Пливе за обріями ирій
і як не тішитись, коли
у надвечір’ї чую щирі,
сумні і жалісні, – курли.

Весна вертається до мене,
заходить сонце у вікні
і теплі крила ойкумени
мене обіймуть уві сні.

А небеса засіють зорі
і поки місяць угорі
осяє ниви неозорі,
Ярило зійде на зорі.

І заквітує та калина,
що не зів’яла на війні,
і буде жити Україна,
щоб не журитися мені.

Ключами долі однієї
летять до хати на селі
у рідні гнізда журавлі
і я вертаюся до неї
осколками душі моєї,
розвіяними по землі.

03.2024

Опало золото беріз
на березі Дунаю.
У осені немає сліз,
а я їх помічаю.

У наготі сумує ліс,
на обрії за гаєм
увечері Великий Віз
печалі допиває.

Та ось і ранок настає,
і оживає житіє...
рушає у дорогу
гаряче сонце угорі,
бо Україні на порі
кувати перемогу.

10.2023

Гуляє березень лісами,
веде уквітчану весну,
аби явила вечорами
мені мою зорю ясну.

І дні на дні уже не схожі,
і ночі, наче, не такі,
коли вона співати може
свої мелодії п'янкі.

Протерли котики у лузі
свої очиці чарівні.
Зазеленіла на окрузі
озимина по ярині.

Сорока ворона вітає,
синиця – сойку... а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
над Україною лунає
у небі синьому, – курли.

03.2023

І знову та сама весна
займає околиці світу,
і знову спиває вона
росою напоєні квіти.

Навіяне перше тепло
прорізало очі проталин
і це уже, наче, було
і, ніби, іще не бувало.

Брунькує букети бузок
і пробує вітер на дотик,
а до оп’янілих жінок
з верби усміхається котик.

Синицю гойдає лоза,
ворона на ворона карка-
є – буде, напевне, гроза
гуляти алеями парку.

Далекі гаї і луги
освоять нові віртуози –
крізь іній, пургу і морози
летять перелітні птахи...
збирають у ринви дахи
сухої поезії сльози.

02.2023

Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Рудіє полум’ям сурьми
опалене опале листя,
у голім вітті вітер свище
осінню арію зими.

Минає ера листопаду,
нова епоха настає
і хто трудився до упаду,
надію має на своє.

Борей дає свої уроки
і... то закінчується газ,
то наші унтери високі
виходять заміж перший раз.

І це нікого не лякає...
ось-ось повіє ост... і норд...
і ясно, що із того краю,
де Ірод – явно ідіот.

Народи – вівці та отари
стоять у черзі на заряд
і скаженіє супостат...

Іуді нині мало зради,
та буйні фарисеї Ради
не оглядаються назад.

11.2021

Щедра на видива нині весна...
Не описати, як падають роси
і напувають дощі стоголосі
чорну і сонну... гуде далина,
кумкають плеса, горить купина...
а косарі намантачують коси
і не стихає далека луна.

О... жебонять ручаї із озерця...
ноги лоскоче шовкова трава,
пахне аїром і зріє нова
мить дежавю... і моє інтермецо...
і несподівано вжалить у серце
пам'ять зів'яла, немов кропива.

Вийде дівча на леваду із хати,
буде шукати пучки рути-м’яти,
зірве євшан у густій ковилі
і оживуть чудеса... і жалі...
мрія у небі, у жмені синиця,
дереворити із ликами, лиця,
пошуки істини, волі, добра...
голка у сіні, любов у копиці,
формула щастя, казкова жар-птиця –
все це увічнює проба пера.

05.2021

Моя осіння золота пора
уже згасає. Настає сувора.
Полине скоро в небо неозоре
моя осіння золота пора.

І там вона засяє як Аврора...
а от моєї юності зоря –
моя осіння золота пора
уже згасає. Настає сувора.

11.2020

Перекипів зелений шум
у золоті розмаю
і огортає душу сум
оголеного гаю.

Летять до ирію птахи
за обрії далекі
лишають гнізда і дахи
оперені лелеки.

Несуть на кожному крилі
мої дитячі мрії,
що на подвір’ї і землі
розвіяні як пір’я.

І залишаються мені
за перелазом тину
одні пейзажі та сумні
картини карантину.

Заманює у хащі ліс
дарами урожаю,
де у корінні між беріз
опеньки визирають.

Іще жаліє листопад
горобину й калину,
а те, що затіняє сад,
чекає гільйотину.

Ясою віють небеса...
сльозою капає роса...

у сивині туману
палають де-не-де кущі...

переполіскують дощі
осінню ікебану.

11.2020

Вже на останньому причалі
надії наші і жалі...
Нехай тривоги і печалі
несуть у вирій журавлі.
А нам лишаються напам'ять
у золото убраний сад,
осінні айстри, що не в’януть,
і неминучий зорепад,
і ранні ружі біля хати,
і пізні маки на межі,
і ти, немов з ікони знята,
коли ми ще були чужі.

А ще – місцина у долині,
де шелестять очерети...
і досягає висоти
моя душа на павутині,
де ще відлунює донині
у пам’яті – найперше Ти.

10.2020

Не зріє ярина у високосний рік...
Тривога на душі із тугою у серці
за маскою лиця очима у люстерці
указує на те, що проминає вік.

Випрошуємо дні у бабиного літа,
і вечори ясні – у Музи на зорі,
коли лише вона уміє обігріти
надією... її луною угорі.

Шепоче осока, що літо не зів'яне.
А як мине старе, то зійде молоде
і сонечко зійде... оплакувати рано
усе, чого нема і не було ніде.

