ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анжела Левченко (1978) /
Проза
Загублена Муза
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Загублена Муза
Літо впевнено вдиралось в кожну клітинку цього світу: розпікало до божевілля стомлені дерева, скочувалось курявою по траві, манило прохолодністю бузкових вечорів. В такі хвилини Андрій був у творчому застої. Квартира перетворювалась на купу сміття: списані і пошматовані аркуші валялись по підлозі, горами прикрашали стіл. Для нього літо було найгіршим періодом року. Відключаючи телефон, годинами лежав на дивані, мовчки, втупившись в стелю, йому не хотілось нікого бачити і чути. Це літо з нудким присмаком поту було йому бридке, і аж ніяк не надихало на якусь роботу.
Ось уже три дні в голові зріла якась одноманітна фраза, і ні викинути її, ні замінити не мав сили, а тим паче продовжити – думки не шикувались по його команді, а розгублено і безпомічно ледве пересувались у невідомому напрямку. Він списав уже не менше як сто аркушів, намагаючись хоч щось витворити зі своєї розбитої літом, переспраглої душі. І коли здавалось знаходив якусь іскорку, перечитував, і все було не те! Знову клапті літали по кімнаті.
„Як сніг...ці аркуші, як сніг...і мені від них так холодно і хороше. Я – бездара! Ні, я, безперечно, чогось вартий, але це літо!” – при згадці про нього Андрій, скреготнувши зубами, пішов до ванни.
В двері подзвонили.
- Гов, друзяко! Досить ховатись, я знаю, що ти там! Відчиняй! Маю холодне пиво і хороші новини, - почув Андрій за дверима голос свого приятеля Оксена.
- Іду! – на ходу одягаючись відчиняв.- Привіт!
- Здоров! Давненько не бачились! – блиснув посмішкою Оксен, - о, я бачу ти тут не нудьгуєш. Щось свіженьке? – кивнув на розкидані листки.
- Та де там! Мотлох! – поспішно збивав у корзину свої „витвори” господар. - Не зважай! Ти ж сам знаєш, літо для мене, мов якась кара.
- Знаю, знаю. Тому й прийшов, - відпивши трохи пива, продовжував Оксен, - у мене є гарна пропозиція. Я на декілька днів їду за кордон, справи, розумієш, то хотів оце просити тебе, щоб за моєю дачкою приглянув. Всеодно толку мало тут, як я подивлюсь, а там – природа, прохолода, краса! Відпочинеш і мені послугу зробиш, то як згода?
- По руках! – радо погодився Андрій, з полегшенням уявляючи, як спекається цієї жари.
- Так, а ти обіцяй ось що, як там хочеш, але по приїзді у мене вечірка. І всі ми із задоволенням чекатимемо, що ти щось почитаєш новеньке. То як?
- Не можу обіцяти. Криза, кри-за-а! Безриб’я!
- Ну то якраз і рибки половиш, і може яку русалочку зустрінеш, а там дивись і безриб’я закінчиться, - по-змовницьки підморгнув Оксен, залившись грудним сміхом.
- Може... – безнадійно зітхнув Андрій, закриваючи двері за другом.
Ввечері за ним мала приїхати машина, часу залишалось обмаль. Зібравши все необхідне, нашвидкоруч прибравши в кімнаті, Андрій вже думками був у тому бажаному куточку раю.
Будиночок Оксена був і справді в чудовому місці – захований від усіх серед пахучих верб над ставком на маленькому острівці. „Дачка” мала три поверхи і величезну мансандру оповиту виноградом. Ці кілька днів, що мав провести Андрій тут, були справжнім дарунком долі. Ніщо не могло порушити ту прозору тишу мальовничого хутірка, хіба перегуки цвіркунів і співи жаб, та легкий ледь відчутний подих вітру. Відмовившись від вечері, Андрій допізна сидів над водою. Слова захлинались від навколишньої краси. Димчата завіса туману поволі спускалась, закриваючи все дрімотою. Душу переповнювали відчуття незрівняної втоми, спокою і бажання.
Андрій повернувся до будинку, зайшов у бібліотеку, і не вмикаючи світла, втопився в лапищах величезного крісла. Місячні косми рівно лягали крізь прочинені двері балкона по всій кімнаті, розпорошуючи срібнострунне дихання ночі і дурманячи своєю незбагненністю. Андрій відпив з високого келиха такого ж п’янкого отруючого , як ця ніч, вина. Чекав чогось особливого... Повіки, мов під дією сплячого меду, злипались. Раптом він відчув ЇЇ теплі долоні на своєму волоссі, тепле дихання десь позад себе.
- Хто ти?!?
