Кожного вечора, лягаючи спати, Катерина молилася всім богам, що були на небі, та просила одного – трохи щастя, жіночого щастя. Десь доля заблукала на довгих життєвих дорогах, десь минула її зупинку і пішла до інших, щасливіших. Чи, може, тому, що в дитинстві мати любила співати, замість колискової, таку сумну пісню про долю? Чи так мало статися? А чи пригадає?
… Чи ти мене, мамо, в куплі не купала?
Чи ти мені, мамо, щастя не бажала?
…Не раз тебе, доню, в куплі я купала,
Не раз лиха доля в купіль заглядала…
…Терен зелененький не треба ламати,
Доля сама прийде, не треба шукати.
Пісня була така сумна, що аж за серце брала. Пам’ятає, як малою запитувала маму, а що таке доля? Мати пояснювала, що це такий життєвий шлях, яким кожен має пройти по землі, це хрест, який кожен має пронести сам. Але у всіх він різний, кожному він важкий, і кожен думає, що йому найгірше, але то не так. Усі люди однакові. Всіх любити потрібно, і прощати всім треба.
– А мене, мамо, будуть любити люди?
– Будуть, головне – навчися їм прощати, бо вони іноді не розуміють, що роблять.
– Я намагатимусь. Я спробую.
Важко було Катерині прощати людям, важко було розуміти їх.
Колись мама розказала, що як носила Катерину під серцем, то у велике свято взяла сокиру, щоб півня зарубати – холодець хотіла зварити. Стукнула по тонкій шиї птиці, і ніби в животі щось увірвалось. Згадала про свято, схопилася за живіт, кинулась до образів молитися та, видно, пізно було… Мабуть, саме тоді й відтяла долю своїй Катерині. Коли народилася дівчинка, то акушери аж голови відвернули. Такого ще не бачили: обличчя дівчинки було геть спотворене. Верхньої губи взагалі не було, а на правій щоці якась пляма вроджена, як павук, розповзлася.
Батько, коли свою дочку побачив, пішов від матері, не пробачив їй. Сказав, що грішна вона, тому й дитину таку народила. Та який там гріх? Просто виправдання собі знайшов, щоб не бачити дівчинку. Це була перша зрада, з усіх тих, що випали на її долю, зрада найріднішої людини. Але вона тоді ще про це не знала.
Катерина росла слухняною, доброю, хотіла бавитися з дітками, та мама не дозволяла їй: боялася, аби не образили. Все життя присвятила своїй дівчинці, всі гроші, які заробляла на декількох роботах, на операції відкладала, щоб хоч трохи зробити дитину щасливою. Багато пережила Катерина операцій, шрами після яких залишили свій вічний слід на її обличчі. Пізнала багато знущань та глузувань у школі, а потім в училищі. Сміялися з неї, лякались її, розмовляти не хотіли, зневажали дуже. Але пам’ятала мамину розмову про хрест, який має нести через усе своє життя не ображалася, прощала людям. Після закінчення навчання пішла працювати на будівництво малярем-штукатуром. Уникала товариства, закутувалася хусткою майже по очі, або прикривалася рукою і так ходила.
Любила читати, дуже любила… Увечері, коли вдома переробить усю роботу, старенькій матері допоможе, сідала за книжки, і так могла просидіти до ранку, настільки захопливі були романи, повісті, оповідання. Все вбирала в себе, думала, вимріювала, і так їй було добре, бо тут, у мрії, вона нікого не боялася, не соромилася, була відвертою, чесною, справжньою, такою, як усі. Вона була тут щасливою.
Дуже хотіла щастя жіночого. «Яке воно, те щастя? Моє лише в книжках буває», – казала собі.
Одного пізнього вечора поверталася з роботи. Була осінь, почало рано сутеніти. Йшла швидко, бо почав накрапати дощ. Уже майже дійшла до свого під’їзду, як почула якесь вовтузіння, глухі удари та стогін. Виглянула за ріг свого будинку і побачила, як двоє чоловіків ногами били людину, що котра скрутилася клубочком і боронилася від них, руками, прикриваючи голову.