Нехай недоля б’є, а ми даємо здачі.
Негода затяжна не зупиняє час
і усмішка сумна веселої удачі,
і почуття нове не оминає нас.

Не радують дощі, зате немає граду,
і мряки, і сльоти...
повіють холоди...
та по спіралі цій полинемо туди,
де зріє урожай і грона винограду
обтяжують сади...
Коли немає ради,
дозріє ярина з роси, а не води.

10.2020

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

У леті літа виринає пам'ять,
в якій живе навіяне у сни,
і міражі забутої весни
на мить одну являються і тануть.

Заполовіли вруна ярини,
уже й озимі колос викидають
і я́сені, дитячі ясени́
із далини мої літа вітають.

І ясно, що до осені іде...
Рудіє осока і де-не-де
калина опадає на отаву.

І, як учора, майже наяву,
іду косити в'ялу мураву,
але не нарікаю на уяву.

07.2020

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

Засинаю нічною порою
під акорди поезій згори.
І ясні, і прозорі собою,
не линяють мої кольори.

Є й ніякі, узяті зі стелі,
заяложені хною іржі,
що сіяє у гамі пастелі,
та нічого не каже душі.

Є в поезії магія слова.
Не одного лікує вона
і заквітчує засоби мови
як у лузі калину весна.

А мені усміхається літо.
Поки сонечко є у зеніті,
ліра й муза мої заодно.

Напинаю вітрило на вітрі.
Як не сяє пейзажна палітра,
а біліє моє полотно.

23.01.20

Ангели сіють зело,
мають поети таланти
чути у вірші тепло
і запашні аромати.
Запахи мають слова:
авгури, ирій, суниці,
ладан, рої, кропива
і куртизанки черниці.
Пахне мені осока,
чується сіна копиця,
сума, зеро, одиниця...
бачу омана яка –
тиха жура юнака,
а на душі – таємниця.

29.12.19

На зиму ще не повернуло.
Погода тепла і ясна
і повертає у минуле,
якщо не осінь, то весна.

Було усе, що не забуте
за веремією років,
і тихе-радісне, і люте,
і те, чим жити не умів.

Не завірюха, то відлига –
така ідилія моя.
І поки не скресає крига,
гортаю книгу житія.

І як оця зима на плаї
у чисте небо голубе,
усе, що гріє, відкладаю,
аби подовжити себе.

Чекаю зорі вечорові
у ночі хмурі, та ясні,
коли минають сірі дні...

Читаю сури загадкові
і сповідаюсь у любові
усьому сущому в мені.

18.12.19

Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній
на сувої хвої ялівця?

Все укрите білою габою,
тогою нагої пелени.
Небеса любуються собою,
падаючи млою на лани.

Час гуляти перекотиполю.
Посивілі квіти на межі
облетіли як пелюстки болю
на скляні прозорі вітражі.

Вітер дує на холодну воду
і не розуміє ще, чому
та війнула кригою йому.

Уміщають пайзлики городу
гай, і поле, і, до ночі горду,
сепією виткану, зиму.

11.2018

Замайоріло рясно, урочисто
і, неймовірне барвами до сліз,
у сепїї осіннього намиста
виблискує оздобою пречисте
сусальне листя кленів і беріз.

Яріє падуб охрою і хною
у стилі ретро-модної краси.
У видиві надії чарівної
вчуваються далекою луною
навіяні вітрами голоси.

Сади покірно оголяють крони
і тільки вишні ще горять щодня
у маєві багряної корони.
Не вистачає білої ворони
у чорній хмарі ґав і вороння.

І як усе це кинути навіки
і не дійти до крайньої межі,
де і не «любо, братці», і не гірко,
але не жаль останньої копійки
за ці неоціненні вітражі.

А перелітне, юне і пернате
несе свої печалі і жалі
до ирію і до кінця землі
та іноді північні емігранти
вертають осінь до моєї хати
у первісному болями селі.

10.2018

Погідно на душі і з тугою у серці
узгоджені часи і дні календаря.
На фініші літа, і павутина рветься,
і канули ключі за обрій, за моря.

Міняється сезон і запанує осінь
у бабиній фаті та у її красі
як це було колись і не минає й досі
росою на траві, журбою у росі.

Останнє прощавай і лебедина пісня
розтане як луна у далині чужій.
Зів’ялі пом’яки і сивий деревій
нагадують усім, що настає завізна
пора на врожаї і сумувати пізно
за тим, що одцвіло у пам’яті живій.


10.2018

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Впоєні росою
впали спориші
радуга дугою
стала на межі
неба ііз полями
і туману дим
тане над ярами
сяєвом ясним
піють півні треті
у густій траві
пропадають черті
мавки лісові
задзвеніли коси
стигла ярина
сипле у покоси
золото руна
падає луною
гамір за тини
хмари пеленою
одягли лани
не марніє листя
пишної краси
наготу намиста
нап’яли ліси
прихиляє небо
місяць угорі
я іду до тебе
буду до зорі.

08.2018

Іду у полі чи гуляю в лузі –
попереду ідилія й краса.
Полохаю лелек і чорногузів,
і падають до ніг мені і Музі
не птиці, а прозорі небеса.

Сіяє сонце, зеленіє жито
і де-не-де волошки голубі,
неначе на могилі, на горбі
нагадують далеке пережите
але близьке не Музі, а собі.

Колись і тут гуляли отамани
і нальоту стинали як будяк
усяку погань. Та нема ознак,
чиї то тіні впали за тумани,
і наче незагойні їхні рани
ще червоніє у долині мак.

06.2018

Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,
за обрії виходять береги.

Зазеленіли віти м’яти-рути,
озимі ожили і ярина
показує, що урожаю бути,
якщо на це дає добро весна.

