Логін   Пароль
  Забули пароль?  
Галина Кожушко (1957)

  1. My U.S. Journal 2002, Part Three

    Sunday, June 30, 2002

    Breakfast in the basement of Patrick Henry Inn. Then two flights: from Washington, DC to Minneapolis, and then from Minneapolis to Bozeman (MT). The first flight was horrible for me (and for others); my blood pressure had soared. The second one was better: I saw the setting sun and then – Montana’s mountains and I felt a new life and new strength coming to me. We went to bed very late and felt very tired. Grizzlies, will you be kind to me?

    Monday, July 1, 2002

    Breakfast… Our people showed themselves as greedy folks. They took several portions and those who came later received almost nothing (the same was at last night’s dinner).
    Then we had some orientation and welcome remarks. The organizers gave us checks for $480, and we went on a tour of the campus. The air was fresh because of the breeze, and it was a pleasant walk. We had nice lunch (as I found out later, we should not exceed a 6-dollar limit for lunch). I exceeded a bit and had to pay $1.10 at the cashier’s desk. (After all, we are only learning how to live in a new place.) After lunch, we cashed our checks and went on an excursion to the Museum of the Rockies. The guide started from the Great Bang, described the dinosaurs and then touched upon the history of Montana.
    After that, we went to Sandi’s place for dinner (She is one of our professors). It was great! We ate in the open air, communicated, played games and sang songs. Sandi’s husband sang a song “My Home Is Montana…” A discovery: Americans love songs, like we, Ukrainians.

    Tuesday, July 2, 2002

    When we went to breakfast, I saw the air balloon over the campus! At breakfast, we managed not to exceed the limit of $5.00. We had an orienting lecture on our future home stay by Beth Davenport. Then – an interesting presentation of American history. After that, we had lunch. Again, no one exceeded a 6-dollar limit. We can also take fruit after meals: yesterday I took a huge pear and orange; today I took an apple (during breakfast) and an orange at lunch.
    After lunch, we had Windows 2000 training and then the most boring presentation about last presidential election (It should have been about the Constitutional Structure, but professor was obviously still under impression of the election outcome, so we had to listen to that.)
    Now we are going to dinner and then – shopping. Perhaps I will buy a bag for my trip back home, as my old one had been broken after the flight from Frankfurt to DC.

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 3

  2. My U.S. Journal 2002, Part Two

    Wednesday, June 26, 2002

    The day started as usual. We had a panel with U.S. schoolteachers at Jurys Hotel. We asked them questions about education in their country, and I asked about the role of psychologists in high schools. Then we worked in groups, and each group had one of the American panelists as a coordinator. I presented one of the U.S. teachers with a decorated Easter egg. While in Kyiv, I was asked by a former alumna Olena Tarasova to pass regards to Catherine Megyeri, one of the teachers. I did that, and she was really delighted to hear from Olena! I could not forget her name, as it reminded me the name of my native town in the west of Ukraine – Mageriv.

    I liked one of the teachers more than others. She told us how to handle the situation with kids who misbehave in class and how to deal with their parents. She suggested using the principle of a “sandwich.” First, you tell parents something positive about their children, then you say what is wrong, and finally one should conclude with a positive decision to this problem. She advised us not to be quick in punishing students, but instead to try first some positive tactics: praise a student for his/her achievements in any sphere; give him/her a ticket which means some privileges, etc. A student may get one-day permission not to do homework, he/she may be allowed to read a magazine for five minutes during a lesson not paying attention to the work, or they may receive candies as a prize.

    I also admired a teacher of World History. She was interested in our history, asked questions about Stalin, and told us about her fear of the nuclear war in her childhood. She also told us a story about Vasyl Stus, a Ukrainian dissident poet.

    After lunch, we went sightseeing. We took a group photo in front of the Capitol. We wanted to see the Capitol interior, but the guard did not let us in because we had no IDs with us. Unexpectedly, our guide (Catharine Cashner) met some acquaintances of hers who happened to be in the Capitol staff, and they took us on a staff-led tour. It was tremendous! We were in different halls (the statue room, for instance), but the greatest surprise was visiting the third room: we were led to the visitors’ gallery of the House of Representatives and watched the work of Congressmen in session. A speaker took the floor, and her topic turned out to be connected with education issues.

    We didn’t have enough time to visit other places of interest, besides the Botany Gardens, because the bus was already waiting for us in front of the Museum of American History. We walked by the Museum of American Art, the Natural History Museum, and that’s all. All of them belong to the Smithsonian group.

    We had only little time to change and again we went by bus – this time to the theatre. It was a real treat! We saw the musical “Saturday Night Fever” – who could have imagined that! Music was created by Bee Gees in 1977. The tunes are quite familiar to me from my youth.
    Everything is nice here, but we are very tired at the end of the day – the program is so intense!

    Thursday, June 27, 2002

    Again, the conference room, lectures, filling in tax forms. We were supposed to make a five-minute presentation from each group. I composed a song to the tune of “My Bony” (I had to do it, because nobody else wanted to make a single effort):

    My country is over the ocean, my country is over the sea.
    I miss it but still I am happy with all that has happened to me.
    Happy, happy,
    To stay in your capital (all week) long. (Twice)
    We learned many things at the lectures, we toured the city a lot,
    But we would be simply in raptures if it weren’t so awfully hot.
    The winds have blown over the ocean, the winds have blown over the sea,
    The time has flown terribly quickly, and we must depart from DC.
    Bring back, bring back,
    Oh bring back my best days to me. (Twice)

    Then we went to the banquet where we, Ukrainians, and other “peoples” had to present about our countries. Nobody from our group wanted to make a rehearsal, and I had to run from room to room in order to coordinate our preparations… Armenians were the first who made their presentation, concluding it with their national dance (I danced with them, too). Then came Georgians (they were not so well prepared). And finally, Ukrainians. We were not bad, perhaps even the best. Maryna Pervova made a short speech presenting Ukraine, then Svitlana Genkuzen said a few words about Taras Shevchenko citing his famous poem “Учітеся, брати мої” (“Read, study and discern…”). I interpreted it into English. Then she recited an extract from his poem “The Lily,” and I sang a Ukrainian folk-song “I Am Going ‘Cross the Meadow.” It was a huge success. After that, our tables ‘competed’ in group singing.
    After the banquet, we had to do packing. Good-bye, Washington DC! We will return some day!

    Friday, June 28, 2002

    We went to Williamsburg by bus; signed in at the hotel (Best Western Patrick Henry Inn), which is not as posh as Embassy Suites in DC, and went straight to Busch Gardens. It is so unusual: divided into the ‘countries’: England, Scotland, Ireland, France, Italy and Germany. There are a lot of attractions: Alpen “Hills,” a mini-train, river boats, games (where one can win a prize), various performances, concerts, etc. Even “Oktoberfest” with beer and Tyrolean dances! The stereo film entitled “The Pirates” at the “Globe Theater” (which is near “Big Ben”) impressed us greatly with its unusual effects.

    The hotel served us only breakfast today, and we had lunch and dinner on our own. However, some of us tried to save their money and ate whatever they had in store.

    I share the room with another girl, not Maryna. She is a bit introverted but nice, approximately my age (Iryna Yamayeva, a teacher from Zhovti Vody). In the evening, we came back separately from the rest of the group, and they were afraid that we might have lost our way, so they waited for us, but in vain. These shuttle buses are so confusing!
    P.S. Someone stole our soap, shampoo and conditioner! Oh my!

    Saturday, June 29, 2002

    Today we are supposed to visit Williamsburg Colonial. People dress here in old-fashioned clothes, pretending they still live in those times. There is even an army, Red Coats and the Revolutionary American Army, and Indians, too. I was disappointed at first with our unprofessional guide. But then we managed at last to reach some interesting sites; then got on a Blue Line Bus, found our restaurant and went to the hotel to shower and change clothes.

    Now we are going to the King’s Arms Inn to have dinner. The old-style dinner, accompanied by the sounds of old instrumental music was excellent, but I could not eat even half of my portion. I was sitting next to Julie Rotherham and her mother. She was a very pleasant interlocutor, so I will have fond memories of this evening.

    Well, good-bye, Williamsburg. Tomorrow we are going to Montana, to grizzlies, as they joke here. To be continued...

    "My LinkedIn Blog"
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4

  3. My U.S. Journal 2002
    This diary speaks volumes about my incredible adventures and memorable experiences of 2002 and their influence on my present-day life amidst the 2020 lockdown. Here is my journal I kept during my internship at one of the U.S. universities, which contains only real events of the summer 2002.

