Того дня до крамницi «Все від однієї гривні» прийшов незвичайний вiдвiдувач. Високий чоловiк у непримiтному одязi, в темних окулярах, що тримав велику обшарпану сумку. Та волоцюгою його назвати не можна було – все на ньому було чисте, доглянуте, навіть розірваний шов на куртці зший акуратно, ніби на машинці. Незнайомець брав з полиць всього i багато – десять люстерок, п’ять пар капцiв, чотири сушки для посуду, пластмасовi тарiлки. Швидко розплатившись, він рiзко схопив сумку та вийшов так само несподiвано, як i з’явився. Молода продавчиня вже клала гроші в шухлядку, та щось її збентежило. Вона просвітила купюри перед вікном і, запевнивши себе, що то не підробка, поклала до решти виручки.
За кілька хвилин до крамниці забігли двоє поліцейських. Заставши саму тільки здивовану продавчиню, вони втомлено перезирнулись.
– Не встигли, знов не встигли! – з досадою вигукнув один.
– Чччорт, – сказав крізь зуби другий і вдарив кулаком об стіну. – Жмот.
***
Щойно почалася велика перерва і 9-Б виходив на сонячне подвір՚я. Хтось уже грав там у футбол і до сходiв пiдкотився м’яч. Федя копнув його, пославши назад, і звернув на протоптану коло старої «хрущівки» стежку. Вже майже настало лiто, обмахуючись комiрцем сорочки, хлопець пiдiйшов до кiоску.
– Маленьку «Спрайт» будь ласка.
Пляшка швидко спорожнiла, Федя кинув її в переповнений смiтник. Заживши своїм життям, пляшка побалансувала на краю i впала на асфальт. Мов склавшись із тіні дерева, поряд виник дивний чоловiк. Одягнений надто тепло на цю погоду, в темних окулярах, вiн пiдняв пляшку та чомусь застиг, роздивляючись щось бiля денця.
– Малий, – звернувся вiн до Федi, – дє взяв?
Хлопець з огидою поглянув на цього, та за мить змінив емоцію на прихований подив. Нi, той був не волоцюга, не алкоголiк, що зазвичай порпаються в смітті. Божевiльний чи що? Не знає де пляшки беруть? Федя мовчки показав на кiоск.
– Спасиб, малий, – чiтко, як актор на сценi, сказав незнайомець i рушив куди вказав Федя.
Дивак простягнув у вiконечко новенькі купюри та став загрiбати до сумки пластиковi пляшки – дві, чотири, шість... Закінчивши, вiн зиркнув на Федю та швидко пiшов геть. Хлопець провiв його спантеличеним поглядом.
– О, з бомжами дружиш?
Однокласник Юра все це бачив здалеку. Ну все, тепер цей жартiвник не вiдстане.
– Договоришся, – огризнувся Федя i впевнено рушив далі по провулку, щоб звернути потім назад до школи.
На встановленій не так давно дошці оголошень висiли якiсь портрети. Федя не звернув би уваги, якби один не здався знайомим. Та це ж був той самий дивак! «Увага! Небезпечний шахрай, фальшивомонетник», – повідомляло оголошення, – «Всім, хто володіє інформацією щодо цієї особи, чи будь-якою інформацією, що посприяє встановленню особи злочинця, прохання зателефонувати. Конфіденційність та нагорода гарантується».
Незнайомець ще виднiвся на iншому боцi провулку, та за мить вже зник у дворах за трансформаторною будкою. Федя рвонув навздогiн, повернувши в тому ж мiсцi. Шахрай прямував до гаражiв, рядiв незграбних споруд з обмальованої графіті бiлої цегли. Там він зняв окуляри, що мабуть добряче заважали, почав виймати пляшки одна за одною та виливати вміст на асфальт. Спорожнивши всі, цей божевільний склав тару до сумки, яку закинув собі за спину та рушив на завалений мотлохом майданчик в кiнцi довгого коридору гаражiв. Та довго йти йому не довелося. Шахрай спинився, постояв на місці з хвилину, майже нерухомий. Раптом навколо, як у спеку, задрижало повiтря, огорнуло незнайомця i вiн, як мiраж, розтав разом з непомiрно великою сумкою.
Федя протер очi та поклiпав. Що це ще за міраж? Ще й тут, між гаражів? Не вiрячи собi, хлопець пiдбiг до того мiсця. Без сумнiву, чоловік був там, це не галюцинацiя, не iлюзiя, не паре... якась там -лiя, як розказували на уроцi. Ланцюжок слiдiв на вологiй пiсля вчорашнього дощу грязюцi зникав на рiвному мiсцi. Вилитий напій все ще розтікався величезною калюжею і тихо шипів останніми бульбашками газу. Федя невпевнено сфотографував на телефон місце зникнення. Так не буває, – подумав він, – це якийсь фокус. А що ж іще? Звичайно фокус, так би його давно впіймали. Зітхнувши, хлопець рушив назад. Проходячи знову повз дошку з портретами розшукуваних, він придивився до фоторобота. Ні, навіть трохи не схожий, – вирішив Федя. Хоча зловив себе на думці, що не запам՚ятав майже нічого. Яка там була в того чоловіка зачіска? Він блондин? Ні, здається ні. Дурниця якась. А ось фізика, в кабінет якої ще підніматись на третій поверх – то зовсім не дурниця, і школяр пришвидшив крок.
