Я – нікому не потрібна купа дерева та струн. А ще – музики. Воно теплиться в мені, судомно чіпляється за розсохлу ненадійну оболонку. Вона в мені. Хоча давно ніхто не торкає моїх клавіш. Вони пожовкли, вищербилися. Одним словом, розбита щелепа, в зубах якої застряг віденський вальс.
До мене тулиться спітнілий пил. Тулиться, та струн душі йому не зачепити. Вони надійно захищені облупленим лакованим щитом.
Тебе торкнуться часу коси,
Не треба, не жахайся праху, -
По ньому пройдуть ноги босі,
Не вродить тільки поле краху…
Кришиться все : стеля, підлога, скло. Коли на мене падає шматочок квартири, я скрикую. Потім – радію. Зойк теж музика.
У моєму череві збудували місто мурахи. Коли вони повзають, то розлоскочують в мені спогади про маленьке створіння з червоними бантиками - парашутами. Сливові від чорнила пальці так приємно зігрівали в хуртовину…
Та все ж я не хочу, щоб вона прийшла. Я не люблю голомозих. А вона напевне острижена. До того ж, своїми вправами дівчисько розполохає мурашок. Люди в Місті на мить, а муравлики – на все життя. Життя старого пожовклого фортепіано.
За вибитими шибками Місто та Ніч. Я засну і побачу музику.