    Sunday, June 23, 2002
    It was the first night at Embassy Suites after our arrival. We couldn't sleep for long because of the time zone difference (as we learned afterward, a special term for that is “jet lag”, but how on earth could we know this). I was eager to make a phone call home, but we failed to do this: something was wrong with the code. The telephone ate six quarters – and no result. At least I could send an e-mail with Maryna’s help (Maryna Pervova, a teacher from Mykolaiv, was my roommate during our stay in the U.S.A.).
    After breakfast, we had a presentation and some activities: we worked in small groups (six teachers in each one) with the only purpose to be better acquainted with each other. Some teachers of our group were from Georgia and Armenia (Madina and Marianna). Then we took our bags with lunch and water and went by bus on a tour of Washington, DC. We visited Lincoln, Jefferson and Roosevelt Memorials as well as Korean War and Vietnam War Veterans Memorial. We saw the Washington Monument, the Capitol, White House and many museums of the Smithsonian Group: the Natural History Museum, the Museum of the American History, the American Art Gallery, the Botany Garden, and the Museum of African Art. We could see that they started the construction of the Museum of American Indians.
    We also saw the monument devoted to the last Afro-American slave (with Lincoln) and the monument to some Afro-American educator giving her heritage to a young boy and a girl.
    Our guide was Jennifer, a young and energetic woman. We were very hot, but she continued to explain everything to us with a great deal of energy and enthusiasm.
    I learned a lot of new facts about Jefferson (for example, that he was a contradictory person: he was against slavery but owned slaves himself). At the Franklin Delano Roosevelt Memorial, we took pictures near the waterfalls and on the background of various statues: First Lady Eleanor Roosevelt, President Franklin D. Roosevelt in his wheelchair, and the other one, depicting Roosevelt alongside his dog Fala.
    After the tour, we were supposed to go to the Panevino restaurant at our hotel to have dinner (again in small groups). Before that, I was lucky enough to call my family. The menu was not very varied: Caesar salad, soup, chicken, salmon and ice cream. I ordered soup, roasted salmon with potato and olives, and chocolate ice cream. (Ten years later, I enjoyed reading the book “What Caesar Did to My Salad?” In 2002, the name of the salad sounded “Greek” to me, so I did not order it, just in case.) The portions were huge, and I could not eat everything that was on the plate, no matter how tasty the food was.
    We sat at a table with two young Georgian teachers, and they told us many interesting facts about their country (we could not believe that their monthly salary was equal to 10 U.S. dollars). Then something very funny happened. During our conversation, I switched from Russian to Ukrainian, having forgotten that we were sitting with Georgians. Nino Dondoladze listened to me with a puzzled look for a long time and then pronounced, “Oh, I got it! You are speaking Ukrainian. Thank God! Because I thought I stopped understanding Russian!”
    After dinner, I was extremely tired, but Maryna insisted on going to the swimming pool, so I surrendered and reluctantly went there. However, it turned out nice. First, we sat in a whirlpool, and then had a short swim; but the water in the swimming pool seemed too cold for us, and we ran back to the whirlpool.
    So much as for our first Sunday on the American soil, for Green Sunday of 2002 (in the west of Ukraine, we have a special name for Trinity – Green Holiday). God, help me to overcome all difficulties!

    Monday, June 24, 2002
    It started with early breakfast. At 8:30 a.m., we went to Jurys Hotel to attend pre-orientation presentations. We listened to Dr. Dan E. Davidson, President of the American Council for International Education. (A Comparativist Perspective on U.S. and Russian/Eurasian Academic Cultures: New Empirical Data for Some Long-Standing Questions). Mr. Davidson compared Russian and American attitude toward such notions as Motherland, Care, Upbringing, Help, and Competition. The roots of this difference lie in such inherent features of the American character as individualism and self-reliance.
    Then we listened to Kevin Spensey, and I liked one of his similes in which he compares a cultural shock to the situation when a soccer player comes on the field with a hockey stick and stands there at a loss, feeling that all his previous experience is useless at the moment. Honestly, I felt exactly the same way during my first days in the U.S.A.
    After this, Lisa Choate told us about cultural adjustment and about the salaries and expenses of typical Americans. We were asked to choose one topic for our imaginary lesson if we happened to leave the U.S.A. next day (I suggested “American Hospitality as It Is”).
    After break, we worked in small groups. We were to guess likes and dislikes our group members had, find the proof for that and then find out if it was true or not. Our Armenians spoke Russian too often, and our male colleagues reprimanded them for that.
    We walked back to Embassy Suites. It was terribly hot. Julia Whitelock (an amiable American girl of Asian descent) led us to the hotel; it was a 15-minute walk from the Jurys. Julia also showed us how to use the metro. By the way, we had lunch at Jurys Hotel, thus, when back at Embassy Suites I only wanted to have some rest. Well, I did have it, but not so quickly. Maryna made me go downstairs to drink juice and eat some chips at the atrium area. (It was Happy Hour when one can have free meal and drinks). I didn’t drink any cocktails, but our boys will surely be spoiled by all these free drinks.
    Now Maryna has gone for a walk, and I am all by myself writing down these daily impressions.
    At night, our three male teachers who were violently knocking on the door awakened us: they wanted to know what souvenirs we were going to donate for the common good. We were very angry and did not want to talk to them. Weird questions in the wee hours of the night!

    Tuesday, June 25, 2002
    Again at the Jurys Hotel. The first lecture on American education system was dull. The next one was better (Andrew Rotherham spoke on teachers’ quality, testing and funding schools). We worked in small groups and then we had lunch at this hotel. After lunch, we went by bus to Thomas Jefferson Science and Technology School. It was impressive! A lot of specialized classrooms, a huge gym, two music rooms with complete sets of instruments (for an orchestra and for a band), a large computer class. They teach four languages: Spanish, French, Russian and Latin. I spoke with a Spanish teacher, Linda, who gave me a Spanish textbook and a workbook. Now I know how to ask in Spanish, What is your name? – Como se llama Usted? Yo me llamo Galina. She was surprised when I sang two Spanish songs for her and said she had never heard them before.
    After this we went by bus to Arlington Cemetery where we saw President Kennedy’s grave. His wife and two children (who died at their birth) are buried near him too. We also saw the changing of the guards, an extremely picturesque sight.
    Some of us stayed longer at the cemetery to listen to the Military Band concert. But I was really tired, so a small group of us went by metro to the Embassy Suites Hotel. We didn’t know properly how to buy the metro card but we managed to learn quickly on the spot. After two stops, we got off at the Foggy Bottom Station. On our way “home,” we saw the famous Carlton-Ritz Hotel and posh limousines in front of it.
    Beautiful life! However, the heat in DC is unbearable! Yesterday it was +36 and today it is even hotter. The air is humid and, as they put it, unhealthy.
    Back at our hotel, I went to Happy Hour and had some chips and juice as well as some fresh fruit. Et maintenant je suis parfaitment satisfait. By the way, yesterday we were photographed at Jurys and they promised to give us pictures by the end of the week.
    So many impressions for a person who hasn’t traveled for ages! To be continued…

