Пошуки геніальних цілей в поезії
на прикладі творчості Мойсея Фішбейна

...і щастя це — хвилини півтори.
Склепивши очі, тихо повтори:
околиця... напівзабуті лиця..
овече хутро... сині хутори...
багаття... бринза... сутінки... суниця...
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель... зело... криниця... Повтори.

Святвечір 1998 року, Altenerding
Мойсей Фішбейн

„Таланти влучають у зриму, але недосяжну для інших, ціль...” Ця частина відомого вислову вельми справедлива як для мистецтва, так і для інших царин сучасного життя. І особливо актуальна для поезії. Можливо навіть, оце влучання чи не влучання саме тут найбільш очевидне. Очевидне для людини інтелігентної, тобто тієї, яка здатна до глибокого розуміння і конструктивного мислення - не дарма Цицерон вважав, що завдяки інтелігентності душа здатна до самовдосконалення, пізнання сутності речей, навколишнього світу.
А прикінцева частина наведеного вислову – „... а геній влучає в ціль, якої ніхто не бачить”. І тут розуміння знаходить щонайменше дві паралелі. Перша: в кожному з нас є внутрішній геній, що часто спрямований до зовсім іншого, аніж те, що ми робимо щоодень. Друга: геній як дух-охоронець, покровитель того чи того явища в навколишньому житті.
У древніх статуетки геніїв оберігали богів, їхні ковчеги, а у нас, ті, що в камені, – прикрашають (охороняють) архітектурні ансамблі, а імена й діяння тих, що були колись тілесними, оберігають життєдайні царини нашого буття.

Тараса Шевченка вважаємо Генієм, Охоронцем усього живого Українського. Василя Стуса – напевно, також. Івана Франка – Генієм вільної української думки, української літератури. Миколу Лукаша, Григорія Кочура – Геніями українського перекладу. Поетичними Геніями – і Івана Котляревського, і Тараса Шевченка, і Лесю Українку, і Богдана-Ігоря Антонича, і Василя Стуса, й багатьох інших, хто донині надихає, хто донині тримає на своїх плечах світовий авторитет нашої Поезії.

Зроблю припущення: однією з природних Цілей життя творчої особистості є намагання виявити й поєднати оці промисли „внутрішньої” та „зовнішньої” геніальності.
Тобто знайти себе в собі й знайти себе в житті, так? Спочатку свого внутрішнього Генія – менше, проте добре відчутне нам усім. А потім і значно більше – Генія зовнішнього, стаючи при цьому значно більшим, розуміючи, що хоча це й зовсім не очевидно іншим, але вкрай потрібно тобі самому.

* * *
Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…

25 травня 1999 Altenerding
Мойсей Фішбейн

Отож, Таланти і Генії. Одні – добре видимі, знані за життя, популярні. Інші – чомусь приходять до нас здебільшого після своєї смерті. Тілесної. Чому так складається? Можливо, є актуальні завдання сьогодення, а є й інші, які стають для загалу вкрай важливими значно пізніше? І ми до потреби їх вирішення доростаємо згодом? Утім, який сенс говорити про „згодом”, якщо у більшості з нас внутрішній геній, внутрішнє наше ідеальне „я” так ніколи і не знаходить свого відображення в особистому дзеркалі життя? Не можна відкладати на „згодом”, потрібно з’ясовувати все зараз, бо потім може і не настати. Бо сумно незмінно переконуватись у правоті досить жорсткого спостереження Тараса Шевченка: „Ми восени таки похожі // Хоч капельку на образ божий, // Звичайне, що не всі, а так,// Хоч деякі...”.

А чим схожі ці, „деякі”, на Образ Божий? Наприклад, у поезії, поблизу якої нас так багато нині?
І, на перший погляд, ніби все так просто – ось він, Образ Божий, навколо: в чистому життєдайному ефірі повітря, води, світла, безмежності й досконалості форм Творіння, неосяжності неба над головою, переконливої реальності твéрді під ногами й такої ж усередині – віри, що все це й справді твоя життєва безконечність. А ще живий стукіт безлічі покликаних Ним сердець, гармонійне звучання природи, Його Природи, відтворюване людською мовою, українською, рідною нашою мовою.

