А я тебе напевно, ще й не знаю,
Та ми вже не зустрінимось в житті.
Бо я клянусь, що більш не покохаю,
Й залишуся одна на самоті.

Якщо з тобою, навіть і судилось,
Пізнати нам, всі почуття святі.
Я так зроблю, щоб серце зупинилось,
Залишившись в німому забутті.

Пробач, та я тебе не приласкаю,
Не поцілую і не обійму.
Серед людей обличчя не впізнаю,
Прошу, не злись і не питай чому.

Я ще не знаю як ти виглядаєш,
Та й ти не встиг мене іще пізнати.
І це все добре, що не покохаєш,
Не спробуєш, зі мною політати.

Я не змогла на тебе дочекатись,
Не витримала тиску почуттів.
Собі вже не дозволю закохатись,
Хоч як би сильно ти цього хотів.

І рішення моє напевно гріх,
Якби ти зрозумів, що я обрала.
Та полюбити ти мене не встиг,
Тобто, не знаєш, що я відібрала.

Ось так я хочу долю надурити,
Закривши, почуття усі в собі.
Ніколи щоб нікого не любити,
Шкода, не зрозуміти це, тобі.

Пройдуть роки, і ти когось пізнаєш,
Подумаєш, що це ота любов,
Але насправді ти не покохаєш,
Хоч намагатимешся знов і знов.

А все тому що, я така слабка,
Зламалась, ще до зустрічі з тобою,
Тому і доля в нас буде гірка,
Тобі вже не зустрітися зі мною.

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Лиш на секунду зіркового часу,
Нехай між нами, все,- ще закипить.
Та не відразу, все ще, не відразу.

Хочаб на долю миті, зупинись,
Лиш на секунду дай себе відчути.
На мене, раз єдиний, обернись,
Щоб з твоїх уст, своє ім'я почути.

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Чи не замало буде для нас часу?
Лиш мить, і це кохання догорить,
Та чи займеться цей вогонь одразу?

Побудь зі мною, ту єдину мить,
Отой лиш час, що для зірок, сміття.
За ту секунду хай любов горить.
Що для зірок-лиш мить, для нас- життя.

Однажды мне придется умереть,
За вас, родной, душою рассчитаться.
Вы, думаете, буду я реветь?
И бога умолять, чтоб здесь остаться?

Мой милый, а ведь не глупа я вовсе,
И в жизни мне во многом не везло,
Но вот давайте честно себя спросим,
К чему сейчас меня к вам унесло?

Ведь не спроста вы для меня любимый,
Как вспомню всех недоспанных ночей,
Что просидела я в любови мнимой,
Где пролила за вас я слёз ручей.

Но всё же, разве я не хороша?
Влюбилась в вас, как будто есть надежда,
Ну а в замен не требую гроша,
В этом я гений, иле же невежда...

В любови этой, ваша есть вина!
Ведь вы меня совсем не отвергали,
Теперь же поздно и любовь сильна.
А вы хоть бы себе уже не лгали.

О том, что я для вас одна из ста,
И что вы вовсе не меня желали.
Признайтесь, ведь я рядом не спроста.
У вас ведь тоже чувства запылали.

Я не спешу, не требую огня,
Могу и ждать, лишь только б рядом с вами,
Признайтесь, что вы любите меня…
Себе признайтесь, тихими словами.

Крізь темні ночі і яскарві дні,
Я йшов один, не маючи опори.
Усе було, немов би , у пітьмі.
Не розумів- чи щастя це, чи горе.

Я йшов невпинно - жив і не чекав,
Що хтось мене триматиме за руку.
А що чекати? Я ж бо не кохав.
Зате й не відчував якусь розлуку.

Не зупинявся, навіть якщо треба.
А за для кого, зупинятись мав?
Я йшов вперед бо бачив синє небо,
І горизонту іншого не знав.

Гадав, що так і буде до кінця,
Один лиш я і наді мною небо.
Не хвилювався, що ламав серця.
Бо ті серця, мені, не були треба.

Та якось я спіткнувся на дорозі,
Отій, що зветься шляхом по житті.
І зрозумів- піднятися не взмозі,
А хто поможе? Я ж на самоті.

І як уже зібрався із думками,
Що це отак, закінчу я життя.
Тендітно, хтось, обвів мене руками,
І обійняв, без долі каяття.

Чи не вона забрала моє небо?
Тепер зі мною були зорі й ніч.
Та страху не було- так було треба,
Аби, ми з нею, були пліч-о-пліч.

А я мовчав -боявся відлякати,
І янгол раптом зникне й полетить.
Невже оце і значить покохати?
Коли у серці все немов кипить.

Я в мить забув, як жив до цього часу.
Вона заполонила всі думки.
Та я ж не покохав її відразу,
На цю любов, пішли цілі роки.

Мій янгол, довгий час літав зі мною,
Вона і є ті сині небеса.
Та я й не помічав її такою,
Не головним для мене є краса.

Я зрозумів, що це моя любов,
Коли вона зуміла в мить піднятись.
Від ран, що я наносив, знов і знов.
До поки в неї, зміг я закохатись.

Когда мы предаем людей,
Не умираем ли мы сами?
Теряя всех родных, друзей,
Что всей душою были с нами.

Когда мы предаем людей,
Наш жизненный огонь стихает.
Как раньше речкой был ручей,
Теперь он просто высыхает.

Когда мы предаем людей,
То наше сердце умирает.
А бессердечный - ты ничей,
Тебя никто не пожелает!

Зачем мы предаем людей?
Они нам верят. Доверяют.
Не ждут от нас плохих затей,
И все погрешности прощают...

Людей не стоит предавать,
Но раз могила- другу ложе.
Ты продолжай сильней копать!
Лежать двоим вам там, похоже.