Наступний день минув звичайно. Ну, принаймні половина дня, що закінчилась уроком історії. В гардеробі майже нікого не було, Федя зайшов забрати свій пакет з перезувним, коли поруч пройшла староста.
– Стриж! – гукнула вона Федю по прізвищу.
– М? – обернувся той.
– Коли виріб здаси?
Федя ледь не вдарив себе по лобi через власну забудькуватiсть. Ну як можна було? Як можна було забути про виставку виробiв з природних матерiалiв! Здавати завтра, а в Федi ще й кiт не валявся. Та перед старостою він лише невдовлено скривився та відповів – завтра.
Ясно, що завтра, – сказав він подумки, – не сьогодні ж. Федя міцно стиснув шлейки рюкзака, напружено міркуючи. На полицi в учительськiй стояв флорарiй – невеликий круглий акварiум з рослинами-сукулентами. Федя бачив його, коли заносив журнал на прохання «класної». Чудово, вiн зробить такий же флорарій. Якусь склянку вдома знайде, а що нема екзотичних рослин – не бiда.
Федя згадав вчорашню пригоду. Не стiльки незнайомця-фокусника, як дахи приземлених гаражiв, вщерть зарослi густим зозулиним льоном. Тобто, звичайним зеленим мохом. Не вiдкладаючи справ, хлопець вирушив швидким кроком за ботанiчною «здобиччю».
Час був ідеальний, в дворах нікого, між гаражами порожньо. Загрiбши пригорщу пухкого лоскотливого моху, Федя поклав його в рюкзак. Ще дрiбка... Вiн рiзко присiв. Серце шалено загупало, коли той самий чоловiк з’явився мiж гаражами. В той самий час, він ішов до того ж місця. Хлопець сховався за якiсь дошки, слiдкуючи крiзь щiлину. «Фокусник» знову зняв окуляри, озирнувся, нiби щось почув, але продовжив iти. На плече опустилась долоня.
– Попався!
Федя ледь не вистрибнув зi сховку, а тепер по тiлу пробiглись теплi мурашки. Це була Зарiна, на клас менша подруга.
– Що показують? – весело спитала вона.
– Тс. Вiн, – вказав пальцем Федя.
Дивно одягнений чоловiк тягнув цього разу аж двi туго напханi сумки. Дiйшовши до вчорашнього мiсця, він став порпатись у купі товарів. Цього разу в сумках було щось інше, незнайомець водив над деякими покупками чимось схожим на старий мобільник і частину лишав у прозорій упаковці, а частину тут же викидав геть.
– Хто це? – спантеличилась Заріна.
– Його поліція шукає, – ледь чутно пояснив Федя. – Нагороду дають. Ні-ні, ти куди?
Заріна відсунула дошку, та слідом зібране кимось між гаражів добро з гуркотом повалилось на доріжку. Злочинець з несподiванки рвонув із місця, забувши про сумки, перечепився та впав на асфальт. Його окуляри злетіли з голови, покотилися по землі. Боязко озирнувшись, дивак підвівся, схопив окуляри та побiг, як у невидимому лабiринтi, а за трохи зник у дрижачiй плямi. Переслiдувачi за мить були на мiсцi.
– Я не хотіла, – видихнула Зарiна. – Просто думала роздивлюсь.
– А якби це був бандит, ман՚як?
– Так нас двоє, – знизала плечима Заріна. – А з бігу в нас «10». А ти чим тут займаєшся?
– Мох шукаю, – здушено пояснив Федя.
– Мох? – Заріна посміхнулась, – Такого ще не чула.
– Нам на завтра одну штуку зробити треба. З моху. Не питай.
– А я просто додому йду. Живу тут, – Заріна показала на блакитну чотириповерхівку. А той… Стоп, як це він?
Обоє оточили місце зникнення. Як і вчора, там була просто дорога. Та хлопець щось помітив і пiдняв з асфальту дещо схоже на контактну лiнзу. Мабуть, злочинець згубив її, коли впав. З цiкавостi Федя пiднiс її до власного ока.
– Воу! – Федя явно був здивований і подивився ще й другим оком.
– Що таке, що таке? – Заріна вже намагался зазирнути в лінзу сама.
– Сам не знаю. Глянь.
Крiзь лiнзу виднiлись написи й позначки, нiби в якiйсь вiдеогрi. Пунктиром на асфальтi вiдмiчався план будинку. А там, де шахрай вже двiчi зникав, мiстилося бiле коло. Федя пiдiйшов ближче.
