Різко, безжально, беззвучно небо прорізала біла рівна лінія,. Голубе, світле безхмарне небо враз змінилося, ніби стало обрамлене болючим шрамом. Світ поділився на дві рівні частини: до і після, на його і її, на дві долі…
За якусь мить слід від літака розвіявся тихим туманом, небо знову стало цілим і незайманим. Зникло минуле і майбутнє, стало зараз, тепер. Шкода, що людське приречення не можливо так поєднати, і вже ніколи…, бо назавжди залишиться «його» і «її», «до» і «після», але вже не буде «зараз».

До мене сьогодні приходила гордість. Посиділа тихесенько біля ліжка, подивилась на моє щасливе обличчя, сумно похитала головою і пішла.
Вчора у мене було сумління, здивовано пожимало плечима, піднімало брови, мовчки задавало питання. Я прогнала його: «Йди, кажу!»
Переказували, що завтра прийде совість. Не знаю, чи зможу її вигнати…

Есемеска
Сердитий чайник кипів уже півгодини, та до нього ніхто не підходив. Спочатку він голосно кричав, хоча криком це не можна було назвати, швидше це був тоненький писклявий і пронизливий звук, що виривався з носика чайника, даючи знати про те, що його потрібно вимкнути. Потім це було просто розсерджене булькотіння води, що аж підіймала кришку, ніби хотіла подивитися, куди зникла господиня цього будинку і чому вона не спішить на роздратовані крики. Згодом із чайника повалила густа пара, заполонила невеличку кімнатку і повільно осідала на меблі, вікно, все кухонне начиння, на чепурні чашечки, що стояли тісненько одна біля одної, ніби трималися за руки. Чайнику завжди подобалося дивитися на ці вишукані філіжанки, вони були гарні та неповторні. Господиня квартири любила подорожувати і з кожної мандрівки привозила новий посуд, тому кожна чашка мала свою історію появи в цьому товаристві. Особливо чайникові подобалося віддавати свою гарячу воду отій маленькій білій філіжанці зі срібним обручем. Вона йому видавалася такою тендітною та цнотливою, що коли в неї наливали окріп, завжди журився, чи витримає вона його температуру. Одна лише чашка не любилася чайникові, ота, що була подарована чорнявим чоловіком, який не раз заходив на кухню, хоча філіжанка сама по собі була незвичайною і навіть гарною, бо іскрилася позолоченим оздобленням. Коли її вперше принесли до товариства, всі від подиву не могли відвести від неї очей. Вона була величенькою, цікавої форми, на ній був зображений химерний портрет молодої жінки: правильні риси обличчя, гарна статура, довге волосся вільно спадало на плечі. Та особливо вражали очі, вони манили глибиною і якоюсь вічною, ніколи й ніким не розгаданою загадкою. Навіть чайник забув про свою улюблену простеньку білу чашку і вдивлявся своїми кришечковими очицями на цю таємницю. Але згодом цей секрет був розгаданий просто та примітивно. Коли в чашку налили окріп, дівчина оголилася й почала нагадувати вульгарну дівицю з об’їзної. Вражений побаченим, чайник почервонів і від сорому відвів очі від цієї спочатку таємничої, а згодом такої немудрої чашки. Всі філіжанки полегшено зітхнули, а особливо ота біленька, вона осудливо подивилася на чайника, мовляв, от бачиш, який ти, зразу ж про мене забув, а виявляється не все те золото, що блищить. Лише темноволосий чоловік зайшовся реготом, коли продемонстрував таке перевтілення чашки, а потім здивовано дивився на господиню квартири: чого вона не сміється разом з ним?
Але зараз не про це, бо сьогодні всіх мешканців кухні цікавило одне-єдине запитання: куди зникла їхня господиня і чому вона, як завжди, не вбігає до кімнати за першим свистком чайника під мугикання лише їй відомої веселої мелодії та не наповнює кухню свіжими ароматами щойно прийнятої ванни. Звично своїми тоненькими пальчиками вона бере улюблену білу філіжанку (і, звичайно, улюбленицю чайника), наповнює її смачною кавою і з насолодою п’є. Інколи вона полюбляла класти у каву запашний кардамон чи палички кориці, і тоді все навколо сповнювалося запахом радості, щастя, життя.
Та сьогодні світ чомусь припинив своє існування, ніби завмер в очікуванні чогось невідомого, як грозова хмара, яка ось-ось розірветься лише від одного доторку. Всі питально дивилися на чайник, який стомився булькотіти і безнадійно поглядав на двері, в яких мала з’явитися вона…
