1
Відштовхуєшся веслом од берега, і прозорішою стає вода – впритул до дна, і вищим здається небо: дві сині бані як з’єднані між собою посудини-близнята замикають тебе серед круглого плеса: глибочінь і височінь, низ і верх, світло й темрява. І хочеш греби веслом до заходу чи до світанку, хочеш стій каменем-брилою – ні до дна, ні до неба відстань і не зросте, і не зменшиться, дно не зміліє, а небо не схилиться. Заглиблюєшся у водні тунелі, без компасу, без мапи, без вітрила, не підозрюючи, що десь існують інші ріки, світи (наземні та підземні). Страх, як дитя, кричить: повертай, повертай, а течія, як блискавка чи думка, виводить із мілкої річечки в глибини незвідані й темні: зазирнути за край течії – за край світу. Однак даремно вгадувати курс і напрям, зазираючи в не озорену темінь – течія хаотична й неспинна, а човен же несуть вітри, яким і назв не дали. І без кінця-краю ріка, і рух без маршруту й причалу: проти течії чи за течією – обирай те чи те: уперед чи назад, угору чи вниз, лиш до берега не пристати.
2
Час прощання іще не настав: зміна чисел і дат, міри місяця, року – позначок, які розставляємо, мов сіті, у своїх і чужих біографіях, що тримають нас у тісних лабіринтах. Часу зустрічі не передбачити: ніхто не скаже, де нас чекають, і в кожному, кого зустрінемо, впізнаємо себе, як у сотнях дзеркал сотні нас, а вдивившись у себе, впізнаємо інших, далеких і чужих. Від першої позначки: каміння пересторог, уламки віри, яких не зібрати, – із дня в день кола розходяться – вужчають, ширшають, але зостаються незмінними. В’яжемось до місць, із якими прощаємося, і вбираємо в себе, переносимо в інші місця – а місця, які покидаємо, вбирають у себе те, що було нами, – всі наші слова, як сліди, і сліди, як слова. Хто скаже, скільки простору ми в собі несемо, і які краєвиди живуть в нашій пам’яті, нашій уяві – хто збере їх і хто розділить? Час жене, обпалюючи п’яти, і ніхто з нас не скаже: що було перед першою позначкою, що криється за останньою? Невідомість, непізнаність, неспокій: чий дім зостанеться, чий упаде, хто відшукав свій дім і хто його не знайде, хто повертається до дому і хто несе свій дім із собою, в собі – зачинивши на сім замків усі двері чи розчинивши навстіж? Простір тисне, виживаючи нас, а час палить, і кожна зустріч остання, і кожне прощання – перше.

1.
Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
2.
Щоденне тренування почуттів як біг на довгу чи коротку дистанції: ти не опираєшся ногам на біговій доріжці, гартуючи свої кволі м’язи та нерви, і градус твоєї чуттєвості, як стрілка на маятнику – зростає, щоби коли-небудь відчути: ніщо в тобі ні зовні, ані всередині не зосталося таким, як було. Відмирання чуттєвості як оніміння губ і затерпання пальців, нездатність відчувати як заразник і ліки, що роз’їдають і зцілюють водночас: у світі симулякрів чуттєвість – трагічне прощання з Учора. Ти не знаєш, як довго триватиме цей біг, подібний на гонитву, але відчуваєш: із кожним кроком і з кожним ривком віддаляєшся від дому й від себе – у безвість, що прагне пожерти тебе, як зжерла тих, що бігли перед тобою, як зжере тих, що позаду, і цього не виправити й не змінити, бо ти не лише той, хто біжить, а й той, хто падає. І дарма, що дорога, розграфлена зебрами, йде не лінійно, а колом, від фіналу до старту – твій біг рятівний і убивчий, ніяк не інакше: і за кожною зеброю, з кожним відрізком дороги та часу на тебе чекають нові краєвиди.
3.
