Гармонійні вирішення завдань юності і становлення в контексті поетичної творчості

На жаль не обійтись без певного аналітичного підґрунтя.

***
Із третім снігом ніби відпустило.
Отак живеш і думаєш: навіщо?
І спиш насилу, дихаєш насилу,
І ця зима – зотліле попелище,
Тебе із самотою замісила,
Що тільки снігом – холодом – лизне.
А ти живеш. І, Господи, незле.

Ці дні – як маком – дрібно і несито,
Ці ночі – медом у душевний дзбанок,
І Бог на небі умикає ранок,
Як тільки варто світло загасити.

Різдва дожити –
Перейти кордони.
Простити. Як свяченої води
Набрати в рот молитви коляди.
Кутя холоне – як печаль холоне.

І ти, мій Боже, сохрани і збав,
Із висоти на шум людських забав
Всміхнешся в бороду – які ми все ще діти.
Мені ще стільки є кого любити.

І випав сніг – неначе камінь впав.
                         Наталія Дьомова

Кажуть, творчість - це божественний інструмент роботи над власним я. Дуже ймовірно. Та ще й не тільки над власним я, але і, можливо, над чимось значно більшим. Бо недаремно, окрім Творчого начала, нам дарована і божественна Свобода. Її осягнення має для нас ідеальний сенс напевно таки тоді, коли нею можемо і ідеально скористатися. Для чого користатися? Мудреці натякають, що, власне, окрім розвитку себе, дарована Свобода потрібна і для подальшого Творення світу. Що також залишено для нас.

У цьому сенсі промисел Поезії та Поета виглядають вельми важливими.
А ці процеси, щонайменше, включають юність, становлення, зрілість.

Я вже декілька років знайомий зі зростаючими поетичними світами Наталії Дьомової. З одного боку можна говорити про певні вікові закономірності їх розвитку, а з іншого про той, без сумніву, важливий відбиток, який накладає, судячи з усього, кропітке навчання авторки у ЛНУ і саме на кафедрі перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.

Тобто йдеться про спостереження за становленням творчої особистості.
І я б не хотів зараз говорити про формальні, видимі особливості явлених нам Наталією Дьомовою поетичних світів. А трохи про інше, про ті завдання, які вирішує молодий автор у юності, де і як саме відбувається становлення, і що потрібно для зрілості...

В певному розумінні, вважаю Наталію ідеальним представником новітньої традиції становлення творчої особистості.
(Тобто юність не піддається особливому логічному осмисленню. А процеси становлення дуже навіть)

Раніше актуальною була (для тих, кому було дозволено) традиція максимально прискореного вступу до активного життя , і нині це теж вкрай актуально, але з новими необхідними умовами – серйозна глибина знань, а ще важливіше – ступінь інтелектуальної чутливості особистості (необхідна початкова називається інтелігентністю)

Тобто, перед кожною молодою людиною, очевидно і перед Наталією Дьомовою, стоїть старе завдання, яке потрібно виконати краще за попередників.

Яке ж таке завдання ( а ще є і надзавдання!) стоїть перед ними? Яке завдання у поетів? Окрім писання справжньої поезії, а справжню поезію можна писати і в юності, і в часи становлення, і в часи зрілості, правда? Чим відрізняється така поезія?

Опираючись на роздуми, приведені вище за текстом, спробую припустити, що оцим одвічним „простим” завданням є „нормальний” (але з кожним десятиріччям філогенезу важчий) шлях автора із себе назовні.

Тобто юність і процес становлення включають розвиток власного я, бачення світу у собі, весь світ – в мені, і т.д. Але становлення поета повинно було б завершитись вилущуванням зі шкарлупи власного „я” назовні -у божественний світ. І шлях до зрілості мав би розглядатися як осягання вміння розчинятися у Божественних гармоніях і пропорціях, і в той же час, не втрачаючи динамічного, але такого рідного і особливого власного „Я”.

Про подальші метаморфози, якими мала би опікуватися творча особливість задля здобуття зрілості зараз говорити ні до чого, але мені здається, що і тут чітко бачиться циклічність (нова юність, становлення, зрілість) і особлива роль здобуття нових висот для інтелектуальної чутливості особистості.

Отже, де тут наша Наталія Дьомова?

* * *
Прийняти власну смертність – не поразка,
Не смиренність, не спокій, а просто знання – і досить.
Ти ідеш по дорозі – спочатку тебе заносить,
А тоді ти сама собі – компас, дороговказка,
Мандрівний філософ, що мало не голий-босий,
А немає вільнішого. Тож не ловіть, будь ласка.

А тоді інакше – живеш і завжди готова,
Тільки от фортуна твоя бідова
Не до тебе приходить чорно.

Ти німієш: на кладовищі гамірно,
Твоя систола рветься мінорно-камерно,
А діастола – ре-мінорно.
                        Наталія Дьомова

Читаючи її гарні вірші, я спостерігаю, що вона ще у собі, її спроби вийти у світ дуже акуратні, і суто, як полюбляють казати на кафедрах, сегустивні. І славно. Але які ж ростуть крила! Обшир ідей і знань, і відчуттів, які долучаються до майбутнього „виходу” досить таки вражаючі. І це все має опрацювати інтелектуальна чутливість авторки, аби не розбитися, аби бути допущеною Промислом до "далі".

Ось усе це мені ввижається, коли я читаю Наталчину поезію.
Як передчуття майбутнього...

„Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду...
..............................................................

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть....”
                         Наталія Дьомова