Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.15
11:56
У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
2026.03.15
10:51
Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
2026.03.15
02:02
Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анжела Левченко (1978) /
Проза
Горнятка-близнятка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горнятка-близнятка
Найбільше Марійка та Дмитрик чекали літа. Не лише тому, що до школи ходити не треба, уроки вчити не заставлятимуть і можна буде вдосталь займатися улюбленими справами. Щороку на літніх канікулах батьки відвозили їх до прабабусі у село. Для дітей там все було казковим: і маленька хатина, що, мов писаночка, закотилась у зелене море дерев, і надзвичайне витьохкування-виспівування птахів, і веселі стрибунці в траві. З ранньої весни до перших заморозків подвір’я буяло різнобарв’ям квітів, серед яких Марійка з Дмитриком будували свої схованки-хатинки. Одним словом, усе те, чого у місті нізащо не знайдеш! Та й сама бабуся Дарка була особлива. Уміла зготувати такі смачнючі вареники, від яких за вуха не відтягнеш! А казок скільки знала, оповідок різних кумедних, і щоразу нових та нових! Діти просто обожнювали бабцю. З неслухнясиків та нехочух враз перетворювались у золотунчиків, як називала їх бабця, допомагали їй в усьому. Залюбки пасли козу Настку, носили воду, ловили качкам ряску, навіть грядки пололи навипередки! Цілий день працювали. А вже коли сонечко сідало, зачаровано слухали бабусині розповіді, аж поки не засинали.
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
Вранці прокидались від пахощів свіжесенького хліба та пиріжків, які бабуня виймала з печі.
- І коли то ви, бабцю, все встигаєте? – дивувались разом.
На що бабуся лиш загадково посміхалась. Їй уже було майже дев’яносто років, але у це важко вірилось, така вже вона була моторна і гарна.
Поки баба Дарка поралася біля печі, дітлахи вивчали вміст величезної вимальованої скрині. Чого у ній тільки не було: і намиста, і рушники самоткані, і вишиванки, і свистки глиняні. Та от до дна ніяк не вдавалось дістатись.
А це Дмитрик зробив барикаду з двох стільців і заліз у скриню з головою. Вже за мить його біла чуприна показалась зверху.
- Марусько, глянь, що я відкопав! – захоплено прошептав, вилазячи назовні.
- Оце так! Як це ми їх раніше не бачили! – і собі здивувалась Марія.
В руках Дмитрик тримав глиняні глечики, що мов зрослися від часу. Діти спробували було їх роз’єднати, та марно.
- Ходімо бабцю запитаємо, що воно таке?
Бабуся якраз надійшла до кімнати.
- Ох, ви малі нишпорки, - посміхнулась, - то що ви там знайшли?
- Дивіться, ба, тут горшки якісь зіпсовані, ви їх так довго в скрині тримали, що вони аж склеїлись! – затараторили навперебій.
- Чого ж вони зіпсовані? Їм так багато років, як мені майже, а вони, бач, які славні! – баба Дарка витерла їх фартухом. – А називають їх горнятка-близнятка!
- Так наче як нас із Дмитриком! – радо сказала Марійка. – Це тому що вони схожі, як дві краплі води, так, бабцю?
- Так, дитино. Я бережу їх уже багато років. Бо то був подарунок мені від одного гончара, що жив у цьому селі. Я тоді ще мала була, років із шість мала. Нас у сім’ї було дванадцятеро. Найстаршій сестричці чотирнадцять було, вона нам була і за маму, і за тата. Бо батьки з рання й до ночі працювали в полі, а хто старший худобу пас чи ще меншеньких бавив. Я ж бо мала щодня батькам обід носити. Ото насипить мені старша сестричка в якийсь горщик каші, а в інший борщу, та й неси. А горщики великі, гарячі, я ж мале та худе було, поки донесу – половину проллю, а то бувало горщик, що зверху, перевернеться, вся каша в борщ висиплеться. То тато з мамою такий собі борщ гречаний їдять та все прихвалюють мене. Ото несла я якось обід та впала, горщики побила, сіла та плачу. Бо це ж тато з мамою без обіду працюватимуть тепер. Аж тут чоловік якийсь іде, розпитав мене про мою біду, посміхнувся та й каже: " Ходімо до мене, Даринко, щось ми придумаємо, щоб твоїм сльозам зарадити! " Взяв мене за руку та й повів до себе у майстерню. А був він сільським гончарем. Посадовив мене на стільчик, а сам відразу за круг гончарний сів. І закипіла робота в його руках, та так швидко все крутилось, що я й заколисалась мала. А коли прокинулась, поряд стояли оці горнятка-близнятка. "Оце тобі, - каже тоді той гончар, - один на борщ, а другий на кашу, а щоб не пекло, як нестимеш, тут, бачиш, спеціальні ручки є, якими вони мов обнялися удвох!"
Я схопила ті горнятка, подякувала йому і мерщій додому. З тих пір тільки з ними й ходила. Бо то справді дуже зручно і носити легше, ніж по одному окремому.. А вже коли з прадідом вашим Дмитром зійшлися ми, то я йому в цих близнятках їсти носила в поле. Отаке, дітки…
- Бабусю, то давайте , як ми козу сьогодні поженемо пасти, і собі візьмемо у них їсти! – запропонувала Марійка.
Так і вирішили. У один насипали каші, а в інший борщику зеленого. І лиш на поле вийшли, давай відразу й обідати, щоб довго не чекати. І таке вже все смачне у тих горнятках було! Таке надзвичайне! Правду вам кажу, що близнятка ті якісь чарівні, мабуть, бо ж скільки вони доброї страви перебачили та роботящих людей нагодували!
А бабуся Дарка сидить у холодочку та тільки посміхається, змахуючи сльозинки з очей…згадує…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