2017 – це рік, про який хочеться переважно мовчати, ніж говорити, бо він поставив питань більше, ніж зумів дати відповідей, породив більше сумнівів і протиріч, ніж твердості у власних і чужих переконаннях, набудував більше бар’єрів, ніж відміряв сил і снаги, аби їх не обійти, а перейти та подолати. Здається, ніколи ще не відчував таку прірву – між можливим і неможливістю, зневірою і реваншем, соромом і презирством, але ніколи ще не бачив так ясно доріг і магістралей, облич і масок, і світло від дорожніх ліхтарів не різало у вічі так гостро і яскраво. І все ж, чи не єдине і може найвагоміше, що зоставив по собі 2017 – це розуміння себе у Вчора й Завтра, у ролях, прописаних самим для себе, хоч і в чужих декораціях. І те, чого він не забрав, від чого не спокусив відмовитися – нездатність мріяти про реальне, сновидити із заплющеними очима, не визнавати поразку, навіть тоді, коли поразка дивиться у вічі – дарма, що весь 2017 – це суцільне фіаско. Шви уяви тріщать, хоч примарне Завтра хитке та непевне, але може тому спрага дороги така нестерпна, а відчуття землі під ногами таке непереборне?

2017

1
Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
2
Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
3
Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
4
І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
5
Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?

1
Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До зміни місць і речей ти поволі звикаєш, як до декорацій, але не до зміни людей, які йдуть, аби не повернутись. Людей, що вросли у твою пам’ять та уяву, ніби сни про бажане, але неможливе. Людей, що забирають із собою все, що було, що могло би бути, але чого не сталося. Осінь замикає всі кола, перефарбовує дерева й душі, топить сірі й хиткі світи, щоби напнути над містом тугі та гострі вітрила. Місто посеред осені нагадує божевільню, і ти ховаєшся в себе, як у мушлю, почуваєшся безпорадним і кволим, опинившися серед незнайомих будинків і людей, у лабіринті вулиць і думок. І жоден компас не вкаже тобі, куди йти, жоден трамвай не відвезе туди, де тебе чекають.
2
Опівночі бачиш сон про воду, яку не перейти, не переплисти. Вода заповнює кімнату, розмиваючи стіни і стелю, оповиває пеленою туману і поглинає як звір. Ти зникаєш у темній пащі, а коли намагаєшся виринути, відчуваєш, що опинився по той бік стіни, складеної із кольорового скла. Ти не знаєш, де ти або чому ти там, і навіть не прагнеш знати. Приростаючи до скляної стіни, дивишся на те, що відмежовано туманом. Величезне місто, розпростерте, як привид, гуркотить своїми важкими ланцюгами.
3
Іноді хочеться перечитувати діалоги дво-, три- або чотирирічної давності, з людьми, про яких уже нічого не пам’ятаєш, ні доброго, ні поганого, або про яких не прагнеш нічого пам’ятати. Які стали цілком реальними, живими, або зосталися по той бік екрану, зі справжніми чи вигаданими іменами. Від слів яких ти грівся повільно, як на слабенькому вогнику, і так само повільно холонув. Старі діалоги як послання, заховані у красі чи потворності слів, скажуть куди більше, ніж фотографії. У них ти впізнаєш усе те, що творило твоє віртуальне Я, правдивіше, ніж Я реальне, твій хиткий і часом хмарний світ. Але той ти, що зоставсь у старих діалогах, занадто далекий, аби міг упізнати його, занадто чужий, щоби зрозуміти. А може, ти, як на очній ставці, відмовляєшся впізнавати і розуміти його, щоби не ворушити провину?
4
Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що світ здавався неймовірно великим, твоєї посмішки вистачило б на те, щоби проникнути в найтемніші куточки чужої душі. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що міг літати у снах або розмовляти із бездомними псами, тоді не почувався самотнім або незахищеним. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що вірив у Діда Мороза, привидів і марсіан, поведінка дорослих здавалась такою дивною, що ти нізащо би не повірив, ніби тебе що-небудь може пов'язувати з цими людьми. Чому ж ти почуваєшся іншою людиною, з іншою зовнішністю і внутрішністю? Невже тому, що більше не літаєш у снах, не розмовляєш із бездомними псами, не віриш у прибульців і дива. Кажуть, ти виріс. Чи виправився? А може, тебе виправив світ, який раптово став занадто вузьким і тісним? Чи люди, яким ти давно перестав посміхатися?
