В сутінках треба мовчати,
зникати
на посліду зраненого слова –
зникати
як все навколо
поступово зникає
у не менш загадкові світи,
наразі не видні оком, але цілком реальні,
тому що темрява –
найкращий вигадник
й з часів палеоліту усі казки –
її цитатник,
тож коли ти палиш свій ментол,
я бачу єдин вогник –
він мені як далекий атол,
але й цього досить
і я вигадую наживо вираз твого обличчя,
чую усі «пробач», не почуті в задусі «люблю»,
гадаю, що мав би піти зараз,
суворий як взимку грач,
взяти перший найліпший плацкарт
та згодом –
зійти у провінційний згар,
в інше життя,
гримливу ходу вагону
розмінявши на станційну коду -
це, звісно, дурість, але також вагомо,
як ось, наприклад, відсутність шкіри чи схову,
коли я тебе торкаюсь –
звірине відчуття пастки,
морок в очах, холод під серцем;
тож я зостаюся, тягну й собі бурлакову цигарку,
в сутінках з тобою удвох
мовчки зникаю.