Лука витягнув останні залишки диму з, хіба що, не розжованого бичка і жбурнув той у раковину, до витяжки заповнену брудними попільничками, філіжанками з недопитою кавою, пластиковими стаканчиками з присохлими чайними пакетиками і тарілками з тижневим строком немитості.

- Жеко, от скажи, на *** тобі ця Франція? - Лука одразу ж підпалив ще одну цигарку, потім підвівся і клацнув вимикач, переконавшись, що електроенергію й досі не дали, подумав про те, що це вже не аварійне відключення, намагаючись одночасно згадати, коли востаннє платив хоч якісь комунальні. Не згадавши, повернувся в початкове положення і зробив жест , ніби, від суцільної втоми, витираючи піт з чола, але витирати виявилося нічого.
На кухні було холодно, темно і тісно, тісніше, напевно, тісніше , ніж у підземних коридорах прославленої піраміди Хеопса. Разом із стилізованою під старовину гасницею, яку невідомо звідки притарабанила Жека, світилося тільки вікно в будинку навпроти, і млявий місяць убував, подібно нездійсненній мрії Луки отримати премію Каннського фестивалю за парочку чорті-як знятих на плівку короткометражок, що розповідають про нелегке буття алкоголічно-анорексичних онанистов, які живуть десь під Краснокутстком в почорнілій від копоті пічки-лежанки і паління коноплі,, хаті-мазанці.

Жека картинно поправляла мереживну бретельку чорного бюстгалтера і, періодично втягуючи цигарковий дим через мундштук, по черзі, втикала то у віолончель, що стоїть, без діла, в кутку кухні, то у свою чарівну гасницю, яку їй за двісті п'ятдесят гривень, по п'яні, купив один знайомий француз в сувенірній лавці, і якою вона неймовірно пишалася. Жека була дуже готично нафарбована і, незважаючи на те, що від сеансу кухонного сексу, косметика відверто розмазалася, обличчя жінки й досі демонструвало псевдококаїнову блідість, а тонкі пальці з облупленим чорним лаком додавали ситуації такої необхідної трагічності, що, мабуть, якби пан Вертинський був живим і діяв в нашому столітті, він би возив Жеку на всі свої гастролі. Для антуражу. Тобто, для меблів, бо ідіотизм всієї цієї кухонної псевдокінематографічності давно перейшов межі бананово-лимонного Сінгапуру, і залишилося тільки прикупити Жеці "горжеточку" , щоб злегка прикрити її "тонку шийку ", покусану Лукою в процесі бурхливого статевого акту.

-Не починай, будь ласка, - картинно втягнула дим Жека.

- А ще й не думав починати, мені, взагалі, більше кінчати подобається, - Лука зробив саркастичну пику, яка, на його думку, символізувала, що він страшенно задоволений власним сарказмом, - але я, правда, не розумію, на кой хєр тобі цей Париж, і цей твій борів, борони боже, тобі ж трахатись з ним, та він тільки до тебе торкнеться, ти і тріснеш .
-Можна подумати, з тобою я не тріскуюся... - Жека знову зиркнула на віолончель, - У мене просто вузькі стегна.
- Хyєгна, - плюнув в раковину Лука.
- Я дуже тебе прошу, не починай, - Жека спробувала проїхати дупою по стільцю, шкіра сідниць намертво прилипла до старого дерев'яного сидіння, і зі звуком старих скріплячих дверей, просунулася трохи далі, - ти одружений, Лука.
- Я розлучуся, все, що є, віддам тобі, - Лука поклав руку собі на серце.
- Що ти морозиш, - голосно зареготала Жека, - що у тебе є, придурку ? Віолончель, дві відеокасети з твоєю хворою фантазією і дитина від наркоманки. І, до речі, останнє - це те, що я б ще й забрала, от тільки останнє мені не належить.

Полум'я в гасниці загрозливо повільно зменшувалася, вакуумна тиша тиснула на барабанні перетинки. Налитими кров'ю, переповненими лопнувшими від нестачі сну і надлишку сигаретного диму, очима, Лука дивився на Жеку.
- Хочеш, віддам тобі віолончель? - практично схлипуючи , сказав він.
- Я буду жити в Парижі, практично в центрі, викладатиму там всесвітню історію і читатиму лекції для діаспори, - Жека, в черговий раз, перевела погляд на гасницю, ніби перетягуючи, телепатично кидаючи у вогонь обридлу тему, - мене будуть оточувати люди мистецтва. Перше - що я зроблю - покажу їм твої...
- Жеко, візьми віолончель, - Лука вже не приховував сліз.
- Бл_дь, ти вже до ручки допився! - вдарила кулаком по столу Жека, - Блаженний! Дослухай мене до кінця. Я цим людям покажу твої роботи, фільми твої, зрозуміло?

Лука дивився в підлогу.
- Підніми голову, припини цю виставу! Король показового самобичування! - розлючено закричала Жека, - Я оцифрую твої фільми, покажу їх французам, це по-перше, по-друге, ти міг би працювати віолончелістом, грати десь при закладі в бенді . Ти зрозумій мене, Лука, - Жека автоматично, точнісінько жестом Луки, витерла неіснуючий піт з чола, - я не маю можливості забрати тебе з собою прямо зараз, я повинна міцно влаштуватися сама, вийти заміж, отримати громадянство, гаразд, хоча б вийти заміж, а потім я перетягну тебе туди, обіцяю. Якщо не складеться з режисурою, а ти сам розумієш, шанси невеликі, я знайду тобі роботу в музичній сфері.
-Рятівнице моя! О, богиня! - Лука миттєво зістрибнув зі стільця і став перед Жекою на коліна, саркастично морщачи обличчя, - Як я жив до тебе, о, Євгеніє Людовіковно! Майбутня французька Королева Сонце! О, майбутня Медічі! Найстрашніша небезпека - інтелектуальна непридатність государя!* Таким вельможним персонам, право , місце в королівському палаці, а не на моїй обісраній кухні!

