Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.15
11:56
У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
2026.03.15
10:51
Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
2026.03.15
02:02
Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тая Яковлєва (2013) /
Проза
Есемеска
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Есемеска
Есемеска
Сердитий чайник кипів уже півгодини, та до нього ніхто не підходив. Спочатку він голосно кричав, хоча криком це не можна було назвати, швидше це був тоненький писклявий і пронизливий звук, що виривався з носика чайника, даючи знати про те, що його потрібно вимкнути. Потім це було просто розсерджене булькотіння води, що аж підіймала кришку, ніби хотіла подивитися, куди зникла господиня цього будинку і чому вона не спішить на роздратовані крики. Згодом із чайника повалила густа пара, заполонила невеличку кімнатку і повільно осідала на меблі, вікно, все кухонне начиння, на чепурні чашечки, що стояли тісненько одна біля одної, ніби трималися за руки. Чайнику завжди подобалося дивитися на ці вишукані філіжанки, вони були гарні та неповторні. Господиня квартири любила подорожувати і з кожної мандрівки привозила новий посуд, тому кожна чашка мала свою історію появи в цьому товаристві. Особливо чайникові подобалося віддавати свою гарячу воду отій маленькій білій філіжанці зі срібним обручем. Вона йому видавалася такою тендітною та цнотливою, що коли в неї наливали окріп, завжди журився, чи витримає вона його температуру. Одна лише чашка не любилася чайникові, ота, що була подарована чорнявим чоловіком, який не раз заходив на кухню, хоча філіжанка сама по собі була незвичайною і навіть гарною, бо іскрилася позолоченим оздобленням. Коли її вперше принесли до товариства, всі від подиву не могли відвести від неї очей. Вона була величенькою, цікавої форми, на ній був зображений химерний портрет молодої жінки: правильні риси обличчя, гарна статура, довге волосся вільно спадало на плечі. Та особливо вражали очі, вони манили глибиною і якоюсь вічною, ніколи й ніким не розгаданою загадкою. Навіть чайник забув про свою улюблену простеньку білу чашку і вдивлявся своїми кришечковими очицями на цю таємницю. Але згодом цей секрет був розгаданий просто та примітивно. Коли в чашку налили окріп, дівчина оголилася й почала нагадувати вульгарну дівицю з об’їзної. Вражений побаченим, чайник почервонів і від сорому відвів очі від цієї спочатку таємничої, а згодом такої немудрої чашки. Всі філіжанки полегшено зітхнули, а особливо ота біленька, вона осудливо подивилася на чайника, мовляв, от бачиш, який ти, зразу ж про мене забув, а виявляється не все те золото, що блищить. Лише темноволосий чоловік зайшовся реготом, коли продемонстрував таке перевтілення чашки, а потім здивовано дивився на господиню квартири: чого вона не сміється разом з ним?
Але зараз не про це, бо сьогодні всіх мешканців кухні цікавило одне-єдине запитання: куди зникла їхня господиня і чому вона, як завжди, не вбігає до кімнати за першим свистком чайника під мугикання лише їй відомої веселої мелодії та не наповнює кухню свіжими ароматами щойно прийнятої ванни. Звично своїми тоненькими пальчиками вона бере улюблену білу філіжанку (і, звичайно, улюбленицю чайника), наповнює її смачною кавою і з насолодою п’є. Інколи вона полюбляла класти у каву запашний кардамон чи палички кориці, і тоді все навколо сповнювалося запахом радості, щастя, життя.
Та сьогодні світ чомусь припинив своє існування, ніби завмер в очікуванні чогось невідомого, як грозова хмара, яка ось-ось розірветься лише від одного доторку. Всі питально дивилися на чайник, який стомився булькотіти і безнадійно поглядав на двері, в яких мала з’явитися вона…
Вона нарешті з’явилася. Ніби вона, а ніби й не вона. Йшла повільно, ледве пересуваючи ноги, обличчя стомлене, не виспане, темні кола під очима зробили її старшою на кілька років. Підійшла до плити, вимкнула чайник. У кімнаті зависла гнітюча тиша. Довго дивилася в запітніле вікно, ніби намагалася там знайти відповідь на питання, яке не давало спокою. Вона дивилася крізь усе і нічого не бачила. Ніби на автоматі, взяла першу чашку, що потрапила під руку, насипала туди дві ложки кави, залила окропом і пішла в іншу кімнату.
