1
Від спеки гусне повітря, терпне голос і кров гупає в скронях, важка, як олово. Сонце – гігантський вулик, пливе покотьолом. Відкриєш вікно – кришталеві бджоли сідають тобі на руки – стаєш весь восково-медяний, як груша. А коли все затихне й замовкне, озброюєшся капелюхом і, заклавши руки в кишені, чимчикуєш на річку. Пісок лоскоче ноги, й тонеш у ньому, сипкому, розплавленому, по кісточки. Зайдеш у воду – розчинишся в ній, як соляний стовп. Постоїш отак безтілесний, остудивши душу, як сталь, ляжеш на березі – й відчуваєш: величезний годинник у грудях відлічує секунди.
2
Щойно тіні зникають, відчуваєш під собою прірву. Заплющуєш очі, й вона невідомо звідки, невідомо куди росте. Зриваєшся, падаєш, летиш безкінечно, а вдарившись, тонеш, бо ще не навчився плавати. Й раптом прірва перетворюється у кімнату, затоплену водою, і тече, піднімаючись вище, гостра й холодна, затоплює ліжко і стіл, витікає крізь вікна і стелю, а тоді розпливається венами, пульсує в тобі та крізь тебе, вивільняючи простір – для когось, для чогось?
3
П’ять днів у селі як п’ять хвилин. Поле гречок перехлюпується через розчинені вікна в кімнату, в саду гуде пасіка, за городами синіє ліс. Гречка пахне м’яко, та коли сонце підступає до горла як наточений ніж – терпне й гусне. Бджоли гудуть урівноважено, найменшими фібрами своїми відчувають тривогу. Щойно над садом збирається дощ – нервують. А так – літають ошатно, граціозно, як балерини. Ліс манить несходимістю. Забредеш у нетрі, й сотні стежин ведуть тебе навмання, бо ніколи не знаєш куди вийдеш – так блукаєш годинами без цілі, без мети: шукаєш когось, а може – себе?
4
Місто впивається залізними пазурами й дере, висотує спогади, в’яже з них вузли, складає пазли, нарізує кадри, як у сповільненій ретрострічці, чи обриває знайомі голоси, як на затертій пластівці або на зжованій касеті в магнітофоні. Ностальгія за містом з’являється несподівано, як мисливець, щоб поцілити непомічено, крадькома, чи напасти як хижак, миттєво, смертоносно. Уранці загортається в тишу, закрадається в сон, у якому ще відлунює дзвін трамваїв, гул машин, нуртує кипуча стихія, що поглинає тебе, як здобич, легку й поживну. А надвечір розливається спокоєм, кволо пульсує у жилах, нагадуючи про світло ліхтарів на глибоких алеях, у довгих, як тунелі, парках, у просторих, яскравих кімнатах, запах липневого чаю, піну пива на кутиках губ, повернення з футбольного матчу, театру, мистецької виставки чи літературного диспуту, занурення в темні провалля кварталів, вулиць і вуличок, що біжать, розбігаються, ніби велосипедисти, навперегін, навздогін одне одному. Місто стає частиною тебе, твоє сутності й самості, вирізати яку з живого тіла, зі свідомості – незмога, як незмога збагнути його, осягнути чи відпустити, бо ти можеш лише, втомившись від щоденного ритму, зупинитися на перехресті чи сісти, закинувши ногу на ногу, й дивитися, як загнана жертва дивиться у вічі хижакові. А може, як хижак, що затаївся для стрибка, у вічі жертві? Та насамперед місто – це люди, з якими познайомився і попрощався, які увійшли у твоє Я несподівано швидко чи занадто прокволо, або вийшли, гучно гримнувши дверима чи тихо причинивши їх за собою. Люди, яким хотів крикнути услід, щоб нікуди не йшли, проте бракувало голосу, духу, любові, яких хотів виставити за двері, знищити, вбити, але не ставало сили, терпіння або ще чогось. Люди, що залишили по собі довгу смугу світла чи пустку, вигорілу, як трава, страшну, як безодня, та люди, що не залишили по собі нічого, хоча могли би залишити. Люди-загадки та люди-нікчеми. Місто – це острівці пам’яті, розкидані по околицях, до яких хочеться повертатися раз по раз, приходити як на прощу, або які хочеться витерти. Місто – це рана, яка не гоїться, стигма, що не заживає, озивається у симптомах, супроти яких безсилі морфій і бром, десятки кілометрів і сотні годин.
