смітник...бляшанки....скло розбите...
я йду в болото,кров'ю залите..
здається "тихо...лиш шепіт мертвих снів",
та це лиш гра забутих хворих слів...

я вся тремчу під атомним вогнем,
що ріже навпіл ніч і день мечем,
мій мозок мучить спрага від цих кислотних мрій,
уражена вже струмом я бачу напис "стій"...

я піднімаю очі-лиш дюйми над землею
і бачу там сигари, пакетики від клею,
я піднімаюсь вище-і бачу живі трупи,
що зібрані від горя у мертві чорні купи..

там вже нема дитинства...думки в дітей дорослі,
дитячі ніжні руки у зморшках всі .... зарослі....
не ставши ще на ноги, вони зустріли смерть,
від поля мрій дитячих лишилась тільки чверть...

повіки їх ховають в очах безумний страх,
на дошці гри у шахи вже хтось поставив шах,
тепер вони в кайданах, що їх тримає кат,
вони лише чекають, щоб хтось поставив мат....

під насипом каміння сидить дівча забуте,
в руках тримає ляльку украдену від трупа...
і раз за разом чути,як хрускає життя...
сьогодні це лиш лялька...а завтра вже вона.....

серед відходів міста блукає тінь дитяча,
в кишені в неї шприц..і лиш рука тремтяча
ховає сором в вені, в якій тече отрута
.....на землю впала голка....ще мокра і зігнута...

я йду мов привид..без слів.без шуму...по кістках
ще чути голос болю в затемнених кутках...
я пальцями здираю цей чорний напис "стій",
лиш це їх відділяло від їх забутих мрій..

і через кілька років я знов біжу до них,
вже голос не лунає...і біль, здається, стих...
я піднімаю очі-безмежний чорний схил...
а опустивши очі,я бачу ряд могил...