* * * Олені Добровольській
Неторкані й ґвалтовані, зужиті
Й недоторканні, наче польова
Невловна і незаймана у житі
Мелодія, — наснилися слова,

І темрява клубочеться зимово,
І душі ним просотує сльота.
Горнись до мене, мовенятко, Мово,
Неторкана, ґвалтована, свята.

1993 р. Мюнхен
Мойсей Фішбейн

У чому ця вища схожість? У нашаруванні нашому на Творцеве, Батьківське? Рідне, прозоре для Духовних Променів наше існування на Його тлі? Можливо, це і є вічність? І справжність? І можливість, і не тільки для поета, відчути й явити поєднання своїх Геніальностей?

Власне, всі ці роздуми жили в мені і раніше, але набули особливої чіткості саме після знайомства із творчістю українського поета Мойсея Фішбейна. Знайомства поступового і тому, напевно, більш докладного, більш глибокого. Знайомства із сучасником, про існування якого більшість шанувальників української поезії, і я в тому числі, дізналися порівняно недавно. Здебільшого, за декілька років до повернення Мойсея Фішбейна на звільнену від тоталітаризму Україну.

Мені як редакторові Інтернет-видання, що досліджує явище української поезії, годі було не звернути уваги – й свої, й читачів – на Мойсеєві рядки, котрі, наче сніг на голову, впали на нас вже в перший рік діяльності видання в Інтернеті. Спочатку це були переклади знаних світових авторів із німецької, з французької, з італійської, з іспанської, з івриту, з ідиш та інших мов, а потім і власні, Мойсеєві, вірші. І що краще – не визначиш. А це не просто рідкість у високій поезії – це, як на мене, радше щасливий виняток із загальних правил.

Щасливий виняток, бо для адекватного перекладу того чи того великого світового автора потрібна, крім рівної літературної майстерності й майстерності перевтілення, ще й самопожертва, коли ти саме адекватно перекладаєш, а не підносиш себе коштом знаних імен, коли ти максимально чесний перед своїм внутрішнім Генієм.

КАРУСЕЛЬ. Р. Марія РІЛЬКЕ

Переклад Мойсея Фішбейна

(Фраґмент)

..........................................
Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона...

.....................................

Природне зацікавлення, а хто ж стоїть за цими, як на мене, ідеальними поетичними текстами, привело до ще цікавіших відкриттів. Я був глибоко переконаний, що радянська влада перемолола, знищила всі взаємозв’язки культурних і мистецьких традицій, що зараз, після падіння самої радянської влади, ми маємо дике поле укрсучліту з видіннями класиків, що даленіють десь на обрії.
І як приємно було довідатися: багато що збереглося всупереч, здавалося, загальному винищенню. Зокрема – школи Миколи Платоновича Бажана та Миколи Олексійовича Лукаша. Обидві ці школи перейняв і плекає Мойсей Фішбейн. Перейняв досить трагічно, бо, зберігаючи внутрішню чистоту, відмовившись від співпраці з КҐБ, змушений був еміґрувати з батьківщини.

ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ.
ВЕЛИКА ТРАГІЧНА МАСКА БЕТГОВЕНА
Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ
Мойсей Фішбейн

Останнім кроком у відкритті й розумінні мною Мойсея Фішбейна як значного явища в українській поезії стала видана 2006 року видавництвом „Факт” книжка „Ранній рай”, де, схоже, опубліковано все те, що автор вважає за найкраще у своїй творчості. Вже майже два роки я знайомий із цією книжкою. На мою думку, „Ранній Рай” належить до тих взірців української поезії, які кожен серйозний автор повинен осягнути перед тим, як брати сміливість називати себе поетом.

Насамперед ідеться про поетичне увиразнення ось того самого „Таланти влучають у зриму, але недосяжну для інших, ціль, а Геній влучає у ціль, якої ніхто не бачить” – про поєднання внутрішнього і зовнішнього геніїв – і про прозорість на тлі Творця, і про Природність і Покликаність людського існування особистості, і про красу цього буття в злагоді з Промислом Божим.