5
Як назвати те, що не дозволяє тобі впасти, коли підлога, як розхитаний човен, вислизає з-під ніг, а світ нагадує камеру, де ти приречено ковтаєш газову отруту – дозу за дозою? Що тримає тебе в цьому замкнутому просторі, до якого, як у сюрреалістичному кіно, є тисячі дверей, але з якого нема жодного, жодного виходу? Простору, який скидає з тебе не одяг, а шкіру, витравлює все, у що ти вірив, витягує на світ істоту, якою ти є, приречену й безнадійну, прокляту свободою свого вигнання, і каже, не каже – кричить: дивися. Але, замкнений у своєму проклятому колі, ти не можеш дивитися, не можеш бачити і чути: ти сліпий і глухий, а твій простір дедалі вужчає. Ти почуваєшся витісненим, вигнаним із свого простору, із себе самого, з усього, що становило для тебе хоча б якийсь сенс. Але що змушує тебе стояти, закривши очі й вуха, щоби дограти останню, ніким не писану для тебе роль, ніким не прожиту історію? Що?
6
Ти – вічний пасажир. Рух стає твоїм життєвим тонусом, а дорога – компенсацією бездомності. Твій простір – поїзд, до того ж без жодного натяку на зупинку чи назву станції. Експрес, купе, плацкарт – місце, де зустрічаються люди, які за інших умов ніколи б не перетнулися, не зібралися б разом в одному місці. Де незнайомці виговорюються, розповідаючи те, чого ніколи не скажуть знайомим. Де від часу знайомства до часу прощання – година, дві, три, не більше. Твій стан – лет над прірвою, яка прагне зжерти тебе. Безповоротна відірваність від минулого та повна невизначеність майбутнього. Неприв’язаність до людей, місць або часу. Твій час – кволий ранок або легкі сутінки. Число та місце видрукувано на квиткові. Твоє право – не пам'ятати уламків старого світу й живити уяву новими людьми, краєвидами, книгами. Бачити те, що здавалося непоміченим, і чути того, кого досі не чув. Знати, що не давав нікому жодних зобов’язань, що не винен нічого країні, науці, нікому нічого не винен. Ти один, і тобі нема до кого дослухатися, у тебе нікого, нічого немає. Ти не прагнеш щось мати. І ніколи, нізащо не матимеш. Лише не тут. Якісь претензії? Ні, жодних.
7
Сьогодні мій останній день у статусі аспіранта. Нагода пригадати, як, підібравши ключа, я зайшов у будинок найменш освітлений, але дуже просторий. Його мешканці-привиди почали мені оповідати про все, що пережили. У тон їхнім оповідям я чув такі ж історії з екрану телевізора й ноутбука, натрапляв на них у соцмережах, на шпальтах газет. Здавалося, час замкнув мене в колі, з якого не вийду: дарма, чи йшлося про повоєнну добу і літературу української еміграції, чи про сучасність, у якій живу. Слова, якими можна було б означити ці часові відрізки, звучать однаково: війна, насильство, жертва, свідок. Як промовляти ці слова, щоб вони не втратили сенсу? Як говорити про минуле, яке паралізує майбутнє? Розповідь про травму – це не лише сповідь, а й інвектива, медичний анамнез і юридичний документ водночас. Вона перетворює автора у свідка на суді історії. Голоси свідків із середини ХХ століття злилися з голосами моїх друзів і знайомих. Слова, які я міг би сказати, втратили силу. Я відчув, що занадто кволий, аби наблизитися впритул і подивитися в обличчя жаху, якому немає імені.
