Цього разу дітей ми з собою не брали. Залишили вдома, за 700 км від Майдану, найменшого на двох старших та стареньку бабусю.
Це тиждень тому, коли Майдан ще не був революційним, здавався відносно безпечним, ми провели три дні у Києві всією сім’єю. Діти ночували в теплі-добрі у родичів, поки тато ніс нічну варту, але дух Майдану все ж відчули.
А в суботу, побачивши, що сталося удосвіта, відразу ж поїхали до Києва вже удвох з чоловіком.
Тут я хочу зробити невеличкий «ліричний» відступ. Наш найменшенький – пізня дитина. Онук чоловіка всього на півроку молодший за нього, а моя онучка – на рік. Синочкові ще нема і трьох рочків. Це та-а-ака мамина дитина! Якщо, прокинувшись уночі, він не знаходить поруч мами (я в цей час або на кухні готую їжу «на завтра» для нашої великої сім’ї, або працюю за комп’ютером у сусідній кімнаті), тихенько вилізає з ліжечка і , сонненький, босоніж чимчикує на пошуки… А ще, коли вранці збираю його до дитсадочка і, вже повністю одягнувши, згадую, що забула мобільний на другому поверсі, біжу по сходах , він кидається услід.
- Чекай тут, я зараз повернуся, - намагаюся зупинити синочка, але він все одно підіймається угору слідом, наздоганяє, обіймає за ногу, ніби боїться, що я зникну з виду і загублюся, і так разом, вже поволі, ми йдемо шукати телефон…

...Виходячи з хати, я звернулася до неба: «Матінко Божа, на тебе їх лишаю»…

Знаю, що знайдуться ті, хто, читаючи ці рядки, подумає: «Ну от, знову ця Попелюшка піариться, вихваляється»… Але так само переконана, що знайдуться і мудрі розважливі люди, які зрозуміють, навіщо я все це пишу. Поважних причин для виправдання, чому я не на Майдані, можна знайти легко і багато. Як бачите, і у мене вони були. Серце матері-громадянки розривалося навпіл. На чашу вагів було покладено, з одного боку, сьогодення моїх діток, а з другого – їхнє майбутнє. Громадянство, зміцнене материнством, переважило.

І от позаду – і перший день вже революційного багатосоттисячного майдану, і перша тривожна ніч, і пікетування кабміну. Дасть Бог, я зберуся з думками і обов’язково опишу свої враження у подальших публікаціях. Зараз не про це.
Час від часу я знаходила можливість телефонувати додому, дізнаватися, як там діти. Доня Настуся (13 років), яка на час моєї відсутності замінила маленькому братикові маму, постійно скаржилася на головний біль і погане самопочуття, іноді плакала. «Дитина нервується, переживає за батьків, - думала я, - надивилася кадрів з Банкової…» Але на душі було неспокійно. У понеділок Настуся відвела братика до садочка, а сама до школи не пішла. Піднялася температура, і вона злягла. У вівторок мусили повернутися додому.
Ще з потяга я зателефонувала додому, попросила, щоб уранці малюка не відводили до садочка – дуже скучила. Це була наша перша така тривала розлука.
Синочок спершу стрибав від радості, потім на мій поклик побіг назустріч і за крок зупинився, ніби засоромився. А далі тихенько промовив:
- Я хочу притулитися до мамки…
А я згадала, як у понеділок увечері з головної сцени Майдану, стоячи на пронизливому вітрі, Ірина Фаріон розповіла притчу:
«До вчителя прийшли учні і попросили навчити їх мудрості і стійкості. Вчитель сказав:
- Роздягніться і вийдіть на мороз.
Послухалися, вийшли. Стоять, мерзнуть, терплять. Відчувають, що конають. Не встояли довго, та й повернулися до вчителя.
- А знаєте, чому вам було так тяжко? Чому не встояли?- запитує вчитель.- Бо вам не вистачило мудрості притулитися один до одного і зігрітися.»

P.S. Настусю поклали у лікарню. Гострий гайморит. Кажуть, за тиждень одужає. Мирна революція – процес тривалий, тож я ще обов’язково повернуся на Майдан. А поки що дуже прошу тебе, так-так, саме тебе: прийми від мене естафету, поїдь туди хоча б на день. Мій вклад у революцію «під йолкою» такий мізерний! Зроби і ти хоча б стільки ж. Піди, притулися до матінки України, і тобі там не буде ні холодно, ні самотньо. Обіцяю – я тебе через кілька днів заміню!