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4

  4. Ukraine Creates a Network for Training Women Leaders
    May 26, 2016

    The number of women MPs in the Ukrainian parliament is 12 per cent. Although this is a record for any previous convocation, the figure is still the lowest compared to the global practice of democratic countries, according to the International Republican Institute. The level of women involvement as local elected officials across Ukraine remains low despite the gender quotas introduced recently by political parties. This statement was made by those who initiated the establishment of the Women's Democracy Network in Ukraine, whose mission is to increase the number of women at all levels of government. The program is funded by the United States Agency for International Development (USAID).
    The Law "On Local Elections" that introduced gender quotas for party lists (candidates of the opposite sex should comprise at least 30%) somewhat improved the situation of women representation in local councils. As a result, about 24% of the elected officials in local governments are women. Many women LEOs admit that before the elections, they were persistently invited to fill in the ranks of political parties mostly for statistics’ sake. However, after they were elected, women LEOs started to tackle the existing issues with enthusiasm and found that they liked it.
    However, the women admit they feel that they receive a different treatment because of their gender.
    "I'm the only woman in our faction. When you are daily immersed in your job assignments and paper work, attend committee meetings, forums and seminars, it certainly takes away the time you could spend with your family. However, other factions started perceiving me in a different way; I became "inconvenient" for them because I have a significant voice in the city. First, no one listened to me because of my gender; now people consider my opinion. Besides, I have very strong assistants. I used to have severe problems in my family, but my husband has become my major helper. And now, when I have to solve a controversial issue, he is with me and it really helps," says Iryna Slavova, Melitopol City Council member.
    Members of Parliament Speak on Women’s Issues
    In Ukraine, almost 54% of the population are women; that is why they are entitled to appropriate representation in the governing bodies, says MP Olena Babak. First of all, it is necessary "to take into account the specific needs" of the better part of the country.
    The more power the governing body has, the fewer women are there, says Olena Babak. She adds that women MPs created a cross-faction caucus "Equal Opportunities", which allows them to submit bills and solve issues focused on the rights of women.
    "Women, regardless of political representation (we represent different factions of Parliament) are focused on solving problems, not on determining who's the boss," emphasized MP Olena Babak.
    Women MPs believe that their male colleagues cannot take care of some issues as effectively as women can. Besides, as they stress, they do not compete for leadership but fight for women's rights, instead.
    Maria Ionova, Member of Parliament, said that women need a particular attention in the Armed Forces of Ukraine. Overall, there are 15 thousand servicewomen in the military, and about two thousand women soldiers fight in the combat zone. There is neither special military uniform for women in Ukraine, nor "boots" and body armor in the army for them, emphasized MP Maria Ionova.
    "They do men’s job, too. Unfortunately, we are faced with the fact that some occupations are prohibited for women in uniform. They may be officially registered as telephone operators or cooks while being actually snipers or grenadiers. When dealing with this issue, we saw resistance, including on behalf of men, especially in the Armed Forces. These stereotypes must be challenged and rejected. But we heard no complaints from women," said Maria Ionova.
    Development of Women’s Leadership Skills for Highest Elected Positions in Ukraine
    Women-parliamentarians of the Verkhovna Rada cited the examples of “women’s issues” that need to be taken care of, and best if by women themselves, at the national conference in Kyiv with the participation of local elected officials. The Women’s Democracy Network Country Chapter is launched in Ukraine on the initiative of the International Republican Institute with the support of USAID. The Network is active in 61 countries of the world.
    "Participation in political processes is a challenge for women. These challenges are universal for both the United States and Ukraine. I think we need more women at all management levels. The most important thing we can do is increase the overall number of women involved in the political processes globally. Give them the opportunity to practice and develop their leadership skills," said Valerie Dowling, Director of the Women’s Democracy Network (Washington, DC).
    The organization members are convinced that women play an important role in maintaining peace. This is especially true for countries where there are armed conflicts and the need to sit at the negotiating table and come to a peaceful settlement.
    In Ukraine, the Network plans to provide training for women who are elected to positions in local councils and to prepare successful candidates for election campaigns.
    "Especially in the south and east of Ukraine, there is a very low percentage of women in municipal councils, young women in particular. This situation is a legacy of Ukrainian political parties and a result of the lack of programs that would search for strong candidates among both young men and young women to run for public office. We offer training for women, especially from the south and east of the country, including the occupied areas, which are difficult to reach," said Michael Druckman, Resident Country Director of the International Republican Institute in Ukraine.
    The organization plans to create affiliated branches of women officials in various countries, and aims, through its programs, to establish strong communication between Kyiv and the regions across Ukraine.
    Besides, the proponents of the program are interested in getting women elected to senior positions in government, both in Ukraine and worldwide.

    Author: Olha Komarova
    Translated into English by Halyna Koshulap (Kozhushko), IRI-Ukraine official translator

    "Стаття Ольги Комарової на сайті "Радіо Свобода": "В Україні створюють Мережу з підготовки жінок-лідерів""
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. My journal
    One cannot live without a dream. I remember walking around the halls of Metropolitan Museum and coming across a large fountain with a pool. People usually throw coins into the water making a wish. I tossed a dime and the main thought that shot through my mind at that moment was, “My life would never be the same”. Like words of a trivial song, but these seven short words speak volumes about my present-day life. Here is my imaginary journal under the title “Two Years After” which contains only real events.
    February 20-21, 2004. I am in Kyiv again, attending the seminar on Critical Thinking Through Reading and Writing, trying to absorb all that is new and useful for me and my work. I see familiar faces: my roommate from the summer 2002 Maryna Pervova, and also Nadia, Iryna…How happy I am to meet them all! We work in small groups and I enjoy communicating with my new acquaintances from various regions of Ukraine, TEA and PIE alumni of different years. They are so much devoted to their work. I wish they were my colleagues at school; then I would never feel as a lonely warrior in the battlefield.
    March 11, 2004. For some people it was a terrible day of the infamous terrorist act in Madrid. I learned about it only in the evening, when I came back home from Lviv. I was invited to the ceremony of awarding Regional Finalists of the TEA Program. I congratulated Alla Sahaidak, the teacher from the neighbouring school, and wished her to become a National Finalist. After my short speech, Marta Pereima, a representative of the American Embassy, came up to me and thanked me for my words. I did not expect that, so I was pleasantly surprised.
    It was an unforgettable day; again new and old friends, sharing their ideas and impressions. Such encounters are always so inspiring for me! It was too painful to find out later on the bitter truth: cruelty and narrow-mindedness still exist in this world.
    Visiting America made me think about eternal things. Every human being is unique: the color and shape of eyes, the hue of hair, peculiarities of one’s voice and smile—everything due to the pattern of genes no one else in the world possesses. The life of any human creature is priceless. I am looking at the yellowish piece of petrified wood I brought to Ukraine from Montana. My host family gave me this wood and it instantly reminded me of my student Viktor Soroka, who has a decent collection of minerals. I teach him English at home, as he cannot attend school. He is always in his wheelchair and likes to look through dictionaries, atlases, books and collections. He has never played football or tennis. Viktor can draw and copy maps perfectly well, imitating any intricate pattern with the minutest strokes. When I showed him a big map of New York, he asked me about the location of Battery Park and Twin Towers. He raised his hand, with fingers spread, over the spot where the World Trade Center stood, as if guarding it, and I thought, “His effort is not enough to stop the cruelty of the world.” But at the same time under this small hand, no wider than a maple leaf, there is a vast ocean of pain and compassion. This hand is hammering against our sleeping consciousness trying to awaken it.
    Maybe my efforts as a teacher and TEA alumna are not enough to improve the world around me, but I am not going to stop. I feel that I can influence people, even authorities with their sleeping souls. Definitely, I could not do that before visiting the US.
    March 31, 2004. My husband underwent heart surgery in Lviv Regional Hospital. Ordinary treatment did not bring any relief, so his heart valve had to be corrected. Thanks God, the operation was successful, but I was desperate when I heard the sum of money that we had to pay for it. Miraculously enough, I managed to do the seemingly impossible thing: to raise the necessary sum of money in a very short time. I wouldn’t have done it if it hadn’t been for my studying in America and the knowledge about fundraising I acquired there. By the way, the surgeon who saved my husband’s life also improved his skills studying in the US. Five years ago having such a diagnosis implied that the patient had to agree to have an artificial valve implanted. Thank you, Liubomyr Volodymyrovych! Thank you, America!
    May 5, 2004. An ordinary school day. But not quite so. We have our dress rehearsal before our tomorrow’s meeting with Ann McAllen and Michel Pollard, PAS Fellows. My students are looking forward to this meeting; it had to be postponed because of my husband’s operation. I met Ann and Michel for the first time almost a year ago in Kyiv, at the two-day seminar organized by Alumni Resource Center. They are wonderful presenters and I really enjoyed Ann’s presentation on Young Learners’ Activities and Michel’s workshop on Creative Writing Skills. So, I invited them to our small town.
    May 6, 2004. At last. The train was late for more than an hour and my imagination tortured me with pictures of some misadventure. But here they are: Ann and Michel. I cannot believe it but it is real. We come to our District Methodological Advising Center where the teachers are already waiting for us. Michel made a presentation on Oral Practice at the English Lesson and Ann spoke about English for young learners. Actually, it was a workshop and our teachers got involved into the process of studying as if they were students. At the end of this meeting, our teachers got issues of “Forum” and several books as the prize offered by our guests. For our small district, this visit was a tremendous event. I felt happy when I saw sincere smiles blooming on faces of our teachers of English.
    Then it was our American friends’ turn to feel astonished: they saw the snow-capped Carpathians, the white color contrasting with the fresh green of early spring; they drank water from the purest river in Europe, the Limnytsia. Here, in the village of Yasen, Ann and Michel visited the museum of Ivan Vagilevych who belonged to the Rus’ka Triytsia (one of the authors of “Mermaid of the Dnister”). They also saw the old mill and visited the local church. On our way to Yasen we passed the village of Nebyliv, the birthplace of Vasyl Yeleniak and Ivan Pylypiv, two courageous men who were the first Ukrainian emigrants to Canada.
    May 7, 2004. I bring Ann and Michel to our Rozhniativ Secondary School. An ordinary school, but not quite ordinary today, as we meet our American friends. My students dramatize scenes from their school life, recite poems, and sing songs in English. Then we play games under the guidance of Ann and Michel.
    Our principal greets American guests. I feel her support, though many people acted on the principle ‘Not in my back yard’ while I was organizing this meeting, which turned out to be a success. Even more, it was a kind of a revolution for our quiet district center.
    May 8, 2004. I got connected to the Internet! Now I can communicate with the whole world. I had asked our principal to join to the World Wide Web many times but she refused pointing out financial difficulties. Now I have the Internet at home and it is a real breakthrough for me. First of all I will send e-mails to Ann McAllen and Maryna Pervova.
    May 9, 2004. It works! Maryna responded me: she has become a Regional Finalist of the PIE Program. I am so glad for her! It is a pity we cannot meet with other alumni often enough to make our cooperation more effective. I do visit conferences and seminars and they certainly are a great source of inspiration and new ideas for me but during the school year, it is not always an easy thing to do. Our school works six days a week and I must arrange substitution for my lessons whenever I want to go to the seminar. If only Alumni Resource Center could organize more meetings and conferences in summer or during winter vacations!
    I also received e-mail from Ann McAllen. She writes, “Dear Galyna, you are doing a great job which requires a lot of energy and enthusiasm. Maybe you are unaware of the fact but I must tell you that you are a kind of person who inspires people around.” I appreciate these words more than any expensive present.
    May 15, 2004. Students and teachers of our school looked with genuine interest at the photos sent by Ann and Michel. They recognized themselves, reciting poems, singing songs, communicating during the break. More pictures will be sent through e-mail on my computer. Long live the Internet!
    May 22, 2004. “Americans Arrived in Rozhniativ”—this is the title of the article published in our local paper “News of Pidhirya”. Another article will be published in the Bulletin of School Exchange Programs. Well, the school year is ending on a high note. However, I realize that there is a lot of work to do. We are short of teaching materials and equipment. The principal promised to open an optional course for Computer Assisted Language Learning (we can use REWARD InterN@tive, Window on Britain and other courses). It means that we will have access to the computer class at least once a week. Obviously, it’s not enough, however. The situation would improve greatly if I won the grant for creating Teacher Resource Center. I have already submitted the materials for this grant. I know that this contest is highly competitive but still I hope to become a winner, as one cannot live without a dream…
    I reread my imaginary journal. What else could I add to it? Maybe only this: to be continued…