Поки Лука продовжував згадувати історію Франції, Жека мовчки підняла з підлоги джинси і светр, швидко вскочила в кеди, і відштовхнувши Луку рукою, попрямувала до вхідних дверей. В очікуванні ліфта, вона все ще чула його супруводжені історичними даними, крики, що переходили з сарказму в істеричний плач.
Дурний був ранок, але стрілка годинника на Держпромі, або де там, у Харкові ще залишились велитенські настінні годинники, вже пробила шість, трамваї встигли піти, і сівши в самий кінець одиночних сидінь, Жека відключилася до своєї зупинки, встигнувши поставити будильник на шість тридцять.
Далі буде...


*цитата Жака Бодена про Катерину Медічі

...кажуть, бродячі коти не дарма нявчать під вікнами з самого ранку й так, що ріже не просто вуха, а й горло починає хамськи боліти, ніби ж то не коти, а ти. Сільський народ в темі: ранкові співи котів - то є тваринна помста, то є замість півнів, що кричать, й уся шановна нєчість йде в чиюсь сраку відсипатися до моменту наступної темряви. І саме тоді, коли ранкові мурки та мурчики починають конкурс на найкращу імпровізацію Травіати, ти, така, прокидаєшся й розумієш, шо розчинна кава, власний кіт, що насцяв посеред кухні й собака, що його тре гуляти, й що він попереджає й погрожує ще однією проблемою на кшталт тих, що щоночі створює кіт, нехай він буде здоровий. І от, зробивши всі ранкові процедури, ти біжиш на маршрутку, щоб завітати, ох, як завітати до генделика під назвою кафе "Ювілейне" або "Юність", або "аюхвора" десь біля благбази, й все таке.
Достатньо прелюдій. Коти вже дакрічалі.

Я й дійсно стояла біля метро мєгаблагбази. Вчора вранці я придбала квиток до Парижу, а вчора ввечері, так само, як і позавчора, і як багато днів до позавчора я не мала грошей навіть на найдешевше пиво. Всі копійки, що я заробляла на написанні ідіотських статей про годування собак та нерозділене кохання, я витрачала на поповнення рахунку. Я обірвала всі його телефони, я тепер знаю не тільки його біографію, а й найважливіші дати в житті його батьків, сестер й інших братів, все родинне дерево. Я телефонувала сто тисяч разів. І ось, ми домовилися про інтерв'ю. Я стояла біля благбазького генделика й допалювала синій бонд за принципом, як сказала колись моя подруга, парламент палять на людях, а самій по собі, яка в біса різниця. Він прийшов у зелених підтяжках, а я почала мріяти про величезні зелені троси, що триматимуть мене на ногах.
-День добрий, Маша, - каже він мені, і я чомусь починаю оцінювати ступінь ідіатізму влясного імені й власного паспорту.
Я бачу його очі, й увесь напрацьований професіоналізм летить у болото.
-Добрий день, вибачте, я поспішаю, то ж почнемо, якщо ви не проти.
-Так, звичайно, як щодо кави?
Я прошу філіжанку чорної з молоком, офіціантка з начьосом і в фартуху у гарошек пропонує маккофє і пєтровскую слабаду з кон'яком. Обираю другий варіант.
-Ви кажете, що ви є незалежним письменником, проте ви приймаєте участь у передвиборній кампанії й підтримуєте відомого кандидата. Який гонорар ви отримуєте за цю специфічну діяльність?
-Я вважаю, що люди повинні боротися за краще майбутнє, - він відкидає чуба назад, - і найважливішим для мене є правильне сприйняття світу, тому я роблю це виключно на власному ентузіазмі, я вірю в найкраще й впевнено йду за власною вірою.
Він знову торкається до свого чуба...
-Віра... Я маю власну віру. Віру у вашу сорочку, віру у тембр вашого голосу й окей, батінки й дійсно ідіотські, проте ваш погляд компенсує все, - я думаю, поки він продовжує відповідати на питання.
-Добре, - перебиваю, - змінемо тему, - мої колінки починають виплескувати енергію мого мозку, і я відчайдушно шукаю факти, щоб підтвердити, що останній ще є, - я читала вашу останню книгу, - я брешу, я не читала жодної, - мені здається, що всі ці еротичні сцени в писали у момент душевної... - я роблю ніби то багатозначну паузу, - Як ви можете оцінити, це була душевна слабкість, або душевна сила?
Він йорзає, й я усвідомлюю, що його думки зараз знаходяться у напрямку макарон по-флотськи або не кладіть у борщ сметану, я сам покладу.
-Я думаю, що це не є слабкість, це й дійсно є сила...
Лишенько, звідки в тебе такі очі, і той погляд, про який я все думала, кого він мені нагадує. Нагадує мого знайомого Богдана, що ми в Москві з ним колись відчайдушно кохалися не одну добу... Як я його бачу, це не просто як Богдан, це більше, це інше, це... Я роблю ковток кави "пєтровская слобода", й вона мені смачніша за будь-яке шаблі біля нотрдаму.
Він говорить багато. Я печуся щодо пам'яті на диктофоні, сварю себе, що не видалила якусь хєрню, що вчора вночі морозила п'яна в сраку Нана чи Ніна, хєр з нею. Він говорить. Я хочу завітати до жіночої кімнати, але ноги протестують гірше за всі революції світу. В його очах квітнуть троянди.
Рожеві, зелені, сині у металіку, як лак для нігтів, той самий, що я вже й забула, як він виглядає. Я хочу його! Хочу терміново, й не так важливо, де воно станеться, хоч б у туалеті на благазі. А потім... А потім... А потім я приготую йому макарони по-флотськи. І ще, і ще щось, у мене дідусь консервує огірки з часником.
-Ви мене слухаєте? - він розлючений.
-Так, звичайно, - холодна вода, ****ь.
-Я думаю, ми достатнього поговорили, чекатиму на ваш черновик.
-Дякую, - відповідаю я, ховаючи не стільки обличчя, скільки коліна, - звичайно, я все надійшлю.
Ми залишаємо генделик біля благбази. Він сідає в машину.
Я сідаю у трамвай.
Я думаю про те, що я закохалася.
Він думає про те, що дружина приготувала макарони по-флотськи.
Я закриваю очі.
Він думає про завтра.

