Найбільше Марійка та Дмитрик чекали літа. Не лише тому, що до школи ходити не треба, уроки вчити не заставлятимуть і можна буде вдосталь займатися улюбленими справами. Щороку на літніх канікулах батьки відвозили їх до прабабусі у село. Для дітей там все було казковим: і маленька хатина, що, мов писаночка, закотилась у зелене море дерев, і надзвичайне витьохкування-виспівування птахів, і веселі стрибунці в траві. З ранньої весни до перших заморозків подвір’я буяло різнобарв’ям квітів, серед яких Марійка з Дмитриком будували свої схованки-хатинки. Одним словом, усе те, чого у місті нізащо не знайдеш! Та й сама бабуся Дарка була особлива. Уміла зготувати такі смачнючі вареники, від яких за вуха не відтягнеш! А казок скільки знала, оповідок різних кумедних, і щоразу нових та нових! Діти просто обожнювали бабцю. З неслухнясиків та нехочух враз перетворювались у золотунчиків, як називала їх бабця, допомагали їй в усьому. Залюбки пасли козу Настку, носили воду, ловили качкам ряску, навіть грядки пололи навипередки! Цілий день працювали. А вже коли сонечко сідало, зачаровано слухали бабусині розповіді, аж поки не засинали.
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…

Кася поспішала додому. Мокрий асфальт відбивав чіткі відзвуки каблуків, і з кожним кроком стукотіло в голові: „Як це сталось? Чому?!” Хотілося щільніше загорнутися в плащ, закритися від усіх і від усього. Не помічаючи нікого, втекти назавжди. Куди? Понурий сквер ще більше навіював смутку. „Поплакати чи що? А навіщо? Заради чого? Заради кого, нарешті?” Така думка трохи змінила її настрій, так, заради кого вона – симпатична, молода і сильна жінка, має плакати! Але чому, чому це сталось? Хоча...так мабуть краще, все і відразу. Сама ж хотіла...Дурепа!!! Господи!
Все ніяк не могла попасти ключем у двері. Роман, почувши видно шарудіння, відчинив назустріч.
- Привіт, кохана!
Синочок підбіг, обнявши:
-Матусю, де ти була?
Буденні клопоти. Втомилась. А ще кілька тижнів тому була такою щасливою...закохалась.
Жінка сиділа, заплющивши очі. Малий щось щебетав, чоловік знімав мокрі туфлі.
-Як добре, що ви у мене є, дорогі мої чоловіки! Я така щаслива, - зітхнула.
-Касю! – Роман нахилився до губ.
-Ні...- було прикро перед ним, як хотіла б, щоб все повернулось знову, як було колись, - не цілуй, я не гідна тебе...
Треба було відійти від усього, що раптом навалилось на її душу. Пережити все, переглянути, зрозуміти і пробачити собі.
Врешті...як то було чудово! Як вона хотіла його. Особливо тому, що був чужий, що треба було долати якісь перешкоди. Свій же, ось він – сидить поруч... Андрія вона знала давно. Він був другом Романа ще з дитинства, і навіть коли поодружувалися, то ця дружба переросла у таку собі „дружбу сім’ями”. Як чоловік, Андрій Касю не приваблював ніколи. Та ми не підкоряємося власному розуму, й інколи доля випадку може змінити все з одного дотику, одного слова. Кася не розуміла чому, але піддалася його цілункам божевільним...Цікавість? Все було, як хотіла : короткі блискавичні зустрічі. Зустрічі без слів. Як вони обпікали, ті крадені поцілунки і обійми! Як же він умів розпалити її, закрутити світ перед очима! Касі було цікаво з ним у ліжку. Він був не менш гарячий, ніж вона сама, не менш любив ризик і гострі відчуття...Їй було добре з ним? Принаймні, ті кілька місяців жила лише ним. Захопилась, як новою сукнею, новим кольором чи стилем, чи ще чимось таким схожим. Швидконабридаючим і несерйозним.
Роман усе знав. Повертаючись з чергових „походеньок”, клала голову йому на коліна. І він слухав, застерігаючи: „Ой, Касю, не обпечись! Ми ж усі однакові, дурненька моя! Тебе ж ніхто не зрозуміє, малятко, ти ж така вразлива...” Не хотіла навіть чути нічого.
Але все мало колись закінчитись.
В той вечір Касю з Романом запросили в гості...до них. Вона мала іти до нього в гості. Їх зв’язок з Андрієм був очевидним, та вони й не дуже ховались. Коньяк, мабуть, вплинув на рівень гормонів, що певно аж надміру перевищував норму. Хотіла... Боялася підвести очі. Коли ж зустрілась з ним поглядом, показав кивком на двері. Кася слухняно вийшла. За мить – його поцілунків повні вуста.Все попливло перед очима. Він цілував її груди, налиті соски кусав до болю. Підіймав на руки, притискаючи до себе. Був не в собі від збудження, та й Кася, мов на хвилі. Все гойдалось, паморочилась голова...Почав стягувати спідницю, одночасно роздягаючись, випускаючи своє хотіння на волю. Кася на якусь мить протверезіла і відштовхнула його...чи може міцніше обійняла? А він, не тямлячи себе, заходив десь у ту отруюючу прірву... Вони забули про час...
Світло різонуло очі. В кімнату зайшла його дружина. Ляпаси, крики, лайки...і такий чужий погляд Романа.