- Відгадай... – таємнича гостя пройшла повз нього, як тінь, війнувши золотою хвилею кіс. Прозора туніка вільно спадала аж до підлоги, підкреслюючи всі її принади. Вона ледь поворухнулась і крізь легку тканину проступили малесенькі, мов виточені груди, округлі сідниці, тонесенька талія, перехвачена намистинною застібкою, кінець якої губився в м’якому переділі ніг. Прошепотіла словами з його давнього вірша:
– ...Озвуся й загублюсь у тиші...не слухай цілуй...
– Звідки ти знаєш? Але ж я нікому не ...Ти знайшла мій записник? Хто ти нарешті?
– ...я - твоя тінь, очей твоїх душевна синь...
– Господи, що за омана? Як, звідки ти це знаєш?
– ...поклич мене в тишу колись опівночі, і я , повагавшись, прийду...
– Іди до мене... – його голос, тремтів, як і тіло, переповнене жагою, кожна клітинка тягнулась до неї. – Іди...
Вона ступила крок, в якому залишила і свій одяг, сіла йому на коліна, мов павутинка – тонесенька і невагома. ЇЇ тіло пахло м’ятою, полином, медом. Усім водночас. Андрій торкнувся її вологих губ, і здалося, задихнувся від поцілунку. Переніс її на килим, не відчував нічого, крім її присутності, її дихання, її... Хотів запам’ятати кожен дотик, кожен рух...
- Хто ти?
- Твоя Муза.
- Не смійся!
Вона почала пестити тоненькими пальцями гладенькі, по-дитячому ніжні його груди, гарячу випуклість поміж ніг. Торкалась свого тіла, перебираючи кожну струночку, все глибше просуваючись у себе. Млоїла його бажанням. Він стояв навколішки, боячись поворухнутись і зігнати ту „мелодію”. Їх голоси зливались у п’янкій знемозі, перекликаючись, як луна.
- ...хочу тебе в собі... – її шепіт благально звернувся до нього, а рука вже просувала „його” в глибину тіла.
Її вузенька , розпечена, мов залізо, пещера здригалась від його поштовхів, а він усе глибше й глибше занурювався, мов хотів весь утопитись і загубитись там надовго. Вона голосно застогнала. Намагаючись продовжити ту мить якнайдовше, стиснув її до нестями. І відразу ж вона рвучко відштовхнула його тіло обома ногами від себе, Андрій боляче вдарився головою, відлетівши на підлогу, і заревів від ще сильнішого збудження і болю. Схопив її, повернувши до себе спиною, і з дикою швидкістю розпочав нову гру, відчуваючи, що тане і ось-ось розіллється. Вона вирвалась, вдруге позбавляючи його тієї миті. Це явно розважало її і неймовірно розпалювало його. Андрій підкрався до її ніг, пестив, обсмоктуючи і вилизуючи кожну клітинку, поки знов не почув „хочу”. Вона обвила ногами його стан, підіймаючись і сідаючи, мов хвиля на його міць. Відчував, що з цим задоволенням втратить свідомість. Вона боляче кусала його губи, впиваючись нігтями в спину. Все крутилось перед очима з неймовірною швидкістю, останній вибух підступав під горло... Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...
„Так, так, так”- її жагучі твердження шипіли в його вухах, як сичі. Андрій розплющив очі. Величезний годинник над каміном бив на полудень – так, так, так. Голова тріщала, наче мала розпастись на безліч трісок. Мучила спрага. Випивши одним махом склянку соку, відчув неабияке полегшення.
„Що це було?”- перша думка, яка замаячила в пустій голові. Він схопився, знайшов свій записник, і вибіг у сад. Лежав там у траві, намагаючись прийти до тями.”Може чергові витівки Оксена?” Почав нервово записувати ті дотики, цілунки, зойки...
... - Все крутилось, останній вибух підступав до горла. Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...- Андрій закінчив читати, вичікуюче підвівши очі на гостей. В вітальні на якусь мить розгубилась тиша. Одна, дві, п’ять пар рук злились в гучному екстазі одна від одної і від почутого.
- Браво, браво, Андрію! Неперевершено! – нова Оксенова пасія підійшла, чмокнувши його в губи, - Андрію, ти підкорив моє серце і мою цнотливу душу! У мене тост – за жінок! За Андрія! І... за таємниці!
На хвилину келихи теж з’єднались.
- Ти просто геній! Я тобі заздрю, перевершив усі мої сподівання! А ще плачеш – криза, криза. Але, признавайся, - як завжди хитромружно підморгнув Оксен, - з ким була та ніч?
