- Мамо, ти будеш кашу?
- Я не хочу, але треба поїсти.
- Ма, сьогодні дзвонив тато, він казав, що ти можеш приїхати до нього.
- Я не зможу. Ти ледве довозиш мене до підвалу, їдь сама. Сьогодні ти залишиш мене тут. Я помру і не буду тобі заважати.
- Що за дурниці? Скажи, я заради цього сиділа тут, коли могла стояти на майдані? Вибач, але я не залишу тебе під обстрілами.
- Аню! Я для тебе лише тягар. Рано чи пізно ти не встигнеш мене врятувати. Не затягнеш коляску під вибухами, чи не знайдеш потрібних ліків. А то і гірше… сама помреш в своїх намаганнях.
- Я встигну і знайду, ти мене знаєш. Та й взагалі як ти уявляєш моє життя без тебе. У нас і так не залишилося будинку. Нашу дачу знищили бойовики, брата забрали в полон, не за його, а за мої переконання. Ще й тато нас кинув.
- Це було давно, а зараз він готовий прийняти тебе у себе.
- Ні! Мамо! Я не прийматиму його подачки. Я задумувала той переїзд лише для тебе.
В кімнаті запанувала тиша. Це була напівзруйнована кімната, напівзруйнованого будинку. Всі вікна були вибиті. Ця кімната була єдиною в їх квартирі, що ще була придатною до життя. Учора до Аниної спальні потрапила граната, що знищила там все. За кілька днів до цього. В цю квартиру вцілили з установки «Град». Весь цей час вони з сусідами проводили у підвалі. Насправді, Аня завжди боялась, що не встигне туди до початку обстрілу. Вона переживала за матір, брата, котрий через неї зараз у бойовиків. А зараз Аня просто варила кашу, проговорюючи з мамою вже давно стару розмову. Вони ледь не щодня говорили про це, іноді мінялись слова, але значення лишалось незмінним.
Здалеку почувся шум, знову вистріли. Аня швидко, кинувши кашу, взяла маму і помчалась в підвал. Вона з візком неслася сходами, щомиті дивлячись на матір. У цієї старої жінки вже все було не так. Вона давно була готова померти, але жодного разу не змогла дозволити собі лишити напризволяще доньку. Її очі були пусті, в них не було страху чи відчаю, в них не було нічого. Одягнена стара була в якусь в’язану кофту, на шиї в неї висіли буси зеленого кольору, а на ногах лежав червоний плед. Вона вже більш як п’ять років не ходить, у неї погано з зором, а ще вона просто втратила віру.
Тепер вони спустилися у підвал, в мокрий старий побитий часом і обстрілами підвал. По дорозі Аня бачила маленького хлопчика. Його називали Ванютою. В очах цієї дитини спустіло, в його серці запанував страшенний біль. Вані набридло ховатися в підвалах. Він вже давно не бачив сонця, не чув співу пташок. Хлопчина іноді плакав, коли мама тягла його до того підвалу. Сьогодні юнак, майбутній першокласник, витягнув свою руку з маминої долоні. Він щиро, з якоюсь гіркотою і невпевненістю, зарепетував. Він благав матір: «Я не хочу йти туди. Я краще лишуся на вулиці і в мене попаде бомба. Я умру, но там не сидітиму». Тоді хлопчина рівно став, немов вкопаний в землю, і дивився на дерево, що дивом уціліло. На очі тітки Галини, матусі цього янголяти, навернулись сльози. Вона обійняла сина і тихо йому пообіцяла: «Ми спробуємо поїхати. Вже завтра ми втечемо з міста. Ти знову зможеш спокійно грати в пісочниці». Тоді родина схопилась з місця і побігла до «сховища».