Можливо, для авторів-початківців у „Ранньому раї” важливо зосередити увагу на поетичному ефірі, тому природному ефірі, який оточує тут кожне означення, кожне слово і збирається рядками у подих вірша, що, зрештою, створює й забезпечує живе, самостійне існування цілої композиції, що можна порівняти й зі справжньою музикою, й зі справжнім малярством. В малярстві все, звісно, значно очевидніше – просто жорстко вимагається присутність на картині достатнього обсягу повітря, осяйності заповненого ним об’єму, відповідності цій осяйності обраних художником фарб. Поезія Мойсея Фішбейна така ж вибаглива до себе і вкрай музична, вже не кажучи про обсяги, які вона собою охоплює, а це й перекладені світи найкращих світових поетів, і покладені на музику власної поезії біблійні світи.

А досвідченим авторам варто зауважити авторську цілісність, максимально прозорі багатовимірні композиційні обсяги й позачасовість їхнього існування. Це те саме шляхетне відчуття вічності в поезіях і в поетичних перекладах, яке осягається Майстром усе життя й передається відтак у своїх творах з найвищою свободою мови, відчутої рими, невимушеним летом думки й майже математичною точністю дотримання всіх відомих авторові найвищих законів.
Тому й кожен твір – то симфонія, де свобода розкривається як музика – щонайвищим дотриманням і числа, й місця кожного звуку, кожного слова, і дарованих їм змістових поєднань.

На поезіях та поетичних перекладах Мойсея Фішбейна майбутніх
мистецтвознавців можна навчати природи Мистецтва. Достатньо пильно
поглянути, які саме суперечності, які саме питання, обшири, світи зачіпає
Мойсей Фішбейн. Тут – основна відповідь. Бо кожен інструмент чи рука з пером
тільки служать Вищому. Бо все мистецтвознавство зводиться до визначення
місця автора в його художній спробі. Місце ж Фішбейна, як і його коханої
Української мови, в Божественній системі координат, де осі Х, Y, Z – належні
Вищому Творцеві атрибути – Любов, Свобода, Творчість. Часового виміру
немає – натомість є четвертий, Духовний вимір.
Рух уперед у цій системі – це приростання Життям у напрямку до Творця. А авторські константи, що визначають творчі пропорції поетичних композицій, максимально наближені до видимих нам Творцевих. Це й є максимально можливою подібгістю краси рукотворної до існуючої довкола нас Краси Нерукотворної. Це й є єдино можливою відповіддю на відоме запитання „Що не вмаляється, не нищиться невпинним часом?” – приростання наших сутностей Життям.

І жодних свідомих чи несвідомих заперечень. Жодної недовіри Промислу, жодних „творчих” пропозицій щодо покращення (полегшення) буття чи
сприйняття, лише тонке й гармонійне бачення Природи речей і свого місця в
ній – місця дивовижного, наповненого взаєминами із Господнім.
І в кожній композиції Мойсея Фішбейна неначе звучить – для мене відкрилося це, нехай відкриється і для вас – звучить „Веди мене, мелодіє, веди”!

Майстри ніколи не беруть собі більшої свободи, ніж її дано для явищ, які вони осмислюють. Майстри не дозволяють собі більшої свободи, ніж її мав автор тієї поезії, яку перекладають. Так, звичайно, є ще різні мовні закони, різні стереотипи сприйняття, характерні для тієї чи тієї доби розуміння й використання значень тощо. Наприклад, у Мойсея Фішбейна та Райнера Марії Рільке є ще й суттєва відмінність у впливі епохи на автора, суспільній прив’язці художнього світобачення. Але чи не досконала поетична школа Фішбейна,
успадкована від геніальних Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Миколи Бажана, і змогла б тільки впоратися зі всією романтикою, галантною красою й водночас модерністською динамікою епохи, що їх так яскраво передає Рільке? Із цією зливою символів, ситуаційних планів, барв і подихів, обережних, але таких чутливих поглядів, рухів і доторків – які так живо передають ту добу, те мистецтво, які вже саме так ніколи більше не повторяться?