2013

Коли настає осінь, святі кошенята, що сидять глибоко в нас конче потребують меланхолії, й трапляється, що обіймаючи кал'ян і склянку шкідливої для ніжного шлунку коли, мрієш про літо, адже лєтопісєц, про тепло, про спокійний нічний пляж, що навіть не десь у Мармарісі біля островів, що там одні лише черепахи та смажені й ще живі білі краби, мрієш про пляж просто у Криму, або десь на Дніпрі, десь там, де чутно легкі хвилі, й в душі таке посвячення, що хай йому грець.
Осінь - то час закохуватися. Закохуватися щиро й без міри, відчуваючи ніжне тремтіння колінок й кохатися з вітром, брутально кохатися, кохатися так, щоб й Мазох, й де Сад на небі відчули цей холод й біль, й щастя, й кігті диких котів, що наполегливо шкрябають не просто спину, а й більш цікаві частини тіла.
Осінь - то час закохуватися.
Тобі так кортить сказать комусь: "Забирайся геть!", та ти не маєш, кому це сказати.
А трапляється, що йдеш супермаркетом, купуєш йогурт, снікерс з мигдалем, обмежена ж серія, і дві пляшки пива, й на тобі величезне, та ще й дуркувате шапко й в'язані гамаші на ногах, а про кожух годі й говорити, аж раптом бачиш його, того його, в кого не шкода закохатися, в кого ти колись вже майже закохалася, проте, стримуючи не стільки емоції, скільки саме бажання закохатися, законсервувала це відчуття... Законсервувала десь влітку, разом з помідорами, що незрозуміло, на хіба, стоять у банках десь у глибині підвального приміщення. І от, ти його зустрічаєш. Бачиш його супермаркетний кошик. Згадуєш, що про нього пише вікіпедія. А ти в гамашах. Лишенько, думаєш, де я, в чорта, надибала ці гамаші? Та відповідь стрімко відходить, як і він зі своїм кошиком повз продукти для діабетиків. Доречі, що там в кошику... Вино. Італійське. Ребра починають давити на внутрішній простір, про який ти нічого не знаєш, хоча у школі була п'ятірка з біології. А він йде й дивиться кудись повз тебе, і погляд його на сирі дор блю. І на філадельфії, що мілка. На філадельфії, а не на тобі.
Та й добре! Ти розумієш, що воно добре, бо ж ти, бля, в гамашах. І з двома пляшками дешевого пива. І хто я після цього, думаєш собі й плетешся на касу. Проте, лівим оком помічаєш, що він, курво, теж стає в чергу. І ти така розгублена, як чортзна що, тобі ж, коли хочеться - то гірше, ніж болить, хочеться, щоб впізнав, щоб підійшов, пригостив кавою з автомата, запитав про життя й творчі плани. Так, про творчі плани. А потім перекручуєш ситуацію, й тебе як у сургоб без бані жбурнули, бо ж не в такому вигляді й не з пивом по 6.60 за пляшку...! Ти розраховуєшся, береш каву у тому самому автоматі, де забуваєш натиснути кнопку "без цукру", йдеш на двір і довго-довго п'єш цю бридку солодку рідину, роблячи при цьому таку задовільнену морду, що, здається, навіть місцеві собаки починають тобі заздрити. Шапко повзе на очі, гамашам під сраку років, пляшки у пакеті, як п'яний оркерстр. Та й нехай. Стрибаєш у перше таксі, що гальмує біля тих дверей, що їздять колом, і що повз такі самі ти багато років жахалася ходити ще за часів студентства. Додому йти не більше десяти хвилин, але впадло. Кидаєш пакет на заднє сидіння, пляшки продовжують, не потрапляючи в ноти, наспівувати Травіату Верді. Пропаща жінка. Зачиняєш двері. Спокій.
І раптом, хтось кричить твоє ім'я. Збожеволіла хіба? Ні, дійсно кричить. Повертаєш голову, а тут він. Герой з вікіпедії.
-Вітаю, - каже, стоячи біля вікна машини, - побачив Вас на касі, але Ви так швидко втекли!
Мовчати, мовчати і ще раз мовчати! Бажано посміхатися. Шапко в черговий раз повзе на очі.
-Як Ваші справи? - не вгамовується він, - Гарно виглядаєте!
Хто?! Я?!
-Дякую, - відповідаєш, посміхаючись, - Ви теж!
Просиш таксиста почекати, виходиш з машини, помічаєш каблучку на його пальці, хоча й не знаєш напевно, на якій саме руці носять обручки. А у вікіпедії було хіба написано про те, що він одружений?
-У мене все добре, подорожувала світом, щойно повернулася, працюю. А у Вас?
-У мене теж добре, - він відкидає волосся назад, - бачу, Ви поспішаєте, проте було дуже приємно побачити Вас.
І тут ти така береш й наглієш!
-Ви можете бачити мені частіше!
Він радісно посміхається і дає тобі айфон, щоб ти записала номер.
Ти повертаєшся в таксі. Їдеш додому.
Жодних вікіпедій. Вариш каву.
-А Ви сьогодні дійсно гарно виглядаєте, - каже він, - якось у Вас все... Природньо.
Шапко повзе на очі, гамашам й досі під сраку років.