8
Час не лікує ностальгії, а лише розставляє крапки. Відстань не випробовує почуттів, а доводить їхню (не)справжність. Життя – це час, швидкоплинний або нескінченний. Життя – це відстань, далека й водночас близька. Чому так стається, що за день або ніч ти проживаєш рік, якщо не десять, а за півроку – менше години? І все ж ти не знаєш, де будеш і що буде з тобою – сьогодні, завтра, післязавтра? В які двері постукаєш? Із ким підеш на виставу чи в кіно? Захочеш, але не зможеш провести вечір? Кого зустрінеш і з ким розпрощаєшся (можливо назавжди)? Ти не певен ні в чому, крім того, що відчуватимеш: біль або задоволення. Все інше – сценарії, написані заздалегідь і не тобою. І може, якби не незнання фіналу (Що буде далі? Як розвиватиметься цей сюжет? Чи перетнеться з іншим? Чим закінчиться? І з чого почнеться?), інтимні історії взагалі б утратили свій сенс.

Я не прощаюся з тобою, не відпускаю тебе, бо вірю: навіть якщо люди не зустрілися в часі, це не означає, що вони не зустрілися зовсім. Ми зустрілися з тобою в дуже тісному часі, на вінницькому мосту, що об’єднує лівий і правий береги міста. Я повертався з лівого, ти – з правого. Може, береги, на яких стоїть Вінниця, тоді звузились, а може, час ущільнився, бо розмова здалася нам обом дуже короткою. Утім, дорога на двох завжди здається короткою, бо часу бракує, щоби виповісти навіть половину задуманого. До того ж не має значення, як двоє долають дорогу – автомобілем, поїздом чи пішки. Я не дізнався нічого про твої улюблені кольори, кінострічки, музику, бо заледве встиг спитати те, що здавалося найважливішим. Навіть переселившись до Києва, не ходив із тобою на футбольний матч «Динамо Київ», про який ти казала, що його треба любити більше за перемогу, на концерти «Океану Ельзи», у черзі за квитками на який наші друзі стояли годинами. Однак ділив поетичні читання у весняній Вінниці, наукові конференції в осінньому Бару, революційний Майдан у зимовому Києві. А ще слова, тепліші за чай, який ти носила своїм однодумцям на вулицю Грушевського, суперечки про спорт, політику, літературу. Географія наших зустрічей, звісно, не мала обмежень, та обмеження наклав час. Час і місце зустрічі ніколи не сходилися, хоча могли би принагідно зійтися.
Жодного разу нам не вдалося довести розмову до кінця. Ні в дорожньому кафетерії, ні в університетській аудиторії, ані по телефону. Час щільно стискав нас в обіймах, як у лещатах. «Якось так сталося, – сказала ти, – що часу дуже мало». Може, відчувала, що він невблаганно пульсує у тебе під шкірою, сиплеться з рук, як пісок, протікає крізь пальці, тому квапилася упіймати його, як рибу в сітку, чи пташку в сильце. Надто квапилася. А впіймавши, так і не сказала, який він мав вигляд (як риба чи птах?), що лишилось у тебе руці (луска чи пір’їна?). Та повз мене час пропливав, пролітав надто кволо, і я забагато лишив не відписаних повідомлень, недочутих дзвінків, недоказаних слів. Надто багато, щоб усе дописати, дослухати, договорити.
Пригадую: ти несла першодруки «Бути осінню» з червоною парасолею та розсипаними яблуками на зеленому полі. Навколо багряніла осінь, синів Південний Буг, графічний, як розчерк авторучки. Ми торкнулися одне одного словами, й здавалося, що голоси, переплітаючись, переливаючись, звучать кольорово. Я – синьо, ти – червоно. Може, з того часу, а може пізніше ти залишилася в осені, чи сама стала осінню? Наблизившись упритул, уподібнилася до неї, як писала про це. Не знаю напевно. Та червоний, колір вогню, завжди буде твоїм кольором. Це неминуче. Крім кольору, я пам’ятаю ще запах. Чи ти зізналася тоді, що захотіла стати схожою до м’яти, чи, може, м’ята запахла тобою? Цього не скажу напевно. «Схожу до м’яти» я прочитав на одному подиху в поїзді «Київ – Вінниця», коли повертався з Інституту літератури. Стояла неймовірна спека, а м’ятний запах твоїх віршів оживлював мене як свіжий бриз. До речі, тоді я дізнався, що «Марина» з латинської означає «морська». Однак що було в тому запаху – Тульчин, Бар, Вінниця, Київ? Наука чи поезія? У ньому була ти. Запах м’яти завжди буде твоїм запахом. Це самоочевидно.