Кася згадувала, а на очі набігли сльози. Ні, вона ні про що не шкодує! Просто...найприкріше, що Роман пробачив їй усе, бо кохає, а той...гидота!
Касін „кавалер-коханець” виправдовуючись і плазуючи перед дружиною сказав, що Кася його...згвалтувала!!! Ха-ха-ха! Дурень! Мерзотник! Невже оце і є чоловіча гідність? Оце й уся сміливість?! Та, якої не вистачає більше, як на хвилину після оргазму?
Тепер це не має ніякого значення...Кася обійняла Романа, поцілувала в теплі, по-дитячому ніжні губи, а він крізь сон пропошепотів десь в подушку: „Я кохаю тебе, Касюню...”
- І я...- прошепотіла вже крізь дрімоту, забуваючи про все те, давнє... Назавжди...

Давно-давно в одному селі жила собі бідна жінка. Була вона вже в літах. І нікого не було з нею поряд – ні рідні, ні чоловіка, ні дітей. Так спливав час. І затужила вона, що не буде кому на старість і води подати. Гірко плакала вона та все молила Святу Богородицю змилостивитись над нею. Чи то були почуті її молитви, чи так мало бути, та якось однієї ночі прокинулась жінка від дитячого плачу. Вибігла вона з хати і очам своїм не повірила – на порозі в лозяній корзині лежало двоє немовлят. Так у її житті з’явилось два сини – Остап та Назар. Хлопчики були двійнятка – лиш один гарний та рожевощокий, а інший – худенький та кволенький.
Синочки-соколочки росли виростали, з кожним днем радуючи свою матір. Бо такі були слухняні та роботящі. Вродою гарні та такі схожі, мов писані один з одного. Лиш Остап став парубком-дубом – великим та дужим, що міцнішого за нього в усьому селі не було. А Назар ні зростом, ні силою не міг навіть в найменшій долі зрівнятись зі своїм братом. Хворів часто. Остап завжди жалів свого брата, в будь-якій роботі своє дуже плече підставляв. А Назар добрим та мудрим словом серце братове зігрівав. Були вони дружні в усьому. Матір шанували і любили понад усе. І все було б добре.
Та лиха доля, видно, судилась Назарові. Занедужав зовсім, зліг, став згасати день при дні. Затужила мати старенька. Остап від брата не відходить. Що діяти, як допомогти, не знають.
Підказали їм люди, що десь живе чаклунка та знахарка, яка не одну людину зцілила. Вирішив брат іти до неї за Назара просити. Зібрав таку-сяку торбу та й подався у світ.
Йшов день і ніч, людей питаючи. І лиш на п’ятий день відчув утому. Вирішив попроситися у першу ліпшу хату переночувати. Сам того не знаючи, потрапив у хату до старої чаклунки. Відьма тільки глянула на нього та й каже:
-Знаю, здалеку ти ідеш. Велика біда тебе веде. Маю я для тебе добру новину – допоможу я твоєму братові. Але ти маєш виконати три моїх умови.
-Я згоден, - не роздумуючи, мовив Остап.
-Маєш до сходу сонця убити страхіття лісове, звіра-велетня, від якого нікому тут життя немає. Це буде перше моє завдання тобі.
Що робити Остапові? Пішов він того звіра чатувати. Цілу ніч билися вони, аж земля горіла. А на ранок знайшла відьма перед порогом своїм голову страхіття лісового.
- Бачу хлопець ти мужній, не злякався. Голими руками на звіра, якого ніхто не міг знищити, пішов. А чи згоден ти свою мужність за братове здоров’я мені віддати?
- Згоден, забирай! – відповів Остап.
- Слухай же друге моє завдання. За одну ніч маєш збудувати мені греблю, щоб хату мою не затоплювало водою, - сказала відьма.
Остап тільки посміхнувся та відразу й до роботи узявся. Мов пір’їнки, складав він камінь до каменя, і на ранок гребля височіла біля хати чаклунки.
-Бачу хлопець ти дужий, - схвально мовила вона, - та чи згоден ти віддати свою силу за здоров’я свого брата?
-Згоден! Забирай хоч усю! – відповів Остап, і враз відчув, як слабшають його руки.
Спробував було камінь з місця зрушити той, що за виграшки раніше був – а сили, як і не було.
- А тепер слухай і останнє завдання. Воно найлегше, але від нього залежить усе. Ти маєш відповісти мені одним словом в чому сила людська?
Задумався Остап, та не знає, що відповісти. «От би мені зараз Назарова порада в нагоді стала! То ж він у нас мудрий, а я так – гора м’язів, та й тих уже не маю!» Думав, думав, а тоді й каже:
-Не маю я відповіді одним словом, але знай, що за брата свого готовий і життя віддати! От лиш мати сумувати буде, бо ж так чи інакше втратить одного сина…
-Розумний ти, хлопче, хоч і не вважаєш себе таким. І добрий. А я такому ціну знаю. За це дарую тобі зцілюючи зілля, неси своєму братові, він чекає. І запам’ятай, хлопче, на все життя, що сила людська – в слові…
Сказала та й зникла, мов ніколи її й не було. А Остап поспішив додому, несучи зцілення рідному брату. Мати та Назар і не впізнали у ньому свого велетня Остапа.
