Найгірше - це зневіритись у людях,
Не бачити добра в них чи жалю.
Не знаю, я, по чому людей судять,
Та певно, вже, і знати не волю.

Я й не помітила, коли змінилась.
Душі частина, ніби полягла.
Напевно почуттями я упилась,
А протрезвіти, так і не змогла.

Любов - наркотик? Боже, як банально!
Любовя, не панацея, а чума.
Лиш дотик - і це кінчиться фатально.
Лиш дотик, і мене більше нема...

Хто змушував мене, людей, любити?
Це, певно, я придумала сама.
І щоб себе у решті решт добити,
Питала:"Де ти є?"...Тебе нема.

Я хвора, я напевно божевільна,
Без тебе і життя мені нема.
Радію, що в житті я цьому вільна,
А потім плачу, що живу сама.

Як гірко, що сама себе зламала,
І від любові я не вбереглась.
Якого чорта я людей кохала?
Для чого, в те кохання уп'ялась?

І знову, як впаду і піднімусь,
Спіткнувшись об закоханий поріг,
Я, певно, просто, богу помолюсь.
І хоч-би він мені тоді поміг.