" Немає в людині нічого кращого, ніж знання,
І немає нічого гіршого, ніж неуцтво"

Альфред Великий

2014 рік

Роль особистості в історії є доволі складним та контроверсійним питанням. Наскільки одна людина могла визначити хід історії? Чому з-поміж великої кількості самовідданих та жертовних людей історія визначає лише кількох «щасливчиків»? Наскільки біографії, які за визначенням написані ретроспективно, критично оцінюють особистість, тобто наскільки об’єктивно відтворюють сильні та слабкі сторони особистості? Останнє запитання стоїть особливо гостро у агіографічних роботах, які висвітлюють життя святих, і воно стає складнішим у випадку канонізованих представників королівських династій, які від найдавніших часів стали національними символами, огорнутими переказами та легендами, за якими важко розгледіти людину. Здавалося б на цей ряд запитань не можна відповісти без машини часу, яка б дала змогу побачити події минулого, оцінити умови чи оточення, які впливали на дії тієї чи іншої визначної особистості. Однак існуючі джерела дають змогу побачити, які саме якості були необхідні, щоб залишити помітний слід в історії, тобто що було потрібно, щоб певну особу запам’ятали та почали складати про неї легенди чи писати біографії. Тому дана робота не має на меті «оцінити» святість історичних осіб, а радше поглянути на тісне переплетення політичного та релігійного та які параметри визначали святість у людській свідомості на прикладі Англо-саксонського короля ... Альфреда Великого (849-899).
Навіть побіжний огляд історії різних народів Європи демонструє переплетення політики та релігії. У середньовіччі існувало переконання, що соціальний та політичний лад є або повинен бути відображенням Божої волі. Це світобачення втілювалося у королівських особах – Божих помазаниках, (які, на відміну від вождів кочових племен сходу, мали владу не лише під час ведення військових кампаній, а вирішували долю усіх сторін життя і в мирний час). Помазання нового правителя єпископом (що було запозичено зі Старого Заповіту) сприймалося як знак (таїнство) божественної підтримки та заступництва, що додавало особливого авторитету його владі. Вважалося, що монарх володів особливим доторком руки, яким зцілював туберкульоз лімфових залоз, хворобу відому під назвою золотуха. Королівські династії Англії та Франції практикували чудодійний доторк принаймні до часів Просвітництва. (Eamon Duffy “The Greatest of the Saint-Kings?” The New York Review of Books, April 8, 2010, 947)
Тому не дивно, що Альфред Великий, як і інші королівські особи середньовіччя, привертали до себе особливу увагу і саме вони нерідко причислювались до лику святих. Святі королі присутні в історіях чи не всіх народів Європи. Але що об’єднує їх і в чому відмінності між ними? Тут можна виокремити декілька підходів:
1. Прагматичний погляд – успішні королі, завойовники, державники, які правили довго і їхнє правління припадало на період розквіту держави.
Не можна не погодитись з тим, що багато хто з середньовічних королів навіть віддалено не підходили на роль святих. У той же час факт наявності святого у королівській династії надавав особливого авторитету всім його наступникам. Це є підставою для декого говорити про «політичні» канонізації, як у випадку не визнаної Католицькою Церквою канонізації короля Франків та імператора Заходу Карла I Великого антипапою Паскалем III у 1165 р. на прохання імператора Фрідріха Барбаросси.
Александр Невський (воєвода Новгородський (1236-1252) та Київський (1246-1256) та князь Владимирський (1252-1263), який залишився в пам’яті росіян завдяки своїм перемогам над шведами та тевтонським орденом, разом з тим співпрацював з монголами, підтримуючи їхню владу на Русі. Невський канонізований РПЦ у 1547 р., а його культ популяризувався Петром I та Катериною II і навіть, у вирішальний момент Другої світової війни, Сталіним, який оголосив Невського національним святим. Александер Невський зазвичай зображується у кольчузі та зі зброєю і вважається покровителем солдатів та російських кордонів.
Схожі спроби розвинути більш мілітарний культ Св. Георгія Побідоносця (покровителя Англії), за рахунок Едмунда Мученика, Григорія Великого та Едварда Сповідника, були зроблені Едвардом III. До 1350 року Едмунд Мученик, Григорій Великий та Едвард Сповідник вважалися в Англії національними святими, але згодом Едвард ІІІ почав надавати перевагу більш войовничій фігурі Святого Георгія і заснував Орден Підв’язки на його честь. Каплиця Святого Едварда Сповідника у Віндзорському замку була передана під опіку Святого Георгія, який був проголошений покровителем англійської нації в 1351 році.
