Людино! Почекай, будь ласко! Я хотів тобі дещо розповісти. Дещо надважливе. Таке важливе, як цигарка до ранкової кави. Стривай, я жартую! Це справді важлива річ. Я розповім тобі сон. Кому він приснився – тобі чи мені, чи ще кому, того не знаю. Але ось що там виділось. Коли ніч і земля, заколисані степовими вітрами, тихо приснули, відбулась дивна подія. Далекі і мрійливі вогники великого міста піднялися у небо. Витіснивши тамтешні зірки, вони посіли їхні місця. Вулиці посліпли, як очевидці на суді. Проспектні тополі шамотали свої незбагненні вірші у повітряну темінь. Бездомні собаки заскавчали сумно та здивовано. Раптом, не звідки, посипалися небесні зірки, срібні чарівні монетки. Вони падали на пилюгу асфальту, на металеві дахи домів, і розсипалися космічним сяйвом людських доль. Ті монетки – надії та сподівання жителів міста. Неонові лампи, прожектори, вуличні ліхтарі – все те, чим пишається нічний мурашник, піднялося на обрій, щоб добути людям щастя. Це щастя примхливим дощем заповнило порожнечу сплячих душ. Безкрайні мрії, виправдані нагороди життя впали на людей. Кожному тоді снилося невичерпність радості. У безногого колишнього шахтаря росли чудові ноги, у прапора на пагонах з’явилася генеральська зірка, маленькій Тетянці мати пофарбувала нігті. Щастя повного суміщення людини та світу розцвіло, як квітка папороті. Більше люди не страждали. Сльози були не солоні, а солодкі, як верхівки пасочок…Та нічого такого не було. Був лише чий-то сон, який минув із першим шумом ранкової реальності. Цікаво тільки, про що шамотіли проспектні тополі. Про що їхні зачудовані вірші. Може про важливість цигарки до ранкової кави? Чи про недосяжне щастя всіх невідомих істот, загублених на загубленій билинці у просторі Всесвіту? Хто зна…

Коли ти будеш вигідно дихати у смертному ліжку заколисаних надій, дивитись на світ через білі жалюзі і пити м’яку каву, то згадай як думати без змісту і жити без сподівання великих подій. Згадай що робиш первіше – прокидаєшся чи засинаєш? Існуєш чи жмуриш око від нестерпного вічного сяйва сонця? Пригадай, як вчили тебе жити, робити те, що неможливо але неодмінно. Тепер лежиш у ліжку і чуєш гарматні постріли недозрілих, але над суттєвих у Всесвіті думок. І що з того? Стеля сиплеться, стіни сиплються, кувалда потужної реальності б’є щиро по скроням, вибиває усе начебто правильне, натомість перетворюючи тебе у напівфабрикат трансцендентальних сполук власного его. Струм відключили, але лампа настільки ярко спалахнула у ту мить свого останнього подиву, що залило своїм зойком вічне сяйво того самого сліпого сонця. Тоді понівечились ідеї і остогидлі концепти, мірила совісті покотилися як сльози тонучого цуценята, і залишився тільки миттєвий сполох сорокаватної лампи на столі. Ти віриш у що не-будь? У примари слів, у фантомні події, у попільні хвилини та гнойне щастя? Якщо зробити тебе німим та глухим ідолом, чи будеш ти пити жертовну кров козлів та цнотливих дівчат? Що в тебе є вічного? – тільки та лампа-шибиниця, що втілює у собі душу твоєї останньої, вічної миті буття. Відкривай очі, щоб іх не виїло сяйвом химерних зірок, не роздерло пащою холодного космосу. Дивись бо! Патлаті комети вже сиплються через зачинене вікно твоєї кімнати, вони вже у крові, де знівічують твоє тіло щоб надати тобі, як скіфському богу, золоті шата нової свідомості. Тепер ти не помреш. Ковилятимеш курявою дорогою сивого Велеса, питимеш росу з тіла Венери і будеш радуватись, що ти є, що завжди тільки те і робиш, що є. Амінь.

Ти заплющуєш свої маленькі блискучі оченята і засипаєш до сонячного ранку. Весняний вітер дихає у кімнату свіжістю сподівань. Ти любиш спати з відчиненим вікном. Так. Ні… Почекайте… Брешу… Перший і останній раз у твоєму житті хтось заплющує твої очі. Вологою холодною рукою торкається твоєї шкіри, роблячи такий знайомий кіношний рух. Це рух останніх салютів, останнього шоколадного морозива, останніх пробач і люблю. Це рух надії на вічність буття, перепустка у мандаринові краї, де леви грають з телятами, а небо завжди нездоланно високе та смачне, як солодка вата… Ти точно мене не чуєш? На мить уявляю собі, що нічого навкруги немає окрім цієї клятої кімнати і мене. Ніякого вітру і ніяких левів. Тільки моя свідомість у темних кутках мого мозку. У ній є все, що можна назвати звичайним життям. Є ти, є любов, є нескінченність погляду на місяць, навкруги якого танцюють незміряні брильянтові світи…Але ж…але ж…так не треба. Я затуляю твої очі лівою долонею. Теплі струмки солоної рідини змочують мої щоки. Ці струмки - твоя ріка Лета, куди зливається все буття, всі елементи твоєї миті, що звалось життям, щоб стати…чимось іншим. Чимось навіки забутим через вир часу, як прочитана газета у осіннім парку на пожовклій лавці. Чимось незрівнянно іншим. Дихання. У кімнаті, в якій знаходиться дві людини, одне дихання моторошне і марудне. Я прихоплюю подих…Чекаю…Ще трохи…Але. Але життя бере своє. Подих. Видих. Так. Все минає. Небо прошпигує червоне проміння Сонця. Вікна якісь брудні. Їх неодмінно треба помити. Скоріше. Може саме зараз? Холодно. Дуже холодно. Ти така красива. Ти будеш першою у хорі янголів.