– Стiй, – схопила за плече Зарiна. – Тепер ти стiй.
– Нi, я не щезну, – запевнив Федя. – Але це... це ж доповнена реальнiсть. Тільки вчора читав про це. Дивись, цифри.
Злiва містилася сьогоднiшня дата 2009 року, а справа – 17 липня 2202. Федя недовірливо віддалив лінзу і поглянув ще раз. Заріна теж зазирнула. Обоє зустрілися недовірливими поглядами.
– Ти дивишся СТБ? – чомусь поцікавилась Заріна.
– Було, а що?
– Щез зараз і з’явився в майбутньому, – надиво спокійно сказала Заріна. Я дивилась досить «Паралельного світу» і «Необъяснимо, но факт».
– Ну так, – з іронією промовив Федя.
– Є ще ідеї?
– Хай в майбутньому, – погодився хлопець, – як тобі так зручно.
– Мені? Мені зручно. Тільки для чого прибульцю з майбутнього все це смiття? – Заріна копнула сумку, та перевернулась і звідти повивалювався всілякий мотлох.
Федя підняв у небо вказівний палець, думаючи сказати щось розумне, та жодна ідея не приходила. Проте дещо лiнза ще могла показати. Накладена картинка демонструвала десь в далинi ще кілька бiлих кiл. Без сумніву – це мiсця, звiдки любитель ширвжитку ще може з’явитись. Праворуч, ніби закладка книги, стирчав короткий текст «Завтра ССЧ шмон зробить. Не пались там».
– Ага, то його вже шукають, – впевнено сказала Заріна.
– Ніколи не чув про це Ес-Ес-Че. Служба… с…
– То чого нам боятись? – пожвавлилась Заріна. – Треба знайти цю службу і все їм сказати.
– Про злочинця з майбутнього? Я теж багато чого дивився, але це не буде «ми шукали гномів на Троєщині».
– Але без нас не обійдеться, – підморгнула дівчина, – ми просто свідки.
Школярі перезирнулись. Федя, мить подумавши, кивнув.
Короткого огляду новин було досить. Злочинець, прозваний за свої копійчані покупки Жмотом, побував у десятку крамниць. І скрізь розплачувався фальшивими купюрами. Ідеальними, навіть надто точними, зробленими не з паперу, а схожого на доторк полімеру. Одного разу лиходія наче навіть спіймали, та він таємниче зник просто з поліцейського авто. Ніхто, звісно, не повірив. Як би не було, кілька кіл в лінзі вже відпадали, бо там злочинця вже бачили. Лишалось всього одне, крамниця поблизу якого ще не стала жертвою Жмота.
Готуючись до полювання на Жмота, Федя ще зранку, перед школою, поглянув у кожну шафу вдома. Зброї там звісно не було, хоча розкладна труба від пилососа здалася непоганим рішенням. Але потім хлопець подумав як буде викручуватись, коли хтось побачить її раптом у школі, й поклав трубу назад. Погляд упав на блискучий бінокль, що лишився від діда-моряка. Федя взяв його в долоню – важкий. Оце вже не викличе підозр, – вирішив він, – і взагалі річ корисна. Можна слідкувати здалеку, а можна розкрутити на мотузці та дати в лобешник. Як говорять, «хто сказав, що гітара не ударний інструмент?».
Як за розкладом, невловимий злочинець знову з’явився наступного дня, тільки цього разу біля бетонного паркану. Вiн часто зупинявся вiддихатись i перекладав величезний пакет з руки в руку. Такого великого він ще мабуть не носив тут ніколи. Федя й Зарiна влаштували засiдку за густими кущами, тримаючи напоготові телефони з увімкненими камерами.
Злочинець наближався до позначки на карті в лінзі, явно знервований. Федя все стискав бінокль, чекаючи коли пустити його в справу. Але Жмот, здавалось, то надто близько, то надто далеко. Зарiна ж понишпорила в кишені тонкої куртки, та вийняла... пiстолет.
– Вiн iграшковий, – пояснила вона. – Нууу, важке дитинство.
– Будеш лякати? – поцікавився про всяк випадок Федя.
– Ну раптом що. А він і стрiляє боляче.
Тим часом Жмот наближався, лишався десяток метрiв, коли шахрай зупинився. Тепер вiн точно щось вiдчув, нiби принюхувався, торкнувся пучкою великого пальця до середнього i погладив її, немов водив по невидимому тачпаду. Його ліве око кліпнуло – мабуть там ще лишалась друга лінза, котрою він так дивно керував. Ще мить i вiн рiзко пiшов геть.
– Ходу, ходу! – скомандував Федя i перебiг за iнше укриття.
Жмот швидко ішов між гаражів, шмигнув у вузький прохід і зник. Школярі визирнули з-за білої цегляної стіни – нікого, тільки занедбані зарості коло будівництва.