Йде колами країна мандрівна(...)
......................................................
Така ж баска, гаряча й норовлива(...)
......................................................
І часом видно білого слона(...)
......................................................
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри...

КАРУСЕЛЬ. Р. Марія РІЛЬКЕ

переклад Мойсея Фішбейна

Чи й можливо перекласти краще?
А іншого художнього образу до визначення художнього напрямку Модернізму, я
б і не шукав – цей найкращий!
А далі, є й інше, загрозливе, так точно осягнуте й передане нам
перекладачем:

Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло....
..............................
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –
................................
усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри...

КАРУСЕЛЬ. Р. Марія РІЛЬКЕ

переклад Мойсея Фішбейна

Подих майбутньої подвійної (колами?) катастрофи, трагічна дивовижа людської "Каруселі", передчута генієм Рільке?
Чи трагедія Господніх випробовувань від Максиміліана Волошина у
„Північному Сході”?
Чи „просто” золототкані безцінним життєвим досвідом, ідеями, образами, словом – інші композиції великих світових поетів?

Читаєш ці переклади й розумієш: усе це не лише література, це,
насамперед, продовження, подовження, глибше проникнення нашого розуміння в
живу сутність залишеного нам Спадку, а часто й Оживлення пригніченого й
зневаженого суспільством Живого.

* * * Олені
Це вони, розпорошені гарби,
Це вони, спорошілі горби,
У розколинах давньої фарби
За горбами чотири гарби.
Це вертання, це рідні пенати.
Це юрма безголосо горла,
Це юга, це несуть розпинати
Розпорошені крила орла.
Спорошіле димовище. Тливо
Спопеляє зникомі дуби...
Це торкає рука тріпотливо
Порошини старої доби.

11–15 квітня 2002 р., Erding

Мойсей Фішбейн.

Ледь не кожен вірш Майстра побудований у багатьох вимірах. На
передньому плані просторо для подиху, погляду, сприйняття – насичення
відбувається по мірою проникнення зору вглиб. Мойсей Фішбейн в'яже логічним
чи містерійним дійством дальні плани, в'яже через дуже точне використання
глибинних і таких пізнавально характерних властивостей описуваних ним
предметів – властивостей другого, третього, вищого порядку. Рима ж, наче
відповідь авторові на поставлені ним питання, наче природна відповідь
поетичного середовища. Відтак читач розуміє: творцем справжньої, істинної
поезії не може бути лише людина.

Таким чином вибудовується Фішбейнівська стереоскопія, до речі, дуже характерна і для іншого великого майстра, Йосифа Бродського.
Таким чином, як на мене, складається і краща світова поезія, бо ж
ідеться і про абсолютну точність означень на максимальну глибину, приступну
сучасному сприйняттю, йдеться про максимально точний явний і неявний життєвий ритм відтворюваних автором поетичних явищ у їхньому взаємозв'язку з найглибиннішими джерелами всіх відомих йому подій, ідеться про красу рідної
мови.
І у всьому цьому Мойсей Фішбейн зробив для української мови, для
української літератури аж ніяк не менше, ніж Йосиф Бродський для
російської – у світовому контексті.

Але Йосифа Бродського вже немає поміж нас, а Мойсей Фішбейн, слава Богу, таки ще поруч. Мені приємно відчувати це. Як добре, що Майстри (а їх завжди мало!) продовжують творити – попри ненайкраще здоров’я, брак нормальних побутових умов, нападки жовтої преси, вроджене хамство укрсучліту, сусідство з духовним люмпеном. Але й більша спорідненість із небом, із вічністю, – очевидно, навзаєм. Такий собі дивний, але провісний релятивізм (у своїх „Аферизмах” Мойсей Фішбейн дещо іронічно зауважив: „Вічність – анахронізм. Щодо поточного моменту”). Релятивізм, котрий варто
було б краще відчувати нам усім. Але відчувають, „звичайно, що не всі, а
так, хоч деякі”...