«Ну й що, що не взяла моє блюдце, – думала ця зелена чашка з китайськими візерунками, – добре, хоч так про мене згадала, а то ця біла філіжанка вже ціни собі не може скласти від пихи, що кожного ранку беруть лише її. І хоча мене придбано саме для зеленого чаю, сьогодні я спробую і смак кави. Але щось не так, навіть мене не тішить, що принесли до іншої кімнати, якось не так це має бути, щось таки сталося…». Чи то чашка так розхвилювалася від безлічі запитань, що полізли в її фарфорову голову, чи господиня була сьогодні занадто неуважна, кава пролилася на білий махровий халат, і на ньому з’явилася темна пляма.
«На мені ще плям не було, – подумав халат. – Так, мене прали не один раз, запихали разом з іншими білими речами в пральну машину, і я споглядав на весь світ догори дригом, обіймався з іншими кофтинками, яких, до речі, було небагато, бо я занадто великий. Пральна машина любила, як я до неї заходив, мене мили в делікатному режимі й обов’язково додавали такий приємний запах (господиня любила лаванду). Не потрібна, звичайно, сьогодні мені ця пляма, мене ж недавно лише випрали, і я ще пахну неповторною тонкою свіжістю гірської квітки. Я й так дуже здивувався, чого це мене витягли з шафи, зазвичай господиня брала мене на ніч, коли виходила з теплої ванни і йшла до ліжка, щоб якнайдовше затримати на своєму тілі тепло води. А вранці любила одягати шовковий, отой короткий, що привезений із Єгипту. Він надто вже пишався тим, що пошитий із натуральної тканини, але можна подумати я з поганої махри виготовлений. Я навіть знав, що справжня назва махри – фроте і що вперше бавовна, з якої я виготовлений, у з’явилася в Індії ще три з половиною тисяч років до нашої ери. Та про це нікому не розповідав, не любив хвалитися. Але сьогодні щось не те, щось не так, бо ніколи мене не одягали зранку. Певно, дуже вже самотньо та холодно моїй господині…»
Халат ще довго губився в своїх міркуваннях, тоді як мобільний телефон знав відповіді на всі запитання. Телефони взагалі знають дуже багато про своїх господарів, і навіть інколи значно більше, ніж вони самі знають про себе, бо ж люди не завжди здатні до правильної самооцінки. Так, телефону було зрозуміло все. Він добре знав терплячий характер господині, котра годинами вислуховувати нотації матері про те, що всі подруги її дочки вже дітей у школу ведуть, а вона й досі шукає свого принца; знав, що вона щира, бо завжди мала гроші, щоб позичити друзям, які не завжди спішили їх віддати, хоча сама до кінця місяця могла сидіти на одній каві та коржиках; знав, що була доброю і любила всіх, хто оточував її, навіть сусідські безпритульні коти і собаки з нетерпінням чекали моменту, коли вона йшла на роботу, бо тоді можна буде поласувати чимось смачненьким; знав, що була відповідальною та виконувала всі завдання свого шефа, жертвуючи вихідними днями.
Він багато про неї знав і зрадів не менше, ніж вона сама, коли в неї півроку тому з’явився чорнявий чоловік, бо чув, як змінювався і ставав оксамитовим її голос, ловив на собі її погляд, коли вона рахувала хвилини до ЙОГО дзвінка, відчував м’які доторки її руки, коли вона ніжно гладила телефон (а одного разу навіть поцілувала!). Вони могли годинами говорити ні про що, але у той же час таке важливе для них; вони могли годинами мовчати, але відчували, що чують одне одного. Якби виміряти їхнє спілкування по телефону в кілометрах, то, певно, відстань була б нескінченною. Вона чекала цих дзвінків, як свята, бо в нього була важлива робота, і він не міг до неї часто їздити, а на ніч теж ніколи не залишався, бо була хвора мати. Вона розуміла його, співчувала йому, любила його всім серцем, чекала на зустрічі, а особливо на дзвінки.