    Galyna Koshulap (Kozhushko)

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Let’s remain optimists
    Anyone can be a cynic; it takes courage to be an optimist. These words have become my motto since 1997 when I started to participate in ACCELS Program. And at last, in the year 2002, my optimism was justified and I was given the chance to participate in the 7-week professional development seminar in the USA together with 19 Ukrainian teachers who were also National Finalists.
    It is impossible to vest in words our feelings the moment we learned about our future trip. Something like “Dreams come true!” flashed through my mind. I know that every teacher of English dreams to visit either Great Britain or the USA. Could I be that unbelievably lucky person?
    At last we stepped on the American soil. From the first minutes on we felt our Washington coordinators’ deep concern for us. I will never forget such a scene: fragile-looking Julie Rotherham helping Georgian and Armenian teachers unload huge suitcases.
    Now my life is divided into “before” and “after” periods and it is not totally due to the “culture shock”. Here are my most vivid impressions I experienced in the US.
    First of all, I got rid of some harmful stereotypes about America. This process started at the first presentation made by Dan E. Davidson, President of the American Council for International Education. He told us about different approaches of American and NIS citizens towards such notions as Motherland, care, upbringing, help, competition, success and others. The roots of this difference lie in such inherent features of the American character as individualism and self-reliance. I have nothing against the Ukrainian character, but I think that we should undoubtedly become more independent and self-reliant than we are now.
    I was surprised to find out how average Americans answered the question “Do you measure your professional success primarily in terms of how much money you make?” Only 19% of those questioned answered “Yes”, but 79% of Americans do not place more importance on money than on other aspects of professional success.
    Another question and answers to it: “With whom would you like to spend your free time?”
    Family plays an important part in American people’s life. I could see that during my home stay in the house of Herbert and Kathryn Strom. I spent a weekend there together with a teacher from Izmail Iryna Khomyakova.
    Home stay was one of the brightest impressions of my whole “American life”. Herbert was a Lutheran priest (now retired). On Sunday we attended the Service in the Lutheran Church and it was extremely interesting for me to compare it with the Service in Greek Catholic Church.
    Kathryn is the former teacher of Hawthorne Elementary Art School in Bozeman. Later we had a chance to visit this school which aims at teaching and upbringing students through arts: music, drama, painting, etc. The halls of this school look like an art gallery full of children’s drawings showing a great deal of maturity and originality.
    Kathryn and I became friends. Moreover, we keep up correspondence up till now. Actually I share the ideas of her school; songs and poetry are inseparable components of my lessons. “Humanity is elevated through art, music, drama and literature. As our world becomes uglier, noisier… our children must learn to recognize beauty, harmony and truth in order to realize complete humanity and citizenship”. I read these words in Hawthorne Elementary Art School and I used them during my presentation at the Fifth Annual English Teachers’ Conference in Columbia (South Carolina).The theme of my presentation was “Promoting Human Values in English Lessons Through Arts”.
    By the way, some American teachers told me that a decade ago this topic was not so popular in the USA as it is now. Americans show growing interest to the problems of upbringing. When we asked US teachers about these problems, they said that we touched the nerve. As a matter of fact, Americans take their democracy for granted, that is why they don’t pay much attention to patriotism in schools (unlike Ukrainian schools). However, American schools have civics instead, and it seems to be a great idea.
    I noticed that American people try to foster in their kids independence and ability to take own decisions from early years. There are even the so-called Montessori schools named after Maria Montessori who founded the first school of this kind in 1896. We visited Highland Montessori School in Bozeman (Mt.). I was pleasantly surprised by the feeling of coziness and spiritual elation permeating the atmosphere of this school. We were asked not to intrude upon children’s work and just observe it. The children were free to choose their own materials and activities, and it was also surprising and unusual for us.
    Generally we believe that parents and teachers shape, mould the future personality of a child. According to Montessori philosophy, the child is his or her own creator and grown ups should respect every little individual and remain unobtrusive coordinators of the process of children’s self-education. Montessori children display a total disregard for either rewards or punishments in relation to their work. They become daily more self-confident, self-disciplined and loving towards each other.
    Self-reliant citizens are being brought up there and I was a little envious of those children and their parents. Our schools and kindergartens still practice authoritarian approach to children who are rather corrected or rebuked than encouraged. Schools do not often develop children’s self-esteem. No wonder that we do not have enough leaders among students who would be ready to take on responsibilities.
    A visit to Thomas Jefferson Science and Technology High School stands out vividly in my memory, too. A lot of specialized classrooms, a huge and well equipped gym, music rooms (separately for the orchestra and for the band), spacious computer classes, a biology room with fantastic aquariums and other details make a striking contrast to what we have in our school (though I must confess that recently great changes have occurred in the sphere of improving technical equipment of our school).
    They teach four foreign languages in this school: Spanish, French, Russian and Japanese. The results of teaching are high (unlike many other American schools that cannot boast high results in teaching foreign languages) as they use the immersion system there. I made acquaintance with a teacher of Spanish, Linda. She liked two Spanish songs I sang to her and said that she had never heard them before. Linda gave me two Spanish textbooks when she found out that I was also fond of Spanish at one time and even studied it a little.
    I was greatly impressed by the visit to Bootstrap Ranch High School, a private school situated not far from Bozeman. Only 27 students study there sponsored by the owner, Mr. Woods. One day he conceived the idea to found a private school for children from different regions of the USA and of various backgrounds who otherwise would not have a chance to fulfill their true potential.
    The Principal of this school, Dr. Carmi Wells, told us many interesting things about the structure and traditions of their school. Some of his students had a difficult past, but almost all of them change their attitude towards the world when they become students of this school. The motto of Bootstrap Ranch High School is: ALTER YOUR ATTITUDE AND YOU CAN ALTER YOUR LIFE. Here they try to bring up their students relying on the principle of respect, responsibility, integrity, compassion and safety. The number of teachers is small, that is why their work is not easy at all. They have to use the strict system of encouragement and punishments, and some of the latter ones seemed too severe to me. For example, a student must eat up everything he or she has put on his/her plate, otherwise this student will be punished (for instance, by washing up). More serious violations are followed by more serious punishments, e. g. all the students go on an excursion for the whole weekend and the one who broke the rules stays alone and does the chores. Maybe it is right; being aware of possibility of punishment, students think twice before violating the rules.
    In this school students participate in various kinds of sport, such as equine sport (and a special equine program has been developed), cycling, skiing, snowboarding, etc. Children have a small farm where they can look after different animals (from hens to lamas). But the main students’ business is studying and they do work hard to earn their credits!
    I must admit that the schedule of our professional development seminar was extremely busy. We visited an incredible number of museums, memorials, historic places and national parks (Yellowstone, the National Glacier Park). Watching masterpieces in the Metropolitan Museum in New York or taking pictures of the Ground Zero Area, I suddenly came to realize that not so long before I had been telling my students about those sights, but they remained for my students (and for me as well) abstract notions as if existing on some other planet. And only now this distant America became nearer and dearer for me and, I hope, for my students, too.
    There were also some other important aspects of my stay in the US. Nearly for two months I was communicating with unbelievably interesting people, teachers of English from Ukraine, real enthusiasts. One of American presenters, Denis Rogers, said about them the following words, “You are the heroes of the world!” It could be said about Maryna Pervova from Mykolaiv, Natalia Novikova from the Crimea, Iryna Artyukh from Zaporizhya Region and about many others. Though we live in different regions of Ukraine, we have similar problems and the seminar offered us a chance to share our ideas and experience.
    Several times we had to present our country before the hosts and other delegations. We sang Ukrainian folk-songs, recited poems by Taras Shevchenko and other Ukrainian poets. I had a long- cherished dream to see the monument to Kobzar in Washington and we managed to do this during our last days in the capital. The monument stands not far from Embassy Suites Hotel, where we lived. In my opinion, the words from the poem “Caucasus” inscribed on the pedestal are the most powerful ones from the poet’s heritage:
    Struggle and you will win, God helps you…
    And the following Shevchenko’s words were used in my presentation at the conference:
    Read, study and discern,
    And from the foreigner learn,
    But do not your own disdain.
    Why did I cite them? Because these words reveal two great truths: respect and tolerance to other peoples and love to one’s own native land. And these are the most important things we should teach our students, aren’t they?