Перш ніж мені сказали про це, до кімнати влетіла пташка. Я не пригадую, ні те, що це була за пташка, ні те, якого кольору було в неї пір’я. Вона облетіла мою кімнату й випурхнула у квартирку так само несподівано, як і влетіла, а вслід їй закричав, як поранений, телефон. Я спромігся лише на одне запитання – те, яке ставлять чи не всі люди в таку хвилину: «Боже, чому?». Від дня твого народження до дня смерті минув місяць і два дні. Ти обійшла земне коло за двадцять років. За три дні до кінця місяця падолиста назавжди залишилася двадцятирічною. Господи, чому так швидко? Чому прийшла, щоби залишити пасмо світла й відійти так само несподівано, як прийшла? Відійти тихо й безмовно, як тінь, що покидає тіло. Я не вірю, що колись мені вдасться звикнути до того, що трапилося. І може, в цьому незвиканні, неприйнятті твоєї відсутності – чи не єдина можливість опиратися часу, який тисне дедалі щільніше.
Того дня випав сніг. Попри те, що кожен крок від твоєї оселі був помітний, я не зміг ні знайти, ні порахувати твоїх слідів. Ти відходила без сліду, залишивши сліди в пам’яті. Відходила без слова, залишивши слова у віршах. Та дорога, якою ти йшла, стала аркушем, списаним слідами, які (у тім я певен) ти могла би розпізнати, прочитати, як письмена, що танули та стиралися. Білий колір завжди буде кольором смерті. Це вирок, який виніс нам сніг.

Рядки з біографії
МАРИНА ОЗЕРАНСЬКА
25 жовтня 1995 – 27 листопада 2015
Поетеса, критик, журналістка, народилася в Тульчині, навчалася в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського, у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Учасниця формації “Інверсія серця” мистецьких об’єднань імені Василя Стуса та “Автограф”.
Про вірші молодої авторки схвально відгукнулися відомі вчені й митці: Віра Вовк (Бразилія), Божена Боба-Диґа (Польща), Тетяна Шеїна (Білорусь), Наталія Дяченко (Ізраїль), Мацей Зімка (Польща), а також Дмитро Лінартович, Сергій Пантюк, Роман Ярошенко, Віталій Борецький, Тетяна Яковенко, Ірина Зелененька, Михайло Каменюк, Антоніна Сторожук, Вадим Василенко, Ольга Остапчук, Євгенія Більченко, Дмитро Штофель, Василь Пастушина та ін. Марина Озеранська займалася такими складними формами як мовокраїнознавча поезія, вірші-тревелоги; її перу підкорилися сюжетні образки й однострофні медитації.
Раптова смерть сповненої сил і творчих планів дівчини, квітки молодого подільського слова, здоланої легеневою інфекцією, стала травмою для багатьох письменників, журналістів, учених.

1
Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
2
Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
3
Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
4
Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
5
Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
6
Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
7
Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
8
Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
9
Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.

1
Від спеки гусне повітря, терпне голос і кров гупає в скронях, важка, як олово. Сонце – гігантський вулик, пливе покотьолом. Відкриєш вікно – кришталеві бджоли сідають тобі на руки – стаєш весь восково-медяний, як груша. А коли все затихне й замовкне, озброюєшся капелюхом і, заклавши руки в кишені, чимчикуєш на річку. Пісок лоскоче ноги, й тонеш у ньому, сипкому, розплавленому, по кісточки. Зайдеш у воду – розчинишся в ній, як соляний стовп. Постоїш отак безтілесний, остудивши душу, як сталь, ляжеш на березі – й відчуваєш: величезний годинник у грудях відлічує секунди.