Та вчора вночі саме він, телефон, приніс їй есемеску, яка змінила, перевернула її звичне життя назавжди. Йому неприємно це згадувати, йому навіть боляче, але він зачитає це повідомлення всім, щоб усі речі, які оточували свою господиню і любили її кожен по-своєму, могли все збагнути: «Здрастуй! Це пише його дружина. Я знаю про ваш роман, який триває вже півроку. Думала, що мине швидко, бо в нього зазвичай таке буває, та цього разу, бачу, надовго. У нас двоє дітей. Думаю, тобі все зрозуміло…»
Сердитий чайник кипів уже півгодини, та до нього ніхто не підходив. Спочатку він голосно кричав, хоча криком це не можна було назвати, швидше це був тоненький писклявий і пронизливий звук, що виривався з носика чайника, даючи знати про те, що його потрібно вимкнути. Потім це було просто розсерджене булькотіння води, що аж підіймала кришку, ніби хотіла подивитися, куди зникла господиня цього будинку і чому вона не спішить на роздратовані крики. Згодом із чайника повалила густа пара, заполонила невеличку кімнатку і повільно осідала на меблі, вікно, все кухонне начиння, на чепурні чашечки, що стояли тісненько одна біля одної, ніби трималися за руки. Чайнику завжди подобалося дивитися на ці вишукані філіжанки, вони були гарні та неповторні. Господиня квартири любила подорожувати і з кожної мандрівки привозила новий посуд, тому кожна чашка мала свою історію появи в цьому товаристві. Особливо чайникові подобалося віддавати свою гарячу воду отій маленькій білій філіжанці зі срібним обручем. Вона йому видавалася такою тендітною та цнотливою, що коли в неї наливали окріп, завжди журився, чи витримає вона його температуру. Одна лише чашка не любилася чайникові, ота, що була подарована чорнявим чоловіком, який не раз заходив на кухню, хоча філіжанка сама по собі була незвичайною і навіть гарною, бо іскрилася позолоченим оздобленням. Коли її вперше принесли до товариства, всі від подиву не могли відвести від неї очей. Вона була величенькою, цікавої форми, на ній був зображений химерний портрет молодої жінки: правильні риси обличчя, гарна статура, довге волосся вільно спадало на плечі. Та особливо вражали очі, вони манили глибиною і якоюсь вічною, ніколи й ніким не розгаданою загадкою. Навіть чайник забув про свою улюблену простеньку білу чашку і вдивлявся своїми кришечковими очицями на цю таємницю. Але згодом цей секрет був розгаданий просто та примітивно. Коли в чашку налили окріп, дівчина оголилася й почала нагадувати вульгарну дівицю з об’їзної. Вражений побаченим, чайник почервонів і від сорому відвів очі від цієї спочатку таємничої, а згодом такої немудрої чашки. Всі філіжанки полегшено зітхнули, а особливо ота біленька, вона осудливо подивилася на чайника, мовляв, от бачиш, який ти, зразу ж про мене забув, а виявляється не все те золото, що блищить. Лише темноволосий чоловік зайшовся реготом, коли продемонстрував таке перевтілення чашки, а потім здивовано дивився на господиню квартири: чого вона не сміється разом з ним?
Але зараз не про це, бо сьогодні всіх мешканців кухні цікавило одне-єдине запитання: куди зникла їхня господиня і чому вона, як завжди, не вбігає до кімнати за першим свистком чайника під мугикання лише їй відомої веселої мелодії та не наповнює кухню свіжими ароматами щойно прийнятої ванни. Звично своїми тоненькими пальчиками вона бере улюблену білу філіжанку (і, звичайно, улюбленицю чайника), наповнює її смачною кавою і з насолодою п’є. Інколи вона полюбляла класти у каву запашний кардамон чи палички кориці, і тоді все навколо сповнювалося запахом радості, щастя, життя.
Та сьогодні світ чомусь припинив своє існування, ніби завмер в очікуванні чогось невідомого, як грозова хмара, яка ось-ось розірветься лише від одного доторку. Всі питально дивилися на чайник, який стомився булькотіти і безнадійно поглядав на двері, в яких мала з’явитися вона…
Вона нарешті з’явилася. Ніби вона, а ніби й не вона. Йшла повільно, ледве пересуваючи ноги, обличчя стомлене, не виспане, темні кола під очима зробили її старшою на кілька років. Підійшла до плити, вимкнула чайник. У кімнаті зависла гнітюча тиша. Довго дивилася в запітніле вікно, ніби намагалася там знайти відповідь на питання, яке не давало спокою. Вона дивилася крізь усе і нічого не бачила. Ніби на автоматі, взяла першу чашку, що потрапила під руку, насипала туди дві ложки кави, залила окропом і пішла в іншу кімнату.