Вона перемагає й цього року
і на селі, і на ріллі полів...
На цілині таке необароко!
І маємо усі дари лісів,
і напились березового соку...

Закінчуються проводи дідів.
Нові зажинки і новий мотив -
не забувати вивчені уроки.
На горизонті місія висока.
Насушимо із паски сухарів...
Очікуємо на несите око.

04.2018

Калина знову опускає віти,
готуючись до сонної пори.
Пелюстками поопадали квіти.
І на подвір'ї витирає вітер
осінні пурпурові кольори.

Затуманіли силуети сонця.
То явиться маною калити,
то щукою пірне у ополонці
і навіть не загляне у віконце
донизу зі своєї висоти.

Лишається на літо уповати.
Його пора попереду іде,
аби зимою побілити хату,
весною одягти зелені шати
і замінити убрання руде.

А поки-що, минаючи Покрову,
чекаємо Меланку й Василя,
Різдво одне ...і друге. А земля
оновлюється травами, і знову
озимина заврунює поля.

Ось-ось ударять хугою морози
і віхола загляне у вікно
як на екрані ретро у кіно.
Розлукою заойкають мімози...

Але нема чого ронити сльози
за тим, що не вертає все одно.

                                      11.2017

                                І
У цьому місяці ще осінь.
Її усе по світу носить
у цей шалений падолист,
а він їй чеше буйні коси,
бо іноді і цього досить,
аби почути вітру свист,
побачити її наряди
у лузі, в полі, у саду
і наче лісову наяду
любити фурію руду,
яка вигулює по плаю
як не тумани, то дощі,
або іде по небокраю
уже у білому плащі,
показує знайомі лики
усього сущого у ній:
то водолій, то суховій...

                                ІІ
Він і вона «не в'яжуть лика».
Танцює джигу буревій.
Тремтять осоки і осика,
дерев'яніє деревій.
Живицею палає сосна,
і не скидає на морозі
зелену хвою голий ліс.

                                ІІІ
А фея одягає й досі
дубову мідь, кленову бронзу
і щире золото беріз.

                                      11.2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Спека подалася за моря
перелітну птицю обігріти
і минає сяюча пора
оксамиту бабиного літа.

Майорять багряні кольори.
Напинають золоту завісу
хащі, косогори і яри
на щетині голеного лісу.

У зеніті догорає день,
падаючи тінями на гору.
На осонні зашарілий пень
забуває, що було учора.

Обсідає діда сивий мох,
бородою виросли губ'яки.
А колись, один із багатьох,
аж у небо піднімав гілляки.

Ну а нині все його досьє –
тирса і украдені колоди.
Та охороняє нічиє
володіння лісового роду.

А на пам'ять – щедрий урожай.
Як уже не раз бувало досі,
чується у небі стоголосе
і її останнє, – прощавай,
забирай усе, що має осінь.

Забувай – як мій хрещений дід –
цю палітру, голоси і тіні.
Та не забувай своє коріння.
Залишаю за собою слід –
золоте і срібне павутиння.

Оглядаю із усіх боків,
де іще ховаються дарунки
лісової мавки і чаклунки.
І сміюся, – не насуплюй брів,
ти єдиний із усіх дідів,
що вважає осінь за онуку.

                                      10.2017

Була пора – і я у лісі ріс,
аж поки явори пішли на лати,
а на ворини – нічого рубати.
Але новий – той самий Чорний ліс
по іншому не вмію називати.

Ішли роки, минаючи літа
галявинами, де упали роси,
які не оминали ноги босі.
Та ось уже і осінь золота
у сивину вплітає білі коси.

Чекають і на мене поруби.
Душа сумує, а на серці любо.
Оберігають велети дуби
окраїну далекої доби
і я, замшілий, ще не ріжу дуба.

Навідуюсь і нині до села,
увидіти дерева – аж до неба,
а іншої оказії не треба.

Отут ходила дівчинка мала,
тримаючись за руки тата й мами,
у Чорний Яр за білими грибами.

Епоха прошуміла й загула.
Але яка мелодія була!
Усе минає чорними лісами.

                              2017

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Десь є дощі, а інде – холоди
і деінде між хмарами проб'ється
веселе сонце. Це воно сміється,
що дощові літають не сюди.

А я усе чекаю грозової.
Тоді уже і туча – не біда,
коли мою огудину напоїть
не замінима дощова вода.

Тоді й мені захочеться такої –
і прісної, і чистої, й живої,
цілющої як роси навесні,
коли душею хочеться співати,
і ластівка літає біля хати,
і сонце сяє ще у вишині.

                              09.2017

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

                      І
Немає візії такої,
яка не додає жалю,
коли приходить із косою
і зазиває у покої,
де не один я сльози ллю.
Води живої вже немає.
Ачей замулили до дна
усі джерела мого раю?
Уже й герої допивають
напій цілющого вина.
І їм укоротили віку...
В Харона черга не мала.
Його потуги невеликі,
коли біді немає ліку,
але не вистачає зла.

                      ІІ
Лишається одне – тужити,
що осінь ця не золота.
Ягнята – цілі, овни – ситі…
А де омріяні свята?
Пересіваються на сито
надія, віра і мета,
а посивіле наше літо
учора оплатило мито
за укорочені літа.
                              31.08.2017

У небі Трійця поганяє хмари,
а не Еол примушує вітри
усе ще пасти дощові отари
ясної і гарячої пори.

Чекаємо оказії Святого,
і знаємо обов'язки богів,
і часом уповаємо на Бога,
не відаючи, що Він повелів.