2
Щойно тіні зникають, відчуваєш під собою прірву. Заплющуєш очі, й вона невідомо звідки, невідомо куди росте. Зриваєшся, падаєш, летиш безкінечно, а вдарившись, тонеш, бо ще не навчився плавати. Й раптом прірва перетворюється у кімнату, затоплену водою, і тече, піднімаючись вище, гостра й холодна, затоплює ліжко і стіл, витікає крізь вікна і стелю, а тоді розпливається венами, пульсує в тобі та крізь тебе, вивільняючи простір – для когось, для чогось?
3
П’ять днів у селі як п’ять хвилин. Поле гречок перехлюпується через розчинені вікна в кімнату, в саду гуде пасіка, за городами синіє ліс. Гречка пахне м’яко, та коли сонце підступає до горла як наточений ніж – терпне й гусне. Бджоли гудуть урівноважено, найменшими фібрами своїми відчувають тривогу. Щойно над садом збирається дощ – нервують. А так – літають ошатно, граціозно, як балерини. Ліс манить несходимістю. Забредеш у нетрі, й сотні стежин ведуть тебе навмання, бо ніколи не знаєш куди вийдеш – так блукаєш годинами без цілі, без мети: шукаєш когось, а може – себе?
4
Місто впивається залізними пазурами й дере, висотує спогади, в’яже з них вузли, складає пазли, нарізує кадри, як у сповільненій ретрострічці, чи обриває знайомі голоси, як на затертій пластівці або на зжованій касеті в магнітофоні. Ностальгія за містом з’являється несподівано, як мисливець, щоб поцілити непомічено, крадькома, чи напасти як хижак, миттєво, смертоносно. Уранці загортається в тишу, закрадається в сон, у якому ще відлунює дзвін трамваїв, гул машин, нуртує кипуча стихія, що поглинає тебе, як здобич, легку й поживну. А надвечір розливається спокоєм, кволо пульсує у жилах, нагадуючи про світло ліхтарів на глибоких алеях, у довгих, як тунелі, парках, у просторих, яскравих кімнатах, запах липневого чаю, піну пива на кутиках губ, повернення з футбольного матчу, театру, мистецької виставки чи літературного диспуту, занурення в темні провалля кварталів, вулиць і вуличок, що біжать, розбігаються, ніби велосипедисти, навперегін, навздогін одне одному. Місто стає частиною тебе, твоє сутності й самості, вирізати яку з живого тіла, зі свідомості – незмога, як незмога збагнути його, осягнути чи відпустити, бо ти можеш лише, втомившись від щоденного ритму, зупинитися на перехресті чи сісти, закинувши ногу на ногу, й дивитися, як загнана жертва дивиться у вічі хижакові. А може, як хижак, що затаївся для стрибка, у вічі жертві? Та насамперед місто – це люди, з якими познайомився і попрощався, які увійшли у твоє Я несподівано швидко чи занадто прокволо, або вийшли, гучно гримнувши дверима чи тихо причинивши їх за собою. Люди, яким хотів крикнути услід, щоб нікуди не йшли, проте бракувало голосу, духу, любові, яких хотів виставити за двері, знищити, вбити, але не ставало сили, терпіння або ще чогось. Люди, що залишили по собі довгу смугу світла чи пустку, вигорілу, як трава, страшну, як безодня, та люди, що не залишили по собі нічого, хоча могли би залишити. Люди-загадки та люди-нікчеми. Місто – це острівці пам’яті, розкидані по околицях, до яких хочеться повертатися раз по раз, приходити як на прощу, або які хочеться витерти. Місто – це рана, яка не гоїться, стигма, що не заживає, озивається у симптомах, супроти яких безсилі морфій і бром, десятки кілометрів і сотні годин.