Писати про "Денники" Петра Сороки нелегко. Бо мені, жителю міста, потрібно охоплювати неохопне, писати своєю мовою про його мову, своїми відчуттями про його відчуття, усім „своїм” - про частково осягнуте „його”. А „його” – це абсолют диктату природного над цивілізаційним, тому
навіть теоретично із сутністю творчих світів „Денників” не можливо порозумітися, не покинувши міста, і стереотипів свого „я” у тому місті. І це ідеологія, яку приймаєш, читаючи „Денники”, або не приймаєш – не читаючи їх. І дуже важливо, що читаючи – таки приймаєш, бо скільки є авторів, яких таки не приймаєш, а лише з обережної відстані знайомишся із їх поглядами, аби не підхопити чогось неживого, отруйного.
На жаль давно проминули часи, коли автори книжок тільки додавали життя ...

Та парадокс „Денників” і у тому, що погодившись подумки покинути своє улюблене місто, ти так просто нікуди не приходиш. Бо не можеш покинути міста, не маючи простору над ним. Свого простору. Бо „за ним” поки не дано. Бо іншого простору поки для тебе не існує. Бо ти або урбанізований, або ж ні. Бо ти або одне, або інше, і у жодному разі не поєднуєш у собі все. Це другий, як на мене, атрибут ідеології „Денників”.
Простір над містом вельми близький до простору над „поза містом”. І саме на цих висотах можливе за будь яких умов і характерів максимальне порозуміння людей.
І чим значиміша осягнута висота, тим краще порозуміння із баченням Петра Сороки. З його відчуттями, з його світлом небесним і земним, і з його імпресіонізмом і постімпресіонізмом, втіленими у слово.
Власне, саме ці два мистецькі явища найбільш вражають мене у „Денниках” – і їх самобутнє природне існування, і їх поєднання, і перетікання одне в одне. Явища імпресіонізму і постімпресіонізму, „народжені” у малярстві знаходять своє подальше мистецьке розширення в українському художньому слові. Чудово.
І якщо імпресіонізм у нашій художній літературі був започаткований раніше, то цілісність імпресіонізму-постімпресіонізму мені відома тільки за денниками Петра Сороки.

Цікаво, що природно поєднати імпресіонізм і постімпресіонізм у одній малярській роботі, як на мене, майже не можливо. А ось у текстовій композиції, виявилося, що так, можливо.
Імпресія – відчуття, імпресіонізм – у першу чергу – колористика, означених так предметів і явищ сонячним світлом. Під його пронизливим зором внутрішня якість породжує для наших очей зовнішні атрибути. Імпресіонізм майже зупиняється на такому сприйнятті п’ятьма-шістьма органами наших відчуттів Природи речей. Об’єктивний досвід од класицизму, що встановлює вивірені межі і канони, можна поки залишити у стороні. Але ж імпресія, як завше, вимагає продовження, вона живе пошуком продовження, а натомість нами переривається, натомість ми шукаємо нової імпресії, недопроживши минулої. Але відчуття і почуття неможливо безкарно змінювати іншими почуттями і відчуттями, їх потрібно закріплювати розумінням „витягнутої імпресіонізмом” назовні якості. І це вже інше мистецтво. Це вже постімпресіонізм. Співпраця виплеканої людиною своєї інтелектуальної чутливості із сутністю, основними ідеями речей навколишніх. Невидимого із невидимим.
Отже багатюща колористика вірного слова і потужна співпраця явищ невидимих – тут і для прозаїків, а ще більше для поетів, і зовсім уже щедро для філософів, і все – для людини-читача.

Для повного задоволення особисто мені не вистачає тільки, і щонайменше, грубого двотомника від Петра Сороки. В одному томі „Вибрана поезія”, в іншому „Вибрана проза”.
Звичайно, справа тут не у визнанні, а у справжніх достоїнствах. І якщо наш високий Шевченківський Комітет зайнявся би саме достоїнством, то шановний Петро Сорока був би одним із перших кандидатів на здобуття нашої найвищої Премії. І я сподіваюся, що так воно невдовзі і станеться.
Щиро вдячний авторові за прочитані мною його книги.