Ми – зайві еволюції об'єкти
займаємо незаймані світи.
І не поети видають сюжети
веселої й сумної суєти.

Опасисті як тучі – не герої,
а флюгери – погані діячі.
У грізну пору ясно й уночі, –
не генерали армії лихої,
а вісники погоди грозової
уміють тихо сіяти дощі.

                              08.2017

Літо ще вирує і гуде.
Височіє сонце у зеніті.
Луки й ниви зливою политі.
Ожило огудиння руде.

Випила дощі дуга веселки
і росою узялась трава.
Туманіє сива голова,
що пора за обрії далекі.

Обійду увагою моря.
Що мені до мокрої калюжі?
Як не є, але радію дуже,
що у мене є моя зоря.

Є, але далеко і нерідна.
Маю сонце мало не щодня.
І коли така моя рідня,
то ніяка інша не потрібна.

Однієї доля не дає.
То навіщо мати нічиє?
І кому оті вербові дулі?

Ой, голубко сиза, час летить,
у гаю мелодія бринить.
Чую...
            ...і не чує.
                           Гулі-гулі!!!

                              08.2017

               I
Лірою, тихою ласкою,
вірою, сивою казкою
віють гаї і лани.
За позолотою обрію
сяє палітрою повною
літо у небі весни.

Ніччю, і рано, і вечором
чути її голоси.
Арії-оргії щебетом
заполонили ліси.

Це – весна! Це вона
і голосна її луна
мрії несе із колись.
Кинь жалі. Ми одні
на цій землі ночі і дні.
Слухай і не журись.

               II
Падає сонце за горами,
а поза тучами чорними
стогне далека гроза.
Бронзою, мідними дзвонами,
громом, новими акордами
б'ють у набат небеса.

Сіє тихесенько
дощик дрібнесенький.
Сонце над кресами
роси уже не зіп'є.
А поза хатами
з рутами-м'ятами
літо співатиме
соло вечірнє своє.

У долині
десь далеко
чую пісню.
Бачу одну
зо́рю ясну.
Лебединий
чую клекіт.
Нічка пізня.
Та не засну.
Ой не засну.

                              2011,2017

Весна зелена засіяє
і кращої пори немає
на нашій матінці Землі.
Летять із вирію лелеки,
аби озвучити далекі
свої нечувані жалі.

А літо бронзове, звичайно,
і де береться, запитай-но,
оце накраяне тепло
і де дівається, буває,
коли його оаза раю
минає, наче й не було.

І настає у черзі осінь.
Уже не бігаємо босі
і кроїмо свої літа,
свої жалі, чужі печалі,
і не бажаємо йти далі,
бо наша осінь – золота.

Та ось – зима. Не дуже сива
іще оздоблює красиво
укрите інеєм чоло.
Хоча вона, звичайно, срібна,
але уже літами бідна,
перефарбовує зело.

                              06.2017

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

За горою вечоріє. Свято
укриває тогою ночей…
...............................
І війни немає. І багато
зорями палаючих очей.

Це мій сон. І що то він віщує?
Може, наобіцяні дощі?
Чую, – ляп! А грому ще не чую.
Не везе ще Бозя калачі.

Білочка наярює лушпиння
зав'язі опалих абрикос.
А мене нагайкою по спині
обігрів наопашки мороз.

Ягоди-зелепухи й горіхи
всіяні золою Колими.
І уже до літа – не до сміху.
Це і є корупція зими.

І даремно кукає зозуля.
Не буває ранньої весни.
Ось тобі ота велика дуля,
що на груші буде восени.

Сон у руку. Дякую на слові,
що життя усміхнене мені.
Я радію сонцю і весні
і
   …говію.
                 Пуп'янки готові.
Почекаю іншої любові,
поки чорнотою –
                            по стіні.

                              05.2017

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

                          І
Осіння Гея дихає зимою.
І це не дивувало би, якби
стихія не явилася такою
останньої і першої доби.

У перший день зими – часи урочі.
Не хочеться печалі без вини.
Бо що розпочалось цієї ночі,
триватиме до самої весни.

Іду по лісу, у якому бродить
овіяний легендою Борей,
що віє, навіває, і ворожить,
і уникає, як і я, очей.

Та є надія, що повіє дужо,
позавіває язву морову,
і ницих, і лукавих, і байдужих
людей, поміж якими я живу.


                          ІІ
По колії, накатаній щороку,
уже не дожену я карооку,
що осінню нагадує весну.
Почимчикую ген у далину,
де без людей не так і одиноко
розвіювати білу пелену.

Не маюся оманою цією.
Нічого не взяла, не додала
до не чужої долі із моєї.
У іній кане осені зола.
А Берендей таємною лижнею
веде мене до кращого села.

                              01.12.2016

І
У полі віє хугою-пургою.
Посивіли дерева і трава.
Але цією ранньою зимою
ще диригує осінь дощова.
І на її пюпітрі щогодини
і що-не-день – новий репертуар:
то об’являє фуги хуртовини,
інде опереджає роковини,
а то назад гортає календар.
Не виплакані арії із опер
цієї симфонічної пори,
і, чинячи зимі шалений опір,
жовтогарячі, та бліді і мокрі
ще майорять осінні прапори.
І чуються нечувані мотиви.
То соло сюр, то шоу увертюр.
То буревій, розпелехавши гриви,
як огир б'є копитами алюр.
Що не чекай, а пізно або рано
і морозенко запряже у сани
булану, і гніду, і ворону,
а далі черга віхоли настане,
яка огорне мрякою тумани
і одягне у білу пелену
пейзажі й декорації казкові...
Почуємо рапсодію зимову,
її поліфонію затяжну
і на волинці місячну сонату...
І завітає гостею у хату
снігуронька, і занесе дари
улюбленець всієї дітвори –
із палицею – дідо пелехатий.
І, може, подарують меценати
забуті новорічні вечори.