– Назад! – здогадався Федя.
– Що? Чо’ назад?
– Йому треба одне місце, він просто побіг по колу, – пояснив він та зобразив пальцем яким-то маршрутом Жмот їх дурить.
– Але… Як нам швидше?
– За ним!
Вони згаяли забагато часу, повертатися було задовго, а наздоганяти… Жмот уже майже досягнув заповітного місця, лишалося кілька кроків. Зараз би кинути в нього бінокль, – подумав Федя, вже зняв його з шиї, та все ж спинився. Жмот озирнувся, скельця окулярів зблиснули на сонці. Ще мить – і зникне, можливо назавжди. Та Зарiна враз вихопила свою іграшкову, але зброю, i вистрiлила. Пластикова кулька поцілила в пакет, якого Жмот не смів кинути. Целофан порвався і купа мотлоху лавиною полилась під ноги. Жмот упав, заплутавшись у новорічних гірляндах (де він їх знайшов у цей час?), пакетах, рибальській лісці. Переслідувачі зупинились перед злочинцем. Федя переможно клацнув камерою, поки Заріна знову націлила несправжній, проте так дієвий пістолет.
– Поліція вже їде. Вам не втекти, – пригрозив Федя.
– Нас охороняє Ес-Ес-Че, – додала Заріна, – без фокусів!
Жмот перевернувся на спину та глузливо засміявся.
– Ес-Ес-Че. Гааах! Ес-Ес-Че. Служба сепарації чазу. Ес-Ес-Че – це там, у нас, – він показав кудись позад себе. – З лінзою розібрались і вже такі мудрі? Молодц’ї, молодц’ї. Чи як то тут кажуть?
– Що вам в нас треба? – суворо спитала Заріна, потрясши пістолетом.
Жмот сперся на лікоть, крекнув та відсунув зім՚яту прозору упаковку. Він явно не боявся. Тягне час, – зрозумів Федя, але сказати не наважився. Втікач саме міг усе розповісти. Якщо, звичайно, хоч трохи чесний.
– Все просто, – почав Жмот, – звідки я ви вже знаєте. То от. Те, що у важ чаз коштує копійки, в наж – це скарп. Вінтаж там всякий, експонати. А ще цінніше – матеряли. Оцей пластик, гляньте, – він підняв іграшкового динозавра, – в мій чаз заборонений. І оце твоє теж, – Жмот показав на пістолет. – Вироб з нього не менже коштує за срібло в оце десяліття.
– Ну-ну. І що нас чекає? – поцікавилась Заріна. – Кінець світу буде?
– Який там кінець світу... – махнув рукою Жмот. – Екотерористи в Раді. От від них натерпитезь, згадаєте ще мене. Після них не так просто дістати щозь... неекологічне. Ну а всі ці пластмаси, поліетилени ваші – за двісті з рогом років, знаєте, несвіжі. І тут з’являюсь я, – Жмот з гордістю показав на себе, – з цілою сумкою новеньких заборонених, смердючиг, токсичниг товарів.
– І хто купляє таке сміття? – прикрикнув Федя. – Я зафільмую, до речі.
– Пиши-пиши, не поможе, – зухвало відповів Жмот. – Сміття? Все, старже 50-и років уже не сміття. Ну, як ваші чорні копателі – знаходять там гільзи, пряжки, монети, і продають за пару штук гривень. А їх може просто викинули, бо це мотлог. Ван Гог викидає палітру, а тепер вона на аукціоні за десятки мілмонів. Ви всі живете серед скарбів, чаз яких не настав, – Жмот розвів долонями, мов справжній шоумен, і припідняв окуляри. Він мружився, почуваючись чомусь володарем становища.
– Нехай, типу ми повірили, – посміливішав Федя. – Як ви стрибаєте в часі? Де ваша машина?
Жмот засміявся, підвівся та сів навпочіпки.
– Моя машина чазу – це я, – промовив Жмот задоволено. – Все моє тіло просочене маленькими машинами чазззу. Вони – це «якiр», – пiсля двох годин у минулому я автоматично повертаюсь в те саме місце, в ту саму мить, звідки вилетів. Прямо до себе в апартаменди. Або друзів моїх. Зручно, правда? Ах, ви хочете знати як працює сам процееез, – смакуючи кожне слово, сказав Жмот. – Це таємниця. Втім, сюди я вже не повернузь.
– Ну й не треба, – огризнулась Заріна. – Піди вкради козацькі штани там чи вуса князя Вітовта.
– Обов’язково, – усміхнувся Жмот на всі зуби та розтав у дрижачому повітрі разом з найближчим мотлохом.
