- Мамо, ти будеш кашу?
- Я не хочу, але треба поїсти.
- Ма, сьогодні дзвонив тато, він казав, що ти можеш приїхати до нього.
- Я не зможу. Ти ледве довозиш мене до підвалу, їдь сама. Сьогодні ти залишиш мене тут. Я помру і не буду тобі заважати.
- Що за дурниці? Скажи, я заради цього сиділа тут, коли могла стояти на майдані? Вибач, але я не залишу тебе під обстрілами.
- Аню! Я для тебе лише тягар. Рано чи пізно ти не встигнеш мене врятувати. Не затягнеш коляску під вибухами, чи не знайдеш потрібних ліків. А то і гірше… сама помреш в своїх намаганнях.
- Я встигну і знайду, ти мене знаєш. Та й взагалі як ти уявляєш моє життя без тебе. У нас і так не залишилося будинку. Нашу дачу знищили бойовики, брата забрали в полон, не за його, а за мої переконання. Ще й тато нас кинув.
- Це було давно, а зараз він готовий прийняти тебе у себе.
- Ні! Мамо! Я не прийматиму його подачки. Я задумувала той переїзд лише для тебе.
В кімнаті запанувала тиша. Це була напівзруйнована кімната, напівзруйнованого будинку. Всі вікна були вибиті. Ця кімната була єдиною в їх квартирі, що ще була придатною до життя. Учора до Аниної спальні потрапила граната, що знищила там все. За кілька днів до цього. В цю квартиру вцілили з установки «Град». Весь цей час вони з сусідами проводили у підвалі. Насправді, Аня завжди боялась, що не встигне туди до початку обстрілу. Вона переживала за матір, брата, котрий через неї зараз у бойовиків. А зараз Аня просто варила кашу, проговорюючи з мамою вже давно стару розмову. Вони ледь не щодня говорили про це, іноді мінялись слова, але значення лишалось незмінним.
Здалеку почувся шум, знову вистріли. Аня швидко, кинувши кашу, взяла маму і помчалась в підвал. Вона з візком неслася сходами, щомиті дивлячись на матір. У цієї старої жінки вже все було не так. Вона давно була готова померти, але жодного разу не змогла дозволити собі лишити напризволяще доньку. Її очі були пусті, в них не було страху чи відчаю, в них не було нічого. Одягнена стара була в якусь в’язану кофту, на шиї в неї висіли буси зеленого кольору, а на ногах лежав червоний плед. Вона вже більш як п’ять років не ходить, у неї погано з зором, а ще вона просто втратила віру.
Тепер вони спустилися у підвал, в мокрий старий побитий часом і обстрілами підвал. По дорозі Аня бачила маленького хлопчика. Його називали Ванютою. В очах цієї дитини спустіло, в його серці запанував страшенний біль. Вані набридло ховатися в підвалах. Він вже давно не бачив сонця, не чув співу пташок. Хлопчина іноді плакав, коли мама тягла його до того підвалу. Сьогодні юнак, майбутній першокласник, витягнув свою руку з маминої долоні. Він щиро, з якоюсь гіркотою і невпевненістю, зарепетував. Він благав матір: «Я не хочу йти туди. Я краще лишуся на вулиці і в мене попаде бомба. Я умру, но там не сидітиму». Тоді хлопчина рівно став, немов вкопаний в землю, і дивився на дерево, що дивом уціліло. На очі тітки Галини, матусі цього янголяти, навернулись сльози. Вона обійняла сина і тихо йому пообіцяла: «Ми спробуємо поїхати. Вже завтра ми втечемо з міста. Ти знову зможеш спокійно грати в пісочниці». Тоді родина схопилась з місця і побігла до «сховища».
Коли туди прийшла Ганна, в підвалі вже сиділо пів під’їзду, решта вже або були на тому світі або втекли звідси. На старому стільці, у подертій сукні ревіла тьотя Зоя. Вона плакала вже не перший день. Тьотя Зоя не вірила «бандерівцям» і євромайданівцям. Вона не довіряла українській армії. Ця жінка була ярою прихильницею ДНР. Її син став з однієї сторони з бойовиками. Тож, щоразу під час обстрілів вона завивала такі пісні:
- Это все бандеры виноваты. Они нас всех поубивают. Фашисты проклятые, а что они с сыном моим сделают, и с вашими вон детьми. Это ведь они нас сейчас расстреливают. Они во всем виноваты. А война вот эта вся из-за Майдана. Не жилось им видишь ли при старой власти.
І такі от розповіді, з сльозами проповідувала вона усьому народу. А її вже ніхто майже й не підтримував. Сходилось до неї кілька бабок з червоними очима, а решта не звертали уваги. Всі знали: її не переконаєш, а ніч ще сидіти доведеться. Бувало, чіплялася тьотя Зоя до Ані, фашисткою її обзивала, ледь не каміння кидала в її сторону. Аня вже звикла, та лаяла за те, що на майдан ходила, що кричала на вулицях «Слава Україні!!!», що брата прапор днрівський зняти підбила. Ненавиділа тьотя Зоя нашу Ганю. Вона не любила нікого, от тільки сина трохи та й гроші. А зараз без нічого лишилась і плаче «за утраченим імуществом». Бог їй суддя, і він їй правитиме вирок. Тепер її сльози були звичним фоном гучних обстрілів.
