розкажи мертвим
про свій бііль і страх,
про тінь що втікає з-під ніг,
коли дивишся ти їм у вічі,
розкажи мертвим,
як стікає зігнила кров
із повік спргалих егоїстів,
що шукають жертву в пітьмі...
розкажи мертвим,
що ти чуєш,коли мовчиш,
коли поруч немає нікого
окрім сотень розбитих могил...
розкажи мертвим-
розкажи собі,
чи був ти хоч раз,
ким повиненн був стати...
ти взяв так багато..
чи зумієш хоч щось ти віддати????

вони казали, що він хворий
"він-маразматик, син пітьми"
вони казали, що він кволий,
він все ж боровся із людьми...
вони вбачали в ньому сина
та виганяли з дому в ніч,
вони казали-ти ж людина!!!
та трактували все ж як річ...
вони палили його одяг,
зривали маску без лиця,
та не спіймали його потяг
ані приборкали митця...
він бачив очі їх бездумні
і чув сліди німі й безшумні,
він бачив профіль..бачив фас
та не зумів спинити час...
тепер він сам у домовині
сидить за келихом абсенту,
свій спадок дав лиш половині
а решту спалює до щенту...
і крізь розбите скло вікна
він бачить тіні мертвих душ
чи битва це чи вже війна???
чи лиш інстинкт зігнилих туш???
у всіх нас право на життя
і всі ми знаємо закони,
навіщо ж спалюєм дитя???
на поле миру шлем загони???
для чого крик цей весь у ранах
та крик не ваш..не ваш цей біль
навіщо ж жертву у кайданах
ми бємо так як бємо міль????
і вже століття страху й горя
вже стільки зламано мостів
та сльози линуть все ж до моря
слова все ж рвуть хаос листів...
і ось ми тут...на грані скелі
вдихаєм кисень ворогів
торкнутись поглядом до стелі
чи рвати пута берегів???
вони вдивляються у рани,
а він ковтає їхній сміх,
у їх очах-сліди омани
вже надто пізно вбити гріх...

терпке вино....і запах туші,
а на столі-зігнилі груші,
в повітрі-тиша і печаль,
а в серці-дикий біль і жаль...

мольберт не гасне у пітьмі,
немов змагається із часом,
та пензлі метрві і німі,
мій голос стогне тихим басом...

а на стіні - лиш силует,
залишений тобою вчора,
я граю свій одвічний менует
та відчуваю,що смертельно хвора.

все,що позаду-болючий спогад,
все,що ще буде-забутий здогад,
а все,що є поруч-лиш доля в руках,
проте не в моїх бездумних очах...

згвалтована гілка розбиває вікно
і пальцями душить мій страх,
мій слід знову натрапив на темне лайно,
а в руках моїх стогне чийсь прах...

ви поєднались у безодні-
тепер лиш він і тінь твоя,
і ви забуті..ви бездомні
мій біль,і страх...печаль моя...

моя думка, одягненна в пафос, блукає у душах гріхів,
закута в тяжкі обладунки-збирає борги з кістяків,
бездумні зіниці бездомних шукають на трупах сліди
від перстня на пальці у часу, що вийшов за рамки стіни...

на підлозі лиш крихти кришталю,
що шукають розбитий скелет,
у пилюці стоїть фортеп'яно
і поїджений міллю берет...

у руках моїх келих абсенту,
що ховає в собі забуття,
у думках моїх страх від моменту-
переходу у це небуття...

Серед Стіксу - потоплені шхуни
розрізають агонію смерті,
у Харона в човні лише труни,
імена їх давно уже стерті...

тихі кроки потертих чобіт
виривають останній ковток,
цей параліч ламає політ
і жене мене в темний куток...

я щосили стискаю ці грати,
що ламають мій світ на шматки,
ані жити тепер...ні вмирати
лиш долати на шляху пастки...

занавіса ховає оману...
й декорації мертві й німі....
і не чути вже того сопрано
в мертвочорній зігнилій пітьмі...

дикий шепіт отрути затамовує подих життя,
мої все ще безпомічні руки вивільняють цей сон забуття...
-на підлозі лиш крихти кришталю,
що шукають розбитий скелет,
у пилюці стоїть фортеп'яно
й поїджений міллю берет....

смітник...бляшанки....скло розбите...
я йду в болото,кров'ю залите..
здається "тихо...лиш шепіт мертвих снів",
та це лиш гра забутих хворих слів...