    "Архів журналу Вісник, №14, 2002, с.23-25"
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 3

  7. Порівняння притчі про сіяча в синоптичних Євангеліях
    2014 рік

    Здається, немає жодної людини, яка б не знала притчі про сіяча. Вона присутня в усіх чотирьох Євангеліях, але я хотіла б порівняти цю притчу в Євангеліях від Матея, Марка і Луки. Отже, почну з початку.
    Того дня Ісус вийшов з дому і сів край моря.
    І зібралася коло нього така сила народу, що він увійшов у човен і сів у ньому, а весь народ стояв на березі.
    Він говорив до них численними притчами, кажучи: «От вийшов сіяч сіяти»... (Матея, 13, 1-3)
    Так починається ця притча в Євангелії від Матея. Євангелист Марко розповідає про це майже тими ж словами: «І знову почав навчати Ісус біля моря», описуючи далі, як Ісус увійшов у човен, а «... весь натовп був край моря на землі» (Марка, 4, 1). На відміну від перших двох Євангелистів, Лука говорить просто: «А коли зібралася сила народу, і з усіх міст приходили до нього, Ісус сказав їм у притчі» (Луки, 8, 4), не вказуючи місця, де розгортаються наступні події.
    Чому Євангелист Лука не розповідає про ці деталі? Якщо глянути на обсяг притчі в цих трьох варіантах, то побачимо, що Лука виклав її найбільш стисло, але разом з тим, на мою думку, найбільш повно і точно, про що я скажу пізніше. Можливо саме тому ми не бачимо в нього всіх подробиць, якими він жертвує заради передачі основної думки.
    Притча про сіяча виразно поділяється на дві частини, які присутні у всіх Євангеліях: спочатку Ісус розповідає притчу всьому натовпу, а потім роз’яснює її своїм учням на їхнє прохання. Зміст цих частин практично однаковий у Євангелистів Матея, Марка і Луки. Розглянемо першу частину:
    «Слухайте: Ось вийшов сіяч сіяти.
    Коли він сіяв, дещо з зерна впало при дорозі, та прилетіло птаство й видзьобало його.
    Інше впало на ґрунт каменистий, де не було землі багато, і вмить зійшло, бо земля була не глибока.
    Коли ж зійшло сонце, воно згоріло і, за браком коріння, висхло.
    А інше впало між тернину, і зійшла тернина та його поглушила, тоді воно не дало плоду.
    Ще ж інше впало на добру землю - і дало плід, що сходив і ріс; і принесли: те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше».
    Для українців як жителів аграрної країни ця притча може бути зрозумілою. Але для землероба може бути дивним і нелогічним те, що зерна розсіваються на кам’янистий ґрунт чи при дорозі, а не на пухку ріллю, де б вони добре вродили. Однак не слід забувати, що притчі не можна розуміти дослівно, тому Ісус постійно нагадує: «Хто має вуха слухати, хай слухає!». Адже для Бога (сіяча) це завдання виглядає по-іншому, оскільки Він намагається засіяти зернами добра навіть ті душі, які вже закам’яніли чи в яких виросло терня гріха.
    Звичайно, краще, коли людина сприймає Боже Слово, коли вона готова не лише почути Його, але й зрозуміти і виконувати Заповіді. Така душа за свої добрі вчинки отримає від Бога сторицею. До речі, тільки в Луки сказано саме так: «Врешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, сторицею вродило» (Луки, 8, 8). У Матея і Марка читаємо, що ці зерна «принесли: те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше».
    Чи дійсно зерно може зродити сторицею? Ні, буває врожай у 40-50 разів більший від засіяного, але сторицею ніколи не родить. Ця метафора чи, радше, гіпербола показує, що Бог може дати людині незрівнянно більше, ніж вона просить чи очікує, тому що Він міряє не людською, а Своєю міркою.
    Перейдемо до другої частини притчі. Найбільш лаконічно оповідає її Євангелист Лука: «Учні його спитали, що б вона могла значити, оця притча. Він сказав їм: “Вам дано знати тайни Божого Царства; іншим же в притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили, і слухаючи, не розуміли.» (Луки, 8, 9-10). І роз’яснює їм: «Зерно це слово Боже» (Луки, 8, 11).
    Матей натомість описує це більш розлого:
    «І приступили його учні й сказали до нього: “Чому ти притчами до них говориш?”
    А він у відповідь сказав їм: “Тому, бо вам дано знати тайни Небесного Царства, а он тим не дано.
    Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має.
    Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячись, не бачать, і слухаючи, не чують і не розуміють.
    На них збувається пророцтво Ісаї, що каже: Слухом почуєте, та не зрозумієте, і дивлячись, не побачите, –
    бо серце в цього народу затовстіло. Вони на вуха тяжко чують і зажмурили свої очі, щоб не бачити очима, і вухами не чути, і не зрозуміти серцем, та не навернутись, –щоб я зцілив їх.
    Ваші ж очі щасливі, бо бачать; та й ваші вуха, – бо чують.
    Істинно кажу вам: Багато пророків і праведних хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули». (Матея, 13, 10-17)
    Марко, подібно до Матея, пише про те, як Ісус протиставляє своїх учнів натовпу, але потім присоромлює їх за невторопність:
    «І він сказав їм: "Вам дана тайна Божого Царства; для тих же, що осторонь, усе стається притчами,
    щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось."
    І сказав їм: "Не розумієте цієї притчі? Як же тоді вам розуміти всі притчі?» (Марка, 4, 11-13)
    І додає: «Сіяч сіє слово» (Марка, 4, 14), що перегукується зі словами Євангелія від Луки («Зерно це слово Боже»).
    Після цього йде роз’яснення притчі про сіяча, яке схоже в усіх трьох Євангелистів, за винятком того, що Лука викладає це найбільш стисло:
    «Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, щоб вони не увірували та й не спаслися.
    Ті ж, що на камені, це тії, що, почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають.
    А те, що впало між тернину, це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду.
    Нарешті, те, що на землі добрій, це ті, що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні». (Луки, 8, 12-15)
    Як бачимо, Бог не дотримується логіки землероба, а діє за Своїми законами. Він хоче привернути до Себе душі грішників Своїм Словом, тому розсіває зерна не лише на родючу землю, а й на камінь, терня чи при дорозі, даючи цим грішникам шанс на спасіння. Тим же, «що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні», Господь віддячує сторицею.
    У зв’язку з цим мені пригадалися слова апостола Павла про те, що Бог має для нас набагато більше, ніж ми можемо просити чи розуміти. Подібні висновки робить Бруно Ферреро в оповіданні «Рука», де він пише про хлопчика, який просить у крамаря відміряти цукерки його долонею, тому що вона більша. Ось цей вражаючий висновок: «Коли щось просимо в молитві, не відмірюймо прохань своїм маловірством. Пам’ятаймо, що Божа долоня набагато більша від нашої».
    «Вважайте, отже, як слухаєте: бо хто має, тому дасться; а хто не має, заберуть і те, що йому здається, нібито має». (Луки, 8, 18)
    Тому просімо Бога, щоб давав нам щоразу ясніше і повніше розуміння Його Слова, щоб викинувши каміння зневіри зі своєї душі, виполовши бур’ян і терня гріхів, ми могли з чистим сумлінням дедалі глибше сприймати Слово Боже і жити за Його Законом. І нехай це засіяне Богом зерно принесе багатий урожай істинної віри!

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Англо-саксонський король Альфред Великий
    2014 рік

    Роль особистості в історії є доволі складним та контроверсійним питанням. Наскільки одна людина могла визначити хід історії? Чому з-поміж великої кількості самовідданих та жертовних людей історія визначає лише кількох «щасливчиків»? Наскільки біографії, які за визначенням написані ретроспективно, критично оцінюють особистість, тобто наскільки об’єктивно відтворюють сильні та слабкі сторони особистості? Останнє запитання стоїть особливо гостро у агіографічних роботах, які висвітлюють життя святих, і воно стає складнішим у випадку канонізованих представників королівських династій, які від найдавніших часів стали національними символами, огорнутими переказами та легендами, за якими важко розгледіти людину. Здавалося б на цей ряд запитань не можна відповісти без машини часу, яка б дала змогу побачити події минулого, оцінити умови чи оточення, які впливали на дії тієї чи іншої визначної особистості. Однак існуючі джерела дають змогу побачити, які саме якості були необхідні, щоб залишити помітний слід в історії, тобто що було потрібно, щоб певну особу запам’ятали та почали складати про неї легенди чи писати біографії. Тому дана робота не має на меті «оцінити» святість історичних осіб, а радше поглянути на тісне переплетення політичного та релігійного та які параметри визначали святість у людській свідомості на прикладі Англо-саксонського короля ... Альфреда Великого (849-899).
    Навіть побіжний огляд історії різних народів Європи демонструє переплетення політики та релігії. У середньовіччі існувало переконання, що соціальний та політичний лад є або повинен бути відображенням Божої волі. Це світобачення втілювалося у королівських особах – Божих помазаниках, (які, на відміну від вождів кочових племен сходу, мали владу не лише під час ведення військових кампаній, а вирішували долю усіх сторін життя і в мирний час). Помазання нового правителя єпископом (що було запозичено зі Старого Заповіту) сприймалося як знак (таїнство) божественної підтримки та заступництва, що додавало особливого авторитету його владі. Вважалося, що монарх володів особливим доторком руки, яким зцілював туберкульоз лімфових залоз, хворобу відому під назвою золотуха. Королівські династії Англії та Франції практикували чудодійний доторк принаймні до часів Просвітництва. (Eamon Duffy “The Greatest of the Saint-Kings?” The New York Review of Books, April 8, 2010, 947)
    Тому не дивно, що Альфред Великий, як і інші королівські особи середньовіччя, привертали до себе особливу увагу і саме вони нерідко причислювались до лику святих. Святі королі присутні в історіях чи не всіх народів Європи. Але що об’єднує їх і в чому відмінності між ними? Тут можна виокремити декілька підходів:
    1. Прагматичний погляд – успішні королі, завойовники, державники, які правили довго і їхнє правління припадало на період розквіту держави.
    Не можна не погодитись з тим, що багато хто з середньовічних королів навіть віддалено не підходили на роль святих. У той же час факт наявності святого у королівській династії надавав особливого авторитету всім його наступникам. Це є підставою для декого говорити про «політичні» канонізації, як у випадку не визнаної Католицькою Церквою канонізації короля Франків та імператора Заходу Карла I Великого антипапою Паскалем III у 1165 р. на прохання імператора Фрідріха Барбаросси.
    Александр Невський (воєвода Новгородський (1236-1252) та Київський (1246-1256) та князь Владимирський (1252-1263), який залишився в пам’яті росіян завдяки своїм перемогам над шведами та тевтонським орденом, разом з тим співпрацював з монголами, підтримуючи їхню владу на Русі. Невський канонізований РПЦ у 1547 р., а його культ популяризувався Петром I та Катериною II і навіть, у вирішальний момент Другої світової війни, Сталіним, який оголосив Невського національним святим. Александер Невський зазвичай зображується у кольчузі та зі зброєю і вважається покровителем солдатів та російських кордонів.
    Схожі спроби розвинути більш мілітарний культ Св. Георгія Побідоносця (покровителя Англії), за рахунок Едмунда Мученика, Григорія Великого та Едварда Сповідника, були зроблені Едвардом III. До 1350 року Едмунд Мученик, Григорій Великий та Едвард Сповідник вважалися в Англії національними святими, але згодом Едвард ІІІ почав надавати перевагу більш войовничій фігурі Святого Георгія і заснував Орден Підв’язки на його честь. Каплиця Святого Едварда Сповідника у Віндзорському замку була передана під опіку Святого Георгія, який був проголошений покровителем англійської нації в 1351 році.
    Той факт, що Александр Невський є покровителем війська та кордонів, відрізняє його від національних святих (дійсно знакові постаті, заступники цілого народу, нерідко хрестителі (Володимир) або просвітники (Святослав)). До цієї когорти належить також Давид IV Грузинський (правив у 1089-1125 роках) – улюблений святий Грузії, який залишився у пам’яті за свої звитяги над тюркськими племенами, що привело до об’єднання та розквіту середньовічної Грузії.
    Сюди належить і Стефан I Святий, який вважається засновником Угорської держави. Період його правління був відносно спокійним, а пам’ять про нього зберігається завдяки його геополітичному вибору Західного християнства. Стефан заснував своє королівство згідно німецьких зразків. Він засновував абатства та храми, а у внутрішній політиці розвивав церкву та опирався на її підтримку. (Encyclopædia Britannica Online, s. v. "Stephen I," accessed March 27, 2014, http://www.britannica.com/EBchecked/topic/565415/Stephen-I.)
    Разом з тим з християнської точки зору, навіть якщо правитель не відзначався побожним характером чи вчинками протягом життя, канонізований король хоча б перед кончиною здебільшого навертався до побожного життя. Саме такою є ситуація з першим відомим правителем Римської імперії Костянтином Великим, який належить до правителів, що прислужилися до становлення християнства. Костянтин I Великий, як відомо, своїм Міланським едиктом (313 р.) припинив переслідування християн у імперії. Церковні джерела подають кілька версій навернення Костянтина у християнство, які пов’язують його військові перемоги над претендентами на імператорський трон з християнським вибором Констянтина. (Напередодні вирішальної битви, натхнений уві сні, або, за іншими джерелами, у видінні, Костянтин наказує своїм військам виступити в бій під знаменом хризми – монограми з перших двох грецьких літер імені Христа і здобуває перемогу.) Імператор провадив збалансовану політику щодо всіх релігій у Римській імперії і прийняв християнство щойно перед смертю, проте за життя скликає екуменічний синод у Нікеї (325 р.), а також засновує «другий Рим» - Константинополь (324-330 рр.) та будує там християнські храми.
    З ходом християнізації Європи з’являється окрема категорія шанованих правителів у різних народів – Королі-хрестителі, які вводили християнство у підвладних їм територіях. Чи не першим спадає на думку хреститель Русі Святий Володимир.
    2. Існує також категорія королів просвітників, які впроваджували християнство, засновували церкви, боролись з єресями, розвивали освіту і науку. Не завжди успішні полководці. Саме таким є єдиний канонізований король Франції Людовик IX Святий. На перший погляд важко зрозуміти, як цей правитель став улюбленим святим французів. На відміну від попередників цей король не був успішним завойовником, а багато битв під його проводом вирішувались перемир’ям. Більше того, сьомий Хрестовий похід (1248-1254 рр.), очолюваний Людовиком, закінчився військовою поразкою, а сам король потрапив у полон і був звільнений лише завдяки високому викупу. Проте Людовик не повернувся у Францію, а провів реконструкцію та укріплення християнських міст у Сирії і шляхом встановлення альянсів та мирних угод перетворив військову поразку на дипломатичний успіх. Проте ще за життя Людовик набув популярності як справедливий король, який часто особисто вершив правосуддя, за що неодноразово запрошувався як арбітр у спірних питаннях поза межами Франції. Не позбавлений недоліків, Людовик звертав увагу на науку та мистецтво, а про його побожнісь свідчать храми та святі реліквії, які король привіз з Палестини. Після його смерті у восьмому Хрестовому поході віруючі, не очікуючи канонізації Римською церквою, почали молитися біля його мощів, а у 1297 році він був проголошений святим.
    Святий Борис I – князь-хреститель Болгарії був схожим на Людовіка у тому, що не визначався значними перемогами на полі битви, проте, будучи умілим дипломатом, скористався конфліктом між Патріархом Константинополя та Папою Римським, щоб забезпечити Болгарській церкві автокефальний статус. Намагаючись провадити незалежну від Константинополя політику, Борис дав прихисток учням Кирила та Мефодія, які розробили слов’янський алфавіт – кирилицю, що дозволило замінити грецьку мову в літургії на болгарську. Також Борис надавав перевагу місцевим, болгарським єпископам, радше ніж присланим з Візантії.
