Відштовхуєшся веслом од берега, і прозорішою стає вода – впритул до дна, і вищим здається небо: дві сині бані як з’єднані між собою посудини-близнята замикають тебе серед круглого плеса: глибочінь і височінь, низ і верх, світло й темрява. І хочеш греби веслом до заходу чи до світанку, хочеш стій каменем-брилою – ні до дна, ні до неба відстань і не зросте, і не зменшиться, дно не зміліє, а небо не схилиться. Заглиблюєшся у водні тунелі, без компасу, без мапи, без вітрила, не підозрюючи, що десь існують інші ріки, світи (наземні та підземні). Страх, як дитя, кричить: повертай, повертай, а течія, як блискавка чи думка, виводить із мілкої річечки в глибини незвідані й темні: зазирнути за край течії – за край світу. Однак даремно вгадувати курс і напрям, зазираючи в не озорену темінь – течія хаотична й неспинна, а човен же несуть вітри, яким і назв не дали. І без кінця-краю ріка, і рух без маршруту й причалу: проти течії чи за течією – обирай те чи те: уперед чи назад, угору чи вниз, лиш до берега не пристати.
2

Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
2.

Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
2

Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До зміни місць і речей ти поволі звикаєш, як до декорацій, але не до зміни людей, які йдуть, аби не повернутись. Людей, що вросли у твою пам’ять та уяву, ніби сни про бажане, але неможливе. Людей, що забирають із собою все, що було, що могло би бути, але чого не сталося. Осінь замикає всі кола, перефарбовує дерева й душі, топить сірі й хиткі світи, щоби напнути над містом тугі та гострі вітрила. Місто посеред осені нагадує божевільню, і ти ховаєшся в себе, як у мушлю, почуваєшся безпорадним і кволим, опинившися серед незнайомих будинків і людей, у лабіринті вулиць і думок. І жоден компас не вкаже тобі, куди йти, жоден трамвай не відвезе туди, де тебе чекають.
2

Я не прощаюся з тобою, не відпускаю тебе, бо вірю: навіть якщо люди не зустрілися в часі, це не означає, що вони не зустрілися зовсім. Ми зустрілися з тобою в дуже тісному часі, на вінницькому мосту, що об’єднує лівий і правий береги міста. Я повертався з лівого, ти – з правого. Може, береги, на яких стоїть Вінниця, тоді звузились, а може, час ущільнився, бо розмова здалася нам обом дуже короткою. Утім, дорога на двох завжди здається короткою, бо часу бракує, щоби виповісти навіть половину задуманого. До того ж не має значення, як двоє долають дорогу – автомобілем, поїздом чи пішки. Я не дізнався нічого про твої улюблені кольори, кінострічки, музику, бо заледве встиг спитати те, що здавалося найважливішим. Навіть переселившись до Києва, не ходив із тобою на футбольний матч «Динамо Київ», про який ти казала, що його треба любити більше за перемогу, на концерти «Океану Ельзи», у черзі за квитками на який наші друзі стояли годинами. Однак ділив поетичні читання у весняній Вінниці, наукові конференції в осінньому Бару, революційний Майдан у зимовому Києві. А ще слова, тепліші за чай, який ти носила своїм однодумцям на вулицю Грушевського, суперечки про спорт, політику, літературу. Географія наших зустрічей, звісно, не мала обмежень, та обмеження наклав час. Час і місце зустрічі ніколи не сходилися, хоча могли би принагідно зійтися.
Жодного разу нам не вдалося довести розмову до кінця. Ні в дорожньому кафетерії, ні в університетській аудиторії, ані по телефону. Час щільно стискав нас в обіймах, як у лещатах. «Якось так сталося, – сказала ти, – що часу дуже мало». Може, відчувала, що він невблаганно пульсує у тебе під шкірою, сиплеться з рук, як пісок, протікає крізь пальці, тому квапилася упіймати його, як рибу в сітку, чи пташку в сильце. Надто квапилася. А впіймавши, так і не сказала, який він мав вигляд (як риба чи птах?), що лишилось у тебе руці (луска чи пір’їна?). Та повз мене час пропливав, пролітав надто кволо, і я забагато лишив не відписаних повідомлень, недочутих дзвінків, недоказаних слів. Надто багато, щоб усе дописати, дослухати, договорити.

Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
2

Від спеки гусне повітря, терпне голос і кров гупає в скронях, важка, як олово. Сонце – гігантський вулик, пливе покотьолом. Відкриєш вікно – кришталеві бджоли сідають тобі на руки – стаєш весь восково-медяний, як груша. А коли все затихне й замовкне, озброюєшся капелюхом і, заклавши руки в кишені, чимчикуєш на річку. Пісок лоскоче ноги, й тонеш у ньому, сипкому, розплавленому, по кісточки. Зайдеш у воду – розчинишся в ній, як соляний стовп. Постоїш отак безтілесний, остудивши душу, як сталь, ляжеш на березі – й відчуваєш: величезний годинник у грудях відлічує секунди.
2