5
Утома надходить ополудні й виповнює тебе як пустий кухоль. Теплими пальцями обіймає голову, скидає запорошені черевики, відгвинчує крана й націджує склянку води. Тоді ставить у куток валізу, з якою ти волочишся по світу, відкладає книги й газети, кладе голову собі на коліна й схиляється над тобою. Ти вдивляєшся у неї, намагаючись розгледіти обличчя, але перед очима стоять ті ж поїзди, автобуси, маршрутки, трамваї, ті ж міста й кімнати, вулиці й парки, знелюднені й онімілі. Світ звуків кудись зникає, і нічого, крім шуму у вухах, не залишається, й тобі стає моторошно, як у склепі, але ні крикнути, ні прошептати нічого не можеш. Лише млосний біль застрягає у горлі й повільно розпливається тілом.
6
Нестерпно бачити на вулиці викинуте цуценя. Ще нестерпніше усвідомлювати, що через власне кочове життя, перебирання з місця на місце, не можеш тримати навіть вазона, не те, що собаку, бо все, що маєш, завжди мусить бути при тобі. Або: все своє ношу з собою. Я ніколи не міг уявити обличчя людини, яка могла викинути, вбити собаку. Власне, я бачив колись таке обличчя, але забув, як воно виглядає. Воно стерлося з пам’яті, коли мені було п’ять років, і все, що я пригадую відтоді, – це скавуління, порізані до крові руки, коли намагався самотужки розв’язати зв’язану кимось петлю. Ще пригадую: надривні спроби звільнити шию від мотузки були обірвані криком, а згодом матами й ударом по голові того, хто зав’язав її. Однак Старе місто часто нагадує про слід від нерозв’язаної петлі, що залишився на руках, попри те, що мотузка давно вже зотліла, а руки збільшились, видовжились. Може, тому перестав помічати, що іноді повертаюся до квартири з порожнім пакетом? А може, це складка більшає?
7
Не знаю, чи кожен досвід потрібний, бо думаю, що краще б чогось не було, але воно стається, при чому стається саме тоді, коли найменше очікуєш. Найгірше те, що до цих неочікуванок устигаєш звикнути так, що приймаєш їх як щось самоочевидне, само собою зрозуміле, й коли відчуваєш себе частиною цього «щось», то волієш радше перетворитись у «ніщо». Але питання «навіщо» або «чому» тут зайві. Це стається без цілі й без причини. Єдине, що залишається – жити з цим відчуттям, плекати його в собі, як рослину, або вирвати з коренем. Що перше, що друге – рівнозначне смерті. Якщо спробуєш жити з ним, приймеш як частину себе, воно знищить тебе. Якщо спробуєш відпустити – лише зробить коло та знову повернеться.
8
Ранки стають прозорішими, бо повітря ясніє, мов скло, а кров у венах тече повільніше. Розплющуєш очі – вікна звужуються, меншають, стіни розростаються до неймовірних розмірів, затуляючи собою світло, заплющуєш – щільно обступають тебе, ніби скелі, й ні крикнути, ні дихнути. Тіло вранці напружується, як струна: від безсоння, безмовності, безлюддя. Замикаєшся у кімнаті, як у печері, й почуваєшся відлюдником, закинутим у гори: сюди не долинає голос, лише відлуння, тут не пахне квітами, лише каменем і деревом. І здається, що сам поволі каменієш або дерев’янієш: руки видовжуються і тверднуть. У грудях – глибшає. Надходить осінь, із нею – самота, а може свобода.
9
Долати ранковий сон як занурюватись у холодну купіль. Свіжий протяг із квартирки, перегляд новин, ковтання кількох десятків сторінок книги разом із ковтками липового чаю, тоді – вслухання у ранковий гул машин і трамваїв, застібання ґудзиків і зашнуровування черевиків. Вулиця – як чорний полоз – вислизає з-під ніг, звиваючись між людьми та машинами, а ти ступаєш нею розмірено, мов бредеш по коліна у воді, й прокручуєш у свідомості рештки передранкового снива. Вогке й прозоре, ніби плетиво павука, воно обплутує тебе з ніг до голови, й не знаєш, чи вулицею йдеш, чи пливеш серед річки, бо лише волога хвиля раз по раз б’є у груди, дзвенить у вухах, висотує ніздрі.

2015