Вона нарешті з’явилася. Ніби вона, а ніби й не вона. Йшла повільно, ледве пересуваючи ноги, обличчя стомлене, не виспане, темні кола під очима зробили її старшою на кілька років. Підійшла до плити, вимкнула чайник. У кімнаті зависла гнітюча тиша. Довго дивилася в запітніле вікно, ніби намагалася там знайти відповідь на питання, яке не давало спокою. Вона дивилася крізь усе і нічого не бачила. Ніби на автоматі, взяла першу чашку, що потрапила під руку, насипала туди дві ложки кави, залила окропом і пішла в іншу кімнату.
«Ну й що, що не взяла моє блюдце, – думала ця зелена чашка з китайськими візерунками, – добре, хоч так про мене згадала, а то ця біла філіжанка вже ціни собі не може скласти від пихи, що кожного ранку беруть лише її. І хоча мене придбано саме для зеленого чаю, сьогодні я спробую і смак кави. Але щось не так, навіть мене не тішить, що принесли до іншої кімнати, якось не так це має бути, щось таки сталося…». Чи то чашка так розхвилювалася від безлічі запитань, що полізли в її фарфорову голову, чи господиня була сьогодні занадто неуважна, кава пролилася на білий махровий халат, і на ньому з’явилася темна пляма.
«На мені ще плям не було, – подумав халат. – Так, мене прали не один раз, запихали разом з іншими білими речами в пральну машину, і я споглядав на весь світ догори дригом, обіймався з іншими кофтинками, яких, до речі, було небагато, бо я занадто великий. Пральна машина любила, як я до неї заходив, мене мили в делікатному режимі й обов’язково додавали такий приємний запах (господиня любила лаванду). Не потрібна, звичайно, сьогодні мені ця пляма, мене ж недавно лише випрали, і я ще пахну неповторною тонкою свіжістю гірської квітки. Я й так дуже здивувався, чого це мене витягли з шафи, зазвичай господиня брала мене на ніч, коли виходила з теплої ванни і йшла до ліжка, щоб якнайдовше затримати на своєму тілі тепло води. А вранці любила одягати шовковий, отой короткий, що привезений із Єгипту. Він надто вже пишався тим, що пошитий із натуральної тканини, але можна подумати я з поганої махри виготовлений. Я навіть знав, що справжня назва махри – фроте і що вперше бавовна, з якої я виготовлений, у з’явилася в Індії ще три з половиною тисяч років до нашої ери. Та про це нікому не розповідав, не любив хвалитися. Але сьогодні щось не те, щось не так, бо ніколи мене не одягали зранку. Певно, дуже вже самотньо та холодно моїй господині…»
Халат ще довго губився в своїх міркуваннях, тоді як мобільний телефон знав відповіді на всі запитання. Телефони взагалі знають дуже багато про своїх господарів, і навіть інколи значно більше, ніж вони самі знають про себе, бо ж люди не завжди здатні до правильної самооцінки. Так, телефону було зрозуміло все. Він добре знав терплячий характер господині, котра годинами вислуховувати нотації матері про те, що всі подруги її дочки вже дітей у школу ведуть, а вона й досі шукає свого принца; знав, що вона щира, бо завжди мала гроші, щоб позичити друзям, які не завжди спішили їх віддати, хоча сама до кінця місяця могла сидіти на одній каві та коржиках; знав, що була доброю і любила всіх, хто оточував її, навіть сусідські безпритульні коти і собаки з нетерпінням чекали моменту, коли вона йшла на роботу, бо тоді можна буде поласувати чимось смачненьким; знав, що була відповідальною та виконувала всі завдання свого шефа, жертвуючи вихідними днями.
Він багато про неї знав і зрадів не менше, ніж вона сама, коли в неї півроку тому з’явився чорнявий чоловік, бо чув, як змінювався і ставав оксамитовим її голос, ловив на собі її погляд, коли вона рахувала хвилини до ЙОГО дзвінка, відчував м’які доторки її руки, коли вона ніжно гладила телефон (а одного разу навіть поцілувала!). Вони могли годинами говорити ні про що, але у той же час таке важливе для них; вони могли годинами мовчати, але відчували, що чують одне одного. Якби виміряти їхнє спілкування по телефону в кілометрах, то, певно, відстань була б нескінченною. Вона чекала цих дзвінків, як свята, бо в нього була важлива робота, і він не міг до неї часто їздити, а на ніч теж ніколи не залишався, бо була хвора мати. Вона розуміла його, співчувала йому, любила його всім серцем, чекала на зустрічі, а особливо на дзвінки.
Та вчора вночі саме він, телефон, приніс їй есемеску, яка змінила, перевернула її звичне життя назавжди. Йому неприємно це згадувати, йому навіть боляче, але він зачитає це повідомлення всім, щоб усі речі, які оточували свою господиню і любили її кожен по-своєму, могли все збагнути: «Здрастуй! Це пише його дружина. Я знаю про ваш роман, який триває вже півроку. Думала, що мине швидко, бо в нього зазвичай таке буває, та цього разу, бачу, надовго. У нас двоє дітей. Думаю, тобі все зрозуміло…»