Із кожною душою у цей світ,
Приходить Янгол, щоб оберігати.
Для когось, це уявлення лиш плід.
Та я тепер не знаю що й сказати.

Мій Янголе, пробач бо я грішила!
І сповіді для мене не знайти,
Та будеш свідок- я в житті любила.
І не жила, не маючи мети.

Прости й за те, що рідко озиралась,
На тих хто відійшов з мого життя.
Та не зі зла, а просто я боялась,
Що для коханих буду як сміття.

І не так часто в небо я дивилась,
Був погляд мій прикутий до юрби.
Можливо лиш про себе я молилась...
Чи не ридав в той час, ти від ганьби?

Мій Янголе прости...бо я грішила,
І ще не раз покаюсь у гріхах.
Та як могла? Як я без тебе жила?
Не можу передати у словах.

Із кожною душою у цей світ...
Приходить янгол, щоб оберігати.
І ти цінуй його важкий політ,
Бо це за тебе буде він літати!

Ты какая-то неземная -
Не такая, какой надо быть.
Ты похожа на жителя Рая -
Разве можно тебя не любить?

Ты взираешь на мир, глазами,
Что сияют, как солнца блик.
Будешь ли, ты, со мною годами,
Или в высь улетишь за миг?

Если б ты понимала, как страшно,
Каждый раз, прикасаться к тебе.
И с желаньем, бороться отважно,
Утоляя, что грешно, в мольбе.

А бывает, что темной ночью,
Я совсем не способен спать.
Нас с тобой разорвут на клочья,
Если стану тебя, я ласкать?

А с утра по спине холодок,
Когда небо- залито светом.
Много слов, но один лишь итог-
Наши чувства с тобой, под запретом.

Ведь какая-то, ты неземная -
Будто можешь сама летать.
Так похожа на жителя Рая-
Жаль, но мне, к небесам, не достать.

Ми в почуттях, не маєм розуміння,
Й тому порада в мене є одна-
Не віддавайтеся комусь сповна,
Яке б там не було, у вас, тяжіння.

Емоції і почуття - прекрасні,
Та їх краса, тримається лиш митті.
А більшість часу, всі вони не ясні,
Такий от парадокс у цьому світі.

Бо те, що дозволяє нам літати,
Зненацька може й відібрати крила.
У "світлої любові"- темна сила:
То кидати униз, то окриляти.

Кохання виправдовує всі вчинки,
Які ж воно саме і спонукає!
З коханими рахуємо хвилинки-
Хоча любов нам вічність обіцяє...

Тож, ви приймайте, що любов несе,
Та цілим світом, не робіть людину.
Бо як піде вона в лиху годину,
Ви разом з нею втратите усе.

Про втрачене, поему не напишуть.
Його піснями, вже не оспівають.
Як той непотріб, десь в душі залишать.
Але уваги більше не звертають.

Буває, в серці щось таки заниє-
Немов би рветься, замкнене, на волю.
Та разом з ним, ховаючи надії,
Людина вберегла себе від болю.

Що втрачене- не можна воскресити,
Як не під силу й повністю забути.
Воно є тим, що звикли ми хотіти,
Та, так і не змогли, його здобути.

Душа від болю, часом аж німіє,
І лише зі сльозами на очах,
Людина з гіркотою розуміє-
Вона щаслива в втрачених речах.

Найгірше - це зневіритись у людях,
Не бачити добра в них чи жалю.
Не знаю, я, по чому людей судять,
Та певно, вже, і знати не волю.

Я й не помітила, коли змінилась.
Душі частина, ніби полягла.
Напевно почуттями я упилась,
А протрезвіти, так і не змогла.

Любов - наркотик? Боже, як банально!
Любовя, не панацея, а чума.
Лиш дотик - і це кінчиться фатально.
Лиш дотик, і мене більше нема...

Хто змушував мене, людей, любити?
Це, певно, я придумала сама.
І щоб себе у решті решт добити,
Питала:"Де ти є?"...Тебе нема.

Я хвора, я напевно божевільна,
Без тебе і життя мені нема.
Радію, що в житті я цьому вільна,
А потім плачу, що живу сама.

Як гірко, що сама себе зламала,
І від любові я не вбереглась.
Якого чорта я людей кохала?
Для чого, в те кохання уп'ялась?

І знову, як впаду і піднімусь,
Спіткнувшись об закоханий поріг,
Я, певно, просто, богу помолюсь.
І хоч-би він мені тоді поміг.

Совість в людини, має бути чиста,
Проте, не так як "чиста" пустота.
Вона повина бути золотиста,
Не заплямована й цілком проста.

Нам до життя, інструкцій, не додали,
Бо з ними ми були б уже не ті.
Що є погано, ми би зроду знали,
Але не зустрічали б у житті.

Здається, ідеально все було б,
Не знаєш болю- значить не завдаш...
Та вижити так людство не могло б,
Бо зник би весь душевний досвід наш.

Лише як крапля смутку в душі є,
І сумніви, і біль, і горя муки,
Ми починаєм цінувать своє,
І розуміти прикрості розлуки.

Твій біль-породжує твою любов,
Лише пізнавши горе, зрозумієш,
Як стигне в жилах твоя тепла кров,
Коли людину так згубити вмієш.

От так і совість, буде золота,
Коли ти вже спіткнувся об пороги,
І зрозумів, що це тропа не та,
Але вже стер об неї свої ноги.

Лише коли у серці й на душі,
Одним мотивом, тихо щось заграє,
І вирве з інших, всі твої ножі,
Ти зрозумієш- совість так співає.

Тому не бійся падати в житті,
Бо тільки так, навчишся підніматись.
Згадай, що всі, оті, земні святі,
Були за крок, щоб Сатані віддатись.

05/01/14