...то поки Тереза купувала в аптеці гематоген, атоксил та улюблену аскорбінку, з даху дома навпроти злетів величезний шматок цегли. Злетів прямісінько на землю, й нікого не зачепило. Народ у аптеці заголосив, затикав пальцями, мовляв, а могло ж і череп комусь проломити, і все що завгодно могло б, та Тереза не звертала уваги, бо ж якби когось зачепило, це була б робота, і вона написала б про таку подію перша, а так... Тереза мовчки вийшла з аптеки і одразу з'їла аскорбінку. Вона завжди їла аскорбінку. З дитинства. Тільки тепер аскорбінки почали робити у красивих упаковках, та ще й з різними смаками, і пані аптекарка завжди посміхається, передаючи аскорбінку зі смаком малини і гематоген з курагою крізь своє аптечне віконце. Короче, любила Тереза аптечні солодощи.
Лариса Анатоліївна нечасто підходила до Терезиного столу, та сьогодні шефіня впевненими кроками рухалась у Терезин бік.
-Я хочу нагадати Вам, Терезо Вікторівно, що у нас вихід там де й вхід.
-Прошу? - перепитала Тереза, зробивши вигляд, що взагалі не усвідомлює, що дало привід для прочуханки
-Взагалі-то, - продовжила Лариса Анатоліївна, і Тереза одними губами самій собі сказала "почалось!", - ми тут працюємо, а не тусівками вештаємось і з гітаристами обіймаємось. І тут, Терезо Вікторівно, є варіанти, або працюємо, або обіймаємось, якщо вже ми не можемо одночасно робити й одне, й друге. В ваш вільний час ви можете робити все що завгодно з гітаристами, басистами, фаготистами і всіма іншими інструменталістами та артистами, а на роботі...
-Ларисо Анатоліївно..., - Терезі почало набридати, та й хотілося намішати собі склянку атоксилу, бо похмілля ледве дозволяло дихати
-Ну ти ба! Вона ще й перебиває! Ви, Терезо Вікторівно, вчора о котрій годині додому потрапили?
-А яке це має...
-Велике, - шефіня не вгамовувалась ніяк, - у Вас сьогодні дуже поганий вигляд і вся вчорашня ніч намальована на Вашому обличчі, хіба такими повинні бути обличчя редакції? Не думаю. І ще, візьміть жуйку, бо, хай бог милує, ви вчора не святу росу пили.
-І що ти там таке учудила вчора? - прошепотів Микита
Тереза відмахнулася руками.
Лариса Анатоліївна була однією з тих начальників, ким підлеглі щиро захоплювалися. Вона мала особливий стиль, ідеальний смак і неймовірний фарт. Її шафу було заповнено дизайнерським одягом, а кожна її сумка викликала ажіотаж у редакції на тиждень, як мінімум. Також вона завжди носила високі підбори. Але які ж то були підбори! Мрія кожної жінки! Це все. Більше нічого про Ларису Анатоліївну ніхто не знав. Не знав ніхто, чи є у неї родина, чоловік, діти (повинно ж бути, а хтозна), не знали й її віку (зрозуміло, що близько сорока, але не точно ж), не знали навіть дату її народження, адресу, де вона живе... Шефіня ніколи не говорила на побутові теми. Це дивувало підлеглих, особливо Микиту, і він декілька разів намагався завести з Ларисою Анатоліївною бесіду про дітей, наприклад. Все марно. І Микиті довелось визнати, що Лариса Анатоліївна особлива, а ще, не любить тих, хто пхає носа не в свою справу.
Проте, шефіня подобалась чоловікам. Дуже подобалась.

