Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

*Tomaso Albinoni “Adagio in G minor”