Коли туди прийшла Ганна, в підвалі вже сиділо пів під’їзду, решта вже або були на тому світі або втекли звідси. На старому стільці, у подертій сукні ревіла тьотя Зоя. Вона плакала вже не перший день. Тьотя Зоя не вірила «бандерівцям» і євромайданівцям. Вона не довіряла українській армії. Ця жінка була ярою прихильницею ДНР. Її син став з однієї сторони з бойовиками. Тож, щоразу під час обстрілів вона завивала такі пісні:
- Это все бандеры виноваты. Они нас всех поубивают. Фашисты проклятые, а что они с сыном моим сделают, и с вашими вон детьми. Это ведь они нас сейчас расстреливают. Они во всем виноваты. А война вот эта вся из-за Майдана. Не жилось им видишь ли при старой власти.
І такі от розповіді, з сльозами проповідувала вона усьому народу. А її вже ніхто майже й не підтримував. Сходилось до неї кілька бабок з червоними очима, а решта не звертали уваги. Всі знали: її не переконаєш, а ніч ще сидіти доведеться. Бувало, чіплялася тьотя Зоя до Ані, фашисткою її обзивала, ледь не каміння кидала в її сторону. Аня вже звикла, та лаяла за те, що на майдан ходила, що кричала на вулицях «Слава Україні!!!», що брата прапор днрівський зняти підбила. Ненавиділа тьотя Зоя нашу Ганю. Вона не любила нікого, от тільки сина трохи та й гроші. А зараз без нічого лишилась і плаче «за утраченим імуществом». Бог їй суддя, і він їй правитиме вирок. Тепер її сльози були звичним фоном гучних обстрілів.
Подаль від усіх сидів молодий хлопець. Йому було років шістнадцять. Він спокійно крутив кубик-рубик. Ввечері цей юнак приходив допомагати одній старій, що жила на п’ятому поверсі, а під час обстрілів він затягував її до цього підвалу. Цей хлопець був не звідси, ніхто не знав, де він жив раніше. Він говорив, що його звати Миколою і, що тепер в нього лишився лише цей кубик. Цей Микола не був схожий на інших. Він рідко вступав в розмову. Ніколи не боявся вибухів,легко обминав небезпеку і горів. Його очі палали, в інших вони вже давно згасли і наповнилися темрявою. Схоже, щось його ще дуже сильно тримало на цьому світі, як Аню — мама. часто в ці страшні безсонні ночі його намагались розпитати про усе, а він в відповідь: «Я Микола, і, знаєте, цього достатньо».
Всю ніч, весь вечір Анна нотувала всі події, розписувала: які снаряди, куди летіли. Вона орієнтувалась по-звуку, тут, по-звуку, навіть, дитина могла розпізнати із чого стріляли і чим. Під ранок вистріли вщухли, старий дід Василь першим наважився виглянути на вулицю. Все було спокійно. Аня склала папірець удвоє, потім ще раз вдвоє, а тоді запхнуло до, вже і так повної. Коробочки з під чаю. Вона не була певна, що ці папірці їй колись знадобляться. Але все ж обережно їх зберігала.
Сьогодні їм пощастило: обстріли припинились вже під ранок і гриміло десь там, далеко. Аня сказала тітці Галі, що треба діяти і виконувати обіцянку дану синові, ще й пообіцяла свою поміч та підтримку. Аня вирішила: вони з мамою теж поїдуть з цього пекла, вони не будуть чекати звільнення міста, а просто залишать його.
Які там збори, і Аня, і Галина Сергіївна взяли лише найнеобхідніше. У їх речах лежали паспорти, свідоцтво про народження й мобільні, з одягу нічого майже й не зібралось, понівечена іграшка опинилась у сумці і кількасот гривень, що тітка Галя відкладала для сина.
Вони всі швидкими перебіжками дістались до гаражу. Тут не було слідів від снарядів, все вціліло. Авто всередині нехай і було старим, проте працювало справно. Аня сіла за кермо, всадила дві маленькі родини і поїхала перевулками, лісами, полями, вздовж річечок, по закинутих місцях. Вся «подорож» була такою, це не передати словами. У будь-яку мить їх могли обстріляти, «Град» міг уцілити в них, авто натрапити на міну. Вони пережили це якось, а коли вже заїхали до Харкова, то не пам’ятались від щастя. Вони й не пам’ятали нічого. Ця дорога була страшним сном, який мозок зумів викреслити, видалити за невірний формат.