Тереза допивала антипохмільний порошок, згадуючи вчорашній погляд матері і не розуміла, що саме її так розлютило. Хотіла, було, зателефонувати пожалітися батькові, та вчасно відмовилась від цієї ідеї. Так, вчора вона випила. Багато випила. Спочатку віскі, потім шампанське, потім знову віскі. Під ранок вона й той гітарист Андрій, ні, його, здається, звали Сергій, затулилися до якоїсь цілодобової кав'ярні й там пили текілу. Проте, цього мати Терези вже не бачила. Так, вчора Тереза обіймалася з цим Сергієм, ну добре, не тільки обіймалася, але сподобався їй бородатий хлопець з гітарою, ну що в цьому такого? За місяць Тереза й пам'ятати його не буде. То ж, було взагалі не зрозуміло, чому мати так емоційно відреагувала на маленькі Терезині шалощі.
Після роботи Тереза купила все на салат олів'є і попхалася додому, щоб їсти й валятися на дивані. Вже за нарізкою задзвонив телефон, але враховуючи брудні руки і бажання обіжратися, Тереза твердо вирішила на дзвінок не відповідати. Та хтось там був аж занадто наполегливим, і на третьому двінку Тереза, матюкаючись, все ж таки взяла слухавку.
-Привіт, це Сергій, ну, ми вчора..., - почувся ще знайомий чоловічий голос.
-Привіт, - Тереза відверто прифігіла, бо ж знала напевно, що номер телефону цьому сергію не залишала. Більш того, навіть не сказала, у якому виданні вона працює, хто її мамка, і все таке інше.
-Я хочу запитати, які у тебе плани на вихідні?
Оце вже цікаво, подумала Тереза
-Немає планів, - відповіла
-На які саме вихідні у тебе немає планів? - Тереза почула, що Сергій посміхається.
-Поки що я вільна, як пташка! - засміялася.
-Тоді я маю трохи божевільну пропозицію, - у Сергія був аж занадто приємний голос, - цієї суботи я лечу до Берліну, буду там грати з одними чуваками, у тебе є шенгенська віза?
-Прошу? - Тереза прифігіла ще більше, ніж від самого факту дзвінка
-Віза, Терезо, віза
-Є, - відповіла
-Я запрошую тебе полетіти зі мною, проведемо круто час, повештаємося містом... Ну, ти як?
-Сергію, я, той, я...Дякую. Звичайно я полечу з тобою! - в принципі, Терезі завжди щастило на цікаві пропозиції, але саме сьогодні, саме цього туманного похмільного дня, саме цей бородатий Сергій, якого вона спочатку називала чи то Андрієм, чи то Юрієм, так приємно її здивував. Тереза посміхнулася вікну і потяглася за аскорбінкою.

На Ларисі Анатоліївні сьогодні була синя сукня. Її біляве волосся було зібрано у високий кінський хвіст, блакитні очі прикрашали стрілки родом з шістдесятих, а її новий парфум від дольче габбана відчувався навіть на першому поверсі, хоча редакція знаходилася аж на сьомому.
-Всім добрий день, - почала шефіня, - у суботу вистава ленкома, нам принесли один квиток. Терезо, він Ваш. Підете, і щоб одразу була стаття.
Тереза завмерла.
-Ларисо Анатоліївно, відправте когось іншого, я ніяк не можу відвідати виставу, я лечу на вихідні до Берліну..., - договорила й побачила що очі матері поповзли на чоло. "І що то воно з нею коється, - подумала собі, - зазвичай вона як корвалола обпилася, взагалі ж без емоцій..."
-Як цікаво, Терезо Вікторівно, - проговорила шефіня, - Ви, звичайно, маєте право проводити Ваші вихідні так, як вважаєте за потрібне. То ж, на "ленком" піде Христина Кирилівна.

-Христина зраділа, бо, враховуючи її зовнішність, у неї точно немає планів на вихідні, - видихаючи дим і одночасно пхаючи до рота аскорбінку, посміхнулася Тереза Микиті.
-Все можливо, - відповів той, - тільки от цікаво, навіщо ти летиш до Берліну?
-Микито, - Тереза пустила погляд з розряду "ти чи дурний, чи шо", - навіщо люди літають кудись на вихідні? Щоб побачити місто, сходити до галереї, напитися кави у Старбаксі, який до України, мабуть, ніколи не добереться...
-Ох і хитра ж лиса! - засміявся Микита, - Нагадаю тобі, що у нас зарплатня однакова, і мені до раптового рішення провести вихідні у Берліні ще дуже далеко.
-Ходімо працювати, - Тереза затушила цигарку.

Лариса Анатоліївна прийшла додому раніше, ніж звичайно. На кухні вона взяла пляшку горілки і налила пів склянки. Додала трохи соку. Томатного. Солоного. Випила двома ковтками. Подивилась з жахом на пляшку. Налила ще. Сльози так і полилися з очей.