Зробив Назар кілька ковтків чудодійного зілля і враз пожвавішав, повеселішав, життям налився і став зовсім схожим на Остапа теперішнього.
-Дякую тобі, брате! Серцем чую - нелегко тобі було дістати для мене це зілля. Та знай, що і я б для тебе життя не пошкодував!
-Знаю, Назаре! – відповів Остап, обіймаючи брата, - а ще більше зрозумів, що ні сила, ні мужність, ні й саме життя нічого не варте, коли немає здоров’я. А ще віднедавна знаю одну істину, що сила людська у слові!
-Так, брате, бо лиш людину Господь нагородив словом! І вага його не вимірна нічим. Тому кожен з нас має гідно цю силу використовувати.
Ось так і казка закінчилась. А брати собі жили щасливо ще довго. Та й дітям своїм, онукам та правнукам розказували про силу слова. Дякуючи чому і ми маємо змогу про це читати.

Вечір повільно запливав крізь кватирку, заповнював кожну щілинку кімнати. Сонце тануло в синяві м’якого неба, як в недопитому бокалі вина. Сутеніло. Поволі все поринало в переддрімотну тишу.
Годинник пробив дев’яту. Тетяна солодко потягнулась, підставляючи язикам атласного простирадла своє тіло, а вони, мов живі, прохолодою злилися з оксамитовою випуклістю її грудей, колін. Вона любила поніжитись. Вона взагалі любила себе. Лежала, розглядаючи свої принади в підвісному дзеркалі над ліжком. А розглядати-таки було що! Тетяні могла б позаздрити кожна манекенниця (а й заздрили!) – бездоганні лінії стану, груди, мов два важкенні грона, красиве і по-своєму унікальне обличчя з класичними рисами. Вона не була обділена увагою ні жіночою, ні чоловічою. Вона була жінкою того типу, на яку навіть сліпі оглядаються. І вона знала це. Знала і любила шокувати всіх своєю зовнішністю, своїм одягом, своєю присутністю. І скільки чоловіків добивались її прихильності! І скільком вона відмовляла! Власне, ці дві кількості дорівнювали одна одній. Вона була нічия. „Так, я нічия, нікому не належу...ще...нічия... ні-чи-я! ”- розмовляла подумки, розглядаючи обручку на своїй руці.
...Ось уже рік як вона одружена зі Степаном. Та все ж ...залишається нічиєю. Сама в своїй цноті. Дивно? Вона й сама не знала як це їй – дивно чи смішно, як це... Вона не знала чоловіка... І найбільш образливо ставало, коли черговий залицяльник, отримавши відкоша, кидав услід: „Шльондра, а ще й видєлується!”
Ні, вона не „видєлувалась”. Претендентів на її незайманість знайти можна було дуже просто, та що там знайти, їх і знаходити не потрібно було... Просто вона не з таких. Але ж вона кохає Степана. А він її? Знала – не знала, сподівалась...
Вона його зовсім не знала. Ось так закохалась з першого погляду, з одного слова в глибокий пронизуючий погляд карих очей, в „переспілі”, аж терпкі губи...
Вони познайомились на вечірці, тобто вони й не зайомились зовсім. Він спостерігав, як вона дратівливо посміхалась усім, як нервувала через дрібниці. Їй було нудно, саме тому його погляд додавав роздратування. Шукала чим би дістати цього красунчика. Натомість відчувала якесь дивне тяжіння до нього... їй захотілось стати краплинкою на його вустах, яку він так жадібно злизував. Він нахилився через столик, що розділяв їх:
- Яка ж ти!..Виходь за мене...
- А як погоджусь? – здивовано підняла очі, розуміючи, що погодиться з усім, що він запропонує.
- А вийдеш?
- Коли?
- Коли захочеш!
- Зараз...
...за тиждень по цьому Степан одягнув їй обручку на палець. Зі своїм весіллям Тетяна не відійшла від своєї звички шокувати всіх. Хоч цього разу не менше шокувала і сама себе. Та вона була щаслива – Степан обожнював її, вона закохувалась в кожен його рух, кожен подих. Новий день з ним був кращий за попередній. А вона жила в якомусь божевільному сні. І його атмосфера настільки імпонувала їй, що прокидатись аж ніяк не хотілось.
Після весілля Степан привів її в свій дім, заніс до спальні, де з усіх меблів було лише ліжко. Ліжко-кімната з велечезним дзеркалом над ним. Роздягав її, розкидаючи одяг пелюстками по кімнаті:
- Ти така чарівна! Ти маєш бачити себе завжди такою. Люби себе!
Від його присутності Тетяна задихалась, здавалось, якась хвиля підіймає її в цій білі горі ліжка, а його руки мають задушити її в ній, затиснути, зацілувати... Страх і цікавість, бажання і вагання вирували в душі. Степан пестив кожну клітинку її прекрасного тіла, і здавалось, що його міць ось-ось вибухне, розірветься від напруження...
- Таню, ну ти що? Ти не хочеш, скажи?
- Я ... я боюсь
- Дівчинко моя, дурненька, то ти берегла себе для мене!?! Господи, моя! Моя і більше нічия!
Його язик сповзав все нище по її животу, доки не натрапив на вологу намистинку. Коли нова хвиля почала піднімати Таню, і вона аж ніби захлиналась в її шумовинні, Степан різко перестав пестити її, зі стогоном виливаючи тисячі своїх хотінь...