Вони щойно перетнули кордони областей, як Аниній матері стало погано. Вона вже третій день не пила ліків. В аптеках їх вже просто не було, або були, але аптек уже не було. Швидка приїхала на диво швидко, мати потрапила до лікарні. Цілий день, а потім і ніч молода активістка провела біля дверей реанімації. На ранок звідти вийшов старий лікар з сумними очима:
- Ваша мати мала слабке серце і ще багато хвороб. Вона могла скінчатися від будь-якого стресу, тим більш відсутність ліків ставала для неї смертельної. Її треба було рятувати хоча б учора. Тоді ми мали б шанси, а зараз… пробачте, її нема.
Він пішов з іще сумнішими очима, а Аня залилась сльозами. Вона, мабуть, ще ніколи так не плакала. Минула година від смерті її найріднішої людини. Аня вспокоїлась, вона підійшла до ще однієї своєї пасажирки і пообіцяла: «Я не змогла врятувати її, але спробую хоч якось допомогти вам. Мій тато живе в Запоріжжі і має великий будинок. Вам там буде з сином зручно». Тітка Галя міцно обійняла мамину дочку.
Вони знову відправились в путь. Але тепер не в такий страшний, спокійною була дорога до міста козаків. Анатолій Петрович з радістю поселив у себе рідних біженців. Галина Сергіївна з Ванею влаштувались в великій кімнаті. Уже наступного дня волонтери зібрали їм речі та харчі, тітка Галя влаштувала сина в школу, в перший клас. А ще одна маленька кімната в цьому будинку пустувала, вона не дочекалась своїх пожильців, старої мами і вже не такої юної Ані. Дівчина втекла від спокою і знову подалася на війну. Тепер її вже нічого не тримало тут, в мирі, та й в житті в цілому.
2014

Все було дуже мило, навіть занадто. Повітря видавалося солодким, надто солодким, нагадувало в’язку карамель, та й мало такий самий запах. Звідси хотілося якнайшвидше змитися, принаймні мені. І я втекла.
На вулиці насправді все виглядало значно краще. Так, тут не було тих видатних картин і халявного печива, проте тут можна було дихати.
Вітер дув приємно і трохи загадково, розкидав волосся у різні боки і обпікав обличчя свіжістю. В цих гостинах давно забула, що вона таке є, а ще забула, що на світі існує свобода, право вибору і самотність.
В такі дні хотілося побути наодинці. Вдома бажання переверталося повністю навпаки, а тут так набридла компанія, компанія будь-кого, що я стала собі найкращим товаришем. А ще тут доводилося завжди мовчати, прикидаючись, що все гаразд. Я звісно знала про такі звірські правила, але виконувати їх на практиці не мала жодного бажання, проте доводилося.
Тут ніхто ні над ким не знущався, всі були рівні, я б навіть сказала однакові. Мене не влаштовувала заборона унікальності. Це було приблизно так: всім добре – тобі добре, а що в тебе болить, хто помер, кого поклали в лікарню, нікого не цікавило. Якщо ти вмієш малювати, а твої сусіди – ні, забудь про свій талант. Але раптом ти не здатний на щось, чим володіє тут хтось, хто ніби головний – це кінець, вішайся, треба бути таким і одразу. Чого ви взагалі сюди приходили, коли не відповідаєте цим стандартам?
Чесно кажучи, стандартам, в основному, відповідали усі. Їм обіцяли ідеальні умови для розвитку їхніх «я», і всі ті генії погодилися. Я не вважаю себе генієм, але все ж уміла говорити французькою, писати вірші, готувати піцу і розв’язувати інтеграли, а ще дуже хотіла подивитися те їхнє море. Я, зізнаюся: хотіла написати статтю про ідеальне місце для обраних, проте дуже швидко зрозуміла, що і до чого.