5
Утома надходить ополудні й виповнює тебе як пустий кухоль. Теплими пальцями обіймає голову, скидає запорошені черевики, відгвинчує крана й націджує склянку води. Тоді ставить у куток валізу, з якою ти волочишся по світу, відкладає книги й газети, кладе голову собі на коліна й схиляється над тобою. Ти вдивляєшся у неї, намагаючись розгледіти обличчя, але перед очима стоять ті ж поїзди, автобуси, маршрутки, трамваї, ті ж міста й кімнати, вулиці й парки, знелюднені й онімілі. Світ звуків кудись зникає, і нічого, крім шуму у вухах, не залишається, й тобі стає моторошно, як у склепі, але ні крикнути, ні прошептати нічого не можеш. Лише млосний біль застрягає у горлі й повільно розпливається тілом.
6
Нестерпно бачити на вулиці викинуте цуценя. Ще нестерпніше усвідомлювати, що через власне кочове життя, перебирання з місця на місце, не можеш тримати навіть вазона, не те, що собаку, бо все, що маєш, завжди мусить бути при тобі. Або: все своє ношу з собою. Я ніколи не міг уявити обличчя людини, яка могла викинути, вбити собаку. Власне, я бачив колись таке обличчя, але забув, як воно виглядає. Воно стерлося з пам’яті, коли мені було п’ять років, і все, що я пригадую відтоді, – це скавуління, порізані до крові руки, коли намагався самотужки розв’язати зв’язану кимось петлю. Ще пригадую: надривні спроби звільнити шию від мотузки були обірвані криком, а згодом матами й ударом по голові того, хто зав’язав її. Однак Старе місто часто нагадує про слід від нерозв’язаної петлі, що залишився на руках, попри те, що мотузка давно вже зотліла, а руки збільшились, видовжились. Може, тому перестав помічати, що іноді повертаюся до квартири з порожнім пакетом? А може, це складка більшає?
7
Не знаю, чи кожен досвід потрібний, бо думаю, що краще б чогось не було, але воно стається, при чому стається саме тоді, коли найменше очікуєш. Найгірше те, що до цих неочікуванок устигаєш звикнути так, що приймаєш їх як щось самоочевидне, само собою зрозуміле, й коли відчуваєш себе частиною цього «щось», то волієш радше перетворитись у «ніщо». Але питання «навіщо» або «чому» тут зайві. Це стається без цілі й без причини. Єдине, що залишається – жити з цим відчуттям, плекати його в собі, як рослину, або вирвати з коренем. Що перше, що друге – рівнозначне смерті. Якщо спробуєш жити з ним, приймеш як частину себе, воно знищить тебе. Якщо спробуєш відпустити – лише зробить коло та знову повернеться.
8
Ранки стають прозорішими, бо повітря ясніє, мов скло, а кров у венах тече повільніше. Розплющуєш очі – вікна звужуються, меншають, стіни розростаються до неймовірних розмірів, затуляючи собою світло, заплющуєш – щільно обступають тебе, ніби скелі, й ні крикнути, ні дихнути. Тіло вранці напружується, як струна: від безсоння, безмовності, безлюддя. Замикаєшся у кімнаті, як у печері, й почуваєшся відлюдником, закинутим у гори: сюди не долинає голос, лише відлуння, тут не пахне квітами, лише каменем і деревом. І здається, що сам поволі каменієш або дерев’янієш: руки видовжуються і тверднуть. У грудях – глибшає. Надходить осінь, із нею – самота, а може свобода.
9
Долати ранковий сон як занурюватись у холодну купіль. Свіжий протяг із квартирки, перегляд новин, ковтання кількох десятків сторінок книги разом із ковтками липового чаю, тоді – вслухання у ранковий гул машин і трамваїв, застібання ґудзиків і зашнуровування черевиків. Вулиця – як чорний полоз – вислизає з-під ніг, звиваючись між людьми та машинами, а ти ступаєш нею розмірено, мов бредеш по коліна у воді, й прокручуєш у свідомості рештки передранкового снива. Вогке й прозоре, ніби плетиво павука, воно обплутує тебе з ніг до голови, й не знаєш, чи вулицею йдеш, чи пливеш серед річки, бо лише волога хвиля раз по раз б’є у груди, дзвенить у вухах, висотує ніздрі.

2015