ІІ
Зима іде із півночі і сходу.
Не помагають західні вітри,
і явно остогиділо народу,
що не утихомирює погоду
хороша міна на лиці у морди
і не така її манера гри.
Принесене чумою моровою
те саме, що украдене зимою
у осені – даремна суєта.
Але Кощій із торбою-сумою
існує. І не осінь золота,
а насуває золота орда,
на іншій території якої
одна яса і темрява густа.
У пам'яті малюємо ще казку
із контурами довоєнних мап,
і приказку, і лиховісну ласку
тісних обіймів і медвежих лап.
Десь вибухають карлики-гіганти
і на землі з'являються мутанти,
яких немає навіть у Перро.
І Лоухі* Ягою заглядає
за Калевалу*, де ще сонце сяє,
а Сампо* перемелює добро,
за сині води моря і Дунаю,
за Гоголевий, а не наш, Дніпро,
який і досі юний і широкий
у їхнє море чайок не жене.
Мотаються сороки білобокі,
сова, буває, крилами майне,
або ворона на вербі високій
очікує скоромне і смачне.
А іншого нічого не буває,
хіба що засумують упирі
на Лисій маргаритиній горі.
І очамріла пам'ять умирає
зимовою луною попурі...

ІІІ
Але зима лишається зимою.
Учора обіцяли снігопад,
а там і рік Новий не за горою...
Аби не кулі… І якби – не град.
Нехай і не поезія, а проза:
у синій іній заснують морози
узори віт і білі килими,
і на вікні мальовані мімози
засяють силуетами зими.
Її візаж, її мініатюри –
на дзеркалі хрещеної води.
І на новій зимовій партитурі
рефренами ударять холоди –
форте і п'яно на клавіатурі
голодної куті і коляди.
А на багату – обіцяють візи,
а не фермати і нові репризи
з діезами – а ля і – о-ла-ла,
а декому і оперні круїзи
аби у серці Муза ожила,
аби були герої й героїні,
достойні поетичного пера.
І молодий гуцул у полонині
заграє, наче вітер на соснині,
мелодію любові і добра;
почуємо, – ой, вівці та отари,
узріємо, навіяну у сни,
наяду, і уявимо до пари
її, як дивину старовини.
І хай би полонила амазонка
гусара-гусляра не на війні,
але, таки, на білому коні,
або яка русалка з ополонки,
та хай би і знайома незнайомка
покликала поета уві сні.
Тоді якоюсь іншою порою,
нараяне погодою ясною,
прокинеться торішнє і земне
і так повіє ранньою весною,
що і зима такого не утне.

11.11.2016

Осінь оголила ясени.
Вітер заколисує калину, –
гиля-гиля, листя, у долини,
гиля аж до самої весни.

І ясна жура цієї днини
опікає душу ще живу,
і несе печальне рандеву
жевріючій осені людини.

А літа, як листя і траву,
вітер часу замітає далі,
ніж усі навіяні печалі
і не пережите наяву.

А природа у свої скрижалі
вписує оновлену главу.

31.10.2016

У погоди – одні чудеса
на порозі пори дощової.
І на плетиві урни живої,
мов у маках, яріє коса.
Осіняють її небеса
у молитві за душі героїв.

Буйний жовтень малює й собі
обереги багряного літа
і осінньої мли оксамити,
утираючи сльози вербі.
І берези стоять у журбі,
опустивши опалені віти.

Затуманені роси рясні
умивають своєю сльозою
самоцвіти трави лугової.
А яса укорочує дні
і лишає надії одні
у чеканні тривоги нічної.

Осипаються ризи краси.
І марніє опалове диво
на узорі очей бірюзи.
І дописує вітер курсивом, –
у шаленій атаці грози
ще гряде очищаюча злива.

10.2016

Не дерев'яні ми. Дереворити
ще нагадають украдену мить,
як і донині, минулим укрита,
казкою видимою оповита,
візія осені милою снить.

Місце ікони не пусто у свято.
Пізно молитися їй, та зате
наша надія і мрія крилата,
не обіцяючи все і багато,
ще подарує своє і просте:

тішитись нею, сльозою умити,
рідне і чуле душею зігріти
і уявити її, як дитя.
Поки на покуті буде кутя,
Боже, не дай мені дерев'яніти
у роковини усього життя.

10.2016

Буяє юністю зело
уже до осені зігріте.
І домальовує стило
на схилі дня початок літа.

Прозоро дихають ліси,
до неймовірного зелені,
і пряні запахи роси
перенасичують легені.

Окрилені п'янкі вітри
причісують цілющі трави.
І сонечко із-за гори
цілує пломені заграви.

У надвечір'ї навмання
зоря веселку заплітає,
і вечір у карафку дня
іще чорнила доливає.

Але, як мовиться, – привіт,
мої сонети і сонати,
і рути–м'яти аромати...

Заходить за куліси світ.
І як мені на схилі літ
усю журу домалювати?

06.2016

Усіяв дороги акації цвіт.
Рябіє осоння отави.
І сизі сережки березових віт.
уже опадають на трави.

Заманює липа медові рої,
і віє нектарами раю.
Оаза бере у обійми свої
усе, що кує і літає.

Зозуля рахує майбутні літа.
Минулі оплакує одуд.
А щастя невидиме – поряд,
коли досягається ціль і мета.
Гойдає колиску пора золота –
сусіди
            не битимуть
                                   посуд.