І мрійливо насвистуючи, подався до інших. Андрій вийшов на повітря, подумки радіючи за себе. Вирвав травинку, торкався свого обличчя.
- То з ким же була та ніч? – запитав сам себе, і подумки звернувся до неї, продовжуючи незакінчену нею фразу свого вірша.
... Поклич мене в тишу, колись опівночі,
і я , повагавшись, прийду....
Ось уже три дні в голові зріла якась одноманітна фраза, і ні викинути її, ні замінити не мав сили, а тим паче продовжити – думки не шикувались по його команді, а розгублено і безпомічно ледве пересувались у невідомому напрямку. Він списав уже не менше як сто аркушів, намагаючись хоч щось витворити зі своєї розбитої літом, переспраглої душі. І коли здавалось знаходив якусь іскорку, перечитував, і все було не те! Знову клапті літали по кімнаті.
„Як сніг...ці аркуші, як сніг...і мені від них так холодно і хороше. Я – бездара! Ні, я, безперечно, чогось вартий, але це літо!” – при згадці про нього Андрій, скреготнувши зубами, пішов до ванни.
В двері подзвонили.
- Гов, друзяко! Досить ховатись, я знаю, що ти там! Відчиняй! Маю холодне пиво і хороші новини, - почув Андрій за дверима голос свого приятеля Оксена.
- Іду! – на ходу одягаючись відчиняв.- Привіт!
- Здоров! Давненько не бачились! – блиснув посмішкою Оксен, - о, я бачу ти тут не нудьгуєш. Щось свіженьке? – кивнув на розкидані листки.
- Та де там! Мотлох! – поспішно збивав у корзину свої „витвори” господар. - Не зважай! Ти ж сам знаєш, літо для мене, мов якась кара.
- Знаю, знаю. Тому й прийшов, - відпивши трохи пива, продовжував Оксен, - у мене є гарна пропозиція. Я на декілька днів їду за кордон, справи, розумієш, то хотів оце просити тебе, щоб за моєю дачкою приглянув. Всеодно толку мало тут, як я подивлюсь, а там – природа, прохолода, краса! Відпочинеш і мені послугу зробиш, то як згода?
- По руках! – радо погодився Андрій, з полегшенням уявляючи, як спекається цієї жари.
- Так, а ти обіцяй ось що, як там хочеш, але по приїзді у мене вечірка. І всі ми із задоволенням чекатимемо, що ти щось почитаєш новеньке. То як?
- Не можу обіцяти. Криза, кри-за-а! Безриб’я!
- Ну то якраз і рибки половиш, і може яку русалочку зустрінеш, а там дивись і безриб’я закінчиться, - по-змовницьки підморгнув Оксен, залившись грудним сміхом.
- Може... – безнадійно зітхнув Андрій, закриваючи двері за другом.
Ввечері за ним мала приїхати машина, часу залишалось обмаль. Зібравши все необхідне, нашвидкоруч прибравши в кімнаті, Андрій вже думками був у тому бажаному куточку раю.
Будиночок Оксена був і справді в чудовому місці – захований від усіх серед пахучих верб над ставком на маленькому острівці. „Дачка” мала три поверхи і величезну мансандру оповиту виноградом. Ці кілька днів, що мав провести Андрій тут, були справжнім дарунком долі. Ніщо не могло порушити ту прозору тишу мальовничого хутірка, хіба перегуки цвіркунів і співи жаб, та легкий ледь відчутний подих вітру. Відмовившись від вечері, Андрій допізна сидів над водою. Слова захлинались від навколишньої краси. Димчата завіса туману поволі спускалась, закриваючи все дрімотою. Душу переповнювали відчуття незрівняної втоми, спокою і бажання.
Андрій повернувся до будинку, зайшов у бібліотеку, і не вмикаючи світла, втопився в лапищах величезного крісла. Місячні косми рівно лягали крізь прочинені двері балкона по всій кімнаті, розпорошуючи срібнострунне дихання ночі і дурманячи своєю незбагненністю. Андрій відпив з високого келиха такого ж п’янкого отруючого , як ця ніч, вина. Чекав чогось особливого... Повіки, мов під дією сплячого меду, злипались. Раптом він відчув ЇЇ теплі долоні на своєму волоссі, тепле дихання десь позад себе.
- Хто ти?!?
- Відгадай... – таємнича гостя пройшла повз нього, як тінь, війнувши золотою хвилею кіс. Прозора туніка вільно спадала аж до підлоги, підкреслюючи всі її принади. Вона ледь поворухнулась і крізь легку тканину проступили малесенькі, мов виточені груди, округлі сідниці, тонесенька талія, перехвачена намистинною застібкою, кінець якої губився в м’якому переділі ніг. Прошепотіла словами з його давнього вірша:
– ...Озвуся й загублюсь у тиші...не слухай цілуй...
– Звідки ти знаєш? Але ж я нікому не ...Ти знайшла мій записник? Хто ти нарешті?
– ...я - твоя тінь, очей твоїх душевна синь...
– Господи, що за омана? Як, звідки ти це знаєш?
– ...поклич мене в тишу колись опівночі, і я , повагавшись, прийду...
– Іди до мене... – його голос, тремтів, як і тіло, переповнене жагою, кожна клітинка тягнулась до неї. – Іди...
Вона ступила крок, в якому залишила і свій одяг, сіла йому на коліна, мов павутинка – тонесенька і невагома. ЇЇ тіло пахло м’ятою, полином, медом. Усім водночас. Андрій торкнувся її вологих губ, і здалося, задихнувся від поцілунку. Переніс її на килим, не відчував нічого, крім її присутності, її дихання, її... Хотів запам’ятати кожен дотик, кожен рух...
- Хто ти?
- Твоя Муза.
- Не смійся!
Вона почала пестити тоненькими пальцями гладенькі, по-дитячому ніжні його груди, гарячу випуклість поміж ніг. Торкалась свого тіла, перебираючи кожну струночку, все глибше просуваючись у себе. Млоїла його бажанням. Він стояв навколішки, боячись поворухнутись і зігнати ту „мелодію”. Їх голоси зливались у п’янкій знемозі, перекликаючись, як луна.
- ...хочу тебе в собі... – її шепіт благально звернувся до нього, а рука вже просувала „його” в глибину тіла.
Її вузенька , розпечена, мов залізо, пещера здригалась від його поштовхів, а він усе глибше й глибше занурювався, мов хотів весь утопитись і загубитись там надовго. Вона голосно застогнала. Намагаючись продовжити ту мить якнайдовше, стиснув її до нестями. І відразу ж вона рвучко відштовхнула його тіло обома ногами від себе, Андрій боляче вдарився головою, відлетівши на підлогу, і заревів від ще сильнішого збудження і болю. Схопив її, повернувши до себе спиною, і з дикою швидкістю розпочав нову гру, відчуваючи, що тане і ось-ось розіллється. Вона вирвалась, вдруге позбавляючи його тієї миті. Це явно розважало її і неймовірно розпалювало його. Андрій підкрався до її ніг, пестив, обсмоктуючи і вилизуючи кожну клітинку, поки знов не почув „хочу”. Вона обвила ногами його стан, підіймаючись і сідаючи, мов хвиля на його міць. Відчував, що з цим задоволенням втратить свідомість. Вона боляче кусала його губи, впиваючись нігтями в спину. Все крутилось перед очима з неймовірною швидкістю, останній вибух підступав під горло... Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...
„Так, так, так”- її жагучі твердження шипіли в його вухах, як сичі. Андрій розплющив очі. Величезний годинник над каміном бив на полудень – так, так, так. Голова тріщала, наче мала розпастись на безліч трісок. Мучила спрага. Випивши одним махом склянку соку, відчув неабияке полегшення.
„Що це було?”- перша думка, яка замаячила в пустій голові. Він схопився, знайшов свій записник, і вибіг у сад. Лежав там у траві, намагаючись прийти до тями.”Може чергові витівки Оксена?” Почав нервово записувати ті дотики, цілунки, зойки...
... - Все крутилось, останній вибух підступав до горла. Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків...- Андрій закінчив читати, вичікуюче підвівши очі на гостей. В вітальні на якусь мить розгубилась тиша. Одна, дві, п’ять пар рук злились в гучному екстазі одна від одної і від почутого.
- Браво, браво, Андрію! Неперевершено! – нова Оксенова пасія підійшла, чмокнувши його в губи, - Андрію, ти підкорив моє серце і мою цнотливу душу! У мене тост – за жінок! За Андрія! І... за таємниці!
На хвилину келихи теж з’єднались.
- Ти просто геній! Я тобі заздрю, перевершив усі мої сподівання! А ще плачеш – криза, криза. Але, признавайся, - як завжди хитромружно підморгнув Оксен, - з ким була та ніч?
І мрійливо насвистуючи, подався до інших. Андрій вийшов на повітря, подумки радіючи за себе. Вирвав травинку, торкався свого обличчя.
- То з ким же була та ніч? – запитав сам себе, і подумки звернувся до неї, продовжуючи незакінчену нею фразу свого вірша.
... Поклич мене в тишу, колись опівночі,
і я , повагавшись, прийду....
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію