Не загравай зі злом! Будь пильною, дивись
на тремори земні і гуркоту відлунки.
Якщо не цього дня, то завтра чи колись
обернеться воно і вкусить пострибунку.

Не думай, що воно на інших нападе,
тебе ж бо обійде по-лицарському гречно.
Потрапиш у приціл -- не дінешся ніде,
питатимеш «за що?» кумедно й недоречно.

Є зло, що сліпаком і жалить, і дзижчить,
є гнівно-громіздке, разить куди попало,
є зло, яке петлю захльостує умить...
Якого тільки зла у світі не бувало!

Не бався із вогнем, зі злом не загравай
під настрій запальний, з раптової охоти.
Тебе не захистить хвалебний водограй,
і в світі не на всіх стачає Дон Кіхотів.

2020

Раніше – нікуди без книжки в руках,
ідей обнадійливих прядив,
а нині вростаєш в роботу комах
і пінний язик водоспадів.

Раніш – суперечки, дискусії, сміх,
де всяк – красномовець і речник,
а нині – уникнути б звірів людських
і їх голосів недоречних.

Застигли дерева, підваживши світ,
підлісок несе малу частку;
свій до абсолюту повільний політ
ведуть вони довго і важко.

Несе вся природа служіння своє
свідомонадійно і гідно.
Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,
на хвильку прикинувшись тигром.

Тепер – не до книжки; занедбаний друг
в півтемній кімнаті чекає.
Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,
і світ простотою лякає.

2019

Чи прямий, як стріла, чи петель пелюстки --
що ми знаєм про час? про віки -- як вінки?
геометрію давніх і свіжих подій?
...Під ногами – щоденного ворсу сувій
уперед на короткий розгорнеться строк
на годину, добу, на один лише крок.
Чи майбутнє впливає сьогодні на нас?
Чи сучасника нашого болісний спазм
відкриває іржаву безвихідну кліть,
виправляє образу минулих століть,
в революцію слово «невинність» рече,
підставляє «Титаніку» мужнє плече,
на дві миті підтримує тисячі душ
і «святу простоту»* научає: «не руш»,
на костри інквізиції сипле дощем,
«Гінденбург» попередити прагне, і ще...?

Що ми знаєм про час? Про ходи навпростець,
про обтічність доріг, де початок-- кінець,
про незнані місця, що такими здались
ніби бачиш ізнов те, що бачив колись,
про September Eleven, що вчора зросло,
«коридори зелені» і хлопців, як скло,
про обличчя їх білі, що в оці мети
тріпотять прапорцями – до них ще іти --?
Чи розмова вогнів перекличних зника,
й зостається безсила досада терпка?
Чи спізнілих жалів розтривожений гурт
навперейми, незграбно лікує абсурд
клишоногих подій в голограмах часів,
і минуле прийма ретроградний посів,
там, де все відшуміло колись, відбулось,
відійшло, відболіло, але не зрослось?

Всі ідеї – птахи, що летять до сильця.
Очеретом блакитним здіймаються вени.
Розвиваєш ідеї свої до кінця,
а кінець – це початок нової проблеми.

У нестримного духу нема майбуття,
в безоглядній відвертості зріє помилка.
Йдеш до царствених рік неземного злиття --
опиняєшся в місці, де грузько і мілко.

І як мантру твердиш на ходу, на бігу:
чи в черницях живеш, чи в обіймах богеми,
не доводь до кінця свою думку-жагу,
бо кінець – це початок нової проблеми.

2019

Служити моді? Відмовляюсь.
Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.

Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
до слави ласих людо-риб.

У світі справжні нагороди --
тепла вечірнього атлас
і відчуття, як ми проходим
або крізь нас проходить час.

Усе, що треба, перепрати...
Думки утішені, незлі,
нагріті руки від горняти,
яскравість лампи на столі,

антична форма супокою
«сама розпущу й знову тчу»,
і мокра, витерта тобою
собача шерсть після дощу.

Це почуття, найбільш обжите, –
хоч не сучасне, а корюсь --
що в тебе є кому служити,
комусь – важливо – не чомусь,

примхлива містика в союзі,
коли осяде каламуть,
і стос книжок – терплячих друзів,
що так незрадно тебе ждуть.