– Що ви робите, нелюди! Залиште його! – несамовито закричала Катерина.
Ті навіть не повернули голови в її бік і продовжували систематично гамселити чоловіка ногами по голові, спині, руках. Не думаючи, чим це може обернутися для неї, вона кинулася на захист. Якась нелюдська сила взялась у ту мить в Катерини, розсердженим звіром кинулася на кривдників, хапала їх за ноги, кусала їх, ніби мстила за слабших, за себе , за свої образи, сльози, відчай, безсилля. Певно, страшною була в ті хвилини, бо чоловіки, відчувши всю ненависть та побачивши силу жінки, відсахнулися від неї.
– Ненормальна якась, – - крикнули і, схопивши барсетку й гаманець, що лежали на землі, швидко розчинилися в осінній темряві.
Катерина, тримаючись за розбитого носа, підповзла до потерпілого.
– Ви живий? – запитала у чоловіка.
– Якщо ви не небесний янгол, то швидше, що так, ні ж ні, – спробував пожартувати чоловік.
– Та ні, я точно не янгол. Я – людський гріх, – тихо відповіла дівчина.
Люди, що висунулися з вікон на крики Катерини, викликали швидку. Вона приїхала дуже швидко, і лікарі кинулися на допомогу потерпілим. У чоловіка було зламане ребро, його поклали на ноші та понесли в машину. Дівчина відмовилася їхати в лікарню і повільно пішла до додому.
Більше місяця минуло з того прикрого жахливого вечора. Ніс Катерини загоївся, але на серці дівчини залишився ще один пекучий шрам – слід людської жорстокості на серці дівчини. «У кожного свій хрест, своя доля, свій гріх, який мусиш спокутувати – розмірковувала вона, – кожному своє. Люди не розуміють інколи своїх учинків, не усвідомлюють їх, біжать за чимось примарним, несуттєвим, думають, що від цього стануть щасливішими. І на цьому шляху гублять головне, заради чого прийшли в цей світ, – доброту, ніжність, любов. Тоді в чому ж таки щастя? Можливо, в тому, щоб бути комусь потрібною. А кому я потрібна, крім старенької матері? Такий мій хрест, така в мене доля».
Одного разу у двері її квартири подзвонили. Дівчина здивувалася, бо до них ніхто ніколи не приходив, рідних і друзів не було. Відчинила двері і мало не зомліла – на порозі стояли квіти, величезний букет білих троянд на чоловічих ногах, бо самого чоловіка, який його тримав, не було видно.
– Ви, певно, помилилися квартирою, – не відводячи погляду від білих троянд, прошепотіла Катерина. І саме в цю мить шалена, навіжена думка пронизала її мозок: «Нехай ці квіти будуть для мене, тільки для мене!»
– Якщо тут живе найсміливіша і найвродливіша дівчина міста, то я не помилився, – відповів букет, за яким Катерина впізнала чоловіка, якому недавно врятувала життя.
Ніби окропом ошпарили дівчину його слова, зразу ж механічно затулила рукою обличчя.
Чоловік обережно відвів її руку і сказав:
– Ледве знайшов тебе… Ніколи так не роби, чуєш! Запам’ятай – ти найвродливіша дівчина на землі, з тобою не зрівняється жодна красуня планети, бо в тебе велике, ніжне серце. Місяць у лікарні пролежав, увесь час згадував, думав, аналізував. Скільки людей пройшло мимо, пробігли всі, серед них і чоловіки були, а тільки ти не пройшла байдуже, не злякалася грабіжників. Якби не ти – забили б на смерть. Ну, що, на чай запрошують у цій квартирі?
… Терен зелененький не треба ламати,
Доля сама прийде, не треба шукати…