Якщо втікати вже, то до міста Лева,
що стоїть у віках сталево,
непристойно твердий, як ребро для Єви,
незламаний, стрімкий -
і верлібр цього маршруту
промовляє крізь рух:
що буденства отрути
ти нажерся і скнів -
як-то вскочити рибою на сухі береги.

А в дорогах і справді зваблива врода,
красавень-м'яч в усі ворота,
уся садовина і вся ойкумена фруктози,
як той укол наркозу,
тобто, усе щастя в єдин кошик, -
від манго до гльоду, –
наче вже років з десять йде підготовка
на Марс польоту.

Ну і, звісно, фольклор та натхнення
басять у повітрі -
п'ять Угорщин та трохи повір'я,
тут із Римом щось склалось у риму,
тут наймення всьому
виринає з виру,
як не мружься, а в очі історія лине -
як те птаство у небо синє.

В цьому місті Колумб та Маклухо-Маклай,
власні Гринвіч та Цельсій,
Ньютони та Гуки,
в цьому місті до себе звикай,
до себе самого, як новітній оселі,
навіть вухо інакше уловлює звуки -
навіть серце - притримає рух
і кулю земну
провістить і роззнає з середини –
і почує
жирафу на озері Чад, і далеку міграцію гну та газелі,
і відчуєш, що серце у тебе -
на щастя перевертень.

Повітря здибало причину,
щоб клуботіти молоком,
тому що був туман,
в тумані йшов мужчина -
закоханий та трохи юродивий,
і вулиці дві половини,
відтворені в дзеркалінні вітрини,
на чудернацькі дві дробились серцевини
та тисячі вікон -
йому таке ніколи і не снилося,
але ж шалений, згубний першотравень
зеленощьоко квітнув,
неначе рис весняний у полисках Нілу,
а мряка ґречно медом напувала
в далекім небі велетенське гало,
і якщо пам'ять щось не забувала,
це те - як вчора роздвоїлася
його любов,
його кохання та закоханість
(однаково усе в одній!)
коли забігла до трамваю,
а він залишився стояти
під лантерном –
в собі;
оскільки вулиця зненацька спорожніла,
він провістив себе порожнім
і буцімто покинув тіло,
зробивши крок через кущі,
через нагоди серця і розтрати,
через себе самого,
де завжди
бувало трохи спорожніло,
але ж він знав, що не даремно,
і все по-іншому воно було,
без світла, навіть без любові,
а зара' марою здавалося прудкою
де сенсу годі вже шукати -
як млосно в горлі цей туман ковтати,
проспектом бігти та зникати
у сніжно-білому -
єдиним успіхом нарешті
всі до пуття перелатати,
неначе вийти з-під арешту.

В сутінках треба мовчати,
зникати
на посліду зраненого слова –
зникати
як все навколо
поступово зникає
у не менш загадкові світи,
наразі не видні оком, але цілком реальні,
тому що темрява –
найкращий вигадник
й з часів палеоліту усі казки –
її цитатник,
тож коли ти палиш свій ментол,
я бачу єдин вогник –
він мені як далекий атол,
але й цього досить
і я вигадую наживо вираз твого обличчя,
чую усі «пробач», не почуті в задусі «люблю»,
гадаю, що мав би піти зараз,
суворий як взимку грач,
взяти перший найліпший плацкарт
та згодом –
зійти у провінційний згар,
в інше життя,
гримливу ходу вагону
розмінявши на станційну коду -
це, звісно, дурість, але також вагомо,
як ось, наприклад, відсутність шкіри чи схову,
коли я тебе торкаюсь –
звірине відчуття пастки,
морок в очах, холод під серцем;
тож я зостаюся, тягну й собі бурлакову цигарку,
в сутінках з тобою удвох
мовчки зникаю.

жили-були люди, і жили вони на острові,
на острові була гора,
а на тій горі - замок,
і ось щодня туди відвозили провіант:
їжу, пиття, ет сетера;
на гору вела вузькоколійка,
довга та звивиста,
дрезин тоді ще не було,
а значить штовхали вручну,
кожен рік для цієї справи
вибирали цнотливих дівчат
і вони штовхали вагонетку на самісіньку гору,
наче на твердь небесну,
до вузької брами,
звідки приймали їх благочестиві дари,
але ніхто не бачив тих приймаючих
і навіщо усе це було
ніхто не знав

2004-2005

існують такі невагомі люди:
вже й промовки про них немає,
а вони все існують,

з тобою мовчки говорять,
поглядають на тебе з усюди,
бо вони остаточні майї –

це тільки мертвим вдається:
вхопити за серце й
тримати, тримати, тримати

перекидаючись в морі
на хвилі гривасті,
на вершечки твоїх творів

2014

де дзвенять очерету хори
та соснові зажури
потаємно горять,

де відлюдні завжди кучугури
поринають у захід вогняний
та пісок річковий

ми ідемо по руслу
на змілілій ріці
вздовж дитинства років

ми ідемо по часу —
між будівель дрімотних

і світлішає наша провина,
проминаючи снами

і коли засинаємо —
напівсонні масні карасі
запливають покволом у вікна

14-16 вересня 2015