного з нас...
Я ніколи не забуду, як попросили дівчат-добровольців у супроводі санітарного лікаря кухні віднести ящики з бутербродами і запропонувати поїсти голодним воїнам-силовикам, що взяли в облогу периметр революційного майдану. "Там голодні хлопці, яких забувають погодувати. Хоча вони і не бажані, але все ж гості." Дівчина, що працювала поруч зі мною, повернувшись з "бойового завдання" зі сльозами на очах розповідала, що під прицілом десятка камер воїни-МВС-ники відмовилися від пригощання, і дівчата просто поставили коробки з бутербродами перед стіною силовиків.
Не тремтіли жижки і тоді, коли увечері я виходила за периметр до станції метро "площа Льва Толстого" (оскільки найближчі до епіцентру революції станції закрили у зв'язку з начебто замінуванням і довелося ніс-в-ніс зіштовхнутися з "доблесними захисниками громадського порядку" - знаменитими вже на увесь світ беркутятами. Вже згодом, діставшись-таки закоркованої станції метро, я пошкодувала, що не здогадалася прочитати їм свою "Третю присвяту беркуту" - так, довільною прозою провела експромтну "виховну годину".
По-справжньому страшно мені стало тільки тепер - на нічну варту поїхав мій чоловік...

ніч 9-10 грудня. Протистояння.