Ти заплющуєш свої маленькі блискучі оченята і засипаєш до сонячного ранку. Весняний вітер дихає у кімнату свіжістю сподівань. Ти любиш спати з відчиненим вікном. Так. Ні… Почекайте… Брешу… Перший і останній раз у твоєму житті хтось заплющує твої очі. Вологою холодною рукою торкається твоєї шкіри, роблячи такий знайомий кіношний рух. Це рух останніх салютів, останнього шоколадного морозива, останніх пробач і люблю. Це рух надії на вічність буття, перепустка у мандаринові краї, де леви грають з телятами, а небо завжди нездоланно високе та смачне, як солодка вата… Ти точно мене не чуєш? На мить уявляю собі, що нічого навкруги немає окрім цієї клятої кімнати і мене. Ніякого вітру і ніяких левів. Тільки моя свідомість у темних кутках мого мозку. У ній є все, що можна назвати звичайним життям. Є ти, є любов, є нескінченність погляду на місяць, навкруги якого танцюють незміряні брильянтові світи…Але ж…але ж…так не треба. Я затуляю твої очі лівою долонею. Теплі струмки солоної рідини змочують мої щоки. Ці струмки - твоя ріка Лета, куди зливається все буття, всі елементи твоєї миті, що звалось життям, щоб стати…чимось іншим. Чимось навіки забутим через вир часу, як прочитана газета у осіннім парку на пожовклій лавці. Чимось незрівнянно іншим. Дихання. У кімнаті, в якій знаходиться дві людини, одне дихання моторошне і марудне. Я прихоплюю подих…Чекаю…Ще трохи…Але. Але життя бере своє. Подих. Видих. Так. Все минає. Небо прошпигує червоне проміння Сонця. Вікна якісь брудні. Їх неодмінно треба помити. Скоріше. Може саме зараз? Холодно. Дуже холодно. Ти така красива. Ти будеш першою у хорі янголів.