- Яка ж ти... в тебе все має бути особливим, я тобі обіцяю...
...і ось уже майже рік Тетяна чекала тієї „особливої ночі” кохання з ним, а він все відкладав той „початок її кінця”, доводячи щораз до виснаження своїми цілунками.
Тетяна була ідеальною дружиною. Особливо тому, що не задавала ніколи зайвих запитань, розуміла його з півслова. Кожного ранку вона отримувала квіти з запискою „Люби себе!” Вона продовжувала жити в своєму божевільному сні, і він продовжував подобатись їй.
Вона була вільна, мала все, про що мріють сотні жінок. Працювала заради розваги. І продовжувала шокувати всіх своїм життям.
...Перешіптування у вітальні відволікло Тетяну від спогадів. Серед шарудіння і шепоту вона виділяла два чоловічих голоси. Повернувся Степан, але з ким? Заплющивши очі, лежала. Вони зайшли до кімнати, не вмикаючи світла.
- Бачиш, яка вона!- вказав поглядом на пір’їнку її оголеного тіла посеред ліжка Степан.
- Бачу. Справжня спляча королева-красуня!..
Тетяна привідкрила очі, і дзеркало відбило дві постаті в обіймах. Її Степан і той, інший, цілувались!!!
- Степане! – рвучко підвелась.
- А! Ти прокинулась, мила! – він посміхався, ніби й нічого не сталося,- ось познайомся, мій приятель – Стас.
- Приятель?!?
- Ну, а як ти хочеш? Коханець? Добре, Стас – мій коханець! Стасе, а це, як ти знаєш...
- Та знаю, знаю. Зачекай, я хочу сам відгадати її ім’я, - безцеремонно плюхнувшись на ліжко, замуркотів тип, - в неї чарівний стан, може Віола? Ні? В неї чарівне волосся , може Власа? А її голос тане в повітрі – може Таня?
Тетяна натягла ковдру по самі очі. Він їй відразу не сподобався цей (навіть не знаходила слів, щоб сказати хто він!) „приятель” – з хвостом солом’яного волосся і голубими, аж прозорими очима.
- ...ну, то як же нас називати? – стягнув ковдру з іншого боку на підлогу.
- Нахаба!!! Степане! Я не дозволю, щоб він...
- Таню, заспокойся! Вже пізно, лягай відпочивати, і не нервуй так! Стас – хороша людина, познайомся з ним краще, а то нахабою обзиваєш. Ти ж хочеш особливу ніч? – і вже звертаючись до Стаса, - щось вип’єш?
Той ствердно кивнув. Степан вийшов, на ходу знімаючи одяг.
...Таня стояла біля вікна. Срібні промінчики, переходячи плавними відзвуками на її тіло, лоскотали волосся, розсипане по плечах. „Ось він як!” – ображено закусила губу і сльозинки заблищали на віях.
Щось гаряче і пружне торкнулось її сідниць. Міцні руки перехопили за талію, пестячи і розпалюючи кожну клітинку. Гаряче шепотіння ппокривало її шию.
- Степане, але ж ми не одні, хай він піде... – обернулась і зіткнулась з тими чужими очима. Вона була в обіймах Стаса, на подих від його вуст. Якусь хвилинку вони прискіпливо розглядали одне одного.
- Твоє волосся пахне полином...-прошепотіла, - у мене паморочиться голова...
Стас обіймав її, притискаючи до нестями, покривав цілунками її обличчя. Нараз залізні лещата розкрились, і вона потрапила у інші, Степанові.
Чотири руки пестили її тіло, по черзі два язики сплітались з її язиком, одночасно два язики танули в глибині її піднятих ніг...
...Вітер поволі тасував чорні подушки хмар. Гримнуло, немов небо виплюнуло всю набрану за день куряву. Блискавки простягли тисячі рук, і за мить все це розлилось рясним дощем...
...вони кохались, розтягуючи кожну мить, повільно шукаючи і гублячи одне одного і одне в одному...і це скидалось на ту грозу за вікном, на ті постріли грому, на блискавичні спалахи.
... закінчилась „злива”. Різними і останніми рясними ударами... ще і ще, і...ще-е-е.
...Ранок зазирнув у дзеркало, розмиваючи нечіткі тіні, а в його непорушності відбивалось неповторне сплетіння трьох тіл.

Сніг. Заметені дерева і будинки сонно позирали на вечірніх перехожих, а ті, в свою чергу, поспішали самотніми вже напівпорожніми вулицями. Аліса, кутаючись в шубу, прискорила крок. Автобус відправляється о 21.30, в запасі залишалось ще хвилин 10. Ця поїздка – давно запланована і бажана, вже багато раз зривалась. То з роботою завал, то, як завжди, проблеми-пригоди-перешкоди. І ось нарешті вирішено. „Їду-у-у!”- радіючи, мов дитина, всміхалась сама собі.
Сніг ще більшими клаптями рівно лягав, покриваючи затихле місто. Переступивши поріг автобуса, Аліса розхвилювалась мало не до плачу. Так, вона боялась їхати туди, де все давно забуте, покинуте. „Чи варто ворушити попіл спалених днів?” – вагалась, та автобус плавно відірвавшись від платформи, направив свої очі вглиб снігової завіси.
