Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.