Тепер я приїхала додому – в нас все так само, до цього йде. В нас ще не дуже солодке повітря, проте ще трохи: і на світі лишаться тільки ті спеціалізовані пансіонати для роботів.
2015

Тихо струїлася вода: вона текла з того загадкового позолоченого крану в гуртожитку (ви тільки собі уявіть: позолочений кран у нашій дірі). То були ще ті часи, коли в нас не було нічого, і ми мусили боротися за кожен шмат ламінованої підлоги, але за м’які подушки війни не велися (їх мали всі, тільки ж де їх поставити на тому крихітному шматочку в дванадцять квадратних міліметрів площею?). Здавалося: в нашому зйомному світі радіти вміла тільки одна людина – Бориско Антон Павлович. Не маю часу розповідати все про ту безмежно щасливу людину без копійки за плечима, але вам треба знати одне: він то найпрекрасніше створіння, яке тільки бачив наш світ, яке народилося в цій країні інфузорій туфельок, герой революцій і зачинатель боротьби в Майоровому.
Майорове – маленька країна в потойбічному світі, така ж, як і будь-яка ваша, але дуже-дуже маленька, розміром з дев’ятиповерховий будинок. Тут можна зустріти різних персонажів, але найчастіше все ж в Майоровому одні місцеві жителі з найманими сантиметрами «лінолеуму». У нас є власний «король» – Давид Давидович Палиця, за нашими розрахунками ця потвора прийшла до влади через якісь завойовницькі дії, однак старожили свідчать, що у нас його люди обрали, купив собі Палиця титул. Ще в цього бовдура є кілька заступників, які нічого майже не варті, але деруть собі на зарплатню величезні кошти зі справних споживачів без мізків і інших ознак «хомо сапіенс». Найбільше серед владних робітників звичайнісіньких шпигунів: вони повсюди, ми навіть точно знаємо, що один з них живе і у нас на поверсі (але це точно не Антон Павлович, він революціонер і просто дуже чесний для одного з тих щурів). Майорове – бідна країна, і найдорожча її цінність – позолочений кран на наших територіях, який ми до цього дня намагалися усіма силами приховати.


В цій крихітній кімнатці зібралася еліта, хоча ви нас, напевно, назвали кимось з тих бовдурів без розумових здібностей або просто божевільними – ми не навчалися в школах. На той час це була велика рідкість в Майоровому, і нас усі боялися. А ми боялися шкіл, бо там прочищали мізки. От ми з мамою жили недалеко від однієї такої, то бачили, як туди привозять величезні апарати, які роблять з людей справжніх роботів, тільки без металевого начиння в середині. А ще моя матуся робила лікарем в місцевій амбулаторії і підробила мені довідку, що я психічнохвора і мені шкідливі їхні записи на мій «жорсткий диск», та й боятися мене не дуже їм потрібно. Мися про своє уникнення «очищення» розповідати відмовлявся, а Кицька говорила, що просто мала страшну алергію на їхні промені, тому могла померти, а її директорка чомусь любила тоді ще малу та культурну дівчинку, тепер директорка жаліла про порятунок учениці, яка більше не ходила в школу. А Антон Павлович? Вони просто справді помилилися: прийняли нашого героя за божевільного, бо він вмів всьому радіти, тож просто кинули на розтерзання страшному і ненаситному суспільству, а воно поперхнулося, їм ще надовго застрягне в горлі наш безголовий професор.
Ми знову обмотували кран сріблястою фольгою, щоб зробити вигляд звичайної сантехніки, бо від тієї незвичайної, трохи кислуватої і ледь хлорованої води вона щоразу відклеювалася і падала-падала, підводячи нас під трибунал, а нам досі хотілося жити, нехай і в цій паскудній країні.