Той факт, що Александр Невський є покровителем війська та кордонів, відрізняє його від національних святих (дійсно знакові постаті, заступники цілого народу, нерідко хрестителі (Володимир) або просвітники (Святослав)). До цієї когорти належить також Давид IV Грузинський (правив у 1089-1125 роках) – улюблений святий Грузії, який залишився у пам’яті за свої звитяги над тюркськими племенами, що привело до об’єднання та розквіту середньовічної Грузії.
Сюди належить і Стефан I Святий, який вважається засновником Угорської держави. Період його правління був відносно спокійним, а пам’ять про нього зберігається завдяки його геополітичному вибору Західного християнства. Стефан заснував своє королівство згідно німецьких зразків. Він засновував абатства та храми, а у внутрішній політиці розвивав церкву та опирався на її підтримку. (Encyclopædia Britannica Online, s. v. "Stephen I," accessed March 27, 2014, http://www.britannica.com/EBchecked/topic/565415/Stephen-I.)
Разом з тим з християнської точки зору, навіть якщо правитель не відзначався побожним характером чи вчинками протягом життя, канонізований король хоча б перед кончиною здебільшого навертався до побожного життя. Саме такою є ситуація з першим відомим правителем Римської імперії Костянтином Великим, який належить до правителів, що прислужилися до становлення християнства. Костянтин I Великий, як відомо, своїм Міланським едиктом (313 р.) припинив переслідування християн у імперії. Церковні джерела подають кілька версій навернення Костянтина у християнство, які пов’язують його військові перемоги над претендентами на імператорський трон з християнським вибором Констянтина. (Напередодні вирішальної битви, натхнений уві сні, або, за іншими джерелами, у видінні, Костянтин наказує своїм військам виступити в бій під знаменом хризми – монограми з перших двох грецьких літер імені Христа і здобуває перемогу.) Імператор провадив збалансовану політику щодо всіх релігій у Римській імперії і прийняв християнство щойно перед смертю, проте за життя скликає екуменічний синод у Нікеї (325 р.), а також засновує «другий Рим» - Константинополь (324-330 рр.) та будує там християнські храми.
З ходом християнізації Європи з’являється окрема категорія шанованих правителів у різних народів – Королі-хрестителі, які вводили християнство у підвладних їм територіях. Чи не першим спадає на думку хреститель Русі Святий Володимир.
2. Існує також категорія королів просвітників, які впроваджували християнство, засновували церкви, боролись з єресями, розвивали освіту і науку. Не завжди успішні полководці. Саме таким є єдиний канонізований король Франції Людовик IX Святий. На перший погляд важко зрозуміти, як цей правитель став улюбленим святим французів. На відміну від попередників цей король не був успішним завойовником, а багато битв під його проводом вирішувались перемир’ям. Більше того, сьомий Хрестовий похід (1248-1254 рр.), очолюваний Людовиком, закінчився військовою поразкою, а сам король потрапив у полон і був звільнений лише завдяки високому викупу. Проте Людовик не повернувся у Францію, а провів реконструкцію та укріплення християнських міст у Сирії і шляхом встановлення альянсів та мирних угод перетворив військову поразку на дипломатичний успіх. Проте ще за життя Людовик набув популярності як справедливий король, який часто особисто вершив правосуддя, за що неодноразово запрошувався як арбітр у спірних питаннях поза межами Франції. Не позбавлений недоліків, Людовик звертав увагу на науку та мистецтво, а про його побожнісь свідчать храми та святі реліквії, які король привіз з Палестини. Після його смерті у восьмому Хрестовому поході віруючі, не очікуючи канонізації Римською церквою, почали молитися біля його мощів, а у 1297 році він був проголошений святим.
Святий Борис I – князь-хреститель Болгарії був схожим на Людовіка у тому, що не визначався значними перемогами на полі битви, проте, будучи умілим дипломатом, скористався конфліктом між Патріархом Константинополя та Папою Римським, щоб забезпечити Болгарській церкві автокефальний статус. Намагаючись провадити незалежну від Константинополя політику, Борис дав прихисток учням Кирила та Мефодія, які розробили слов’янський алфавіт – кирилицю, що дозволило замінити грецьку мову в літургії на болгарську. Також Борис надавав перевагу місцевим, болгарським єпископам, радше ніж присланим з Візантії.
Саме до цієї когорти королів-просвітників можна зарахувати і Англо-саксонського короля Альфреда Великого.
3. Побожні та мученики. Потужний культ королів-мучеників у народі з’явився раніше, ніж вони були канонізовані церквою. Проте не завжди можливо однозначно їх класифікувати, віднести до певної категорії.
