Тихо струїлася вода: вона текла з того загадкового позолоченого крану в гуртожитку (ви тільки собі уявіть: позолочений кран у нашій дірі). То були ще ті часи, коли в нас не було нічого, і ми мусили боротися за кожен шмат ламінованої підлоги, але за м’які подушки війни не велися (їх мали всі, тільки ж де їх поставити на тому крихітному шматочку в дванадцять квадратних міліметрів площею?). Здавалося: в нашому зйомному світі радіти вміла тільки одна людина – Бориско Антон Павлович. Не маю часу розповідати все про ту безмежно щасливу людину без копійки за плечима, але вам треба знати одне: він то найпрекрасніше створіння, яке тільки бачив наш світ, яке народилося в цій країні інфузорій туфельок, герой революцій і зачинатель боротьби в Майоровому.
Майорове – маленька країна в потойбічному світі, така ж, як і будь-яка ваша, але дуже-дуже маленька, розміром з дев’ятиповерховий будинок. Тут можна зустріти різних персонажів, але найчастіше все ж в Майоровому одні місцеві жителі з найманими сантиметрами «лінолеуму». У нас є власний «король» – Давид Давидович Палиця, за нашими розрахунками ця потвора прийшла до влади через якісь завойовницькі дії, однак старожили свідчать, що у нас його люди обрали, купив собі Палиця титул. Ще в цього бовдура є кілька заступників, які нічого майже не варті, але деруть собі на зарплатню величезні кошти зі справних споживачів без мізків і інших ознак «хомо сапіенс». Найбільше серед владних робітників звичайнісіньких шпигунів: вони повсюди, ми навіть точно знаємо, що один з них живе і у нас на поверсі (але це точно не Антон Павлович, він революціонер і просто дуже чесний для одного з тих щурів). Майорове – бідна країна, і найдорожча її цінність – позолочений кран на наших територіях, який ми до цього дня намагалися усіма силами приховати.


В цій крихітній кімнатці зібралася еліта, хоча ви нас, напевно, назвали кимось з тих бовдурів без розумових здібностей або просто божевільними – ми не навчалися в школах. На той час це була велика рідкість в Майоровому, і нас усі боялися. А ми боялися шкіл, бо там прочищали мізки. От ми з мамою жили недалеко від однієї такої, то бачили, як туди привозять величезні апарати, які роблять з людей справжніх роботів, тільки без металевого начиння в середині. А ще моя матуся робила лікарем в місцевій амбулаторії і підробила мені довідку, що я психічнохвора і мені шкідливі їхні записи на мій «жорсткий диск», та й боятися мене не дуже їм потрібно. Мися про своє уникнення «очищення» розповідати відмовлявся, а Кицька говорила, що просто мала страшну алергію на їхні промені, тому могла померти, а її директорка чомусь любила тоді ще малу та культурну дівчинку, тепер директорка жаліла про порятунок учениці, яка більше не ходила в школу. А Антон Павлович? Вони просто справді помилилися: прийняли нашого героя за божевільного, бо він вмів всьому радіти, тож просто кинули на розтерзання страшному і ненаситному суспільству, а воно поперхнулося, їм ще надовго застрягне в горлі наш безголовий професор.
Ми знову обмотували кран сріблястою фольгою, щоб зробити вигляд звичайної сантехніки, бо від тієї незвичайної, трохи кислуватої і ледь хлорованої води вона щоразу відклеювалася і падала-падала, підводячи нас під трибунал, а нам досі хотілося жити, нехай і в цій паскудній країні.
- Давай швидше, «Паличні слуги» скоро вже заглянуть до нас! – нервово кричала на Мисю Кицька, а Антон Павлович лише сидів на моїй половині ламінату та курив суміш польових трав,яку привіз із закордоння. Я взагалі ненавиділа запах цигарок, але ті лишали приємну згадку про щастя, якого я ще ніколи не мала, тому дозволяла професору курити на моїй частині.
Кицька знову накаркала. Комісія прискакала одразу по наступній після цієї фрази затяжці Антона Павловича. Мися встиг абияк приладнати шматок фольги до крану, але те могло і не врятувати, бо до «нешкільних» придивлялися дуже добре і завжди намагалися їх під трибунал підігнати, мене тричі пробували – не вдалося, як божевільну тільки лікували, а я з таблеток картини робила, вони не знали, тож поки я вважалася безпечною.
- Бориско, – неприємним баритом продзижчав хлопець в спортивному костюмі і з насінням, яке так мило визирало з кишені, – негайно з’явитися в судовому залі, ви підозрюєтеся в страшних злодіяннях, пов’язаних зі зрадою Батьківщині.
Як же мені було неприємно те чути: та Антон Павлович – єдина людина, яка взагалі вірить в нашу Батьківщину, а зрадити? Мені хотілося кричати, але я ж прекрасно знала, що тепер лише на випробувальному терміні, то мовчки стерпіла образу, яка ніби лунала в мою сторону. Але нашому дорогому сусідові, здається, й байдуже було на всі ті звинувачення: він повільно докурив цигарку, змусивши конвой достатньо зачекати, а тоді пристав з крісла і обережно кинув оком на старого офіцера – він роздивлявся кран.
- Ходімо, панове вояки, та швидше, бо ваше начальство вже, мабуть, від нетерпіння помирає, так вже їм кортить ворога народу побачити. Тільки дайте рецепту лишу, бо вони ж відсталі – без мене і каші зварити не зможуть, а голодувати їх я не залишу.
Антон Павлович вирвав обережно сторінку з свого старезного блокноту, підійшов до нашого «скарбу» та підклеїв фольгу, а тоді начеркав на листку щось своїм корявим почерком. Воєнні вже його письмо знали, тому перевіряти не стали – воно розшифровці не піддається.