Лариса завжди мріяла народити доньку, сама часто казала, що, якщо у такої матері, як вона, буде син, він буде обов'язково нетрадиційної орієнтації, адже саме по собі мужланство, недоглянутість і взагалі всі властивості сучасних чоловіків її жахливо дратували. Лариса мріяла наряжати донечку, фарбувати, змінювати її зачіски, водити перукарнями й магазинами. Їй було лише дев'ятнадцять, і вона доволі вдало навчалася на факультеті журналістики, і примудрялася вже тоді знаходити доволі унікальний одяг, якісне взуття, дорогі меблі тощо. Віктор був її молодим викладачем, у них і сталося все у аудиторії після п'ятничних занять. Коли ж Лариса зрозуміла, що вагітна, радості її не було меж. Віктор прийняв дитину, проте, одружився з Ларисою вже після її випуску з інституту, і доки Лариса вчилася, ніхто зі студентів і викладачів і гадки не мав, від кого дитина. Ім'я Лариса обрала сама, сама накупила кольорових пелюшок, смугастих распашоночок і інших доволі дивних для того часу речей. Вона неймовірно любила Терезу! По закінченню інституту, Лариса зайнялася спочатку театральною критикою, потім вдало влаштувалася у одну з газет, і кар'єра стрімко пішла на зліт. Лариса особисто подала документи на розлучення. Викладач Віктор її більше не цікавив, тим паче, їй здавалося, що батько погано впливає на Терезу, посміюється при ній над дивними звичками Лариси, дає забагато солодкого, та й взагалі, багато собі дозволяє.
Та хіба ж Лариса тоді знала, що Тереза виросте такою дивною?!
Донька ніколи не доглядала себе, відмовлялася від дорогих материних подарунків і була відверто схожа на батька. Чорне волосся, кругле обличчя, одні й ті самі джинси щодня, старі кеди і думки про високе... Як тільки Лариса не намагалася змінити Терезу, остання лише посміювалася зі спроб матері.
Закінчивши філологічний факультет, Тереза пішла працювати до Лариси, яка вже стала головним редактором модного журналу.
Той факт, що нова журналістка у штаті - донька шефіні обидві жінки старанно приховували, і дійсно ніхто не знав про рідство.
Тереза зняла окрему квартиру, і вони з матір'ю практично не спілкувалися.
Й досі Лариса не зрозуміла, як так сталося, що вона, доросла жінка, покохала цього Сергія, молодшого від неї на п'ятнадцять років. Вони просто одного разу зайнялися сексом у її машині під час якоїсь тусівки, у Лариси були сотні таких швидких машинних сексів, вона й не згадає всіх, з ким кохалася, навіть якщо їх приведуть і поставлять перед нею, але після того швидкого сексу Лариса спіймала себе на думці, що їй такі милі його чорні брови й карі очі, його довге темне волосся і аж надлишкова бородатість, навіть його дефект на зубі... Він просто став Ларисиним щастям, небом, морем, повітрям. Лариса навіть запропонувала коханцю переїхати до неї, та той відмовився.
На відміну від Терези, Сергію подобалося, коли їм, як-то кажуть, займаються. Лариса дарувала йому модні дорогі речі, водила до найкращих перукарів і навіть хотіла виправити дефект посмішки, та потім вирішила, що для нього це скоріше родзинка, ніж дефект і відмовилась від цієї ідеї, вона знаходила колективи, де він міг би грати, щоб ставати ще крутішим, ще професійнішим, ще щасливішим і навіть вибила для нього концерт у Берліні!
І як воно так сталося, що Сергій познайомився з Терезою, Лариса так і не змогла зрозуміти, а головне, вона не могла зрозуміти, чому її розхлябана донька так йому сподобалась.
Вранці, після тусівки, Лариса легенько посварила Терезу наче б то за невиконяння службових обов'язків і, знаючи доньчин характер, заспокоїлася, адже Тереза не запам'ятовує навіть імен своїх чоловіків. Та ввечері Сергій сам подзвонив Ларисі і настояв на зустрічі, на яку Лариса прийшла у прозорій сукні, крізь яку чудово було видно її ідеальне тіло. Проте, сукня Сергія не цікавила, як і сама Лариса. Вона ніколи не забуде його заповнене байдужостю обличчя:
-Я повинен сказати тобі, Ларисо, я зустрів жінку. Мені здається, я закохався.
Лариса, як мудра людина, погладила його руку.
-Сергію, - почала вона, - закохався - це чудово, проте хіба це привід припиняти наші чудові зустрічі?
-Так, пробач. Я хочу бути чесним.
Того вечора Лариса випила дві пляшки кагора і ледве жива завалилася спати.
І от, сьогодні, коли вона просто дивовижно змогла привести себе до тями, і зовнішньо, і внутрішньо, Тереза заявила, що летить до Берліну, і Лариса чудово розуміла, з ким.
Це був її крах.
Крах всіх її надій.

-Зустрінемося? - Тереза навіть по телефону відчула, на скільки Сергій горів увесь, так хотів побачити її.
-У якому сенсі? Жаритися чи просто? - зареготіла та.
-Серйозно? Ти вже домовляєшся зі мною? - Тереза чудово розуміла, що Сергій дуже щасливий її чути.
-Я ще на роботі, - сказала вона.
-Четвер, чудовий день, хіба журналісти не мають обідньої перерви?
Спокуса була величезною, проміні травневого сонечка пробивали віконце, і працювати відверто не хотілося. Хотілося мохіто.
І цілуватися. Колотися бородою свого тимчасово постійного коханця.
-Згодна. Тільки зустрінемося біля метро Театральна, - твердо вирішила Тереза, бо ж вона зовсім не хотіла, щоб Сергій знав, де саме вона працює.

Сергій приїхав на велосипеді, його волосся літало з кожним рухом вітру, а трохи дивні окуляри, Тереза б такі назвала пригламуреними
напрочуд імпонували його пухкеньким губкам и дивній посмішці. Взагалі-то, все у цьому хлопці було напрочуд органічно, навіть цей дефект на зубі.
Тереза не знала, як це зветься, то коли під кликом ніби то ще один маленький клик росте, проте, саме цей його клик вона чомусь і не могла забути.
Вони пили мохіто. Цілувалися. Потім кохалися у кабінці туалету. Тереза запізнилася на роботу на дві години. Мати бачила. Без емоцій.