Подаль від усіх сидів молодий хлопець. Йому було років шістнадцять. Він спокійно крутив кубик-рубик. Ввечері цей юнак приходив допомагати одній старій, що жила на п’ятому поверсі, а під час обстрілів він затягував її до цього підвалу. Цей хлопець був не звідси, ніхто не знав, де він жив раніше. Він говорив, що його звати Миколою і, що тепер в нього лишився лише цей кубик. Цей Микола не був схожий на інших. Він рідко вступав в розмову. Ніколи не боявся вибухів,легко обминав небезпеку і горів. Його очі палали, в інших вони вже давно згасли і наповнилися темрявою. Схоже, щось його ще дуже сильно тримало на цьому світі, як Аню — мама. часто в ці страшні безсонні ночі його намагались розпитати про усе, а він в відповідь: «Я Микола, і, знаєте, цього достатньо».
Всю ніч, весь вечір Анна нотувала всі події, розписувала: які снаряди, куди летіли. Вона орієнтувалась по-звуку, тут, по-звуку, навіть, дитина могла розпізнати із чого стріляли і чим. Під ранок вистріли вщухли, старий дід Василь першим наважився виглянути на вулицю. Все було спокійно. Аня склала папірець удвоє, потім ще раз вдвоє, а тоді запхнуло до, вже і так повної. Коробочки з під чаю. Вона не була певна, що ці папірці їй колись знадобляться. Але все ж обережно їх зберігала.
Сьогодні їм пощастило: обстріли припинились вже під ранок і гриміло десь там, далеко. Аня сказала тітці Галі, що треба діяти і виконувати обіцянку дану синові, ще й пообіцяла свою поміч та підтримку. Аня вирішила: вони з мамою теж поїдуть з цього пекла, вони не будуть чекати звільнення міста, а просто залишать його.
Які там збори, і Аня, і Галина Сергіївна взяли лише найнеобхідніше. У їх речах лежали паспорти, свідоцтво про народження й мобільні, з одягу нічого майже й не зібралось, понівечена іграшка опинилась у сумці і кількасот гривень, що тітка Галя відкладала для сина.
Вони всі швидкими перебіжками дістались до гаражу. Тут не було слідів від снарядів, все вціліло. Авто всередині нехай і було старим, проте працювало справно. Аня сіла за кермо, всадила дві маленькі родини і поїхала перевулками, лісами, полями, вздовж річечок, по закинутих місцях. Вся «подорож» була такою, це не передати словами. У будь-яку мить їх могли обстріляти, «Град» міг уцілити в них, авто натрапити на міну. Вони пережили це якось, а коли вже заїхали до Харкова, то не пам’ятались від щастя. Вони й не пам’ятали нічого. Ця дорога була страшним сном, який мозок зумів викреслити, видалити за невірний формат.
Вони щойно перетнули кордони областей, як Аниній матері стало погано. Вона вже третій день не пила ліків. В аптеках їх вже просто не було, або були, але аптек уже не було. Швидка приїхала на диво швидко, мати потрапила до лікарні. Цілий день, а потім і ніч молода активістка провела біля дверей реанімації. На ранок звідти вийшов старий лікар з сумними очима:
- Ваша мати мала слабке серце і ще багато хвороб. Вона могла скінчатися від будь-якого стресу, тим більш відсутність ліків ставала для неї смертельної. Її треба було рятувати хоча б учора. Тоді ми мали б шанси, а зараз… пробачте, її нема.
Він пішов з іще сумнішими очима, а Аня залилась сльозами. Вона, мабуть, ще ніколи так не плакала. Минула година від смерті її найріднішої людини. Аня вспокоїлась, вона підійшла до ще однієї своєї пасажирки і пообіцяла: «Я не змогла врятувати її, але спробую хоч якось допомогти вам. Мій тато живе в Запоріжжі і має великий будинок. Вам там буде з сином зручно». Тітка Галя міцно обійняла мамину дочку.
Вони знову відправились в путь. Але тепер не в такий страшний, спокійною була дорога до міста козаків. Анатолій Петрович з радістю поселив у себе рідних біженців. Галина Сергіївна з Ванею влаштувались в великій кімнаті. Уже наступного дня волонтери зібрали їм речі та харчі, тітка Галя влаштувала сина в школу, в перший клас. А ще одна маленька кімната в цьому будинку пустувала, вона не дочекалась своїх пожильців, старої мами і вже не такої юної Ані. Дівчина втекла від спокою і знову подалася на війну. Тепер її вже нічого не тримало тут, в мирі, та й в житті в цілому.
2014