Телефон Феді вимкнувся, почорнів, і задимівся. Лінза стала гаряча і потьмяніла. Хлопець скрикнув і кинув їх на асфальт. Заріна зрозуміла, що дісталось не тільки Феді, вона хутко вийняла гарячий телефон з кишені й пожбурила батарею, як з пращі, в купу зібганих пакетів. Та спалахнула і зайнялася помаранчевим полум’ям, з якого повалив ядучий дим.
– Мене дома приб’ють, – передбачила Заріна.
– Не приб’ють, – запевнив Федя. – Чула, як він сказав? Видно, нас чекають нові телефони. Екологічно чисті. Чи ти не віриш прибульцям з майбутнього?
Заріна схрестила руки на грудях, дивлячись у багаття, що розгоралось дедалі дужче.
– На скільки це потягне? – спитала вона з іронією.
– Мільйона... два, – засміявся Федя. – Так, так, нічого смішного.
– Та хай вже, куплять мені новий телефон. Батарею на крайній випадок.
– Та й не кожен день зустрічаєш мандрівників у часі. Навіть злочинців. Тільки… – Федя сховав руки в кишені та поглянув на свої брудні після всіх бігань кросівки, – нам точно ніхто не повірить.
– Що є то є. Пішли, позбираємо скарбів на майбутнє чи як?
Федя підібрав викинуту кимось пляшку та підкинув до багаття.
– Знаєш, – сказав він, – а цей мотлох ніколи не буде по-справжньому цінний.
– Чому? – насупилась Заріна.
Федя опустив погляд на дідовий бінокль. Ним навіть не трапилось до пуття скористатись. Або Федя й не хотів ним ризикнути.
– В нього нема історії, – кивнув Федя в бік вогню. – Це не черевики Ван Гога і не пляшка Джобса. Просто сміття.
– А прикинь, – замислилась Заріна, – Жмот прилітає там до себе, а наші кроси в музеї стоять.
– І підписано: Заріни, винахідниці…
– І телефон Феді, – посміхнулась дівчина, – який ще в дві тисячі двадцятому…
– Ну, можна почати і зараз, – знизав плечима Федя. – А то чула що буде?
– Тоді треба поспішити.
– Треба. Це точно.

Вечірня прохолода повільно сильнішала над Волинською землею. Віз скрипів і хитався на вибоїнах заїждженої дороги, заколисуючи старого візника і його супутника, Григора. Місто Лучеськ було все ближче і ближче. Насунувши шапку на очі, Григір подумки повторював слова, які мав сказати, коли ступить за міські мури.
– А що, правда князь тебе викликав? – перепитав візник, який вже певно призабув вранішню розмову про це.
– Є за що! – похвалився Григір, – Як із самого Лева покликали, то клепку маю. Підніму тут грошей, а там…
Тим часом Лучеськ все ближчав. Широкий рукав річки огинав пагорб, на якому простяглися мури та вежі з червонястої цегли. Схоже, місто переживало не найкращі часи. Попід мурами купчилися колись білі, а тепер брудно-сірі будинки під гнилими стріхами. Довгий дерев’яний міст наспіх лагодили з десяток людей. Дивно, – подумав Григір, – не пора вже для повеней.
Сторожа різко перепинила воза. «Хто такі? По що? Звідки?». Григір дістав з-під шапки зім’ятий папірець, вартовий прочитав його, гмикнув і махнув долонею – зараз не можна. Ні возом, ні через річку човном – ніяк. Каштелян Луцького замку саме був у від’їзді і хоч Григір прибув замінити в замку придворного коваля, що недавно зліг від якоїсь хвороби, не пускали нікого. Принаймні, коваль був не того польоту птах. Подякувавши візникові, він відсипав йому кілька мідних монет і зістрибнув на землю.
– Тааак, – невдоволено протягнув Григір. – Могли і в яке краще місце послати, львівського коваля-то.
Візник нічого не сказав, похитав головою та поїхав кудись далі. Надіючись повернутися пізніше, Григір подумав де б пересидіти до вечора, або й до ранку, коли доведеться. Як усяке велике місто, Лучеськ розрісся далеко за мури, але тут, на березі, він швидше нагадував велике село. Корчма, потріскана і з якої лунав п’яний спів, одразу здалася непідхожим місцем. Блукаючи з провулка в провулок, коваль дійшов до перетину двох доріг, де височів дерев’яний хрест, обв’язаний барвистими стрічками. Поруч стояла лавка, коваль для годиться перехрестився, всівся на лавку, озирнувся – бо зараз ще хто скаже «чого розвалився отут?». Впевнившись, що навколо ані душі, Григір дістав з торби за плечима шмат хліба із в’яленим м’ясом і взявся крадькома вечеряти. Неподалік шумів на берегах рогіз, цвірінькала якась пташка. Закінчивши нехитру трапезу, Григір насунув на очі шапку та заплющив на хвилинку очі.
Пролунав церковний дзвін, Григір випростався та зрозумів, що продрімав тут забагато. Сонце сідало, в будинках засвічувались каганці, перші зорі миготіли в небі. Та й на лавці вже було холоднувато, новоспечений лучанин встав і рушив до найближчих будинків.