Тереза жувала суничну аскорбінку і швидко складала сумку. Їй було потрібно зовсім не так багато: кеди на змінку, бо ж раптом, вона нап'ється і загубить один, як тоді, в Амстердамі, джинси на змінку, з тієї самої причини, що й кеди, декілька майок і гребінець. Вона цілком відверто не розуміла і дивувалася, навіщо люди беруть
на два дні цілу валізу речей і косметики. Дивувало Терезу і те, що мати почала постійно телефонувати їй з доволі ідіотських приводів, на кшталт "кому ти віддаси кота на час перебування у Берліні", "де лежить отой незрозуміло який папірець", "де Христина",
"я втратила номер Олексія, підкажи" тощо. Раніше Лариса телефонувала Терезі виключно з приводу роботи, не частіше раза на тиждень, а Терезині коти, папірці та номери мобільних телефонів її не дуже цікавили, а тут, раптом...
-Ну і фіг її зна, - сама з собою почала Тереза, - може, у неї клімакс почався, а може, вирішила все ж таки потоваришувати зі мною.
Тереза не мала а ні часу, а ні бажання заповнювати голову думками про дивакуватість материної поведінки. Їй було, про кого думати. Так вже стрімко Сергій з'явився у її житті, що Тереза не могла на нього надивитися. Вона дуже чекала на літак, Берлін, валяння на газоні, каву з собою, концерт Сергія, поцілунки Сергія, все Сергія. Терезі здавалося, що казка вже почалася, і, хоча вона не знала, чи буде та казка вічною, або хоча б, довгою, все було байдуже, все розпливалося, розчинялося, бо ж, яка різниця.
Яка різниця, чи зустрінуться вони після поїздки до Берліну, головне, що на той момент Тереза відчувала себе найщасливішою жінкою в світі, і їй здавалося, що щоразу, коли вони кохаються, його сперма лишає в ній частину його, частину щастя, обличчям якого він так раптово став.

Лариса не розуміла, що робити. З одного боку, псувати щастя доньки вона не мала права, бо ж Тереза дійсно не знала про зв'зок між нею і Сергієм, з іншого ж боку, їй було так боляче, як ніколи, і жоден крем не рятував ситуацію - відсутність сна, алкоголь і постійні істерики вже намалювали на її обличчі жахливу гримасу, яку було неможливо сховати навіть за величезними діорівськими окулярами. Лариса тримала в одній руці телефон, а у іншій склянку з горілкою та соком. Лариса все ще думала.

В Борисполі було людно й голосно. Тереза та Сергій палили ментолові цигарки й пили ром з величезної фляги.
-Тре' буде ще докупити напою, - посміхнувся Сергій.
Тереза мовчки поцілувала його. Почула, що дзвонить телефон. Дістала з кишені, кинула скептичний погляд на екран.
-Відповідай зараз, бо у літаку вже буде пізно, - по-батьківськи сказав Сергій.
-То моя мамка телефонує, з нею, останнім часом щось коється, постійно дзвонить з дивними питаннями. То ж, я не хочу відповідати, нехай вважає, що я або не чую, або у Берліні, - видихаючи ментоловий дим, проговорила Тереза.
-Згоден, ми вже зайняті, ми лише удвох. Серйозно, уяви собі, ми два дні будемо тільки вдвох, ну, окрім концерту, але ти будеш увесь час у гримерці, будеш звідти передавати мені свою енергію, так? - промовив Сергій.
-Так, Сергію, все, що захочеш.
Обидва чудово розуміли, що, якби мали можливість зачинитися десь у кабінці туалету хоча б хвилин на сім, обов'язково зробили б це, проте, як раз підійшла їхня черга до паспортного контролю, і коханці лише зробили крок уперед, радісно виставляючи паспорти. Літак не смикало, Тереза і Сергій були п'яні і щасливі.

Берлінський ранок мав аромат газону, кави і пухкого бургеру з сиром та шинкою.
-Уяви, моя мамка не їсть м'яса, взгагалі не їсть, - говорила аби про що Тереза, - я от постійно запихаюся фастфудною їжею, і смачно мені до жаху.
-Просто ти худенька сама по собі, і тобі не потрібно рахувати калорії, - відкусуючи величезний шмат бургеру, відповів Сергій.
-Лишенько, не кажи тільки, що ти колись рахував калорії! - Тереза засміялася.
-Я рахую їх зараз. І знаєш, що я нарахував? - серйозно запитав Сергій
-Що? - у Терези були відверто здивовані очі.
-Що якось замало калорій ми з тобою зараз з'їли, то ж, ходімо ще за бургерами чи за чимось іншим!
Тереза щиро сміялася. Коханці ще декілька хвилин полежали на газоні і пішли в бік найблищої точки продажу фастфуду.
Саундчек було заплановано на сімнадцяту годину, то ж, Сергій з Терезою встигли зайти до готелю і від душі покохатися.
Яких тільки відчуттів не викликали у Терезі ці очі, ця борода, це довге волосся, ці руки, всі в фєнєчках, це його дивне "серйозно?". Тереза танула снігом поряд з ним. Кожен рух, кожне слово Сергія збуджували її все більше. Вона просто не могла накохатися з ним.

