Крізь темні ночі і яскарві дні,
Я йшов один, не маючи опори.
Усе було, немов би , у пітьмі.
Не розумів- чи щастя це, чи горе.

Я йшов невпинно - жив і не чекав,
Що хтось мене триматиме за руку.
А що чекати? Я ж бо не кохав.
Зате й не відчував якусь розлуку.

Не зупинявся, навіть якщо треба.
А за для кого, зупинятись мав?
Я йшов вперед бо бачив синє небо,
І горизонту іншого не знав.

Гадав, що так і буде до кінця,
Один лиш я і наді мною небо.
Не хвилювався, що ламав серця.
Бо ті серця, мені, не були треба.

Та якось я спіткнувся на дорозі,
Отій, що зветься шляхом по житті.
І зрозумів- піднятися не взмозі,
А хто поможе? Я ж на самоті.

І як уже зібрався із думками,
Що це отак, закінчу я життя.
Тендітно, хтось, обвів мене руками,
І обійняв, без долі каяття.

Чи не вона забрала моє небо?
Тепер зі мною були зорі й ніч.
Та страху не було- так було треба,
Аби, ми з нею, були пліч-о-пліч.

А я мовчав -боявся відлякати,
І янгол раптом зникне й полетить.
Невже оце і значить покохати?
Коли у серці все немов кипить.

Я в мить забув, як жив до цього часу.
Вона заполонила всі думки.
Та я ж не покохав її відразу,
На цю любов, пішли цілі роки.

Мій янгол, довгий час літав зі мною,
Вона і є ті сині небеса.
Та я й не помічав її такою,
Не головним для мене є краса.

Я зрозумів, що це моя любов,
Коли вона зуміла в мить піднятись.
Від ран, що я наносив, знов і знов.
До поки в неї, зміг я закохатись.