Англо-саксонський король Едвард Сповідник (правив між 1042-1066 рр.). Останній король Вессекської династії ще за життя відзначався побожністю, а додаток до його імені «Сповідник» означає святість протягом життя радше, ніж мученицьку смерть. (хоча Едвард і загинув під час битви при Гастінгсі). Едвард також відзначився будівництвом Вестмістерського абатства як королівської усипальниці. Сучасні дослідники розходяться, чи вважати його канонізацію у 1161 році політичним кроком папи Александра III у боротьбі з антипапою, чи зважати на ранні прояви культу Святого Едварда. У будь-якому випадку Едвард Сповідник належить до англійських святих королівського роду, яких вшановують лише на батьківщині (іншими є Едабор Вінчестерська, та Едіта Вільтонська та Едвард Мученик, хоча останній і визнаний Східною та Західною церквами).
Повернемося нарешті до постаті Англо-саксонського короля Альфреда Великого, якого ми зарахували до категорії королів-просвітників.
Альфред Великий належав до королів Вессекської династії. Він правив королівством Вессекс, що на південному-заході Англії, з 871 по 899 рік. Про нього відомо те, що він врятував Англію від поневолення Данією, а також те, що він сприяв розвитку освіти та письменності в своїй країні. Під час його правління почалася робота над укладенням «Англосаксонської Хроніки» (б. 891 р.), деякі частини якої відображають погляди короля, його філософські та просвітницькі ідеї.
Цікаво, що в Альфреда було четверо старших братів, тому важко було передрікти те, що він стане королем. До того ж його не приваблювала королівська влада, і він радше вибрав би заняття науками. Ще змалку його мати прищепила йому любов до англійської поезії; він також кохався в латині, потяг до якої міг бути підсилений завдяки поїздкам до Риму 853 та 855 років. Можливо він захоплювався діяльністю короля франків Шарлемана, який відроджував освіту в своєму королівстві на початку ХІ століття. Альфред, однак, не мав можливості відразу отримати освіту, якої він прагнув, а досягнув цього значно пізніше. Імовірно, він вивчав військову науку: перша згадка про його перебування на військовій службі датується 868 роком, коли Альфред разом зі старшим братом королем Етельредом І допомагав обороняти королівство Мерсія від данської армії, яка роком раніше захопила Нортумбрію. Оскільки данське військо відмовилося від битви, їм вдалося підписати мирну угоду.
У цьому ж році Альфред одружився з Елхсвіт (Ельсвіт), яка по материнській лінії належала до династії королів Мерсії. Наприкінці 971 року дани напали на Вессекс, і Етельред разом з Альфредом брали участь у кількох битвах проти них. Після смерті Етельреда в 971 році Альфред успадкував його корону і незабаром підписав мирну угоду з Данією, яка не поновлювала напади протягом п’яти наступних років.
У 876 році данська армія знову почала наступ на Вессекс; після несподіваного нападу в січні 878 року дани заволоділи майже всім Вессексом. Тільки король Альфред не підкорився їм. Він вигнав данів з фортеці, розташованої в болотах Сомерсету, і таємно зібравши військо, завдав їм поразки у битві при Едінгтоні. Дани здалися в полон, а їхній король Гутрум охрестився під опікою Альфреда; наступного року вони поселилися в східній Англії.
Щодо цієї перемоги існує легенда. Після згаданої поразки 878 року та переховування Альфред почав таємно збирати війська. Він знайшов якесь місце, куди наказав збиратися своїм прибічникам, щоб дати достойну відсіч ворогам. Переодягнувшись у костюм арфіста, він проник у табір данів, щоб довідатися, що в них відбувається. Він майстерно виконував англосаксонські пісні під акомпанемент арфи, і дани втратили пильність, слухаючи його. Завдяки цьому Альфред розвідав, які в них сили і невдовзі отримав над ними перемогу. Життя і легенди сплелись воєдино.
Мир, який встановився у Вессексі, був перерваний у 885 році, коли дани намагалися захопити Кент. У 886 році Альфред відвоював Лондон і став королем всієї Англії. Йому ще довелося воювати з великим військом данів, яке прибуло з континенту у 892 році і напади якого припинилися лише в 896 році. Дани зазнали поразки завдяки захисній тактиці, яку розробив і втілив Альфред під час війни. Він укріпив старі фортеці і побудував нові, реорганізував армію і використовував кораблі у боротьбі з нападниками, починаючи з 875 року. Тут він використав досвід фризьких майстрів, але пішов далі. Пізніше за його кресленнями були створені набагато більші кораблі, які захищали узбережжя від ворожих нападів. Альфред також вміло користувався дипломатією: у нього були дружні стосунки з правителями Мерсії та Уельсу (валійці інколи просили у нього допомоги і самі надсилали йому військове підкріплення).