Телефон задзвонив, коли обидва намагалися вимкнути режим втоми і почати збиратися на саундчек.
-Я принесу, - посміхнулася Тереза, збиваючи попіл. Взяла телефон в руки, глянула на екран і ледве не знепритомніла, - Вибач, Сергію, а чому тобі телефонує Лариса Разотті?
-Я не знаю, хоче зустрітися, у меня були з нею стосунки, проте я покинув її одразу, коли познайомився з тобою, чесно, Терезо, мені потрібна тільки, я дихаю тобою, а Лариса мені подобалася, зрозумій! - Сегрій запалив цигарку.
Тереза мовчала і тримала в руках телефон, який продовжував наспівувати заводську айфонну мелодію.
-Не подумай, що я зв'язався з нею тому що вона відома, вона мені дійсно подобалася, проте, коли я ще тільки побачив тебе на тій тусівці, зрозумів одразу,
що мені потрібна тільки ти, Терезо, я розійшовся з Ларисою, нас з нею вже нічого...
-Тихо, Сергію, - перебила Тереза і поклала телефон на крісло. Моє прізвище Разотті, Лариса - моя матір.

*
-Сєрього, потяг за дві години, тре' збиратися! - Сашко смикнув мене за волосся. Я ледве-ледве відкрив очі. Це був той самий стан, коли п'яним ліг, п'яним і прокинувся.
-Давай, Сергію, тре' поскладати речі й викликати таксі, - продовжував Сашко.
-Так-так, я встаю, - наважився відповісти я.
-Її розбуди.
-Кого? - я щиро не зрозумів.
-Тоню, - Сашко кивнув у інший бік ліжка.
Я швидко, на стільки швидко, на скільки зміг у такому стані, перевернувся на інший бік - голова розколювалася - і тут все згадалося.
Вчорашній концерт, після якого до гримерки завітала трохи дивна жіночка, її привів арт-директор закладу, вона назвалася Антоніною, але попросила звертатися до неї Тоня, подякувала за гарний концерт і сказала щось на кшталт "у вас такий гарний гітарист".
Далі була тусівка, пиво, потім ще пиво, а потім ще, ми з Тонею ходили палити на двір і Тоня казала, що вона журналіст і письменник, казала своє прізвище, ще щось казала. Близько другої години ночі ми з гуртом зібралися йти до квартири, де нас розмістили організатори,
Я запросив Тоню піти з нами. Потім було пиво, горілка, купа цигарок, і ми з Тонею ще палили на кухні, коли всі пишли спати.
Одружений Ігор запропонував їй піти спати до нього, та, враховуючи те, що вона під столом гладила моє коліно, я одразу зрозумів, що вона не погодиться. Наш соліст Сашко постійно підколював її, всі сміялися, і Тоня теж. А коли в усіх пачках закінчилися цигарки, ми пішли спати. Цілувалися дуже довго, Тоня пестила мене, гладила моє волосся, мою бороду, мої проколоті вуха, а потім вона просто заснула, утримуючи в руках пасму моєї зачіски, або того, що від неї залишилося опісля концерту.

Я встав з ліжка. Тоня сопіла. Пішов на кухню, налив собі якоїсь фанти, додав горілки, випив за один ковток.
Повернувся до спальні.
-Тоню, тре' прокидатись, потяг за дві години, - обережно промовив я, торкаючись до її волосся. Вона відкрила очі. Посміхнулась.
-Привіііт, - протягнула, - все гуд, я встаю.
Тоня взулася, і ми вийшли на кухню. Сашко знову її підколював, вона знову сміялася. У таксі Антоніна запросила мене влітку до себе на дачу у Карпати. Я не зрозумів, чи то п'яна маячня, чи то що. Ми вийшли на залізничному вокзалі, а вона поїхала додому.

У потязі спав, мені нічого не снилося. Я так і не зміг усвідомити, звідки такий сон про Терезу, Ларису Анатоліївну, і все таке інше.
Та й до Тоні не відчував особливої тяги. Так, маленька гастрольна пригода.

*
Пройшло три дні, а я продовжував бачити увісні травневий Берлін, взуту в червоні конверси Терезу і розлючені очі Лариси Разотті. Алкоголь? Наркотики? ??
Музичний магазин, у якому я купував струни, знаходився поряд із книжковим. На вході висіла афіша:"Антоніна Халус. Збірка п'єс вже в продажу."
Важко сказати, що то за струм мене вдарив, але я зайшов до книжкового й придбав Тоніну книжку. Забіг до найблищого Кофе Хаузу й почав читати. Перша її п'єса мала назву "Тарасич". Це історія про жінку, що приїзжає до Львову і у кав'ярні знайомиться з мужчиною, він питає, чому вона втекла з рідного Дніпропетровську, вона ж розповідає, що поїхала геть від києвського коханця, з яким вона разом вже більше десяти років. Він розповідає їй про свою роботу менеджером однієї серйозної людини з дивакуватою поведінкою, про курйози, проблеми, труднощи, радощи.
Вони закохуються з першого погляду, гуляють вулицями міста, кохаються, і вона, шукаючи цигарки випадково знаходить його паспорт, де баче прізвище, що є таким самим, як і у її коханця. Всередині п'єси вони з'ясовують, що він є племінником її коханця, а вона від свого коханця має дев'ятирічного сина.

Я не зміг дочитати до кінця, чи то, може, просто не схотів. Розрахувався і залишив книжку на столі.
Більше ніколи не бачив Тоню.
Проте іноді дуже хочу, щоб мені знову наснилася Тереза, що їсть аскорбінку.