Гармонійні вирішення завдань юності і становлення в контексті поетичної творчості

На жаль не обійтись без певного аналітичного підґрунтя.

***
Із третім снігом ніби відпустило.
Отак живеш і думаєш: навіщо?
І спиш насилу, дихаєш насилу,
І ця зима – зотліле попелище,
Тебе із самотою замісила,
Що тільки снігом – холодом – лизне.
А ти живеш. І, Господи, незле.

Ці дні – як маком – дрібно і несито,
Ці ночі – медом у душевний дзбанок,
І Бог на небі умикає ранок,
Як тільки варто світло загасити.

Різдва дожити –
Перейти кордони.
Простити. Як свяченої води
Набрати в рот молитви коляди.
Кутя холоне – як печаль холоне.

І ти, мій Боже, сохрани і збав,
Із висоти на шум людських забав
Всміхнешся в бороду – які ми все ще діти.
Мені ще стільки є кого любити.

І випав сніг – неначе камінь впав.
                         Наталія Дьомова

Кажуть, творчість - це божественний інструмент роботи над власним я. Дуже ймовірно. Та ще й не тільки над власним я, але і, можливо, над чимось значно більшим. Бо недаремно, окрім Творчого начала, нам дарована і божественна Свобода. Її осягнення має для нас ідеальний сенс напевно таки тоді, коли нею можемо і ідеально скористатися. Для чого користатися? Мудреці натякають, що, власне, окрім розвитку себе, дарована Свобода потрібна і для подальшого Творення світу. Що також залишено для нас.

У цьому сенсі промисел Поезії та Поета виглядають вельми важливими.
А ці процеси, щонайменше, включають юність, становлення, зрілість.

Я вже декілька років знайомий зі зростаючими поетичними світами Наталії Дьомової. З одного боку можна говорити про певні вікові закономірності їх розвитку, а з іншого про той, без сумніву, важливий відбиток, який накладає, судячи з усього, кропітке навчання авторки у ЛНУ і саме на кафедрі перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.

Тобто йдеться про спостереження за становленням творчої особистості.
І я б не хотів зараз говорити про формальні, видимі особливості явлених нам Наталією Дьомовою поетичних світів. А трохи про інше, про ті завдання, які вирішує молодий автор у юності, де і як саме відбувається становлення, і що потрібно для зрілості...

В певному розумінні, вважаю Наталію ідеальним представником новітньої традиції становлення творчої особистості.
(Тобто юність не піддається особливому логічному осмисленню. А процеси становлення дуже навіть)

Раніше актуальною була (для тих, кому було дозволено) традиція максимально прискореного вступу до активного життя , і нині це теж вкрай актуально, але з новими необхідними умовами – серйозна глибина знань, а ще важливіше – ступінь інтелектуальної чутливості особистості (необхідна початкова називається інтелігентністю)

Тобто, перед кожною молодою людиною, очевидно і перед Наталією Дьомовою, стоїть старе завдання, яке потрібно виконати краще за попередників.

Яке ж таке завдання ( а ще є і надзавдання!) стоїть перед ними? Яке завдання у поетів? Окрім писання справжньої поезії, а справжню поезію можна писати і в юності, і в часи становлення, і в часи зрілості, правда? Чим відрізняється така поезія?

Опираючись на роздуми, приведені вище за текстом, спробую припустити, що оцим одвічним „простим” завданням є „нормальний” (але з кожним десятиріччям філогенезу важчий) шлях автора із себе назовні.

Тобто юність і процес становлення включають розвиток власного я, бачення світу у собі, весь світ – в мені, і т.д. Але становлення поета повинно було б завершитись вилущуванням зі шкарлупи власного „я” назовні -у божественний світ. І шлях до зрілості мав би розглядатися як осягання вміння розчинятися у Божественних гармоніях і пропорціях, і в той же час, не втрачаючи динамічного, але такого рідного і особливого власного „Я”.