Та тільки-но він наблизився до першої хати, як дверима просто перед носом грюкнув якийсь суворий чоловік.
– Я ж коваль, не розбійник! З Лева я! – гукнув Григір.
– Знаєм таких, – огризнувся господар, – доходитесь!
Так сталось і поруч. Що ближчав вечір, то люди ховались по хатах, мовби сполохані жаби під воду. То тут, то там, люди слідкували за ним з вікон, деякі чомусь хрестились і хрестили його. Йдучи далі по вулиці, Григір помітив нарешті гарний білий будинок, що стояв осторонь усіх. Як новий, з розлогою осикою на подвір’ї, схоже, тут і люди жили пристойні. Двері відчинила молода жінка в очіпку.
– Добридень, пані, – привітався Григір. – Чи можна у вас заночувати? В боргу не лишуся.
– Можна, чого ж ні, – відповіла господиня і помахом руки запросила всередину.
Григір здивувався такій швидкій гостинності, але ступив слідом. У світлиці було світло і прибрано, тільки потемніла від часу ікона, на якій годі було впізнати образ, чорною плямою різала око. Перекинувшись парою слів, гість і хазяйка розговорилися хто такий Григір, як тут живеться і про все-все-все. Виявилося, живе тут молода вдова.
– Як же ви сама таку гарну хату тримаєте? – поцікавився Григір.
– Попрошу то тих, то тих, вони й помагають, – загадково відповіла вона. – Ось краще випийте, спатиметься добре.
Господиня поставила дерев’яний кухоль з ромашковим відваром. Гість понюхав його, але краєм ока помітив, що за піччю висять якісь дрібні сушені гриби. Коваль про всяк випадок вирішив не пити відвару, в запаху якого, крім ромашки, відчувалося щось іще. Він вдав ніби трохи відпив, в коли хазяйка вийшла до криниці, вилив підозріле вариво у квітник коло порогу.
Настала ніч, лігши на лаві, Григір все ніяк не міг заснути. Лишалося непорушно лежати з заплющеними очима. На мить він все ж задрімав, а коли прокинувся, зауважив дивну тишу. Її порушив тільки шепіт хазяйки: «Сама поприбираю, геть звідси, рогаті! Потім поділюся». Якісь нечіткі клубки пролетіли оселею, покотилися по темних кутках і щезли. Щось зблиснуло надворі, промінь ковзнув по тьмяній іконі. Жовтий німб на мить спалахнув золотом – надщерблений, як розбита тарілка, від того схожий на роги. Григір здригнувся і кліпнув – чи не приснилось? Бо де ж так буває… Григір закляк від побаченого. Господиня, в самій білій сорочці, висіла над долівкою, перебираючи руками, як у воді. Вона повільно наближалася до гостя і місячний відблиск вихопив з темряви вигнутий ніж у її руці. Жінка беззвучно вишкірилася. Відьма – здогадався Григір, – от так втрапив!
Коваль схопився на ноги і жбурнув у відьму перше, що трапилось під руку – порожню миску. Чаклунка вочевидь вже встигла помітити, що той не спить, ухилилася від удару й зареготала.
– То ти с-с-сміливець? – глузливо просичала вона. – Люблю таких, у вас кров с-с-солодша.
– Яяя, я з Лева приїхав! – сказав, вагаючись, Григір і відгородився долонею. – Мене шукатимуть, вже шукають. Я не хтось-там. Князь, князь мене викликав!
Відьма кинулась на Григора, той відскочив – ніж застряг у лавці. Не гаючи ні миті, коваль вдарив відьму об підвіконня. Вона вмить оговталась, з несподіваною силою збила його з ніг, Григір впав, обоє зчепилися на підлозі. Коваль намацав щось під сорочкою – хрестик! Він дістав цей свій оберіг, але відьма тільки зареготала.
– Мені твоя цяцька до одного місця, – глузувала вона. – Ну-ну, давай, кричи, біжи, цікавіше буде. Коваль він, з Лева. З під лев’ячого хвоста ти!
Очі Григора налилися злобою, різким кидком він притиснув руку відьми до підлоги, ніж випав з її долоні. Григір враз підібрав його, замахнувся і встромив сам не бачив куди. Настала тиша, віддихавшись, Григір встав. Та щось схопило чоловіка за зап’ястя й потягло донизу. На останньому подиху відьма вчепилася в переможця. Від її руки до його пробігло тьмяною веселкою світіння.
– Ти наступний… – промовила чаклунка і з цими словами розсипалася на пісок.
Не стало вибіленої хати, печі, лави, тільки стара перекошена руїна з дірявим дахом. І стара осика скрипіла на подвір’ї, попри тиху безвітряну ніч.