Майже шість років розділяло її і колись таке рідне містечко. Тоді їй здавалось, що це найкраще місце в усьому світі – затишний будиночок, улюблена кімната і посмішка мами. Але все стало таким порожнім і тісним після її смерті. Мама померла несподівано і тихо. Аліса назавжди запам’ятала і зненавиділа той день, як і все, що оточувало її. Те, що було наймилішим, стало неймовірним тягарем і болючим спогадом. Вона залишилась одна-однісінька. Мамині друзі допомогли. Пережила, переплакала, змирилась і почала вчитись існувати сама. Покинувши все, поринула в вихор столичного життя. Нові враження і знайомства, цікава робота – так поволі злітало життя... Але було й іще дещо, що манило її в те минуле.
- Чай? Кава? - симпатична провідниця пройшла по салону.
- Та хіба ж кава чи чай допоможуть? Це щоб така "симпатюля" зігріла – то інша справа! – пожартував хтось, підіймаючи схвальний сміх чоловічої половини.
І оте таке знайоме „симпатюля” примусило Алісу оглянутись. За три місця від неї сидів...така знайома постать, ті ж рухи, посмішка, слова! Такий, як і шість років тому! Жінка прихилилась чолом до холодного скла. „Звідки ж він їде? Чи можливо ж це – зустрітись ось так несподівано? Впізнає чи ні?” Сльози, скочуючись теплими хвилинами, падали в долоні.
- Чого ж ви? – почула біля вуха голос бабці-попутниці, - ой, та у вас і фарба потекла! Ну,ну, дорогенька,чого ж це ви? Чи сталось що?
Аліса схилилась до її плеча, мов шукаючи, куди б це перекласти свої спогади, на кого б вилити свій незрозумілий біль.
- Ну, що ж ви? Ви ж така гарна, не треба так побиватись! – бабуня погладила її по голові.
- А ви вірите.. – ледь чутно прошепотіла Аліса
- У що, дитино? Та не плач уже!
-...в попіл спалених днів...
- Оце ще скажете!Який там попіл! Ви ще така молода, все ще у вас попереду!
Аліса подумки повторила її останні слова, повертаючи голову, прислухаючись до його голосу. Все такий, як був! На мить їхні погляди зустрілись.
- То я ж і.. – від здивування він забув про що розповідав приятелям, так незворушно дивився в її очі.
- То що ж далі? – сіпнув його за рукав співбесідник, - що ти там , бабію, вже побачив?
- Та...так. Обізнався. – сказав, задумливо продовжуючи розмову.
„Не впізнав? От і добре. Скільки років пройшло. А чого ж я сподівалась? Господи, для чого я їду?!? Не впізнав! Побуду лиш хвилину на рідній землі і тут же візьму квиток назад.” Заплющила очі, намагалась зловити рій думок...
...їй снився сон: наче вона загубила ключ. Ключ від долі. Шукала багато років. Нічого не знаходячи, вірила, що є десь людина, яка допоможе. І ось нарешті знайшла його. Біжить-біжить,підіймається східцями, відчиняє двері і...
- Ви спите? – поторсала її бабця, - то я вже виходжу, моя станція, а вам ще довгенько, то щасливо доїхати! І не плачте! Не плачте ніколи, вам це не личить!
Аліса так нічого толком і не второпала з її слів. „Чим же я мала відчинити ті двері? Що то буде за тими дверима?” – вона ще була в полоні сновидіння. Відчула чийсь гарячий подих над своїм обличчям і погляд.
- Думала не впізнаю? Хіба ж міг забути! – на місці поруч сидів ВІН.
- А хіба не забув? – Алісі здавалось це продовженням сну.
Торкнулась його обличчя, пошерхлих вуст. Такий давній забутий запах волосся лоскотав, відкидаючи всі сумніви, наче востаннє вони бачились вчора. Він цілував її шию, губи, затамувавши подих, мов боячись, що вона кудись зникне. „Хіба ж ми колись розлучались?” – зливались разом вуста у запитанні, розпинаючи душі на вістрі задоволення.
Автобус солодко посопував, і йому в такт, скрипіло сидіння від руху їхніх тіл. Нікого і нічого не існувало. „Хоч би ніколи не відпускав!!!– стукотіло в вухах від його дихання. Не чула жодного слова. - Це ж він мій ключ від долі!”
- Забереш мене до себе, назавжди?!? – чекала ствердного його подиху.
- Так! Тобто, я... ні. Я ж не сказав тобі. Розумієш, стільки часу пройшло, я вже й не сподівався ніколи..Я одружений. Ти ж...
Останні слова чула, як крізь стіну, що раптом упала на голову, розкочуючись по всьому тілу конвульсіями болю.
...Попіл спалених днів...

...Автобус прийшов без запізнення. Його винуватий погляд, а за вікном – дружина з маленькою донечкою на руках.
Наступним рейсом Аліса поверталась до Києва.

Літо впевнено вдиралось в кожну клітинку цього світу: розпікало до божевілля стомлені дерева, скочувалось курявою по траві, манило прохолодністю бузкових вечорів. В такі хвилини Андрій був у творчому застої. Квартира перетворювалась на купу сміття: списані і пошматовані аркуші валялись по підлозі, горами прикрашали стіл. Для нього літо було найгіршим періодом року. Відключаючи телефон, годинами лежав на дивані, мовчки, втупившись в стелю, йому не хотілось нікого бачити і чути. Це літо з нудким присмаком поту було йому бридке, і аж ніяк не надихало на якусь роботу.
