Коли впаде останній листок, під небом запанує прозора тиша. Отой скорцюблений, зсохлий, останній зачепить гірким черенком струну - павутинку на гітарі осені. Й тиховійний гук, ледь народившись, заплутається в глухих туманах і помре.
Ти біжиш, невміло затискаючи в п’ятірні полірованих каштанових їжаків. Переможно гукаєш цьому світові : «Я є!». Бредеш по морю сухого листу, почуваючи себе першопрохідцем.
Якось ти з особливою впертістю допитувався, хто засвічує в небі зірки і чи не затісно равликові в його кістяній хатинці.
Щодень ти нетерпляче визираєш у вікно й чекаєш , коли впаде останній листок. Ти щось загадав, синочку? Чи, може, просто , поблискуючи оченятами, будеш стежити за першим летом цього останнього?
Вже пізно. У твоїй кімнаті спалахує світлячок нічника. Ти зариваєшся в ковдру та посміхаєшся ще невидимому сну. А за вікном в агонії тріпоче останній лист.
Я теж загадала на нього.
Коли впаде останній лист, я знову прийду до броньованих дверей під’їзду. Ти застрибнеш до авто, а я подумки цілуватиму тебе. Я розповім тобі про зірки - ліхтарики й кумедного маленького равлика.
Ці секунди ми будемо разом, народжений і покинутий мною, мій коханий та навіки
безіменний для мене. Мій сину!
…Я прийду, коли впаде останній лист.