Чи все покинеш ти і згаїш
щільних турбот добірну ткань
заради тих, кого не знаєш,
пустих амбіцій і змагань?

2019

Все дороге тобі крізь пальці витікає,
було, здавалось, а подивишся – немає.
Усі слова, що їх промовлено без ліку,
як жмені снігу, розчинилися навіки.
Роками вчишся з дна морського добувати,
щоб потім мовчки і невидимо втрачати.
Росте в повітрі, заповзає тобі в груди
набрякле запитом, задушливе «що буде?».
І ніби осторонь, відчужено і плинно
в сухий пісок тікає краплею хвилина.

2019

Чи вирваний шматок
років твоїх уряд
вплететься у намічені узори?
Чи захистить мольба,
обернена назад,
в розстріляні «зелені коридори»?

Чи вистоять із слів
змережані світи,
чи всі вони – лиш плетиво ілюзій?
А нам – аби забутись,
нам – аби іти
по мовному тріскучому галуззі?

Чи зміряє душа
самотності узвіз,
що виріс перед очі крутизною?
Чи це вже – назавжди?
А чи Великий піст,
і книга книг лежить на аналою?

Я звідси не вступлюсь.
Із впертістю, як глід,
стоятиму від вечора до рання
і думатиму над,
і кидатиму в світ
без відповідей – знаю – запитання.

2018

Складніш знайти гармонію в світах,
коли «вільніші» люди і стихії.
Густіш знання, і розцвітає страх,
і всі праві в сувоях безнадії.

Так витончились ниточки зв’язків
поміж людьми, аж страшно потривожить!
Хитнеш, і з роздратованих умів --
грім відповідей, голосно- несхожих.

Куди ж тепер, і як тепер знайти
загублену у сутені дорогу
і повз ілюміновані світи
досвідчену пронести осторогу?

Інтуїтивно, стримуючи крок,
без права обернутись чи спинитись,
ступаєш – і прохання до зірок
єдине у душі – не помилитись.

20І8

Cтарі газети. Вижовтілі крильця
метеликів, затиснутих у часі;
жалке й сумне колишнє сьогодення,
укрите миготливою лускою.
Чіпляються тонкі газетні клапті,
новинами, портретами, статтями,
пневматикою збуджених амбіцій,
гадками про усе, що нас чекає.

Якими ж бо були їдкими чвари
суперників затятих на турнірах,
людей, які спочили непомітно,
іржа – на стрілах їхнього сарказму!
Без вітру поздувались заголовки,
вагомих дум осіли каруселі,
забулись театральні поєдинки,
на конях відлетіла позолота.

Давно пірнули вершники у темінь,
нові на місці їхньому гарцюють.

...А круговерть заведено триває,
і все вкінці відбудеться інакше.

20І8

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.

Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?

З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

2016

Світе вечірній, із синього скла,
День мій невтолений, у запитаннях!
Де моя спрага, відчута сповна,
Ліній готичних в небо спинання?

Відповідь прагну зусиллям знайти,
Гостру і точну, як вістря собору,
Що обертає барвисті світи,
Рухом єдиним мчить їх по колу.

Та не давайте розгадку мені,
Ту, яку серце незважено просить.
Зайвого я не бажаю, о ні,
Знати, що є вона — досить.

2016

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло — то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

Небо дощовите. Сірувата днина.
Змочений росою килим трав’яний.
Крізь туман чорніє дерево єдине --
мовчазний і вірний древній вартовий.

Прошиває час він, лицар твердокорий.
Спробуєш вселенський стовбур обхопить –
радісно відчуєш, як в рослинні пори
вся душа із тіла звільнено стримить.

З репано-вогкою чорною корою
світ також – притихлий, сірий, дощовий.
І ніхто не скаже, мудрості якої
дерево в тумані – вічний вартовий.

Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...

Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.