- Давай швидше, «Паличні слуги» скоро вже заглянуть до нас! – нервово кричала на Мисю Кицька, а Антон Павлович лише сидів на моїй половині ламінату та курив суміш польових трав,яку привіз із закордоння. Я взагалі ненавиділа запах цигарок, але ті лишали приємну згадку про щастя, якого я ще ніколи не мала, тому дозволяла професору курити на моїй частині.
Кицька знову накаркала. Комісія прискакала одразу по наступній після цієї фрази затяжці Антона Павловича. Мися встиг абияк приладнати шматок фольги до крану, але те могло і не врятувати, бо до «нешкільних» придивлялися дуже добре і завжди намагалися їх під трибунал підігнати, мене тричі пробували – не вдалося, як божевільну тільки лікували, а я з таблеток картини робила, вони не знали, тож поки я вважалася безпечною.
- Бориско, – неприємним баритом продзижчав хлопець в спортивному костюмі і з насінням, яке так мило визирало з кишені, – негайно з’явитися в судовому залі, ви підозрюєтеся в страшних злодіяннях, пов’язаних зі зрадою Батьківщині.
Як же мені було неприємно те чути: та Антон Павлович – єдина людина, яка взагалі вірить в нашу Батьківщину, а зрадити? Мені хотілося кричати, але я ж прекрасно знала, що тепер лише на випробувальному терміні, то мовчки стерпіла образу, яка ніби лунала в мою сторону. Але нашому дорогому сусідові, здається, й байдуже було на всі ті звинувачення: він повільно докурив цигарку, змусивши конвой достатньо зачекати, а тоді пристав з крісла і обережно кинув оком на старого офіцера – він роздивлявся кран.
- Ходімо, панове вояки, та швидше, бо ваше начальство вже, мабуть, від нетерпіння помирає, так вже їм кортить ворога народу побачити. Тільки дайте рецепту лишу, бо вони ж відсталі – без мене і каші зварити не зможуть, а голодувати їх я не залишу.
Антон Павлович вирвав обережно сторінку з свого старезного блокноту, підійшов до нашого «скарбу» та підклеїв фольгу, а тоді начеркав на листку щось своїм корявим почерком. Воєнні вже його письмо знали, тому перевіряти не стали – воно розшифровці не піддається.


- «… винним, винним!» – кричав суддя, а я тільки те й робив, що покурював свої фірмові цигарки з різнотрав’я. Ото він і не витримав та й відправив на повторний розгляд. Мене вже, певно, раз так п’ятнадцятий на цей розгляд повторний відправляють. Що цього разу без мене обійтися не могли? В пана-професора, між іншим, теж свої справи маються. – Антон Павлович зручно влігся на дивані, продовжуючи курити, а ми розреготалися на всю кімнату.
Сміялися ми довго, потім говорили ні про що, а з рештою вирішили й влягатися спати. Коли вже всі постелили собі наш Бориско знову почав проповідь, тільки цього разу трохи дивним тоном, підозрілим трохи:
- Стережіться, друзі, завтрашній день вирішальний.
- А що ж в ньому вирішального? – поцікавилася раптом я, хоча в звичайному життя питання для мене річ не природня і навіть трохи незвичайна.
- Той майор все бачив. І завтра ми або знайдемо спільника в нашій боротьбі, або всі потрапимо під трибунал, бо якщо він нам не товариш, то видасть місцевій владі, і оком не змигне.
- То що ж нам робити? – нервово, як їй і годиться, запитала Кицька.
- Чекати. Тут це моя єдина порада. Як же тепер складно буде чекати, але завтра все точно розв’яжеться, такі майори швидко вирішують свої криваві справи, а ні – напишу записку з проханням про допомогу в боротьбі від свого імені, мені вже нічого боятися.
- Та в якій боротьбі, скажете мені ви нарешті? – не витримав і запально крикнув Мися.
- Нам треба революція. Тиждень, так, через тиждень треба починати, не пізніше. Треба нарешті позбутися від трибуналів, перевірок і Палиць.