Ось уже три дні в голові зріла якась одноманітна фраза, і ні викинути її, ні замінити не мав сили, а тим паче продовжити – думки не шикувались по його команді, а розгублено і безпомічно ледве пересувались у невідомому напрямку. Він списав уже не менше як сто аркушів, намагаючись хоч щось витворити зі своєї розбитої літом, переспраглої душі. І коли здавалось знаходив якусь іскорку, перечитував, і все було не те! Знову клапті літали по кімнаті.
„Як сніг...ці аркуші, як сніг...і мені від них так холодно і хороше. Я – бездара! Ні, я, безперечно, чогось вартий, але це літо!” – при згадці про нього Андрій, скреготнувши зубами, пішов до ванни.
В двері подзвонили.
- Гов, друзяко! Досить ховатись, я знаю, що ти там! Відчиняй! Маю холодне пиво і хороші новини, - почув Андрій за дверима голос свого приятеля Оксена.
- Іду! – на ходу одягаючись відчиняв.- Привіт!
- Здоров! Давненько не бачились! – блиснув посмішкою Оксен, - о, я бачу ти тут не нудьгуєш. Щось свіженьке? – кивнув на розкидані листки.
- Та де там! Мотлох! – поспішно збивав у корзину свої „витвори” господар. - Не зважай! Ти ж сам знаєш, літо для мене, мов якась кара.
- Знаю, знаю. Тому й прийшов, - відпивши трохи пива, продовжував Оксен, - у мене є гарна пропозиція. Я на декілька днів їду за кордон, справи, розумієш, то хотів оце просити тебе, щоб за моєю дачкою приглянув. Всеодно толку мало тут, як я подивлюсь, а там – природа, прохолода, краса! Відпочинеш і мені послугу зробиш, то як згода?
- По руках! – радо погодився Андрій, з полегшенням уявляючи, як спекається цієї жари.
- Так, а ти обіцяй ось що, як там хочеш, але по приїзді у мене вечірка. І всі ми із задоволенням чекатимемо, що ти щось почитаєш новеньке. То як?
- Не можу обіцяти. Криза, кри-за-а! Безриб’я!
- Ну то якраз і рибки половиш, і може яку русалочку зустрінеш, а там дивись і безриб’я закінчиться, - по-змовницьки підморгнув Оксен, залившись грудним сміхом.
- Може... – безнадійно зітхнув Андрій, закриваючи двері за другом.
Ввечері за ним мала приїхати машина, часу залишалось обмаль. Зібравши все необхідне, нашвидкоруч прибравши в кімнаті, Андрій вже думками був у тому бажаному куточку раю.
Будиночок Оксена був і справді в чудовому місці – захований від усіх серед пахучих верб над ставком на маленькому острівці. „Дачка” мала три поверхи і величезну мансандру оповиту виноградом. Ці кілька днів, що мав провести Андрій тут, були справжнім дарунком долі. Ніщо не могло порушити ту прозору тишу мальовничого хутірка, хіба перегуки цвіркунів і співи жаб, та легкий ледь відчутний подих вітру. Відмовившись від вечері, Андрій допізна сидів над водою. Слова захлинались від навколишньої краси. Димчата завіса туману поволі спускалась, закриваючи все дрімотою. Душу переповнювали відчуття незрівняної втоми, спокою і бажання.
Андрій повернувся до будинку, зайшов у бібліотеку, і не вмикаючи світла, втопився в лапищах величезного крісла. Місячні косми рівно лягали крізь прочинені двері балкона по всій кімнаті, розпорошуючи срібнострунне дихання ночі і дурманячи своєю незбагненністю. Андрій відпив з високого келиха такого ж п’янкого отруючого , як ця ніч, вина. Чекав чогось особливого... Повіки, мов під дією сплячого меду, злипались. Раптом він відчув ЇЇ теплі долоні на своєму волоссі, тепле дихання десь позад себе.
- Хто ти?!?
- Відгадай... – таємнича гостя пройшла повз нього, як тінь, війнувши золотою хвилею кіс. Прозора туніка вільно спадала аж до підлоги, підкреслюючи всі її принади. Вона ледь поворухнулась і крізь легку тканину проступили малесенькі, мов виточені груди, округлі сідниці, тонесенька талія, перехвачена намистинною застібкою, кінець якої губився в м’якому переділі ніг. Прошепотіла словами з його давнього вірша:
– ...Озвуся й загублюсь у тиші...не слухай цілуй...
– Звідки ти знаєш? Але ж я нікому не ...Ти знайшла мій записник? Хто ти нарешті?
– ...я - твоя тінь, очей твоїх душевна синь...
– Господи, що за омана? Як, звідки ти це знаєш?
– ...поклич мене в тишу колись опівночі, і я , повагавшись, прийду...
– Іди до мене... – його голос, тремтів, як і тіло, переповнене жагою, кожна клітинка тягнулась до неї. – Іди...
Вона ступила крок, в якому залишила і свій одяг, сіла йому на коліна, мов павутинка – тонесенька і невагома. ЇЇ тіло пахло м’ятою, полином, медом. Усім водночас. Андрій торкнувся її вологих губ, і здалося, задихнувся від поцілунку. Переніс її на килим, не відчував нічого, крім її присутності, її дихання, її... Хотів запам’ятати кожен дотик, кожен рух...
- Хто ти?
- Твоя Муза.
- Не смійся!
Вона почала пестити тоненькими пальцями гладенькі, по-дитячому ніжні його груди, гарячу випуклість поміж ніг. Торкалась свого тіла, перебираючи кожну струночку, все глибше просуваючись у себе. Млоїла його бажанням. Він стояв навколішки, боячись поворухнутись і зігнати ту „мелодію”. Їх голоси зливались у п’янкій знемозі, перекликаючись, як луна.
- ...хочу тебе в собі... – її шепіт благально звернувся до нього, а рука вже просувала „його” в глибину тіла.
Її вузенька , розпечена, мов залізо, пещера здригалась від його поштовхів, а він усе глибше й глибше занурювався, мов хотів весь утопитись і загубитись там надовго. Вона голосно застогнала. Намагаючись продовжити ту мить якнайдовше, стиснув її до нестями. І відразу ж вона рвучко відштовхнула його тіло обома ногами від себе, Андрій боляче вдарився головою, відлетівши на підлогу, і заревів від ще сильнішого збудження і болю. Схопив її, повернувши до себе спиною, і з дикою швидкістю розпочав нову гру, відчуваючи, що тане і ось-ось розіллється. Вона вирвалась, вдруге позбавляючи його тієї миті. Це явно розважало її і неймовірно розпалювало його. Андрій підкрався до її ніг, пестив, обсмоктуючи і вилизуючи кожну клітинку, поки знов не почув „хочу”. Вона обвила ногами його стан, підіймаючись і сідаючи, мов хвиля на його міць. Відчував, що з цим задоволенням втратить свідомість. Вона боляче кусала його губи, впиваючись нігтями в спину. Все крутилось перед очима з неймовірною швидкістю, останній вибух підступав під горло... Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...
„Так, так, так”- її жагучі твердження шипіли в його вухах, як сичі. Андрій розплющив очі. Величезний годинник над каміном бив на полудень – так, так, так. Голова тріщала, наче мала розпастись на безліч трісок. Мучила спрага. Випивши одним махом склянку соку, відчув неабияке полегшення.
„Що це було?”- перша думка, яка замаячила в пустій голові. Він схопився, знайшов свій записник, і вибіг у сад. Лежав там у траві, намагаючись прийти до тями.”Може чергові витівки Оксена?” Почав нервово записувати ті дотики, цілунки, зойки...
... - Все крутилось, останній вибух підступав до горла. Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...- Андрій закінчив читати, вичікуюче підвівши очі на гостей. В вітальні на якусь мить розгубилась тиша. Одна, дві, п’ять пар рук злились в гучному екстазі одна від одної і від почутого.
- Браво, браво, Андрію! Неперевершено! – нова Оксенова пасія підійшла, чмокнувши його в губи, - Андрію, ти підкорив моє серце і мою цнотливу душу! У мене тост – за жінок! За Андрія! І... за таємниці!
На хвилину келихи теж з’єднались.
- Ти просто геній! Я тобі заздрю, перевершив усі мої сподівання! А ще плачеш – криза, криза. Але, признавайся, - як завжди хитромружно підморгнув Оксен, - з ким була та ніч?
І мрійливо насвистуючи, подався до інших. Андрій вийшов на повітря, подумки радіючи за себе. Вирвав травинку, торкався свого обличчя.
- То з ким же була та ніч? – запитав сам себе, і подумки звернувся до неї, продовжуючи незакінчену нею фразу свого вірша.
... Поклич мене в тишу, колись опівночі,
і я , повагавшись, прийду....

Ця історія сталась у селі Велике Груддя, яке б мало називатись „великі груди”. (А може під назвою Велике Груддя саме це і малось на увазі!) Отож, в такому досить незвичайному селі жили гарні, як і всі українки, повногруді молодиці. Та що там повногруді! Навіть слова такого не знайти, бо жінки були справді розкішні.Певна річ, жили вони зі своїми чоловіками, діток ростили, господарство тримали. Одним словом, жили в достатку і злагоді.
Чоловіки, звичайно, понад усе любили і шанували своїх жіночок. Бо було ж таки за що цінувати! І так поволі собі текло життя, в пишногрудих молодиць підростали такі ж красуні дочки...і так , мабуть, і понині...
Але мова не про це.
Оселився в тому селі один солдат-відставник, Тодір. Побачив світу вдосталь та й вирішив погосподарювати, біля земельки походити. Збудував собі в Великому Грудді хатинку на пагорбі, зліва від ставка. А такий був нівроку – здоровий та дужий, на вроду удався, то й почали ходити великогрудівські молодиці потроху ...наліво. Від ставка.(Бо проти Тодора їхні чоловіки й справді були якісь мізерні) То й вихвалялись одна перед одною молодиці, що такий вже той солдат в коханні, що рівні йому не знайти. Ото бувало зустрінуться дві сусідки біля криниці, та й давай перешіптуватись
- Була?
- Ой! Була, сусідонько, була!
- То й як? Бо я все не наважусь.
- Іди і не сумнівайся! Що вже цілунки – жар, а руки – сталь, а як штани зніме – ой! Ото вже бугай!
А тут і третя до них приєднується:
- А я вже, дівчатонька, без його любові сохну! Ото як відчула справжню хіть, то вже мені ні чоловік не милий, ні робити нічого не можу, лиш одне на умі...! - та як зайдуться сміхом .
І таке той „вояка” заварив у селі, чоловіки вже своїх дружин не задовольняють, бачте, жінки за Тодорові «штани» мало в черзі не б’ються!А йому й горе невелике. Що ж ми „всєгда пожалуста для жєнщіни, ето ж святе!” І вже що перелапав та перелузав він молодиць! Аж набридати почало, та й чоловіки скоса подивляються. Ото й надумав тоді Тодір оженитися. І наречена була „підходяща” – одна вдовиця, Уляна. Сподобалась йому – постава струнка, очі сірі, задумані, вуста, мов пелюстки. Чи не найкраща в селі. А ще більше приваблювала тим, що не бігала за ним, як інші, одна з-поміж усіх бабів не бігала до нього. Хоч скільки разів він сам уявляв, як цілує корону її кіс, як пестить її розкішне тіло...Вона була горда. Зневажала його чи що? При зустрічі обминала, голову відвертала. Чи може сміялась в душі, що він такий бабій? Губився в здогадках, але ж так вона йому до душі припала! Та й самотня вона, як і він. Жити б їм разом! Ех! Ніяк не наважувався підійти до неї. Та якось зустрілись випадково в селі.
- Уляно! Здрастуй!
Подивилась, аж якось ніби холодно йому в очі:
- І вам хай Господь здоров’я посилає, бо вже геть баби заїздили!
Тодір зніяковів, а вона пішла, сипнувши йому в обличчя дзвінким сміхом.
- Уляно, я ж той, хотів по доброму з тобою, - тупцював позад неї, не відриваючи очей від пружних сідниць, що вгадувались під спідницею, - якось той по-людському хотів...
Уляна різко обернулась.
- А по-людському це як? – іронічно прошептала, - хочеш свататись, то приходь додому, а на інше і не розраховуй, зрозумів?!
І пішла, несучи своє тіло, мов боячись, що розіб’ється. „Пишна чортиця! – Тодір проводжав жадібно її очима, - ну, що ж, свататись так свататись!”
Було це саме перед Великоднем. Тодір причепурився, взяв все, що „полагається” в таких випадках і попрямував до Уляниної садиби. Ото вже розмов було по селі! А заздрощів, а сліз! Ну, то таке. А як надумав женитись, то на цьому й клямка!
...Нерішуче постояв перед порогом, кашлянув і несміливо ступив до світлиці. Уляна, схоже, гостей не чекала так скоро, бо мирно собі мастила в печі, наспівуючи. Картина була, що називається, саме для сватання – з черені виглядала лиш пухка задниця і закочена спідниця оголяла тугі литочки та стегна.
- Хто це? – озвалася „піч”.
- Та я, Тодір, Уляно.
- А! Прийшов таки! Трохи бач невчасно! – не відриваючись від роботи, торохтіла Уляна, - то як, кажеш, надумав по-людськи?
І знов „піч” залилась дзвінким сміхом.
Ах! Так! То ти ще сміятимешся з мене! Тодір впевнено розтібав штани, виймаючи вже затверділого прутня. Підходячи до печі ще більше задер спідницю. Білизна і оголеність додали сильнішого збудження.
- Ну, як хочеш по-людськи – зробимо по-людськи! – посміхнувся в вуса Тодір.
- Ой! Що ти робиш! Ти що!!! Ой! Рятуйте!!
Уляна засмикалась в печі, але на біду застрягла, ні туди, ні сюди! Одним словом – розкішна молодиця! Гвалт та й годі! Репетує на всю хату! А Тодорові цього лиш і треба.
- Покричи, рибонько, покричи! А й голосок у тебе прекрасний! - шепотів, зливаючись з її плоттю, вилюблюючи кожну шпариночку в ній.
-Ой,ой,ой!!!! Пусти! Кинь цю свою дурну справу!
А Тодір знав свою справу, ще й як знав! Та... власне, Уляна не так уже й пручатись стала, рухалась назустріч йому так, наче хотіла щоб і він утопився в тій печі.
- Ой, йой, йой! Ой? Ой! Ой....Ой...ой.....!!!! – солодкі стогони чулись десь з глибини печі, де й поділось сердите репетування. Аж піч двигтіла таке в ній виробляв Тодір. Коли ж відчув, що жінка на хвилі задоволення, припав вустами до її розпашілої „господиньки”, вилизуючи стегна. А вона зовсім виснажена лиш щось нерозбірливо шепотіла...
Тодір визволив нарешті Уляну з полону. Розкуйовджена, засоромлена, розчервоніла і задоволена – такою вона подобалась йому ще більше.
- То як же воно тепер, той... – обтягуючи і пригладжуючи сорочку, ніяково запитала, не підводячи на нього очей.
- А як? Це вже вважай, що ти засватана! Як не як, по-людському ж все вийшло...
Так у Великих Груддях з’явилась ще одна щаслива сім’я. Тодір перебрався до Уляни, на правий берег, то молодицям великогрудівським вже не стало куди ходити наліво. І у селі все повернулось на старий лад.
А Уляна з Тодором зажили щасливо, діток надбали, господарство. Все, як говориться, по-людському!