2016

Ти кажеш мені — правда переможе.
Вона перемагає або ні.
Ув’язнена в підземній глибині,
навпомацки вона готує ложе
для низки несподіваних нещасть,
здавалося б — химерних, безпричинних,
де не розділиш винних і невинних
і навіть смерті мало чого вчать.
Тож розвиток можливий не один,
хай навіть правота на нашім боці.
Шукають люди збурених емоцій
знайомий, вже утоптаний загін,
щоб бить копитом і бажати згуби
усіх, кого не можуть досягти.
А правда? Правда може прорости,
коли уже нікого з нас не буде...

2014

Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.

Схилилась мовчки над шиттям,
щоб про життя своє гадати,
про те, як у земних завіях
гуляє випадок-крутій,
і проростати відчуттям,
неначе зеленню крізь грати,
що відповідь --не у подіях,
але у нахилі подій.

З численних збігів незначних
народжується визначальність,
одноманітно і ритмічно
стіжок лягає за стіжком,
і світ майбутнього застиг,
іще не втілений в реальність,
він тепло дише позапліччю
і лащиться перед стрибком.

Лункою цілістю, як дзвін,
без тріщини дихотомії,
він розтікається в гудінні,
не розшматований ущент,
від тебе знаку хоче він,
ти опускаєш долу вії:
ми всі -– у вільному падінні,
це -- пауза, ти -- диригент.


2014

Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти-- хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.

2014

Я в драми рукотворені не граю.
Ми всі несем у собі —я і ти—
гіркі сліди загубленого раю,
який ніхто не може віднайти.

Тож будемо ділити по-простому,
як дітлахи, ще теплі і малі,
мелодію утраченого дому
і – гілкою – малюнок на землі.

2015

З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?

Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі : «Бог — це ми!».

Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»

І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають — що є вісь?

Ми несемо його із первісних часів —
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.

2015

Зрухнувся сірий камінь, покотився
з крутої, непривітної гори,
і гуркіт несподівано зронився
в долину, що мовчала до пори.
Він нісся по землі затвердлих грудях,
ламаючи дерева, ще живі,
котився він по сім’ях і по людях --
масні лишались смуги на траві.
Здвигнувши язика гаряче ложе,
сказав би глухо голос кам’яний:
«Вбиваю я тому лише, що можу,
а не тому, що вірю, що правий».
Душа людська від каменя твердіша
й, зірвавшись, стрімко скочується вниз,
здається їй в падінні, що вільніша
стає вона, аж доки той Сізіф
знов не почне викочувати камінь,
зболілим підпираючи плечем,
на місце, що призначене богами,
і звідки, все ламаючи ущент,
покотиться він з гуркотом і струсом,
лишивши слід уламків і кісток,
і в тому кругообігу безумства
є таємничий християнський Бог...
Хто вижили — ті кажуть, що відкрили
його спасенну руку на чолі
в придонні найчорнішої зневіри,
на клаптику нічийної землі.
...Та доки ми живем по вертикалі,
раз-по-раз у свинцевій хмарі гріз
в чиїйсь душі зриватиметься камінь
і сліпаком котитиметься вниз...

2015

Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?

Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?

Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?

Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
2009

Ніхто не вчив нас падати, малих,
клубочком покотитися на мати,
як змалку вчать артистів циркових
до того, як під купол їм злітати.

І обминула нас наука ця,
коли ми вперше з друзями прощались,
закоханості краяли серця,
які ніколи більше не зростались.

В належний час не вивчено урок—
страждання йдуть попереду подвійні.
Чому не вчать торкатися зірок,
але не розбиватись при падінні?

2014

«Життя—театр, -- сказав поет, -- в якому люди—лиш актори,
всі ролі завчені давно, слова — лиш звук, реальність --сон.
Старий історії рельєф -- нудні спіралі і повтори,
завжди відомий результат, гнітючий, довгий марафон".

Друг відповів йому: «І все ж, у цій давно набридлій п’єсі
між декорацій миготить присутність більша, ніж твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій адресі
й пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.

Уся палка твоя любов не є любов’ю до земного,
лиш древні спомини про рай і спрагле горло—привітать
тих, хто чекає вдалині, за нерозвіданим порогом,
поза ролями, що колись ми всі погодились зіграть».

2014