вони казали, що він хворий
"він-маразматик, син пітьми"
вони казали, що він кволий,
він все ж боровся із людьми...
вони вбачали в ньому сина
та виганяли з дому в ніч,
вони казали-ти ж людина!!!
та трактували все ж як річ...
вони палили його одяг,
зривали маску без лиця,
та не спіймали його потяг
ані приборкали митця...
він бачив очі їх бездумні
і чув сліди німі й безшумні,
він бачив профіль..бачив фас
та не зумів спинити час...
тепер він сам у домовині
сидить за келихом абсенту,
свій спадок дав лиш половині
а решту спалює до щенту...
і крізь розбите скло вікна
він бачить тіні мертвих душ
чи битва це чи вже війна???
чи лиш інстинкт зігнилих туш???
у всіх нас право на життя
і всі ми знаємо закони,
навіщо ж спалюєм дитя???
на поле миру шлем загони???
для чого крик цей весь у ранах
та крик не ваш..не ваш цей біль
навіщо ж жертву у кайданах
ми бємо так як бємо міль????
і вже століття страху й горя
вже стільки зламано мостів
та сльози линуть все ж до моря
слова все ж рвуть хаос листів...
і ось ми тут...на грані скелі
вдихаєм кисень ворогів
торкнутись поглядом до стелі
чи рвати пута берегів???
вони вдивляються у рани,
а він ковтає їхній сміх,
у їх очах-сліди омани
вже надто пізно вбити гріх...