    Саме до цієї когорти королів-просвітників можна зарахувати і Англо-саксонського короля Альфреда Великого.
    3. Побожні та мученики. Потужний культ королів-мучеників у народі з’явився раніше, ніж вони були канонізовані церквою. Проте не завжди можливо однозначно їх класифікувати, віднести до певної категорії.
    Англо-саксонський король Едвард Сповідник (правив між 1042-1066 рр.). Останній король Вессекської династії ще за життя відзначався побожністю, а додаток до його імені «Сповідник» означає святість протягом життя радше, ніж мученицьку смерть. (хоча Едвард і загинув під час битви при Гастінгсі). Едвард також відзначився будівництвом Вестмістерського абатства як королівської усипальниці. Сучасні дослідники розходяться, чи вважати його канонізацію у 1161 році політичним кроком папи Александра III у боротьбі з антипапою, чи зважати на ранні прояви культу Святого Едварда. У будь-якому випадку Едвард Сповідник належить до англійських святих королівського роду, яких вшановують лише на батьківщині (іншими є Едабор Вінчестерська, та Едіта Вільтонська та Едвард Мученик, хоча останній і визнаний Східною та Західною церквами).
    Повернемося нарешті до постаті Англо-саксонського короля Альфреда Великого, якого ми зарахували до категорії королів-просвітників.
    Альфред Великий належав до королів Вессекської династії. Він правив королівством Вессекс, що на південному-заході Англії, з 871 по 899 рік. Про нього відомо те, що він врятував Англію від поневолення Данією, а також те, що він сприяв розвитку освіти та письменності в своїй країні. Під час його правління почалася робота над укладенням «Англосаксонської Хроніки» (б. 891 р.), деякі частини якої відображають погляди короля, його філософські та просвітницькі ідеї.
    Цікаво, що в Альфреда було четверо старших братів, тому важко було передрікти те, що він стане королем. До того ж його не приваблювала королівська влада, і він радше вибрав би заняття науками. Ще змалку його мати прищепила йому любов до англійської поезії; він також кохався в латині, потяг до якої міг бути підсилений завдяки поїздкам до Риму 853 та 855 років. Можливо він захоплювався діяльністю короля франків Шарлемана, який відроджував освіту в своєму королівстві на початку ХІ століття. Альфред, однак, не мав можливості відразу отримати освіту, якої він прагнув, а досягнув цього значно пізніше. Імовірно, він вивчав військову науку: перша згадка про його перебування на військовій службі датується 868 роком, коли Альфред разом зі старшим братом королем Етельредом І допомагав обороняти королівство Мерсія від данської армії, яка роком раніше захопила Нортумбрію. Оскільки данське військо відмовилося від битви, їм вдалося підписати мирну угоду.
    У цьому ж році Альфред одружився з Елхсвіт (Ельсвіт), яка по материнській лінії належала до династії королів Мерсії. Наприкінці 971 року дани напали на Вессекс, і Етельред разом з Альфредом брали участь у кількох битвах проти них. Після смерті Етельреда в 971 році Альфред успадкував його корону і незабаром підписав мирну угоду з Данією, яка не поновлювала напади протягом п’яти наступних років.
    У 876 році данська армія знову почала наступ на Вессекс; після несподіваного нападу в січні 878 року дани заволоділи майже всім Вессексом. Тільки король Альфред не підкорився їм. Він вигнав данів з фортеці, розташованої в болотах Сомерсету, і таємно зібравши військо, завдав їм поразки у битві при Едінгтоні. Дани здалися в полон, а їхній король Гутрум охрестився під опікою Альфреда; наступного року вони поселилися в східній Англії.
    Щодо цієї перемоги існує легенда. Після згаданої поразки 878 року та переховування Альфред почав таємно збирати війська. Він знайшов якесь місце, куди наказав збиратися своїм прибічникам, щоб дати достойну відсіч ворогам. Переодягнувшись у костюм арфіста, він проник у табір данів, щоб довідатися, що в них відбувається. Він майстерно виконував англосаксонські пісні під акомпанемент арфи, і дани втратили пильність, слухаючи його. Завдяки цьому Альфред розвідав, які в них сили і невдовзі отримав над ними перемогу. Життя і легенди сплелись воєдино.
    Мир, який встановився у Вессексі, був перерваний у 885 році, коли дани намагалися захопити Кент. У 886 році Альфред відвоював Лондон і став королем всієї Англії. Йому ще довелося воювати з великим військом данів, яке прибуло з континенту у 892 році і напади якого припинилися лише в 896 році. Дани зазнали поразки завдяки захисній тактиці, яку розробив і втілив Альфред під час війни. Він укріпив старі фортеці і побудував нові, реорганізував армію і використовував кораблі у боротьбі з нападниками, починаючи з 875 року. Тут він використав досвід фризьких майстрів, але пішов далі. Пізніше за його кресленнями були створені набагато більші кораблі, які захищали узбережжя від ворожих нападів. Альфред також вміло користувався дипломатією: у нього були дружні стосунки з правителями Мерсії та Уельсу (валійці інколи просили у нього допомоги і самі надсилали йому військове підкріплення).
    Альфред Великий також успішно керував державою: він був розумним управителем і розпорядником фінансів. Він займався питаннями правосуддя і здійснив кроки для забезпечення прав незахищених членів суспільства від суддівського самоуправства. З цією метою він прийняв важливий кодекс законів, який обмежував практику родової помсти та накладав відповідальність за порушення обіцянки чи ламання присяги.
    Однак найбільш винятковою вважається роль Альфреда у розвитку освіти. Він поділяв тогочасну думку, що напади вікінгів були Божою карою за гріхи людей, і тому надавав великого значення освіті, оскільки лише навчаючись людина може збагнути Божу волю і осягнути мудрість. Тому в період мирного затишшя (878-885) Альфред запросив до свого двору учених мужів з Мерсії, Уельсу та європейських країн. Знаючи латину, він починає з 887 р. перекладати твори, написані цією мовою, на англійську мову.
    Альфред видав наказ про те, що всі юнаки з вільних селян (фріменів) повинні вчитися читати англійською мовою, а його переклади зробили доступними для них «ті книги, знання яких найбільш необхідне для всіх людей», щоб досягти мудрості і чеснот. Книга папи Григорія І «Пастирське піклування», перекладена Альфредом, стала підручником для священиків, що допомагав їм у вихованні пастви. Альфред також переклав «Сповідь» Святого Августина, відомого богослова V століття, і доповнив її іншими творами знаних теологів. Тут він дискутує проблеми, що стосуються віри, розуму, а також природи вічного життя. Цей переклад заслуговує на окреме вивчення, так само як і «Втіха філософією» Боеція. Альфред не в усьому погоджується з ідеями Боеція, особливо щодо питання істинного щастя та стосунку провидіння до віри і визначеності долі до свободи вибору; він більше покладається на ранніх Отців Церкви в цих питаннях. Обидві праці мають доповнення у вигляді паралелей із сучасного життя, що розкривають його погляди на суспільний лад чи обов’язки короля. Альфред писав для того, щоб допомогти своєму народові, але разом з тим він глибоко цікавився теологічними проблемами. В одному з перекладів він зазначає, «що серед земних турбот він може інколи думати про небесне».
    Альфреду можуть також належати переклади перших п’ятдесяти псалмів. Завдяки відродженню наук за часів Альфреда появився інтерес до «Англосаксонської Хроніки», одного з найбагатших джерел інформації про Англію тих часів, яке вийшло в світ приблизно у 890-891 р. Під час його правління відбулося пожвавлення в царині мистецтва та будівництва; його двір став центром притягання для зарубіжних митців та майстрів.
    Одне з починань Альфреда, однак, не увінчалося успіхом: він хотів відродити монастирське життя і навіть заснував чоловічий і жіночий монастир. Але ця ідея набула в Англії популярності лише в наступному столітті, коли монастирське життя було відроджене в Європі.
    Альфред – єдиний з Англо-саксонських королів, життя якого було описане в повномасштабній біографії, створеній валлійським ученим Ассером у 893 році. У цій праці знаходимо багато цінної інформації; наприклад, ми довідуємося, що Альфред самовіддано працював, борючись водночас із серйозним захворюванням, яке загострювалося час від часу. Перед нами постає людина з привабливими рисами характеру, співчутлива до інших, здатна викликати любов і сповнена почуття відповідальності за ввірену йому країну. Точність цієї картини підтверджують твори Альфреда та прийняті ним закони.
    Про Альфреда Великого ніколи не забували: пам’ять про нього жила в історії середньовічної Європи та зберігалася в легендах як про короля, що здобував перемоги в безнадійних обставинах, а також як про мудрого законодавця. Ще навіть у ХІІ столітті деякі його твори переписували. Завдяки сучасним дослідженням з’явилося більше інформації про Альфреда, але до наших днів незмінним залишилося середньовічне сприйняття цієї постаті як видатного короля. І це, без сумніву, справедливо.