05.2016

Іде весна у маєві журби
і у буянні розового безу.
Перукарем у довгої доби
рудавий ліс вичісує чуби
у дуба, і косиці – у берези.

Борги у ночі забирає день
і видає добі її аванси
за блюзи ненаписані, і станси,
і арії, і оргії пісень
пташиного балету і романсу.

У лузі чути соло солов’я,
басолі деркача і бугая,
і акафісти білої ворони.

І се усе дарується мені,
бо я умію бачити сумні
фіалки і веселі анемони.

04.2016

Коли сади
оазою               буяли,
і  утопало  у  росі   зело,
і так  у світі  весело було,
але і цього видавалось мало,
я бачив очі, що мені сіяли,
і ангели у небі малювали
об'явлене мені
твоє число.
Давно-давно,
але        ще         пам’ятаю
і  білі  хмари,  й небо  голубе,
і    сонце   догораюче,    і   скраю
зелені    шати    гаснучого    раю,
де     я     ішов     побачити     тебе –
таку   чарівну,  як  зелені  шати
і     білі     тучі     в небі     голубім,
таку  мою, що і  не розказати
як   я   і   досі   дякую
тобі.
                               


                     03.2016

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

Антисердечна аритмія
нагадує урочу мить,
коли і тіло оніміє.
Зніяковіла пам'ять ниє.
Душа це чує і болить.
               Зоріє.
               Місяця немає
               і сутеніє за вікном.
               Світає!
               ...Поки не смеркає.
Полями вітер пролітає
і сіє вруна за селом.
               Заурожа́їлось. Дощіє –
               іде і лиє
               по росі.
Кочують хмари як отари.
Б’є шумовиння у литаври.
Відлунює на ноті сі
струна живучої гітари.
               Життя минає в унісон
               погоді. Нічого чекати.
               Зринають постаті і дати,
               як тільки-що – хороший сон,
               який не можу пригадати.
Чи то були учителі?
А може новосели раю?
На гущі дощовій гадаю,
кого лишаю на землі,
кого у виріъ чекаю.
               І уповаю
               на Отця.
І уві сні усе літаю.
І не чекає молодця
чиєсь осіннє, – баю-баю...
Моя ідилія минає,
але триває до кінця.

                              11.2015

Зворушує, чахне і тане
усе, що чарує здаля –
жовтаво-рожево-багряне,
аж поки зима не нагряне
і білою стане земля.

Уляжеться ковдрою саду
обтріпане листя, трава...
Поменшає диму і чаду.
Залишиться літо позаду
і осінь утратить права.

І хуга повіє полями,
лісами піде буревій,
збере у торбину тумани
і буде висіти над нами
копійкою місяць новий.

І зорями жовтень убуде,
і тогу зніме́ листопад.
За носа хапатиме грудень.
Покотяться ночі у будень.
Подовшає сон у солдат.

На заході з'їдуться сім'ї,
на сході оклигне народ –
котурни замінить на рівні.
Забігають рідкісні півні
із льоху в чужий околот.

Нові караули й санбати
обніме безсоння ночей,
і зійде полуда з очей.

І чота небесної варти
рожевою мрією ватри
зігріє надії людей.

10.2015

Ще тліє літепло. Одначе,
оберігаючи себе,
то усміхається, то плаче
осіннє небо голубе.

Оперезали сиві хмари
учора сяючий зеніт –
несуть руно своє отари
у далину десятиліть,

де і немає, і не буде,
як це буває восени,
отої візії весни,
яку уже чекають люди,
і омофор Її усюди
укриє віхолу війни.

14.10.2015

Упряжка осені і літа
не поспішає за саньми,
та ранками уже помітна
поява пішої зими.

У позолоті крони клена
узори інею горять.
І сонне сонце п'є зелене
й багряне полум'я багать.

Перефарбована алея
очікує меча Арея
за визиваючу красу.

І сумно заглядає вітер
у очі бабиного літа,
готові на скупу сльозу.

10/2015

Небесне поле всіяне зірками,
як росами на трав'яних полях,
а поміж ними височить над нами
віками битий чумаками шлях.

Його із Воза посипали сіллю.
І досі є Малий, Великий Віз
обабіч онімілого довкілля
у кронах білих, наче сіль, беріз.

Блукають хмари чорними ночами,
а у ясні – солоні роси п'ють,
политі потом тими чумаками,
що битою дорогою ідуть.

А на зорі, упоєне озоном,
іде по небу сонце навпрошки
і на ходу вилизує червоне,
де між полями їдуть козаки.

               09.2015

                              І
Вона явилася незримо
і на осонні берегів
копицями ладує рими
багряно-сизих дум і слів.

Крадеться ночами марою
із бездощів'я до зими,
і віє димом і війною
із пащі хижої пітьми.

Та поки день іще не вечір,
іде лісами Берендей
і знаки зимної предтечі
бринять у пам'яті людей.

Іще палають чорнобривці,
і айстри ще не одцвіли,
і накриваються столи.

Не відлетіли ще жар-птиці
і з урожаєм на полиці
немає бідкатись коли.

                              ІІ
Раніше вечоріти стало,
пізніше ранішня зоря
запалює своє кресало
у сивині календаря.

Затуманіло синє небо
і одіялами лягло
захмар’я, цуплячи на себе
все, що розвіює село.

Ці клунки доганяє вітер
і котить по сухій траві
на пам'ять осені-вдові
пелюстки і зів'ялі квіти –
усе, що подарує літо
своїй суворій візаві.

                              ІІІ
Що день грядущий нам готує?
Не знає осінь. А зима,
що буде, те і подарує,
коли серійного нема.

