Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
19:15
сидить у мене птекродактиль на даху
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
яку воно ото меле якусь х...
і в птеро лиш одна турбота
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
яку воно ото меле якусь х...
і в птеро лиш одна турбота
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
2026.01.28
11:13
Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
2026.01.28
09:49
Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
2026.01.27
20:27
Підвіконня високе і ковані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
2026.01.27
18:04
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
2026.01.27
13:35
якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
2026.01.27
11:23
знаєш що там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
2026.01.27
11:05
Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
2026.01.27
10:17
Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
2026.01.26
21:17
…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
2026.01.26
18:45
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анжела Левченко (1978) /
Проза
Горнятка-близнятка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горнятка-близнятка
Найбільше Марійка та Дмитрик чекали літа. Не лише тому, що до школи ходити не треба, уроки вчити не заставлятимуть і можна буде вдосталь займатися улюбленими справами. Щороку на літніх канікулах батьки відвозили їх до прабабусі у село. Для дітей там все було казковим: і маленька хатина, що, мов писаночка, закотилась у зелене море дерев, і надзвичайне витьохкування-виспівування птахів, і веселі стрибунці в траві. З ранньої весни до перших заморозків подвір’я буяло різнобарв’ям квітів, серед яких Марійка з Дмитриком будували свої схованки-хатинки. Одним словом, усе те, чого у місті нізащо не знайдеш! Та й сама бабуся Дарка була особлива. Уміла зготувати такі смачнючі вареники, від яких за вуха не відтягнеш! А казок скільки знала, оповідок різних кумедних, і щоразу нових та нових! Діти просто обожнювали бабцю. З неслухнясиків та нехочух враз перетворювались у золотунчиків, як називала їх бабця, допомагали їй в усьому. Залюбки пасли козу Настку, носили воду, ловили качкам ряску, навіть грядки пололи навипередки! Цілий день працювали. А вже коли сонечко сідало, зачаровано слухали бабусині розповіді, аж поки не засинали.
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
