Я – нікому не потрібна купа дерева та струн. А ще – музики. Воно теплиться в мені, судомно чіпляється за розсохлу ненадійну оболонку. Вона в мені. Хоча давно ніхто не торкає моїх клавіш. Вони пожовкли, вищербилися. Одним словом, розбита щелепа, в зубах якої застряг віденський вальс.
До мене тулиться спітнілий пил. Тулиться, та струн душі йому не зачепити. Вони надійно захищені облупленим лакованим щитом.
Тебе торкнуться часу коси,
Не треба, не жахайся праху, -
По ньому пройдуть ноги босі,
Не вродить тільки поле краху…
Кришиться все : стеля, підлога, скло. Коли на мене падає шматочок квартири, я скрикую. Потім – радію. Зойк теж музика.
У моєму череві збудували місто мурахи. Коли вони повзають, то розлоскочують в мені спогади про маленьке створіння з червоними бантиками - парашутами. Сливові від чорнила пальці так приємно зігрівали в хуртовину…
Та все ж я не хочу, щоб вона прийшла. Я не люблю голомозих. А вона напевне острижена. До того ж, своїми вправами дівчисько розполохає мурашок. Люди в Місті на мить, а муравлики – на все життя. Життя старого пожовклого фортепіано.
За вибитими шибками Місто та Ніч. Я засну і побачу музику.

Коли впаде останній листок, під небом запанує прозора тиша. Отой скорцюблений, зсохлий, останній зачепить гірким черенком струну - павутинку на гітарі осені. Й тиховійний гук, ледь народившись, заплутається в глухих туманах і помре.
Ти біжиш, невміло затискаючи в п’ятірні полірованих каштанових їжаків. Переможно гукаєш цьому світові : «Я є!». Бредеш по морю сухого листу, почуваючи себе першопрохідцем.
Якось ти з особливою впертістю допитувався, хто засвічує в небі зірки і чи не затісно равликові в його кістяній хатинці.
Щодень ти нетерпляче визираєш у вікно й чекаєш , коли впаде останній листок. Ти щось загадав, синочку? Чи, може, просто , поблискуючи оченятами, будеш стежити за першим летом цього останнього?
Вже пізно. У твоїй кімнаті спалахує світлячок нічника. Ти зариваєшся в ковдру та посміхаєшся ще невидимому сну. А за вікном в агонії тріпоче останній лист.
Я теж загадала на нього.
Коли впаде останній лист, я знову прийду до броньованих дверей під’їзду. Ти застрибнеш до авто, а я подумки цілуватиму тебе. Я розповім тобі про зірки - ліхтарики й кумедного маленького равлика.
Ці секунди ми будемо разом, народжений і покинутий мною, мій коханий та навіки
безіменний для мене. Мій сину!
…Я прийду, коли впаде останній лист.

Кволе світло пробивалося крізь засиджені мухами шибки. Ті скалилися гостряками скляних уламків і тоненько гуділи під натиском вітру. Тим часом виснажене проміння поцяткувало загиджену недопалками підлогу. Зазирнуло до побитого емальованого відра з загуслою смердючою жижою. Кинуло полиск на обрамлене подушкою жіноче обличчя й вмерло.
Маруся розплющила очі, підвела голову, в якій з добрий місяць не виводилися бджоли. Їхнім гудінням Марусю кожного ранку обдаровувало похмілля, котре встигло стати звичкою. Приємною, але клопіткою : Юлька - самогонниця не давала в борг.
Маруся облизала розбиті губи й заматалася по хаті в пошуках заначки. З обпеченої спиртом горлянки раз - пораз виривалося тваринне мурчання, котре можна було розтлумачити приблизно так :
«Сука Юлька, без налічкі не дає. І картопльой не бєрьоть. А гдє я їй грошє візьму, розтуди її мать?! Раньше з - за рєбйонка на роботу не бралі. Намучилась с нім , поки не зконало. Аднім гємбєлєм мало, так другой сів на шию. Як дєтєй заводіть – то впєрєді планєти всєй. А калі карміть, так он кантужений. Козліна смєрдюча!»
Затертій декоровані іржавими краплями джинси Марусі замиготіли вже в іншій кімнаті, де , окрім облізлої канапи, з меблювання була лише сімейна світлина. На ній лежала чорна купа лахміття. А світлина зображувала високого парубійка під руку з симпатичною дівчиною – весільне фото Марії та Григорія Бобренків.
Жінка зітхнула.
«Правду мінє тоьтя казаля : не хаді за афганца. Не паслухалась. Тєпєрь сінякі нашу. І син бальной якійсь раділся. Тьху! Развалілся! Кабанюра. Канєшно, вчєра давал странє угля з цьой бєлобрисой крисай Галькой. Кабила! Ну пажді, змія, калі стара вєдьма не збрєхала, больше єго біля себе не увідіш! Уродіна! Вставай! Гріша, мать тваю, вставай!»
Маруся схилилася над чорною купою на канапі. Засмальцьовані пасма волосся лізли в підбиті очі.
«Гріша! Гдє дєсятку дєл? Вставай, падлюка! Я куріть хочу. Гріша?!»
Стягнула поплямовану роздерту ковдру. З - під неї оскляніло втупилися в стелю очі Грицька.
«Гріша?!!! Гріша, Грішенька! – термосила чоловіка за здерев’яніле плече, - Грішенька, я нє хотіла! Гріша!Я ж талькі шоб ти до теї курви нє хаділ! Грішенька, я нє хотіла! Грішенька!!»