Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

Де зігріта Зорею зима,
В середині мирської пустелі,
На солом’яній бідній постелі
Діва родить Маля не сама...

Хай блакитного неба струна,
Як веселка в часи невеселі,
Але дні Його - спілі марелі,
Звеселятимуть краще вина!

О, стаються Дива недарма,
І спасенні хреще́ні купелі,
І застільні течуть карамелі –
Де надія з Різдвом не німа!
Де ось-ось благовісна сурма
Сповнить радістю наші оселі!


2014

Слова нехитрої колядки
і блиски свічки у вікні
у сині сутінки пісні́
течуть, медвяно-передвісні:
- Бог ся рождає!.. Новині
підручні янголів порядки -
і млою тануть тіні грізні
в опіслясвятній далині.
І мов небесні і земні
в куті замішано відгадки -
Бог у тобі і у мені,
і несуєтні наші дні,
і ми в оточенні рідні,
і все, що є, - достатні статки.

2013

"Іди..." І, глянувши назирці мить потому
у зосенілі барви сущого, до споду,
побачив - сталося і лине в русла Сліду
од мовленого на Початку Слова звідти
нова Наснага – з Променю Його, і з Дрібки
в руках жіночих, що й на дні пітьми і мсти
у звуки перші вбрала Батькове "Рости".


2010

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

Різдвяний Львове - сяйно український!
Горлянки самогонні, щирі снігом,
печальні долі, виснажені збігом
минулого й грядущого ячання,
вицяцькування Дивом Віфлеємським,
і зроговіння після вшанування.

Бубонна забобонна провінційність -
без пам’яті, і шани спадкування,
не вчена, не бентежена питанням
"куди йдемо?" - у гонору полоні,
накульгуючи на сердечну бідність -
помітну тільки поглядам стороннім.

Але настільки, що не зупинились
Волхви і цьогоріч у нас – бо гріти
кого благою Звісткою, гриміти
у гробівці, в яких життя немає?
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Та й не важливо це для гонорових
володарів осель, де рідні нори,
доки Карпати, голомозі гори,
нетлінну міць прадавнього коріння
вкладають і у наш тілесний продих -
з минулого в прийдешні покоління.

Але бентежать скорбних духів тіні
різноманітністю судомних рухів,
що злитися у форму прагнуть звуків,
бо тіням прагнеться вернути суті -
клубочить марево: "хіба ми винні?",
і тане у німотнім: „позабуті”.

"Камо грядеши?" бідолашний Львове,
у сонмі душ на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
являючи анатомічний розтин
пухлини - прошу, пані та панове, -
в осягнення новоспоживчих істин.

І вимірів пухлині вже замало.
О далі, й далі прагне течія.
Бо й смерть росте..
                               Та зорана рілля.
І цього року при Надії Діву
у закутку забутому застало
Веління сходу Отчого посіву.

Дитя Різдва - чому Спасенні миті
для нинішніх, і призваних пізніше,
здіймаються з пророцтвами на інше?
За Одкровення Дар Любові глибший,
висвітлює і нам путі відкриті?
Чи з року в рік надії все тьмяніші,
як вежі наші, хмарами повиті.

А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба,
о де повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору отчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини над астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
у блиски неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, і ніжне
розчулене різноголосся
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.


XІІ.2005