Якщо прислухатись, то можна почути різноманітні звуки, які нас супроводжують все життя: транспорт, який посвюди, голоса людей, шум заводів і дерев, гамір дітей, скрип дверей, гавкіт собак, цвірікання пташок. Якщо прислухатись то можна й почути дитання найдорощої тобі людини, її серцебиття і навіть думки.
Страшно стає коли ти не чуєш нічого.
Тиша огорнула його товстим покривалом, з головою накрило, аж важко дихати. Він біг міняв на ходьбу і не спинявся. Він не чув нічого крім свого панічного голосу в голові:
- Я заблукав.
Очі налились слізьми і він вже й не бачив куди йшов. Все тіло тремтіло, а серце скотилось десь до п'яток і котилось за його дрібненькими кроками.
Потрібно щось робити. Знову біг. Куди?
Він зупинився. Не було сил більше рухатись. Він присів біля великого дерева і заплакав. Тепер він чув більше: додались схлипування і рюмсання. Сонце все швидше покидало цей день і темнота ще більше приглушувала все навкруги.
Він вже не плакав. Сльози закінчились ще пів години тому. Він просто сидів і бездумним поглядом дивився в темний ліс, який захопив його і затягнув в свої володіння. Холодна земля тільки додавала страху - сидіти вже не можна, треба йти, але куди?
Навіщо?
Тихо. Ні вітерця, який би похитнув листя дерев, ні пташок , які б заспівали своєї пісні, ні тваринок, які крадуться за їжею. Нічого. Тільки маленкий хлопчик років шести, який смиренно сидить біля величного дуба, який розкинув своє гілля на добрих 15 метрів в висоту.
Він сидів і прислухався, може все ж почує цей рідний голос, який супроводжував його все життя?
Тиша.
Тиша доповнилась суцільною темнотою і тільки світло від місяця і зірок скупо проривається через листя могутніх і старих дерев.
В нього немає сил навіть думати про щось. Його думки покинули голову і навіть голод і спрага не порушували тишу, яка панувала навколо. Відчай наповнив маленького хлопчика і ніщо не дарувало надії.
Аж раптом між деревами загорівся вогник. Вогник надії запалав і в серці хлопчини.
Він підвівся і тихто видушив з себе:
- Мама?
Сльози залили його очі він знову нічого не бачив, крім вогника, що швидко наближався, він знову нічого не чув, крім найріднішого голосу. Ще мить і він відчув її швидке дихання, її ще швидше серцебиття, її думки: "ти тут. Ти тут, мій найдорощий. Все добре".
В мить все стало таким ясним і світлим, все довкола знову дістало свій звуки, все знову добре.

Важко зізнаватись в чомусь, особливо якщо це зізнання - це те, чим ти є.

Якщо чесно, я не знаю що робити, не знаю як бути і куди дітись. Не знаю що буде дальше, чим зайнятись і куди себе подіти.
Так багато планів та ідей, а все один і той же бар'єр не дає мені змоги рухатись.
Я застряг, застряг в собі і топчусь на одному місці, кидаючись від одного кута в інший.
Мій великий ворог - моя вразливість. Перша ж невдача чи критика вибиває мене з колії і мій настрій щось робити швидко сягає поділки 0.
Я люблю ставити три крапки, але ніяк не можу поставити одну.
Мій великий тягар - це я. І я не знаю як його нести.
Я боюсь, боюсь помилитись, боюсь виявитись неправим, але найбільше я боюсь осудливих поглядів - тобі не вдалося.
Тобі Не Вдалося! В кожному куточку моєї голови звучить ця фраза. Як касета, що заїла, повторюється без перестанку, повільно в'їдаючись в мій черепок. Каменем летять в мене осудливі погляди - ми думали ти зможеш, думали, що ти кращий. А ти 0.
Знову 0. Великий і жирний, пихатий і гордий собою 0, ноль моїм бажанням, старанням, ідеям, мріям.
Проходить час і все забувається. Мокра мочалка, витирає написану крейдою історію, залишаючи тільки непомітні але болючі царапини на дошці мого життя, але окрилений новою ідеєю я знову піднімаюсь до небес. Вище, ще вище. Сам Ікар поряд зі мною. А далі...

Є дві прості істини в цьому житті:
1)Все буде так, як воно має бути;
2)Ми всі помремо.
Ці дві істини такі ж непорушні як закони фізики, що заставляють землю крутитись, а сонце світити. І якщо хтось думає, що сам творить свою долю, хай і дальше так собі думає. Він же сам відмінно закінчив школу та інститут, знайшов хорошу роботу, жінку, живе в достатку і це все він сам. Ага...звісно... Все це так мало бути. Він мав піти саме до тієї школи і до тих викладачів та однокурсників, саме вони сформували його таким успішним, бо так мало бути. А жінка? Так це він підійшов того вечора до неї за столик і заговорив, це він її привабив і все ж підкорив її серце. А якщо б його того вечора заболіла голова і він би залишився дома? Чи була б в нього ця прекрасна, красива дружина? Чи може б він вийшов за пересічну товстеньку дівчину з села, через зайву чарку, дірку в презервативі і "зальот"? І як підсумок - кар'єра коту під хвіст і троє діток, які висмоктують з нього всю кров.
Ну що, все і дальше в твоїх руках?
ВСЕ БУДЕ ТАК, ЯК МАЄ БУТИ!!!

Безжальні дні почали перетворюватись на затяжні тижні, а ті, в свою чергу перетворювались в набридливі місяці. Так минає не один рік, життя повільно спливає, наче пісок в годиннику, піщинка за піщинкою падає до низу.
Події, які насичують це життя досить одноманітні і закручені на два стержня всього нашого буття: дім і робота. Ниточка наших буднів ще з самого ранку закручується навколо "дому" потім повільно пливе до "роботи", там відрахувавши кілька однотипних кругів повертається назад "додому". І так день за днем, день за днем виплітаючи павутину нашого життя. Інколи нитка тікає, в ті моменти коли ти вириваєшся за стінки свого наперед накресленого шляху, в моменти коли ти виходиш з дому і прямуєш кудись світ за очі... Але не переймайся, далеко не зайдеш, ти ж прив'язаний до двох великих стовпів нашого життя: дому і роботи.
Інколи тобі може видатись, що ти не такий як всі, але я відкрию тобі невеличкий секрет - так думають усі! Кожен хто сидить в офісі на нудній і монотонній роботі, кожен,хто думає що ще не прийшов його час, здається, що ось ось і все буде, все стане краще, так... всі вони думають що вони не такі як всі. Всі вони переконують себе в цьому щодня, ідучи на “роботу” і вечором, коли заходять в магазин прикупити продуктів, вертаючись “додому”.

2015р.