« Пора осіння!. Гай – очей не відірвати!
Яка печальна ця процесія краси –
Люблю природу я, її зів’ялі шати,
В багряне золото одягнені ліси,
Їх дихання п’янке несуть вітри кошлаті,
І у імлі небес ледь чутні голоси,
І сонця промінці, і вранішні морози,
І сивої зими віддалені погрози.»

С. Гарматний

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

                              О. Пушкин
Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса —
Люблю я пышное природы увяданье,
В багрец и в золото одетые леса,
В их сенях ветра шум и свежее дыханье,
И мглой волнистою покрыты небеса,
И редкий солнца луч, и первые морозы,
И отдаленные седой зимы угрозы.