- «… винним, винним!» – кричав суддя, а я тільки те й робив, що покурював свої фірмові цигарки з різнотрав’я. Ото він і не витримав та й відправив на повторний розгляд. Мене вже, певно, раз так п’ятнадцятий на цей розгляд повторний відправляють. Що цього разу без мене обійтися не могли? В пана-професора, між іншим, теж свої справи маються. – Антон Павлович зручно влігся на дивані, продовжуючи курити, а ми розреготалися на всю кімнату.
Сміялися ми довго, потім говорили ні про що, а з рештою вирішили й влягатися спати. Коли вже всі постелили собі наш Бориско знову почав проповідь, тільки цього разу трохи дивним тоном, підозрілим трохи:
- Стережіться, друзі, завтрашній день вирішальний.
- А що ж в ньому вирішального? – поцікавилася раптом я, хоча в звичайному життя питання для мене річ не природня і навіть трохи незвичайна.
- Той майор все бачив. І завтра ми або знайдемо спільника в нашій боротьбі, або всі потрапимо під трибунал, бо якщо він нам не товариш, то видасть місцевій владі, і оком не змигне.
- То що ж нам робити? – нервово, як їй і годиться, запитала Кицька.
- Чекати. Тут це моя єдина порада. Як же тепер складно буде чекати, але завтра все точно розв’яжеться, такі майори швидко вирішують свої криваві справи, а ні – напишу записку з проханням про допомогу в боротьбі від свого імені, мені вже нічого боятися.
- Та в якій боротьбі, скажете мені ви нарешті? – не витримав і запально крикнув Мися.
- Нам треба революція. Тиждень, так, через тиждень треба починати, не пізніше. Треба нарешті позбутися від трибуналів, перевірок і Палиць.
Тоді ми всі намагалися заснути, знали б ви, як після такого заснути. Тиха ніч мучила ще довго, а потім затягнув сон і вбив усе, лише жахіттями проносилися слова «ВОЖАКА НЕШКІЛЬНИХ».


- Ви, цей, мовчіть тільки. Я ж також раніше думав, що всі ті їхні революції раз і почалися, а ні. То наші вороги мають так думати, а ми все зробимо завчасно, головне не натрапити на щура. – поважно говорив професор. – В мене тепер заняття. Нехай на нього ніхто й не прийде, але ж перевірять. А ви, якщо раптом заваляться до крану, кидайте все на мене: я все зробив, ви нічого не відали, не знали. – тоді Антон Павлович обережно склав у свій картонний портфель якісь папери з лекціями і попрямував до виходу. – Триматися, братія, триматися, в нас лише тиждень на підготовку перемоги, яку доведеться виборювати потом, а може, й кров’ю.
Заспокоїв, так заспокоїв. Ми ще години три нервово носилися по зйомних територіях і внюхували запах щастя, мені так здавалося. Мені завжди здавалося, що запах щастя такий самий, як і у свободи, а одеколон Антона Павловича пахнув саме свободою, бо був закордонний.
- То що ми самі цю революцію робитимемо? Нас надто мало, а в них одних щурів по трійко на кожного буде – вони нам наші революційні шиї і перегризуть. – стривожено, але більше просто злякано, як боягуз говорив Мися. – Нам треба спинитися, поки не пізно.
- Вже пізно! – з люттю, яку ніколи раніше не відчувала, крикнула я на нього. – Ми народилися в цій державі, ми врятувалися від «очищення», ось в той день, коли нам дали рятівний білет – тоді стало пізно. Ми зобов’язані чимось тим людям, які зробили нас «нешкільними»!
В кімнаті запанувала тиша. Кицька довго перезиралася, вдивляючись в очі двом друзям, які готові перегризти горлянки за одне лишень слово.
- Ви обидва праві, – невпевнено протягнула вона, – ви й справді обоє праві! Нам треба боротися, ми повинні щось зробити для твоєї мами, моєї директорки і… ми ж досі не знаємо твоєї історії. Але зараз не до того. Нас і справді приб’ють, як мух, які ледь відірвалися з липкої стрічки і тепер не можуть ані піти, ані полетіти, лише кволо повзуть по столу перед тією скручено газетою, дзижчачи під вухо господарю. Нам самим не впоратися, але тут ж мають бути ще «нешкільні» чи звинувачені в чомусь особистості, змучені владою і там ще довга історія. Нам треба їх відшукати! – тепер Кицька говорила більш ніж впевнено, вона такою ще ніколи не була, вона була й справді готова віддати все заради благої мети і директорки, міцніючи з кожним словом. Ми їй повірили, обоє повірили. Тепер ніщо не могло зупинити цих божевільних, цих божевільних нас.


Сьогодні ми довідалися, що нам крупно пощастило: Палиця з своїми військовослужбовцями їде кудись на переговори, лишаючи доглядати за цим дійством лише нашого майора, який ствердно відповів на листа професора та зобов’язався нам допомогти. Він підбирає кандидатів. Так-так, для революцій треба підбирати кандидатів, а з цим найкраще впорається саме комісар. Він добре знав, де живуть ті, хто хоче щось приховати, чогось боїться, де ті, кого до в’язниці намагаються впхнути вже сотий раз, хто сидів у божевільнях, кого катували і хто не здався – а це саме наше аудиторія. Країна завжди намагається знищити людей, які їй протистоятимуть. Тож, якщо десь у тюрмах сидять крадії і вбивці, то в нас лише камери для «ворогів Майорового».
- Пропагуйте в 12 і 41 кімнатах, а ще на третьому поверсі зайдіть до 32 кімнати і так підряд, аж до 38, вони там небезпечних збирають, особливо. Решту я приведу, вони наодинці бояться, а ви їх боротися навчіть. – впевнено говорив старий майор, а Кицька дивилася в його перелякані очі.
- Ви ж боїтеся. В нас цілий день, а з гризунами, що тут засіли ми якось розберемося. А як вас звуть, пане майоре?
- Буйко, Буйко Петро Олександрович.
- Петро чи Петя? Бо я вас точно повним іменем називати не буду.
- І не треба. Майор, комісар – нам не можна провалити справу.
- А щоб ви впізнали, кодове слово?
- Кажіть… – майор задумався і оглянувся в кімнаті, – що я Кран. Про кран згадаєте, я все зрозумію.
Кицька з нескінченною добротою дивилася на майора, роздивлялася його виголені вилиці і волосся з рідкою сивиною і ніжними локонами кольору яблуневої кори.
Ми почали пропаганду. В основному, все розказував Антон Павлович, а ми лише тихенько похитували голово і часом додавали, що всі ті страждання і втрати не мають піти надаремне. Під вечір зібралася пристойна армія. Ми востаннє провели збори у нас перед «самотніми слухачами», які також поповнили революційний стрій – війна починається.


Наступні дні ми увесь час щось готували і ховали, а наш кран так ніжно дзюрчав, скидаючи позолоту у воду. Від того вода ставала трохи гіркою, але чистішою, справді чистішою. Я, вмиваючись, щоразу думала, що професор скаже, що то краплі істини, що сочиться крізь наш водопровід, але він лише нервову курив цигарки, що тепер не мали того щасливого запаху. Передчуття чогось нового наповнило нас до краю, але все крапало і крапало. Війна почнеться в суботу.
Тепер лише середа, а мене вже серйозно трусить, і Кицьку трусить, і Мисю, навіть майор не може приховати весь свій страх, а Антон Павлович радіє – він зможе нас повести у бій, він все зуміє.


П’ятничний вечір. Ми ходили до людей, люди ходили до нас. Всі обмінювалися плакатами і швабрами, що стали у нас найбільшою зброєю, принаймні один плюс – пістолетів і в «Паличних людей» немає, але вони й приблизно не безсилі. Що там говорила Кицька про мух? Ото ми ті мухи, а в господарів немає газети, у них – мухоловка на електрошоці: приб’є одразу, не поганяється.
Ніч була тривожною. Хтось щось кричав, а потім рівно о третій годині ночі з дванадцятьма хвилинами, крики були усюди – почався бунт. Ми розвішали наші плакати і відбивалися від «поліціянтів». Та що там, ми навіть зкинули цю владу. Тепер все змінилося. Це правда вже інша субота, через місяць після тієї першої.
Помер майор, а всі не вірили, що він допомагав нам і вбили його, як ворога. То наші революціонери його розстріляли. Кицька не давала – її прикінчили. Там ще багато померло, чоловік тридцять, для вас це більше тисячі, десь сотня… тисяч. Я жива.
Ми з Мисею сидимо на інавгурації президента, то для нас прорив. Тепер при владі Милиця. Все так змінилося.
Минув ще рік. Ми знову сидимо з Мисею на тих же найманих сантиметрах, без Антона Павловича, він тепер у владних кабінетах. Ми сидимо й говоримо:
- Мись, а ти той рік пам’ятаєш?
- Все пам’ятаю.
- Все таки шкода.
- Чого тобі шкода? Ми ж владу скинули.
- Шкода, що для зміни однієї букви в прізвищі стільки людей померло. Щурі лишилися, ще трохи і знов арештовувати будуть, це поки бояться. А Антон Павлович – герой.
- Герой?
- Ага, це ж треба так. Він, щоб не простим щуром бути, друзів прикінчив. А що йому? Таку справу провернув… А не вийшло б – поїхав туди, де не тільки від цигарок пахне свободою.
Того вечора я швидко заснула, мріючи не прокинутися. Революція нічого не міняє. Щурі були, щурі лишилися, а прізвища – то не так вже й важливо.