1.
Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
2.
Щоденне тренування почуттів як біг на довгу чи коротку дистанції: ти не опираєшся ногам на біговій доріжці, гартуючи свої кволі м’язи та нерви, і градус твоєї чуттєвості, як стрілка на маятнику – зростає, щоби коли-небудь відчути: ніщо в тобі ні зовні, ані всередині не зосталося таким, як було. Відмирання чуттєвості як оніміння губ і затерпання пальців, нездатність відчувати як заразник і ліки, що роз’їдають і зцілюють водночас: у світі симулякрів чуттєвість – трагічне прощання з Учора. Ти не знаєш, як довго триватиме цей біг, подібний на гонитву, але відчуваєш: із кожним кроком і з кожним ривком віддаляєшся від дому й від себе – у безвість, що прагне пожерти тебе, як зжерла тих, що бігли перед тобою, як зжере тих, що позаду, і цього не виправити й не змінити, бо ти не лише той, хто біжить, а й той, хто падає. І дарма, що дорога, розграфлена зебрами, йде не лінійно, а колом, від фіналу до старту – твій біг рятівний і убивчий, ніяк не інакше: і за кожною зеброю, з кожним відрізком дороги та часу на тебе чекають нові краєвиди.
3.
2017 – це рік, про який хочеться переважно мовчати, ніж говорити, бо він поставив питань більше, ніж зумів дати відповідей, породив більше сумнівів і протиріч, ніж твердості у власних і чужих переконаннях, набудував більше бар’єрів, ніж відміряв сил і снаги, аби їх не обійти, а перейти та подолати. Здається, ніколи ще не відчував таку прірву – між можливим і неможливістю, зневірою і реваншем, соромом і презирством, але ніколи ще не бачив так ясно доріг і магістралей, облич і масок, і світло від дорожніх ліхтарів не різало у вічі так гостро і яскраво. І все ж, чи не єдине і може найвагоміше, що зоставив по собі 2017 – це розуміння себе у Вчора й Завтра, у ролях, прописаних самим для себе, хоч і в чужих декораціях. І те, чого він не забрав, від чого не спокусив відмовитися – нездатність мріяти про реальне, сновидити із заплющеними очима, не визнавати поразку, навіть тоді, коли поразка дивиться у вічі – дарма, що весь 2017 – це суцільне фіаско. Шви уяви тріщать, хоч примарне Завтра хитке та непевне, але може тому спрага дороги така нестерпна, а відчуття землі під ногами таке непереборне?

2017