***
Про ковалів ходили всілякі чутки, наприклад, що вночі їм прислуговують чорти, нагнітаючи міхи в кузні. Григір і без нечистої сили вже за місяць встиг прославитися своєю майстерністю. Чи точніше надзвичайною удачею. Вже наступного ранку після приїзду за нього згадали. Пропустили полагодженим мостом, мов старого знайомого. А тут і двоє місцевих ковалів, невеликі майстри, але до яких звертався весь Лучеськ, раптом захворіли. На львівського майстра посипались замовлення.
Скоро і князь з каштеляном повернувся з від’їзду, згадали про Григора. Каштелян довго завдання не шукав – хай спершу зробить нові завіси на браму. Коли до кузні чогось зазирнув хлопчик, який продавав медяники, Григір, що саме займався завісами, пригрозив йому кулаком. І враз зі стелі відвалився шматок цеглини, боляче вдаривши малого по голові. Розплакавшись, той побіг геть, а коваль поглянув на свою руку і йому здалося, що десь стиха пролунав знайомий голос: «ти наступний».
Каштелян потім доручив зробити те, для чого і викликав князь – викувати велику залізну корону, щоб прикрасити нею браму в’їзної вежі. Однак майстер, що її вішав, був не в гуморі, буркнув щось ковалеві, мовляв – без тебе розберемось. І зірвався з драбини! Тільки дивом не розбився, підхоплений товаришами. І то була не єдина дивна подія. Тільки хтось чимось не подобався Григору, не привітався чи став торгуватися, як у гаданого недоброзичливця починала паморочитися голова і в очах читався непоясненний страх. Незабаром без питань уже готові були і збити ціну, і пропустити поперед себе, але Григір відчував, що зовсім це не з поваги, не тому, що він хороший коваль, навіть не тому, що працює в замку ближче до князя.
А далі стало гірше: ночами Григір не міг заснути, все тіло ніби пронизували пекучі іскри. Він зривався з ліжка, стискав в кулаці ковдру, гамселив подушку, і тоді йому легшало. Одного разу, коли хтось співав-горланив за вікном, він вдарив по підвіконню і почув як співак упав, ніби хтось врізав йому по лобі. Лягаючи назад у ліжко, Григір бачив усе той самий сон – снилися йому безкінечні блукання темним лісом з кривими деревами. Порепане сухе гілля густішало, закривало шлях, а з темряви линув тихий глузливий сміх. Григір йшов на нього і дерева розступались, прибирали гілля, і за ними світила вікном та сама хатина, де колись він ночував.
Ні, він не вірив, що то сталось насправді. Давно розпитав місцевих, що жила там згорблена стара. А померла сама по собі, від старості не так давно. Але думка про ту руїну, ту скрипучу осику не давала спокою. І щоночі здавалось, що хата все ближче, єдиний прихисток у тому страшному лісі. Зібравши всю рішучість, Григір пішов-таки одного разу на ту вулицю.
Вулиця як вулиця, дорога розкисла після дощу, хтось порпався на грядці. Григір незчувся як поруч опинився попутник, старий мельник, товстий, з довгими, як батоги, вусами.
– Що, тяжко, чоловіче? – загадково спитав він.
– Яке твоє діло? – огризнувся коваль і пришвидшив крок.
Мельник поплескав його по плечу. Його рука була зовсім не трударська, без мозолів.
– Я ж тут не перший рік живу, – продовжив він, – подовше за тебе. І чув багато. З відьмою діло мав?
Григір пішов іще швидше. Та мельник звернув між будинки і за трохи вийшов уже попереду. Григір відсахнувся, ступив убік, але мельник, як молодий, ступив теж і перепинив шлях.
– То слухай, – продовжив мельник, – я тобі діло скажу.
– Ну, яке діло? – сказав Григір зухвало, проте голос дрижав.
– Там, за містом, бачиш оту невисоку гору? Гнідавською гіркою її називають. Як підеш туди завтра вночі, розберуть твоє діло. Ти як хочеш, я сказав просто.
В голові запаморочилось, а Мельник щез, як і не було його. Але гора прикувала погляд коваля. Може не кожного, але князівського коваля там послухають! – вирішив він, – хто б там не сидів. І тільки прийшовши додому він зрозумів що за ніч буде завтра – Вальпургієва!
На ту гору Григір подався потай від усіх. Спершу зайшов до церкви на вечірню службу показатися в усіх на очах. А потім непомітно вийшов за спинами та рушив окольними шляхами, через вулички і сховані між бур’янами стежки. Там сів у лишений заздалегідь човен, переплив де річка вужча та ступив на глинистий берег. Ще треба було перебігти високу жовту траву, але це вже заввиграшки.
Гора була безлюдна. Та не гора зовсім, так, узвишшя. Завбачливо сховавшись за густою бузиною, коваль став чекати темряви. В далині засвітилися вікна хат, перші зорі засяяли на небі, а навколишній степ сколихнув незвичайно гарячий вітер. Як із печі, якби тут була піч. Але то минулось і знову настала тиша.