Тоді ми всі намагалися заснути, знали б ви, як після такого заснути. Тиха ніч мучила ще довго, а потім затягнув сон і вбив усе, лише жахіттями проносилися слова «ВОЖАКА НЕШКІЛЬНИХ».


- Ви, цей, мовчіть тільки. Я ж також раніше думав, що всі ті їхні революції раз і почалися, а ні. То наші вороги мають так думати, а ми все зробимо завчасно, головне не натрапити на щура. – поважно говорив професор. – В мене тепер заняття. Нехай на нього ніхто й не прийде, але ж перевірять. А ви, якщо раптом заваляться до крану, кидайте все на мене: я все зробив, ви нічого не відали, не знали. – тоді Антон Павлович обережно склав у свій картонний портфель якісь папери з лекціями і попрямував до виходу. – Триматися, братія, триматися, в нас лише тиждень на підготовку перемоги, яку доведеться виборювати потом, а може, й кров’ю.
Заспокоїв, так заспокоїв. Ми ще години три нервово носилися по зйомних територіях і внюхували запах щастя, мені так здавалося. Мені завжди здавалося, що запах щастя такий самий, як і у свободи, а одеколон Антона Павловича пахнув саме свободою, бо був закордонний.
- То що ми самі цю революцію робитимемо? Нас надто мало, а в них одних щурів по трійко на кожного буде – вони нам наші революційні шиї і перегризуть. – стривожено, але більше просто злякано, як боягуз говорив Мися. – Нам треба спинитися, поки не пізно.
- Вже пізно! – з люттю, яку ніколи раніше не відчувала, крикнула я на нього. – Ми народилися в цій державі, ми врятувалися від «очищення», ось в той день, коли нам дали рятівний білет – тоді стало пізно. Ми зобов’язані чимось тим людям, які зробили нас «нешкільними»!
В кімнаті запанувала тиша. Кицька довго перезиралася, вдивляючись в очі двом друзям, які готові перегризти горлянки за одне лишень слово.
- Ви обидва праві, – невпевнено протягнула вона, – ви й справді обоє праві! Нам треба боротися, ми повинні щось зробити для твоєї мами, моєї директорки і… ми ж досі не знаємо твоєї історії. Але зараз не до того. Нас і справді приб’ють, як мух, які ледь відірвалися з липкої стрічки і тепер не можуть ані піти, ані полетіти, лише кволо повзуть по столу перед тією скручено газетою, дзижчачи під вухо господарю. Нам самим не впоратися, але тут ж мають бути ще «нешкільні» чи звинувачені в чомусь особистості, змучені владою і там ще довга історія. Нам треба їх відшукати! – тепер Кицька говорила більш ніж впевнено, вона такою ще ніколи не була, вона була й справді готова віддати все заради благої мети і директорки, міцніючи з кожним словом. Ми їй повірили, обоє повірили. Тепер ніщо не могло зупинити цих божевільних, цих божевільних нас.


Сьогодні ми довідалися, що нам крупно пощастило: Палиця з своїми військовослужбовцями їде кудись на переговори, лишаючи доглядати за цим дійством лише нашого майора, який ствердно відповів на листа професора та зобов’язався нам допомогти. Він підбирає кандидатів. Так-так, для революцій треба підбирати кандидатів, а з цим найкраще впорається саме комісар. Він добре знав, де живуть ті, хто хоче щось приховати, чогось боїться, де ті, кого до в’язниці намагаються впхнути вже сотий раз, хто сидів у божевільнях, кого катували і хто не здався – а це саме наше аудиторія. Країна завжди намагається знищити людей, які їй протистоятимуть. Тож, якщо десь у тюрмах сидять крадії і вбивці, то в нас лише камери для «ворогів Майорового».
- Пропагуйте в 12 і 41 кімнатах, а ще на третьому поверсі зайдіть до 32 кімнати і так підряд, аж до 38, вони там небезпечних збирають, особливо. Решту я приведу, вони наодинці бояться, а ви їх боротися навчіть. – впевнено говорив старий майор, а Кицька дивилася в його перелякані очі.
- Ви ж боїтеся. В нас цілий день, а з гризунами, що тут засіли ми якось розберемося. А як вас звуть, пане майоре?
- Буйко, Буйко Петро Олександрович.
- Петро чи Петя? Бо я вас точно повним іменем називати не буду.
- І не треба. Майор, комісар – нам не можна провалити справу.
- А щоб ви впізнали, кодове слово?
- Кажіть… – майор задумався і оглянувся в кімнаті, – що я Кран. Про кран згадаєте, я все зрозумію.
Кицька з нескінченною добротою дивилася на майора, роздивлялася його виголені вилиці і волосся з рідкою сивиною і ніжними локонами кольору яблуневої кори.
Ми почали пропаганду. В основному, все розказував Антон Павлович, а ми лише тихенько похитували голово і часом додавали, що всі ті страждання і втрати не мають піти надаремне. Під вечір зібралася пристойна армія. Ми востаннє провели збори у нас перед «самотніми слухачами», які також поповнили революційний стрій – війна починається.


Наступні дні ми увесь час щось готували і ховали, а наш кран так ніжно дзюрчав, скидаючи позолоту у воду. Від того вода ставала трохи гіркою, але чистішою, справді чистішою. Я, вмиваючись, щоразу думала, що професор скаже, що то краплі істини, що сочиться крізь наш водопровід, але він лише нервову курив цигарки, що тепер не мали того щасливого запаху. Передчуття чогось нового наповнило нас до краю, але все крапало і крапало. Війна почнеться в суботу.
Тепер лише середа, а мене вже серйозно трусить, і Кицьку трусить, і Мисю, навіть майор не може приховати весь свій страх, а Антон Павлович радіє – він зможе нас повести у бій, він все зуміє.


П’ятничний вечір. Ми ходили до людей, люди ходили до нас. Всі обмінювалися плакатами і швабрами, що стали у нас найбільшою зброєю, принаймні один плюс – пістолетів і в «Паличних людей» немає, але вони й приблизно не безсилі. Що там говорила Кицька про мух? Ото ми ті мухи, а в господарів немає газети, у них – мухоловка на електрошоці: приб’є одразу, не поганяється.
Ніч була тривожною. Хтось щось кричав, а потім рівно о третій годині ночі з дванадцятьма хвилинами, крики були усюди – почався бунт. Ми розвішали наші плакати і відбивалися від «поліціянтів». Та що там, ми навіть зкинули цю владу. Тепер все змінилося. Це правда вже інша субота, через місяць після тієї першої.
Помер майор, а всі не вірили, що він допомагав нам і вбили його, як ворога. То наші революціонери його розстріляли. Кицька не давала – її прикінчили. Там ще багато померло, чоловік тридцять, для вас це більше тисячі, десь сотня… тисяч. Я жива.
Ми з Мисею сидимо на інавгурації президента, то для нас прорив. Тепер при владі Милиця. Все так змінилося.
Минув ще рік. Ми знову сидимо з Мисею на тих же найманих сантиметрах, без Антона Павловича, він тепер у владних кабінетах. Ми сидимо й говоримо:
- Мись, а ти той рік пам’ятаєш?
- Все пам’ятаю.
- Все таки шкода.
- Чого тобі шкода? Ми ж владу скинули.
- Шкода, що для зміни однієї букви в прізвищі стільки людей померло. Щурі лишилися, ще трохи і знов арештовувати будуть, це поки бояться. А Антон Павлович – герой.
- Герой?
- Ага, це ж треба так. Він, щоб не простим щуром бути, друзів прикінчив. А що йому? Таку справу провернув… А не вийшло б – поїхав туди, де не тільки від цигарок пахне свободою.
Того вечора я швидко заснула, мріючи не прокинутися. Революція нічого не міняє. Щурі були, щурі лишилися, а прізвища – то не так вже й важливо.