«— Маріє! Ти наївнічаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова».

Микола Хвильовий

Коли ти будеш вигідно дихати у смертному ліжку заколисаних надій, дивитись на світ через білі жалюзі і пити м’яку каву, то згадай як думати без змісту і жити без сподівання великих подій. Згадай що робиш первіше – прокидаєшся чи засинаєш? Існуєш чи жмуриш око від нестерпного вічного сяйва сонця? Пригадай, як вчили тебе жити, робити те, що неможливо але неодмінно. Тепер лежиш у ліжку і чуєш гарматні постріли недозрілих, але над суттєвих у Всесвіті думок. І що з того? Стеля сиплеться, стіни сиплються, кувалда потужної реальності б’є щиро по скроням, вибиває усе начебто правильне, натомість перетворюючи тебе у напівфабрикат трансцендентальних сполук власного его. Струм відключили, але лампа настільки ярко спалахнула у ту мить свого останнього подиву, що залило своїм зойком вічне сяйво того самого сліпого сонця. Тоді понівечились ідеї і остогидлі концепти, мірила совісті покотилися як сльози тонучого цуценята, і залишився тільки миттєвий сполох сорокаватної лампи на столі. Ти віриш у що не-будь? У примари слів, у фантомні події, у попільні хвилини та гнойне щастя? Якщо зробити тебе німим та глухим ідолом, чи будеш ти пити жертовну кров козлів та цнотливих дівчат? Що в тебе є вічного? – тільки та лампа-шибиниця, що втілює у собі душу твоєї останньої, вічної миті буття. Відкривай очі, щоб іх не виїло сяйвом химерних зірок, не роздерло пащою холодного космосу. Дивись бо! Патлаті комети вже сиплються через зачинене вікно твоєї кімнати, вони вже у крові, де знівічують твоє тіло щоб надати тобі, як скіфському богу, золоті шата нової свідомості. Тепер ти не помреш. Ковилятимеш курявою дорогою сивого Велеса, питимеш росу з тіла Венери і будеш радуватись, що ти є, що завжди тільки те і робиш, що є. Амінь.