Від мене втік сон. Я просила його цього не робити, благала, та він не слухався. Принесла найтеплішу ковдру, найм’якшу подушку – не допомагало, позачиняла всі вікна та двері, щоб не було чути шуму міста – це теж не виручило. Мала надію, що вдержу сон за імлу-руку, та даремно. Сон, як туман, пройшов крізь мене, як пісок, просочився у найменші шпаринки і зник. Мені стало незатишно без нього, сумно.
Не спиться… Вийшла надвір. Лимонний місяць журно мерехтить на блискучому полотні ночі, зірки намистом розсипані у Всесвіті. Раптом осмислюю щось дуже важливе та необхідне для свого життя: я знаходжуся між небом і землею, живу між минулим та майбутнім, існую між вчора та завтра. Чому я не можу втримати рівновагу між цими світами? Що стримує мене у дотеперішньому і не впускає у майбуття? Нарешті усвідомлюю, що це та ниточка образи, що розіп’яла мою тривожну душу і безумно втримує мене у цупких обіймах щему, гризе зсередини та увесь час ятрить рану. Від вічного неспокою сьогодні душа почала пручатися, бо розуміє, що так далі не можна, бо хоче жити, отже, ще живе. ..
Поміж кронами дерев почав точитися оранжевий світанок. Думки, як сполохані птахи, порозліталися від мене, але враз стало тепло і затишно, тому що сьогодні я зрозуміла найважливіше: мені потрібне Прощення. Навчитися Прощати, Забувати, Залишати…
Як добре, що цієї ночі від мене втік сон.

Ти умієш літати з одним крилом? Якщо ти запитаєш, як людина може літати, тоді не відповідай. Якщо ти не знаєш, що таке крила, тоді промовчи. Якщо ти не довіряєш, йди від мене. А я упевнена, що все можливо. Лише потрібно підняти голову до неба, лише потрібно заплющити очі, лише потрібно прислухатися до серця, лише потрібно захотіти. А як з одним крилом піднятись, запитаєш… Відповім – обійми того, хто стоїть поруч!

У її літньомуволоссі заплуталася рання осінь. Вона хотіла її прогнати. Та не йшла. Тоді її вирішила впросити – не вдалось. Надумала зафарбувати, та колір залишився. Спробувала було вирвати –боляче. З часомзвиклася з думкою про те, що у її ще літньому волоссі заплуталася рання осінь. Подумала: "Літо залишилось у моїй душі».