Про подальші метаморфози, якими мала би опікуватися творча особливість задля здобуття зрілості зараз говорити ні до чого, але мені здається, що і тут чітко бачиться циклічність (нова юність, становлення, зрілість) і особлива роль здобуття нових висот для інтелектуальної чутливості особистості.

Отже, де тут наша Наталія Дьомова?

* * *
Прийняти власну смертність – не поразка,
Не смиренність, не спокій, а просто знання – і досить.
Ти ідеш по дорозі – спочатку тебе заносить,
А тоді ти сама собі – компас, дороговказка,
Мандрівний філософ, що мало не голий-босий,
А немає вільнішого. Тож не ловіть, будь ласка.

А тоді інакше – живеш і завжди готова,
Тільки от фортуна твоя бідова
Не до тебе приходить чорно.

Ти німієш: на кладовищі гамірно,
Твоя систола рветься мінорно-камерно,
А діастола – ре-мінорно.
                        Наталія Дьомова

Читаючи її гарні вірші, я спостерігаю, що вона ще у собі, її спроби вийти у світ дуже акуратні, і суто, як полюбляють казати на кафедрах, сегустивні. І славно. Але які ж ростуть крила! Обшир ідей і знань, і відчуттів, які долучаються до майбутнього „виходу” досить таки вражаючі. І це все має опрацювати інтелектуальна чутливість авторки, аби не розбитися, аби бути допущеною Промислом до "далі".

Ось усе це мені ввижається, коли я читаю Наталчину поезію.
Як передчуття майбутнього...

„Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду...
..............................................................

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть....”
                         Наталія Дьомова

Опісля того, як мене творчо привітав Юрій Перехожий, мені теж, страх як закортіло когось привітати.

Приємних мені, як читачеві, авторів на сторінках „Майстерень”, слава Богу, достатньо. Серед них і Юлія Овчаренко. Фактично на очах переходить авторка від творчої юності, до мистецтва, від юних захоплень, так притаманних свого часу нам усім, до осягнення речей зрілих, осягнення справжнього життя. Цікаво, коли юнак стає мужчиною, а дівчина жінкою – в поезії? Коли ступає далі, за кордони традиційних тем? Коли акцентує себе вже не тільки пристрасною, але й чуттєвою, у дечому досвідченою, свідомою, що бажане і реально отримуване далеко не одне й те ж?
* * *
„Ти – невловима легка формація.
Я так хотіла
До тебе в руки,
Але бажання – лиш провокація.
Безплідне сім’я
У грудях множить
Попри закони природи й логіки…”

“Ти є безтілий, ти є дводухий” 21.05.07.

І це написано невдовзі після такого ось вибуху пристрасті:

* * *
Вбий мене холодом погляду -
Гірше уже не буде.
У прірву лечу без огляду,
І вороння звідусюди...

Закидай камінням байдужості,
Зв'яжи і забий батогами.
Я світу цього не здужаю,
Бо зливи стоять між нами.

Зітри мене в порох невдячністю,
Розвій по вітрах-калюжах.
Щоб знала, як з необачності
Губити і серце, і душу.
27.03.07

Ось вони великі зміни, ось він перехід від „сліпого” страждання до усвідомленої, вибраної власноруч муки?

„Білий”
Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

Безумовно, що попереду все не просто: важкі переходи через проблемні часи, виснажлива спека буденності, порозуміння із собою дорослою – але це все може привести до МИСТЕЦТВА ЖИТИ, що саме по собі є високим мистецтвом, без огляду на те, чи станеш ти відомим автором чи ні. Але ти стаєш Людиною, що найважливіше. А Людині підвладне все. У першу чергу – насолода від дарованого життя.

***
Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."
8.09.07

Ах, звичайно „Пусте "il vous aime tant..." (фр. "він так Вас любить..."), але чомусь саме це „Лиш пам'ять збереже”. І як без цього, звичайно тільки із цим! :)