Комусь березової каші,
а нам до хліба ще й вода,
бо не дай, Боже, будуть наші,
то буде й золота орда.

Єднає бідних і багатих
воєнна осінь на жнива.
Але не може об'єднати
убивча пісня бойова.

Але готуємось до бою.
Така оказія з людьми,
що осінь кличе за собою
у Ирій сивої зими.

Опа́демо як жовте листя
під шатра хмизу і трави.
І не виходить з голови,
чому у небі урочисто,
чому не вистачає хисту
іти до осені живим?

               09.2015

Який погожий день...
Яке осіннє літо!
Далекі голоси.
І дощ не шелестить.
Яка красива мить!
Як хочеться ще жити,
коли нема біди
і серце не болить.

Та войовнича ніч
безсонням наступає.
Очікує руки
замислене перо.
Описує добро,
яке уже минає.
І ниє у душі
Адамове ребро.

Сіріє за вікном.
Засокорили кури
і півники деруть
із горла голоси.
У темені яси
стаємо на котурни,
чекаючи дощу,
якщо нема роси.

А гама житія
у кольорі, у звуках
дарує із небес
Ярилове тепло.

Деремо голоси
за волю і село.
А окаянне зло
готує до розлуки.

Живемо в боротьбі,
конаємо у муках
і вільні лиш тоді,
коли усе пройшло.

08.2015

Неначе літа і немає,
а нібито і є.
Ще соловеєчко співає.
Зозуля не кує.

Пече її мабуть печайка
за розданих дітей.
Кигиче край дороги чайка
обиду на людей.

Наївна горлиця туркоче
неви́мовн жалі,
та інде одуд проти ночі
заквилить у дуплі.

Залітна іволга сумує
у келії чужій
і то́му, хто її почує
не світло на душі.

Опе́рюються пташенята,
стаю́чи на крило.
Але обіцяного свята
неначе й не було.

І тільки небо сяє синьо,
втираючи сльозу,
і тихий вітер у соснині
очікує грозу.

                              11.06.2015

Таке навіює весна,
що спокою немає.
Майне фатою і вона,
як це життя минає.

І поки іншої нема,
навіюються війни.
Було – завіялась чума,
а нині є постійно.

Минає буря і гроза,
і літо наступає.
Весна дарує чудеса,
які душа чекає.

Усе минає уві сні
і кане за водою.
і усміхається мені,
навіяне весною.

                              05.2015

Зелений гай ще одягає шати.
І ярі, і озимі у полях
пливуть за обрій. Вітер пелехатий
весну вітає. На її очах
цілують квіти ошалілі бджоли.
Малює день небесну пектораль.
І у зеніті, описавши коло,
володарює сонце ясночоле,
навіюючи радісну печаль.

Весняний день годує й напуває,
зело врожаю соком наливає.

Але яріє світла далина.
І наче у надії оживає,
і нібито зачаєно чекає...

Перемагає радісна весна.

                              04.2015

Тільки пух мережаних сніжинок
все укриє білою габою,
я уже чекаю весняної
повені уквітчаний ужинок.

Засиніє уві сні барвінок
і засяють первоцвіту лиця.
Та найбільше радує підсніжник
ранньою весною на розвилці.

Кожну квітку і її стеблинку,
всі куточки лугу пам’ятаю.
А хвилює більше материнка,
як у літню пору завітаю.

Половіє жито. Веселиться
урожай і ранній, і осінній.
А найкраща – золота пшениця
у полях на рідній Україні,

де земля і плідна, і багата,
і полита кров’ю запорожців,
де і досі ще мужніють хлопці
і вінки плетуть собі дівчата.

Виростають українські діти.
У майбутнє стеляться дороги
і стежини, де квітують квіти
від поразки і до перемоги.

І від новоявлення до тризни
є «чуття єдиної родини»
і святий обов’язок людини –
уквітчати пажиті Вітчизни.

                              2014

У першій фазі рік новий,
а на плечах ще ціла ноша
не анонсованих надій,
які завіює пороша.

Снігуронька уже не та,
аби очарувати пресу.
І дід Мороз у ці свята
ще уподібнюється Крезу.

І сіє інеєм росу,
оплакує себе дощами
і, економлячи красу,
не умивається сльозами.

Зима циганкою зайшла,
украла віяло хуртечі
і підманула-підвела
надії нашої малечі.

Зате вітри у небесах
ще напинають опахала
найосіяннішої зали.

І не оплачена яса
не анонсує чудеса,
які ми так усі чекали.

                              01.2015

Зима – пухнаста чепуруха
на умовляння дітвори
поволі сіє білі мухи.

І від осінньої пори
не замітає ще двори
мітлою пані Завірюхи.

Кума Метелиця сама
не дуже проситься у гості.
Десь у Яги ще гріє кості.

Нема гостинця їй? Дарма.
Горить зоря у високості,
і тане Віхоли пітьма.

Діди Морози задубіли
і без бурульок ще носи.
А що на небі там, єси?

Чи подолають заметілі
Снігурочки заледенілі
у році синьої кози?

Линяє Вій лихої днини.
Надійний прихисток дитини
веде із припічка на піч.

І не лякають хуртовини,
і щедрий вечір України
заходить у Різдвяну ніч.

Засяє інеєм до ранку.
І може зарипить ще сніг
у кучугурах біля ґанку.

І тихо сіється до ніг
дрібних сніжинок вишиванка
як найчистіший оберіг.

                              12.2014

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Листопад роздягає березу.
Гомонить ошелешений сад.
А вона усміхається Крезу,
тільки ліктики гілок тремтять.

Ой берізко моя полохлива,
у яку ти попала біду?
Он, дивись, похилилася гива,
а не зломиш її молоду.