я вся тремчу під атомним вогнем,
що ріже навпіл ніч і день мечем,
мій мозок мучить спрага від цих кислотних мрій,
уражена вже струмом я бачу напис "стій"...

я піднімаю очі-лиш дюйми над землею
і бачу там сигари, пакетики від клею,
я піднімаюсь вище-і бачу живі трупи,
що зібрані від горя у мертві чорні купи..

там вже нема дитинства...думки в дітей дорослі,
дитячі ніжні руки у зморшках всі .... зарослі....
не ставши ще на ноги, вони зустріли смерть,
від поля мрій дитячих лишилась тільки чверть...

повіки їх ховають в очах безумний страх,
на дошці гри у шахи вже хтось поставив шах,
тепер вони в кайданах, що їх тримає кат,
вони лише чекають, щоб хтось поставив мат....

під насипом каміння сидить дівча забуте,
в руках тримає ляльку украдену від трупа...
і раз за разом чути,як хрускає життя...
сьогодні це лиш лялька...а завтра вже вона.....

серед відходів міста блукає тінь дитяча,
в кишені в неї шприц..і лиш рука тремтяча
ховає сором в вені, в якій тече отрута
.....на землю впала голка....ще мокра і зігнута...

я йду мов привид..без слів.без шуму...по кістках
ще чути голос болю в затемнених кутках...
я пальцями здираю цей чорний напис "стій",
лиш це їх відділяло від їх забутих мрій..

і через кілька років я знов біжу до них,
вже голос не лунає...і біль, здається, стих...
я піднімаю очі-безмежний чорний схил...
а опустивши очі,я бачу ряд могил...

без жодного сліду я йду по піску,
без жодного звуку чую пісню гірку,
я бачу лиш пальці,що ховають в долоні
безпомічну жертву в материнському лоні....

між труною й колискою-павутиння надії
й заковані в мури "безмежні" надії,
що гинуть від лібідо маси людей
під тиском задухи закритих дверей...

мої вени стали притулком для крові,
поглинутій раком у тебе в полоні,
що прагне втекти від забутих думок,
що тягнуть мене в мертвочорний куток...

моє серце-голе поле розбитих ілюзій,
що жило лиш хаосом жорстоких дифузій,
що пило до дна свою смерть наче долю,
що бігло щосили від нестерпного болю...

знесилене тіло мого хворого страху
страждає і стогне серед попилу й праху,
чи шукає він жертву, чи шукає він тло,
на якому б посіяв гріховне зерно???

останній подих назустріч смерті...
останні фрази давно вже стерті...
останній біль давно вже стих...
світ жив без тебе...і ти без них....

поламані руки шукають опори
згвалтоване тіло благає покори
розбиті думки розтікаються струмом
мій голос холоне під тиском і шумом....

чорно-білі пальці звільняють симфонію,
що прагне з'єднатись у вічну агонію,
що прагне туди, де залишив ти жертву
німу і сліпу....не живу..і не мертву

на руках в неї кров і сталеві кайдани
вона ж не втече...так навіщо ж ці рани??
на очах в неї тінь,хоча поруч нікого
ти зник....ти пішов....не залишив нічого...

по розбитому склі стікає крапля крові
й блукаючі думки вже немічні і хворі
цей опіум безсилля вбиває жертву ночі
і попіл від сигари вкриває болем очі....

ці монотонні кадри ховають титри долі
і жертва вже безсила....і руки надто кволі
щоб вирити у серці глибоку темну яму
й сховати там минуле-жорстоку чорну пляму....

жива пантоніма вдихає водень страху
натомість відпускає свій кисень смерті й краху
а людство все ж живе....на полі чорних трупів
і їхні мертві очі збирають зграї круків...

напівзігниле тіло розбитого кохання
ще тліє на вогні моїх забутих снів
я чую шепіт пульсу одвічного чекання
я спалюю листи, залиті кровю слів

старе пожовкле фото руйнує тишу ночі
мої сталеві вії іржавіють від сліз
одне бажання в думці-закрити навік очі
блукає вслід за мною...живе зі мною скрізь

я чую галас тиші...я бачу світло тьми
я все ще бачу тіні, що ходять за людьми
та вже не відчуваю...твоє серцебиття
що жалило свідомість й давало їй життя...

у мене на долоні-пожовклий віск надій
від спаленої свічки забутих мною мрій
на шкірі моїх рук-лиш шрами з поля бою
у серці моїм ніж,залишений тобою...