Повітря здибало причину,
щоб клуботіти молоком,
тому що був туман,
в тумані йшов мужчина -
закоханий та трохи юродивий,
і вулиці дві половини,
відтворені в дзеркалінні вітрини,
на чудернацькі дві дробились серцевини
та тисячі вікон -
йому таке ніколи і не снилося,
але ж шалений, згубний першотравень
зеленощьоко квітнув,
неначе рис весняний у полисках Нілу,
а мряка ґречно медом напувала
в далекім небі велетенське гало,
і якщо пам'ять щось не забувала,
це те - як вчора роздвоїлася
його любов,
його кохання та закоханість
(однаково усе в одній!)
коли забігла до трамваю,
а він залишився стояти
під лантерном –
в собі;
оскільки вулиця зненацька спорожніла,
він провістив себе порожнім
і буцімто покинув тіло,
зробивши крок через кущі,
через нагоди серця і розтрати,
через себе самого,
де завжди
бувало трохи спорожніло,
але ж він знав, що не даремно,
і все по-іншому воно було,
без світла, навіть без любові,
а зара' марою здавалося прудкою
де сенсу годі вже шукати -
як млосно в горлі цей туман ковтати,
проспектом бігти та зникати
у сніжно-білому -
єдиним успіхом нарешті
всі до пуття перелатати,
неначе вийти з-під арешту.