Жовті китиці, віти зелені,
до землі розпустила косу,
і ніхто не киває на неї
за її одчайдушну красу.

У намисті горить горобина.
У вінках «омеліє» верба.
А спокутує їхню провину
білокора осіння журба.

Може тіло її надто біле?
Певно талія дуже тонка?
І безтямно її оголила
буревію шалена рука.

Сивий ясен на неї дивився.
Шелестіли столітні дуби, –
ой, якби-то, якби-то, якби…

Тільки явір один зажурився,
і за неї усе ще молився,
що готовий і на поруби.

                              2012

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

Пахне хвоєю й бензином.
«Люба влада» ріже ліс.
Що удієш? Ліс не винен,
що не вміє лити сліз.

І «сім’я» усе ще ріже,
прокурори і суди
на маєток і на хижу
невідомого ґазди.

Ліс не знає, що на зміну,
може, через сотню літ
буде інша Україна,
у якій «низзя пилить».

Ні мою берізку любу,
ні соснину навкруги…

Але поки це ще буде,
то осел ваяє буду.

Поки влада вріже дуба,
все рубають до ноги.

                              19.10.2014

І все-таки – осінь. І ось таки знову
у колір веселки одягнений ліс,
і сонечко ллється крізь небо ранкове
у паморозь сиву прозорих беріз.

Як завше усміхнене бабине літо
снує павутинням декори свої,
і ловить у пелену жовте намисто,
розсипане вітром під ноги гаїв.

Із пагорбів змита художня палітра
гарячого миру суворого світу.
Небесне бюро прогнозує грозу.

Дугою блакитною річечка в’ється,
і сонце, здається, ось-ось усміхнеться,
змахнувши нарешті останню сльозу.

Ну от.
          Живу.
                   Не пишу –
                                  не малюю.
Удачі служу як на засланні.
Але, коли з війною не воюю,
то як, буває, легшає мені.

Іду у ліс, на галяви, у хащі.
Яка краса!
            Я вільний чоловік.
Яка робота?
            Дні такі пропащі,
що втрачене не вернеш і за рік.

На носі – осінь із її сльозами,
і юнкою-берізкою із меж,
і багрянцем невигаслих пожеж...
Палають вишні.
                   Як дійти до тями,
коли таке примариться ночами?
А як проснешся, де її найдеш?

Теоретично я люблю цю пору
і уявляю, пройдене давно.
Немає часу глянути угору.
Минає осінь. Буде холодно́.

Але не ронить осінь падолисту.
Її гаї для неї не шумлять.
«Стоїть гора високая…»
                              …і лиса.
Рубають ліс.
              Тріски усе летять.

                              09.2014

Поси́віли ліси. Ось-ось уже і осінь,
і паморозь паде на чубчики отав.
Кочує у луги луною безголосся
зелений шум гаїв і шумовиння трав.

Полудневіє день. Вересневіє вечір.
Отарами туман пасеться у полях.
І манять у полон
                        хмарин жіночі плечі
з косинкою небес, що падає на шлях.

За рубчиками нив у перкалі долини
згасає далина, і на краю землі
вервечками ключів зникають журавлі
за лінію боїв, за обрії Вітчизни,
украявши душі моєї половину,
курличуть тихий сум і голосні жалі.

                              08.2014

У врунні́ ярини́
вітер сині волошки колише.
Неозорі лани
перевеслом обняв небокрай,
а над ними Ярило
         все вище і вище
усміхається віще, –
чекай
на новий урожай.

І чекають усі
як із моря ясної погоди.
У ранковій красі
умивається росами Рось.
Десь лунає грозою
         осанна народу.
Стоїмо біля броду.
Ось-ось
і діждемось чогось.

Загорає біда
у імлі димової омани.
І потішна орда
головного чеченця Кремля
ріже світ по-живому.
        Як тінь ятагана
впала фата моргана
здаля
на нежаті поля.

У регаті отав
плине поле з варягів у греки.
Облітаючи став,
усідаються біля боліт
угодовані бузьки,
а далі далеко
           силуетом лелеки
політ
у зашорений світ.

Журавлі-журавлі,
вам ще поки-що є де летіти.
Допивайте жалі,
щоб не плакала в полі луна.
Оперізує осінь
             минаюче літо,
і опалює квіти
війна,
як зима затяжна.

                              07.2014

У мареві оаз буяє ще весна,
а я іду у літо за тобою.
Лунає у мені мелодія одна
громами і веселкою ясною.

І наче у гаю високо на горбі
гойдають нас дитячі каруселі.
Відлунює в тобі на сонячній трубі
веселе соло краплями купелі.

І де воно тепер те видиво моє,
що розминулось на шляху зі мною?
Та знаю я одне – допоки ти ще є,
мені весняно бути із тобою.

І поки є твої серпанки голубі,
і поки наше сонце ще не гасне,
нехай моя душа купається в тобі.
Хай наше літо ще сіяє ясно.

06.2014

Ой солов’ї, не надривайте душу
ані свою, ані ось так мою,
що я і віру в неземне порушу,
аби вторити п’яно солов’ю.

Ой соловейки, ви такі маленькі,
чому ані у неї, ні в мені
любов’ю переповнене серденько
так не тріпоче у весняні дні?

Які меланхолійні переливи
від серця і до серця в унісон.
Були і ми, як солов’ї, щасливі,
але минає незабутній сон.

Ідемо поряд. Музика у серці,
а у душі кінчається весна.
Ой, не забута рідна сторона.

Ой утопили золоте відерце.
Відлунює моє забуте скерцо.
Смичок пиляє душу...
                        Чи вона?

                              22.05.14