    1. Eamon Duffy, The Greatest of the Saint-Kings? The New York Review of Books, April 8, 2010, 947
    2. Simon Keynes, Michael Lapidge, Alfred the Great: Asser’s Life of King Alfred and Other Contemporary Sources, 1983
    3. F. M. Stenton, Anglo-Saxon England, 3rd ed. (1971, reprinted 1989)
    4. G. N. Garmonsway, The Anglo-Saxon Chronicle, new ed. (1972)
    5. Dorothy Whitelock, English Historical Documents c. 500-1042 (1955)
    6. Encyclopædia Britannica Online, s. v. "Stephen I," accessed March 27, 2014, http://www.britannica.com/EBchecked/topic/565415/Stephen-I

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Філософські роздуми
    2014 рік

    Нічого нового нема під нашим древнім Сонцем. Як свого часу впродовж історії відбувалися великі трансформації науки і суспільства, що викликали незворотні історичні зміни, так і зараз очікуються всеосяжні пертурбації в житті світової спільноти та світогляді людства. Це ніби зависло в повітрі. Ґрунт для цього підготували наукові відкриття в різних галузях науки і техніки, а також глобальні суспільні та економічні перетворення. До цього можна додати якісний стрибок у способах комунікації між мешканцями Землі, що в кінцевому підсумку приведе до планетарної зміни у світосприйнятті індивідуальної людини та спільнот і докорінно змінить їхнє життя.
    Звичайно, зміни парадигм відбувалися і раніше, але в наш час цей якісний стрибок матиме універсальний та, ймовірно, революційний характер. Ми живемо в таку епоху, коли всі процеси прискорюються, тому і тут можна очікувати майже миттєвого сценарію.
    Справа в тому, що кардинальні зміни назріли ще з кінця ХХ століття в силу розбіжностей між архаїчною інертною структурою держав, як спільнот людей, і новими високотехнологічними та оперативними способами спілкування та отримання інформації. З’явилися нові можливості для швидкого розв’язання складних питань, проведення фінансових операцій, втілення проектів чи збирання благодійних коштів. Ми стали свідками, як оперативно вирішувалися комплексні завдання під час ЄвроМайдану 2013-2014 років з допомогою груп швидкого реагування в соціальних мережах. Вже зараз можна почути думку, що Майдан є такою собі моделлю чи прообразом «цивілізованої анархії» майбутнього, коли функції держави зійдуть нанівець.
    І це при тому, що сьогодні ми бачимо лише незначну частину тих можливостей, які відкриті вже зараз; ми навіть не уявляємо, які обрії стануть доступними в недалекому майбутньому. Все це, разом з іншими чинниками, дає потужний імпульс для виникнення і зміцнення громадянського суспільства, як можливої альтернативи чи, принаймні, вагомого доповнення до державних органів.
    Не можна нове вино вливати в старі міхи. Тому людству не уникнути великих структурних змін як всередині держав, так і в міжнародних стосунках. Важко прогнозувати, як виглядатиме новий планетарний порядок, але очевидним є те, що не всі члени світової спільноти готові його сприйняти. Як завше, зміна парадигми змушує концентруватися на аномаліях, що в декого
    викликає спротив (адже відомо, що нове завжди прокладає собі дорогу в запеклій боротьбі зі старим).
    Для зміни парадигми також властива поява інших цінностей. Яким же може бути нове ставлення до релігії, зокрема до християнства? В церквах деяких конфесій спостерігається тенденція до акцентування важливості формальних культових приписів і дотримання ритуалів. Їх представники не помітили, що давно перетворилися на тих же фарисеїв, «гробів побілених», яких викривав Ісус Христос. З другого боку, зростає кількість атеїстів, які абсолютизують силу людського розуму і відкидають Бога. Мене засмучують коментарі моїх друзів у соціальних мережах, які скептично ставляться до практикуючих християн і не визнають нічого іншого, крім теорії еволюції Дарвіна. Інші, подібно до прихильників теософії, пропонують об’єднати всі релігії і науки, щоб вивести з них ідеальні знання. Інколи ловлю себе на думці, що якби Ісус Христос користувався Фейсбуком, Він не зарахував би до числа друзів ні перших, ні других (хоч, можливо, якраз навпаки: адже саме хворі потребують лікаря). Тому, напевно, Він дав би їм добрі поради, присоромив, вказав би на шлях до правди, допоміг би виправити помилки і невірні уявлення.
    Парадокс ще й у тому, що Богові не потрібні для цього соціальні мережі: яким би швидким не здавався нам обмін інформацією в Інтернеті, Господь знає всі наші думки і наміри ще до того, як ми їх висловимо. І промовляє Він до нас у дивний спосіб, апелюючи до нашого серця і нашої совісті. Він у чудесний спосіб може змінити грішника, огорнувши його Своєю любов’ю.
    Зрозуміло, що Бог не потребує відкривати акаунт у мережах. Але ж вони не просто так з’явилися в нашому світі. Тобто не лише для того, щоб бездумно витрачати на них час. А що як вони потрібні для швидкої адаптації людей, підготовки їх до чогось нового і важливого? Це таке велике дзеркало, в якому ми бачимо себе і наше ставлення до інших, до світу, до Бога і до ... себе врешті-решт. Тут ми можемо побачити свої недоліки і брак любові до ближнього, і егоїзм, і бажання здаватися кращим, ніж ти є насправді. Напевно така ж революція свідомості сталася тоді, коли людина винайшла дзеркало і вперше побачила себе в ньому. Виникає асоціативний ряд: дзеркало... люстерко... люстрація... У певному сенсі, соціальні мережі – це якісно нове дзеркало, яке дає змогу провести власну досконалу «люстрацію».
    Коли людина бачила недоліки своєї зовнішності, вона намагалася з допомогою косметики, вдивляючись у своє відображення, виправити ці недоліки (створити з хаосу порядок - «космос»). Зовсім невипадкове тут слово «косметика», як може здатися на перший погляд!
    То може в людства є шанс на те, що вдивляючись у дзеркало соціальних мереж, ми зможемо вдосконалити космос наших душ і хоч трохи наблизитися до недосяжного ідеалу?
    Можна заперечити: часто люди узалежнюються від інтернету, соцмереж, комп’ютерних ігор, а отже не те, що не наближаються до ідеалу, а навпаки впадають у гріх і стають на шлях деградації. Але ж і вогонь може слугувати як добру, так і злу – лише від людини залежить, як його використати. Напевно, Бог дає людям те чи інше відкриття, коли вони достатньо підготовлені, щоб правильно ним скористатися.
    Зараз ми живемо у пост-індустріальну епоху. Якщо раніше важливо було нарощувати виробництво, то відповідно розвивалися ті науки, які обслуговували промисловий (чи військово- промисловий) комплекс. Ще раніше люди активно пізнавали світ навколо себе, поверхню і надра планети, фауну і флору. Зараз найбільшої ваги набувають ті науки, які вивчають саму людину, намагаючись розгадати таємниці її розуму і душі. Невипадково саме зараз президент США виділив значні кошти на безпрецендентний за своїм розмахом проект по вивченню людського мозку.
    Більше того, людина хоче збагнути всі таємниці космосу, Всесвіту і навіть самого Бога, забуваючи про те, що вона є частиною чогось цілого (Абсолюту) і, як частина, ніколи не зможе пізнате те ціле, до якого вона належить - в тій же мірі, в якій краплина належить до безмежного моря. Це те саме, коли істота, сформована з солі, забажала б пізнати океан: занурившись, вона би просто розчинилася в ньому...
    Тим не менше, сучасні досягнення науки, техніки і медицини справді дають людям небачені раніше можливості, водночас вселяючи в декого ілюзію всемогутності людського розуму і волі. Здається, сучасна цивілізація десь трохи заблукала, і це трапилося ще в ХХ столітті, оскільки для людей дедалі важливішими стали питання комфорту, збагачення, зовнішнього благополуччя та успіху. Людство наче забуло слова Томи Кемпійського, який писав про те, що «марнота єсть дивитися на проминаючі багатства і вповати на них», а також «марнота ганятися за почестями та пнутися вгору».
    Ключовими для мене є слова Томи Кемпійського про те, що «хто добре пізнає себе, той стає меншим у власних очах...». Ці слова прозвучали дуже давно, але людям за ці століття легше було вивчити далекі зірки і чорні діри космосу, ніж власну душу. Здається, настає час, коли нам неможливо буде вижити, якщо кожен з нас не пройде іспиту совісті, не загляне собі в серце і не звільниться від всього зайвого. Адже «правдивий поступ людини вперед – самозречення, а та людина, що відреклася себе, є вельми свобідна і безпечна» (Тома Кемпійський).
    Звучить парадоксально, але це так. Як стверджував псалмоспівець: «Search your own heart with all diligence for out of it flow all issues of life». «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Приповістей 4:23).
    І нарешті про ще один важливий урок самопізнання, без якого нам не вдасться вберегти сучасний світ (та й своє власне життя) від хаосу: навчитися брати на себе відповідальність. Це не просто затертий до дірок термін, яким демагогічно оперують, не вкладаючи в нього реального змісту. Це не штамп і не кліше часів комсомолу. Відповідальність – це вміння дати правильну відповідь на основні питання нашого буття. Бути відповідальним означає робити правильний вибір кожного дня, протягом всього життя. А правильним може бути лише моральний вибір, тобто, вибір, схвалений Богом.
    І якщо люди керуватимуться не лише законами чи угодами (в тому числі, міжнародними), але й власними моральними принципами, сповідуючи такі цінності, як справедливість та милосердя, рівноправність та допомога ближньому, тоді ми всі почнемо жити у цілком новому, більш досконалому світі.

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -