Все було дуже мило, навіть занадто. Повітря видавалося солодким, надто солодким, нагадувало в’язку карамель, та й мало такий самий запах. Звідси хотілося якнайшвидше змитися, принаймні мені. І я втекла.
На вулиці насправді все виглядало значно краще. Так, тут не було тих видатних картин і халявного печива, проте тут можна було дихати.
Вітер дув приємно і трохи загадково, розкидав волосся у різні боки і обпікав обличчя свіжістю. В цих гостинах давно забула, що вона таке є, а ще забула, що на світі існує свобода, право вибору і самотність.
В такі дні хотілося побути наодинці. Вдома бажання переверталося повністю навпаки, а тут так набридла компанія, компанія будь-кого, що я стала собі найкращим товаришем. А ще тут доводилося завжди мовчати, прикидаючись, що все гаразд. Я звісно знала про такі звірські правила, але виконувати їх на практиці не мала жодного бажання, проте доводилося.
Тут ніхто ні над ким не знущався, всі були рівні, я б навіть сказала однакові. Мене не влаштовувала заборона унікальності. Це було приблизно так: всім добре – тобі добре, а що в тебе болить, хто помер, кого поклали в лікарню, нікого не цікавило. Якщо ти вмієш малювати, а твої сусіди – ні, забудь про свій талант. Але раптом ти не здатний на щось, чим володіє тут хтось, хто ніби головний – це кінець, вішайся, треба бути таким і одразу. Чого ви взагалі сюди приходили, коли не відповідаєте цим стандартам?
Чесно кажучи, стандартам, в основному, відповідали усі. Їм обіцяли ідеальні умови для розвитку їхніх «я», і всі ті генії погодилися. Я не вважаю себе генієм, але все ж уміла говорити французькою, писати вірші, готувати піцу і розв’язувати інтеграли, а ще дуже хотіла подивитися те їхнє море. Я, зізнаюся: хотіла написати статтю про ідеальне місце для обраних, проте дуже швидко зрозуміла, що і до чого.
Тепер я приїхала додому – в нас все так само, до цього йде. В нас ще не дуже солодке повітря, проте ще трохи: і на світі лишаться тільки ті спеціалізовані пансіонати для роботів.
2015