Коли одного разу його погляд полонить твою душу, коли його слово проникне глибоко у твоє спрагле серце, коли його посмішка викличе шалені емоції світла та збудження, - то стережися, бо саме тоді це станеться. Ти - самостійна, впевнена, горда, незалежна - починаєш бути підвладною тільки йому, вся до останку, до краплі твого єства, так, як може належати жінка чоловікові. І твоя влада над собою, над своїми почуттями, емоціями пропадає, ти вже стаєш не своя, а його. Ти - маріонетка у руках лялькаря, який керує тобою, як у гарно поставленому сценарієві. Цей придуманий фільм подобається, бо це стан сп’яніння, блаженства відданості своєму володарю. Ти граєш цю роль з насолодою і не помічаєш, що тоненькі нитки, що зв’язують тебе з його впевненими руками, згодом перетворюються у товсті мотузки, які обгортають по всьому тілу та не дають рухатися самостійно. Ти пливеш по життю з непереказаними відчуттями насолоди та пристрасті, летиш за його поглядом, ловиш його жести, нетверезі туманні почуття бурлять у тобі і не дають шансу жодній іншій думці право бути почутою. Ти пливеш у просторі безмірної вічності, стаєш бездумно щасливою та зі швидкістю світла втрачаєш почуття реальності. Ти живеш ним, ти живеш для нього, тому що він уже живе у тобі…
Та, певно, зірка, яка падала у нічному небі, не стала вчасно загаданою тобою, і пристрасть до тебе чоловіка-лялькаря поволі вщухає. Він, як дитина, що вже доволі награлася колись бажаною гарною іграшкою, …… і вона згодом стала нецікавою, буденною, неяскравою та десь навіть обтяжливою?!. Тоді він дістає ніж і починає перерізати вени-нитки, що зв’язували ваші світи. Спочатку до серця…., і ти враз стаєш спустошеною та одинокою з глибокою раною у грудях, навіть не відчуваєш болі та не встигаєш усвідомити жаху того, що сталося. У тебе ще жевріє надія, бо тіло ще до нього прив’язане, і ти можеш ходити, щось робити, але все лише за порухом його владної руки. Ти відданими очима дивишся на нього та дарма…Один доторк - і ноги підкошуються, ти падаєш, один блиск леза - і ти лежиш нерухома. Ти навіть не думаєш, бо у думках жив лише він, ти забулась, як це…, як рухати руками, як ходити, бо тобою до цього часу керував лише він. Він, той, кого ти боготворила і на кого молилася довгими ночами, викинув зі свого життя, та навіть не усвідомив, як тобі жити далі, як навчитися по-новому дихати, дивитися на світ, вірити, відчувати…
Хвилі часу згодом змиють та зцілять болючі рани, наповнять твоє тіло життям, вдихнуть у молоде народжене серце повітря, і ти піднімешся з новими мріями, сподіваннями, але запам’ятаєш назавжди – ніколи неслід розчинятися у коханому, бо тоді станеш маріонеткою у його …руках.
2011

Сьогодні поміняю маску. Довго думаю, яку одягнути. Йду на зустріч зі старими друзями, на стільки старими, що й не пам’ятаю, коли бачились востаннє. Це звідти, звідки моє минуле,
давнє-давнє, але ж моє. Кажуть від минулого відмовлятися не потрібно, бо не буде майбутнього, то ж йду, не відмовляюся. Телефонний дзвінок, знайомий голос у слухавці, розігране здивування, домовленість по часу і збираюсь.

Одягну маску радісної безтурботної жінки, що дитячими очима дивиться на цей світ, бо за неї його побудував успішний чоловік. Гарний
варіант, та заздритимуть. А якщо одягнути ділову, і увесь час заклопотано подивлятися на годинник, бо зустріч на зустрічі і ніяк не вистачає вільного часу. Не цікаво. Маска нещасної
домогосподарки, що проводить все життя на кухні та вишукує пилинки на меблях теж не тішить. Стільки перебрала, шафи ламаються від кількості варіантів.

Що сьогодні одягнути? В чому йти? Що модно? Стільки років не бачитись зі старими друзями. А може, змити макіяж, і прийти так? Вже сама не пам’ятаю, яка я справжня... Не знаю, в чому вони прийдуть...
А ви в чому ходите?)

2013

Слова, як важке каміння, падали і падали на мою душу… Спочатку пробувала утікти, боронитися руками чи заплющити очі і думати, що то мені просто наснилось, що то моя хвора уява, бо, здавалось, не можливо витримати такі катування, такий незаслужений біль. Сльози образи принесли полегшення та ненадовго, вперта пам’ять повертала та повертала до темних хвилин мого життя. Ні, то були години, місяці, роки, безмірна вічність… Як довго? Скільки ще? Щем. Сум. Самотність.
Темно… Подивись, сьогодні новий місяць, говорять, що це на добре. Може, завтра буде краще? Так, якщо у кишені копійки. Копійки щастя,…радості,…любові,… розбитих мрій. Але ж вони є! Я загадаю бажання і кину їх у воду, хай вона змиє відчай та муку і принесе заспокоєння.
Крізь туманну мряку пробивається погляд сонця. Хоча він миттєвий та дарує заспокоєння, притуплює біль. За стільки днів вперше відчуваю, як елеєм розтікається спокій, і серце перестає шалено калатати, коли спогади прориваються до тих днів, коли слова падали і падали на мою душу…

2012

ЯТЕБЕЛЮБЛЮ народилося з одних вуст, їх підхопили інші. І воно почало жити. Помандрувало світом, фарбувало його в яскраві кольори, гріло душу, цілувало ніжно, лікувало самотність.
Та якось ЯТЕБЕЛЮБЛЮ чиїсь заклопотані вічними справами вуста не підхопили, і воно впало. Лежало довго, самотньо... Люди з головою поринули в проблеми, все відкладали та відкладали час, щоб пошукати ЯТЕБЕЛЮБЛЮ: думали, що ще встигнуть. Та не встигли… ЯТЕБЕЛЮБЛЮ померло.
Буває так, що інколи ЯТЕБЕЛЮБЛЮ можна втратити назавжди.

2012

Кожного вечора, лягаючи спати, Катерина молилася всім богам, що були на небі, та просила одного – трохи щастя, жіночого щастя. Десь доля заблукала на довгих життєвих дорогах, десь минула її зупинку і пішла до інших, щасливіших. Чи, може, тому, що в дитинстві мати любила співати, замість колискової, таку сумну пісню про долю? Чи так мало статися? А чи пригадає?
… Чи ти мене, мамо, в куплі не купала?
Чи ти мені, мамо, щастя не бажала?
…Не раз тебе, доню, в куплі я купала,
Не раз лиха доля в купіль заглядала…
…Терен зелененький не треба ламати,
Доля сама прийде, не треба шукати.
Пісня була така сумна, що аж за серце брала. Пам’ятає, як малою запитувала маму, а що таке доля? Мати пояснювала, що це такий життєвий шлях, яким кожен має пройти по землі, це хрест, який кожен має пронести сам. Але у всіх він різний, кожному він важкий, і кожен думає, що йому найгірше, але то не так. Усі люди однакові. Всіх любити потрібно, і прощати всім треба.
– А мене, мамо, будуть любити люди?
– Будуть, головне – навчися їм прощати, бо вони іноді не розуміють, що роблять.
– Я намагатимусь. Я спробую.
Важко було Катерині прощати людям, важко було розуміти їх.
Колись мама розказала, що як носила Катерину під серцем, то у велике свято взяла сокиру, щоб півня зарубати – холодець хотіла зварити. Стукнула по тонкій шиї птиці, і ніби в животі щось увірвалось. Згадала про свято, схопилася за живіт, кинулась до образів молитися та, видно, пізно було… Мабуть, саме тоді й відтяла долю своїй Катерині. Коли народилася дівчинка, то акушери аж голови відвернули. Такого ще не бачили: обличчя дівчинки було геть спотворене. Верхньої губи взагалі не було, а на правій щоці якась пляма вроджена, як павук, розповзлася.
Батько, коли свою дочку побачив, пішов від матері, не пробачив їй. Сказав, що грішна вона, тому й дитину таку народила. Та який там гріх? Просто виправдання собі знайшов, щоб не бачити дівчинку. Це була перша зрада, з усіх тих, що випали на її долю, зрада найріднішої людини. Але вона тоді ще про це не знала.
Катерина росла слухняною, доброю, хотіла бавитися з дітками, та мама не дозволяла їй: боялася, аби не образили. Все життя присвятила своїй дівчинці, всі гроші, які заробляла на декількох роботах, на операції відкладала, щоб хоч трохи зробити дитину щасливою. Багато пережила Катерина операцій, шрами після яких залишили свій вічний слід на її обличчі. Пізнала багато знущань та глузувань у школі, а потім в училищі. Сміялися з неї, лякались її, розмовляти не хотіли, зневажали дуже. Але пам’ятала мамину розмову про хрест, який має нести через усе своє життя не ображалася, прощала людям. Після закінчення навчання пішла працювати на будівництво малярем-штукатуром. Уникала товариства, закутувалася хусткою майже по очі, або прикривалася рукою і так ходила.
Любила читати, дуже любила… Увечері, коли вдома переробить усю роботу, старенькій матері допоможе, сідала за книжки, і так могла просидіти до ранку, настільки захопливі були романи, повісті, оповідання. Все вбирала в себе, думала, вимріювала, і так їй було добре, бо тут, у мрії, вона нікого не боялася, не соромилася, була відвертою, чесною, справжньою, такою, як усі. Вона була тут щасливою.
Дуже хотіла щастя жіночого. «Яке воно, те щастя? Моє лише в книжках буває», – казала собі.
Одного пізнього вечора поверталася з роботи. Була осінь, почало рано сутеніти. Йшла швидко, бо почав накрапати дощ. Уже майже дійшла до свого під’їзду, як почула якесь вовтузіння, глухі удари та стогін. Виглянула за ріг свого будинку і побачила, як двоє чоловіків ногами били людину, що котра скрутилася клубочком і боронилася від них, руками, прикриваючи голову.
– Що ви робите, нелюди! Залиште його! – несамовито закричала Катерина.
Ті навіть не повернули голови в її бік і продовжували систематично гамселити чоловіка ногами по голові, спині, руках. Не думаючи, чим це може обернутися для неї, вона кинулася на захист. Якась нелюдська сила взялась у ту мить в Катерини, розсердженим звіром кинулася на кривдників, хапала їх за ноги, кусала їх, ніби мстила за слабших, за себе , за свої образи, сльози, відчай, безсилля. Певно, страшною була в ті хвилини, бо чоловіки, відчувши всю ненависть та побачивши силу жінки, відсахнулися від неї.
– Ненормальна якась, – - крикнули і, схопивши барсетку й гаманець, що лежали на землі, швидко розчинилися в осінній темряві.
Катерина, тримаючись за розбитого носа, підповзла до потерпілого.
– Ви живий? – запитала у чоловіка.
– Якщо ви не небесний янгол, то швидше, що так, ні ж ні, – спробував пожартувати чоловік.
– Та ні, я точно не янгол. Я – людський гріх, – тихо відповіла дівчина.
Люди, що висунулися з вікон на крики Катерини, викликали швидку. Вона приїхала дуже швидко, і лікарі кинулися на допомогу потерпілим. У чоловіка було зламане ребро, його поклали на ноші та понесли в машину. Дівчина відмовилася їхати в лікарню і повільно пішла до додому.
Більше місяця минуло з того прикрого жахливого вечора. Ніс Катерини загоївся, але на серці дівчини залишився ще один пекучий шрам – слід людської жорстокості на серці дівчини. «У кожного свій хрест, своя доля, свій гріх, який мусиш спокутувати – розмірковувала вона, – кожному своє. Люди не розуміють інколи своїх учинків, не усвідомлюють їх, біжать за чимось примарним, несуттєвим, думають, що від цього стануть щасливішими. І на цьому шляху гублять головне, заради чого прийшли в цей світ, – доброту, ніжність, любов. Тоді в чому ж таки щастя? Можливо, в тому, щоб бути комусь потрібною. А кому я потрібна, крім старенької матері? Такий мій хрест, така в мене доля».
Одного разу у двері її квартири подзвонили. Дівчина здивувалася, бо до них ніхто ніколи не приходив, рідних і друзів не було. Відчинила двері і мало не зомліла – на порозі стояли квіти, величезний букет білих троянд на чоловічих ногах, бо самого чоловіка, який його тримав, не було видно.
– Ви, певно, помилилися квартирою, – не відводячи погляду від білих троянд, прошепотіла Катерина. І саме в цю мить шалена, навіжена думка пронизала її мозок: «Нехай ці квіти будуть для мене, тільки для мене!»
– Якщо тут живе найсміливіша і найвродливіша дівчина міста, то я не помилився, – відповів букет, за яким Катерина впізнала чоловіка, якому недавно врятувала життя.
Ніби окропом ошпарили дівчину його слова, зразу ж механічно затулила рукою обличчя.
Чоловік обережно відвів її руку і сказав:
– Ледве знайшов тебе… Ніколи так не роби, чуєш! Запам’ятай – ти найвродливіша дівчина на землі, з тобою не зрівняється жодна красуня планети, бо в тебе велике, ніжне серце. Місяць у лікарні пролежав, увесь час згадував, думав, аналізував. Скільки людей пройшло мимо, пробігли всі, серед них і чоловіки були, а тільки ти не пройшла байдуже, не злякалася грабіжників. Якби не ти – забили б на смерть. Ну, що, на чай запрошують у цій квартирі?
… Терен зелененький не треба ламати,
Доля сама прийде, не треба шукати…

Ти умієш це слухати? Ти чуєш це? Зупинись на мить! Це лише частинка швидкоплинного часу, але вона твоя, бо подарована долею лише тобі. Хочеш це побачити? Зрозуміти…
Це ж про життя твоє багатогранне, світле, дивовижне, непередбачуване, непрочитане та незрозуміле ніким, крім тебе, бо воно осмислене осінніми прохолодними вечорами, в останньому подиху денного світла, а, можливо, під вранішньою самотньою зіркою прозорого неба, яку кожен, хто захоче, може побачити, лише слід підняти погляд. Прислухайся! Чи це про чисту сльозу, яка залишає сліди світла на твоїй стривоженій душі, що благає про допомогу. Чи то про весняну посмішку, що як перший промінь сонця цілує тебе, і ти упевнено біжиш у завтрашній день. Дослухайся! Чи то про такий відчай і біль, невимовний словами, бо вони раптово втрачаються, не відчуті чужим серцем, а ти хотів, щоб воно стало рідним. Чи то про несказане слово, що зависло десь там у мовчанні, але вже так давно очікуване тобою. Зрозумій! Чи це не про вічний шум морських хвиль, що, перешіптуючись між собою, забирають у глибину твоє минуле, теперішнє і майбутнє. Чи то просто мрійливі думки про все одразу …
Ти умієш це слухати? Ти чуєш це? Зупинись на мить! Це лише сота секундочка часу, але вона твоя, бо подарована долею лише тобі..

Якби …
Якби я була небом, то стала б прозорою, легкою, вічною, бо йому немає меж.
Ти мріяв би про мене.
Якби я була зіркою, то сяяла б вічним світом, рятувала самотність від відчаю, давала надію.
Ти дивився б на мене.
Якби я була вітром, побувала б усюди, літала безкрило, хвилі наганяла, дерева колихала.
Ти дихав би мною.
Якби я була дощем, то б нитками на землю спускалась, теплими зливами проливалась.
Ти пив би мене.
Якби я була травою, то свіжість роси ранішньої дарувала б, твої кроки обгортала.
Ти торкався б мене.
Якби я була думкою, то поселилась би у твоїй голові.

04.08.2012