«Ну й що, що не взяла моє блюдце, – думала ця зелена чашка з китайськими візерунками, – добре, хоч так про мене згадала, а то ця біла філіжанка вже ціни собі не може скласти від пихи, що кожного ранку беруть лише її. І хоча мене придбано саме для зеленого чаю, сьогодні я спробую і смак кави. Але щось не так, навіть мене не тішить, що принесли до іншої кімнати, якось не так це має бути, щось таки сталося…». Чи то чашка так розхвилювалася від безлічі запитань, що полізли в її фарфорову голову, чи господиня була сьогодні занадто неуважна, кава пролилася на білий махровий халат, і на ньому з’явилася темна пляма.
«На мені ще плям не було, – подумав халат. – Так, мене прали не один раз, запихали разом з іншими білими речами в пральну машину, і я споглядав на весь світ догори дригом, обіймався з іншими кофтинками, яких, до речі, було небагато, бо я занадто великий. Пральна машина любила, як я до неї заходив, мене мили в делікатному режимі й обов’язково додавали такий приємний запах (господиня любила лаванду). Не потрібна, звичайно, сьогодні мені ця пляма, мене ж недавно лише випрали, і я ще пахну неповторною тонкою свіжістю гірської квітки. Я й так дуже здивувався, чого це мене витягли з шафи, зазвичай господиня брала мене на ніч, коли виходила з теплої ванни і йшла до ліжка, щоб якнайдовше затримати на своєму тілі тепло води. А вранці любила одягати шовковий, отой короткий, що привезений із Єгипту. Він надто вже пишався тим, що пошитий із натуральної тканини, але можна подумати я з поганої махри виготовлений. Я навіть знав, що справжня назва махри – фроте і що вперше бавовна, з якої я виготовлений, у з’явилася в Індії ще три з половиною тисяч років до нашої ери. Та про це нікому не розповідав, не любив хвалитися. Але сьогодні щось не те, щось не так, бо ніколи мене не одягали зранку. Певно, дуже вже самотньо та холодно моїй господині…»
Халат ще довго губився в своїх міркуваннях, тоді як мобільний телефон знав відповіді на всі запитання. Телефони взагалі знають дуже багато про своїх господарів, і навіть інколи значно більше, ніж вони самі знають про себе, бо ж люди не завжди здатні до правильної самооцінки. Так, телефону було зрозуміло все. Він добре знав терплячий характер господині, котра годинами вислуховувати нотації матері про те, що всі подруги її дочки вже дітей у школу ведуть, а вона й досі шукає свого принца; знав, що вона щира, бо завжди мала гроші, щоб позичити друзям, які не завжди спішили їх віддати, хоча сама до кінця місяця могла сидіти на одній каві та коржиках; знав, що була доброю і любила всіх, хто оточував її, навіть сусідські безпритульні коти і собаки з нетерпінням чекали моменту, коли вона йшла на роботу, бо тоді можна буде поласувати чимось смачненьким; знав, що була відповідальною та виконувала всі завдання свого шефа, жертвуючи вихідними днями.
Він багато про неї знав і зрадів не менше, ніж вона сама, коли в неї півроку тому з’явився чорнявий чоловік, бо чув, як змінювався і ставав оксамитовим її голос, ловив на собі її погляд, коли вона рахувала хвилини до ЙОГО дзвінка, відчував м’які доторки її руки, коли вона ніжно гладила телефон (а одного разу навіть поцілувала!). Вони могли годинами говорити ні про що, але у той же час таке важливе для них; вони могли годинами мовчати, але відчували, що чують одне одного. Якби виміряти їхнє спілкування по телефону в кілометрах, то, певно, відстань була б нескінченною. Вона чекала цих дзвінків, як свята, бо в нього була важлива робота, і він не міг до неї часто їздити, а на ніч теж ніколи не залишався, бо була хвора мати. Вона розуміла його, співчувала йому, любила його всім серцем, чекала на зустрічі, а особливо на дзвінки.
Та вчора вночі саме він, телефон, приніс їй есемеску, яка змінила, перевернула її звичне життя назавжди. Йому неприємно це згадувати, йому навіть боляче, але він зачитає це повідомлення всім, щоб усі речі, які оточували свою господиню і любили її кожен по-своєму, могли все збагнути: «Здрастуй! Це пише його дружина. Я знаю про ваш роман, який триває вже півроку. Думала, що мине швидко, бо в нього зазвичай таке буває, та цього разу, бачу, надовго. У нас двоє дітей. Думаю, тобі все зрозуміло…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