Альфред Великий також успішно керував державою: він був розумним управителем і розпорядником фінансів. Він займався питаннями правосуддя і здійснив кроки для забезпечення прав незахищених членів суспільства від суддівського самоуправства. З цією метою він прийняв важливий кодекс законів, який обмежував практику родової помсти та накладав відповідальність за порушення обіцянки чи ламання присяги.
Однак найбільш винятковою вважається роль Альфреда у розвитку освіти. Він поділяв тогочасну думку, що напади вікінгів були Божою карою за гріхи людей, і тому надавав великого значення освіті, оскільки лише навчаючись людина може збагнути Божу волю і осягнути мудрість. Тому в період мирного затишшя (878-885) Альфред запросив до свого двору учених мужів з Мерсії, Уельсу та європейських країн. Знаючи латину, він починає з 887 р. перекладати твори, написані цією мовою, на англійську мову.
Альфред видав наказ про те, що всі юнаки з вільних селян (фріменів) повинні вчитися читати англійською мовою, а його переклади зробили доступними для них «ті книги, знання яких найбільш необхідне для всіх людей», щоб досягти мудрості і чеснот. Книга папи Григорія І «Пастирське піклування», перекладена Альфредом, стала підручником для священиків, що допомагав їм у вихованні пастви. Альфред також переклав «Сповідь» Святого Августина, відомого богослова V століття, і доповнив її іншими творами знаних теологів. Тут він дискутує проблеми, що стосуються віри, розуму, а також природи вічного життя. Цей переклад заслуговує на окреме вивчення, так само як і «Втіха філософією» Боеція. Альфред не в усьому погоджується з ідеями Боеція, особливо щодо питання істинного щастя та стосунку провидіння до віри і визначеності долі до свободи вибору; він більше покладається на ранніх Отців Церкви в цих питаннях. Обидві праці мають доповнення у вигляді паралелей із сучасного життя, що розкривають його погляди на суспільний лад чи обов’язки короля. Альфред писав для того, щоб допомогти своєму народові, але разом з тим він глибоко цікавився теологічними проблемами. В одному з перекладів він зазначає, «що серед земних турбот він може інколи думати про небесне».
Альфреду можуть також належати переклади перших п’ятдесяти псалмів. Завдяки відродженню наук за часів Альфреда появився інтерес до «Англосаксонської Хроніки», одного з найбагатших джерел інформації про Англію тих часів, яке вийшло в світ приблизно у 890-891 р. Під час його правління відбулося пожвавлення в царині мистецтва та будівництва; його двір став центром притягання для зарубіжних митців та майстрів.
Одне з починань Альфреда, однак, не увінчалося успіхом: він хотів відродити монастирське життя і навіть заснував чоловічий і жіночий монастир. Але ця ідея набула в Англії популярності лише в наступному столітті, коли монастирське життя було відроджене в Європі.
Альфред – єдиний з Англо-саксонських королів, життя якого було описане в повномасштабній біографії, створеній валлійським ученим Ассером у 893 році. У цій праці знаходимо багато цінної інформації; наприклад, ми довідуємося, що Альфред самовіддано працював, борючись водночас із серйозним захворюванням, яке загострювалося час від часу. Перед нами постає людина з привабливими рисами характеру, співчутлива до інших, здатна викликати любов і сповнена почуття відповідальності за ввірену йому країну. Точність цієї картини підтверджують твори Альфреда та прийняті ним закони.
Про Альфреда Великого ніколи не забували: пам’ять про нього жила в історії середньовічної Європи та зберігалася в легендах як про короля, що здобував перемоги в безнадійних обставинах, а також як про мудрого законодавця. Ще навіть у ХІІ столітті деякі його твори переписували. Завдяки сучасним дослідженням з’явилося більше інформації про Альфреда, але до наших днів незмінним залишилося середньовічне сприйняття цієї постаті як видатного короля. І це, без сумніву, справедливо.

Бібліографія
1. Eamon Duffy, The Greatest of the Saint-Kings? The New York Review of Books, April 8, 2010, 947
2. Simon Keynes, Michael Lapidge, Alfred the Great: Asser’s Life of King Alfred and Other Contemporary Sources, 1983
3. F. M. Stenton, Anglo-Saxon England, 3rd ed. (1971, reprinted 1989)
4. G. N. Garmonsway, The Anglo-Saxon Chronicle, new ed. (1972)
5. Dorothy Whitelock, English Historical Documents c. 500-1042 (1955)
6. Encyclopædia Britannica Online, s. v. "Stephen I," accessed March 27, 2014, http://www.britannica.com/EBchecked/topic/565415/Stephen-I

Це все результат мого навчання в УКУ. Працюю над собою, розширюю коло своїх знань та зацікавлень.