Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.28
20:51
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
2026.07.28
19:35
У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
2026.07.28
19:02
Вже раки червоні і стало здаватись
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
2026.07.28
15:01
Легкий гуляє між кущами вітер,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
2026.07.28
12:21
Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.
Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.
Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
2026.07.28
11:58
стоять миряни
і говорять щось
наскільки щось це добре
ти не в курсі
а сам збирав би
квіточки на лузі
для милої
котра іде ось-ось
і говорять щось
наскільки щось це добре
ти не в курсі
а сам збирав би
квіточки на лузі
для милої
котра іде ось-ось
2026.07.28
10:01
Невтішна осінь п'є дощі
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.
Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.
Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
2026.07.28
07:46
Як ти, мамо, там, де тихий
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
2026.07.28
07:35
Штрих III: Жозефіна. Ніжність проти закону
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Фортепіанний концерт № 2 мі-бемоль мажор, ор. 25 (II. Andante espressivo)
«У присмерку лемберзьких салонів Жозефіна Кавалькабо з’являлася як тонка струна, що чекає
2026.07.28
00:35
Традиційно графині з Ессексу
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
2026.07.27
22:06
Нас день на дощик нині множить легко.
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
2026.07.27
21:12
Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
2026.07.27
17:11
Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
2026.07.27
16:21
Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
2026.07.27
14:34
Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
2026.07.27
13:16
Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анжела Левченко (1978) /
Проза
Горнятка-близнятка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горнятка-близнятка
Найбільше Марійка та Дмитрик чекали літа. Не лише тому, що до школи ходити не треба, уроки вчити не заставлятимуть і можна буде вдосталь займатися улюбленими справами. Щороку на літніх канікулах батьки відвозили їх до прабабусі у село. Для дітей там все було казковим: і маленька хатина, що, мов писаночка, закотилась у зелене море дерев, і надзвичайне витьохкування-виспівування птахів, і веселі стрибунці в траві. З ранньої весни до перших заморозків подвір’я буяло різнобарв’ям квітів, серед яких Марійка з Дмитриком будували свої схованки-хатинки. Одним словом, усе те, чого у місті нізащо не знайдеш! Та й сама бабуся Дарка була особлива. Уміла зготувати такі смачнючі вареники, від яких за вуха не відтягнеш! А казок скільки знала, оповідок різних кумедних, і щоразу нових та нових! Діти просто обожнювали бабцю. З неслухнясиків та нехочух враз перетворювались у золотунчиків, як називала їх бабця, допомагали їй в усьому. Залюбки пасли козу Настку, носили воду, ловили качкам ряску, навіть грядки пололи навипередки! Цілий день працювали. А вже коли сонечко сідало, зачаровано слухали бабусині розповіді, аж поки не засинали.
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
