Слова, як важке каміння, падали і падали на мою душу… Спочатку пробувала утікти, боронитися руками чи заплющити очі і думати, що то мені просто наснилось, що то моя хвора уява, бо, здавалось, не можливо витримати такі катування, такий незаслужений біль. Сльози образи принесли полегшення та ненадовго, вперта пам’ять повертала та повертала до темних хвилин мого життя. Ні, то були години, місяці, роки, безмірна вічність… Як довго? Скільки ще? Щем. Сум. Самотність.
Темно… Подивись, сьогодні новий місяць, говорять, що це на добре. Може, завтра буде краще? Так, якщо у кишені копійки. Копійки щастя,…радості,…любові,… розбитих мрій. Але ж вони є! Я загадаю бажання і кину їх у воду, хай вона змиє відчай та муку і принесе заспокоєння.
Крізь туманну мряку пробивається погляд сонця. Хоча він миттєвий та дарує заспокоєння, притуплює біль. За стільки днів вперше відчуваю, як елеєм розтікається спокій, і серце перестає шалено калатати, коли спогади прориваються до тих днів, коли слова падали і падали на мою душу…

2012