Гучний вереск змусив Григора принишкнути ще нижче. Знову повіяв вітер і над травою в далині щось швидко пролетіло. Пригнувшись, Григір побіг слідом, потім зачаївся за старим самотнім деревом ближче до гори. Просто поруч, кроків за двадцять, прошмигнули примарні тіні, мов людські силуети з дрижачого повітря. Вони летіли з Лучеська, з околиць, але всі на ту саму гірку. Перехрестившись, Григір пішов туди ж, повсякчас озираючись.
На верхівці гори блимало світло, червоні відблиски, а навколо, як від жару, повітря тремтіло і в ньому вгадувалися ледь видимі постаті. Що ближче підходив Григір, то яснішим ставав багатоголосий сміх і нерозбірлива мова.
– А хто це до нас прийшов? – пролунало з верхівки гори. – То не наш!
Коваль ступив іще крок уперед, з марева враз проступив гурт напівоголених жінок і чоловіків навколо великого багаття. Їхній ватажок, вельможа, сидів, схрестивши ноги, на розмальованому загадковими знаками камені. Він дав знак всім замовкнути і прискіпливо поглянув на непроханого гостя.
– Хто ти такий? Чого прийшов? – заговорив він скрипучим голосом.
– Я Григір, коваль! – вигукнув прибулий, ледве стоячи на ватяних ногах. – Чув, помогти можете!
– Помогти? Помогти? – просичала відьма у вінку з гнилого хмизу. – Ми багато чого можемо, – і зареготала.
– Ану-ану… – придивився вельможа. – Чи не той це, що вбив вдову з західного кутка?
Відьми й чаклуни всі як один скорчили хижі гримаси, готові за наказом свого ватажка кинутися на Григора.
– Так тобі мабуть мельник прийти сказав, – здогадався головний відьмак.
– Саме так, ваша величносте, – пролунав улесливий голос товстуна, що тримав тацю з наїдками, і в якому ледве можна було впізнати того самого мельника.
Відьмак повільно злетів у повітря, перелетів над багаттям і завис перед Григором.
– Я головний над відьмами і відьмаками в усій окрузі – відьмар, – представився вельможа. – Ти не бійся, бити не будем. Чого хочеш?
– З-заберіть ту силу, чаклунську, – промовив здушено Григір.
– Пф, – зневажливо видав відьмар, – Відьму лапнув – силу отримав. Такий закон, не ми його ставили. Чаклунська сила мусить бути! Всі ми, – він розвів руками, – багаття та свічки, де та сила горить. В одних, правда, без діла блима, а іншим світить і гріє. Чого так зразу «заберіть»? Матимеш, що схочеш: багатство, довголіття, талан у всьому, славу! Будеш найкращий коваль на цілому світі, коли схочеш. Самі чорти тобі за челядь будуть!
Як з-під землі поруч з’явилася відьма в одній руці з черепом козла, в інші з чашею димного напою.
– Випий. І будем тебе вчити. Давай до нас.
– Ні! – навідріз відмовився Григір. – Є закон, буде лазівка.
– Ти диви, – зареготав відьмар, – та тобі в судді треба. – Ні, – продовжив він, торкнувся чоботами землі та підкинув у багаття хмизу. – Чаклунство, бач, як вогонь, а душа – його хмиз. І так, буває, згорає вся душа, і лишається з людини порожній труп. Тож розумний підкидає «хмизу». Треба своє чаклунство щодня кудись спрямувати, аби душу твою воно ж і не зжерло. Тут ми радимось щороку де які є справи, де нам розім’ятись. Знаєш, хто моста зруйнував? А то наш мельник! А кажуть, є тут ще гребля недалеко, от буде сміху!
Міцно стиснувши губи, Григір з-під лоба зиркнув на відьмара. Той зрозумів усе без слів.
– Будь по твоєму, – озлобився той. – Є один спосіб. Бо в душі багато що лежить. Горить любов, горить заздрість, сміливість горить, або й усе разом. Викинеш їх з душі – то полум’я чаклунства далі не піде. Як то буває, коли гнилу руку відрубують, а тіло рятують. Тільки подумай, може викинеш щось, а потім гііірко пожалкуєш. А ми твій «хмиз» як підберемо, то вже не вернем. Це теж закон.
Григір згадав скільки чув моторошних оповідок про людей, що віддали нечисті все найдорожче та мали і багатство, і славу, та потім згинули, як останні собаки.
– Глянь у чашу, – перервав його роздуми відьмар.
Недовірливо Григір поглянув до чаші, яку все ще тримала відьма. Чаклунка поглянула слідом, провела посудиною перед лице Григора й заплющила очі.
– Бачу, бачу! Страх дрімає в тобі, сковує волю, коли її найбільше треба. Зі страху витікає гнів, палить твій розум, як те горнило. Не бідний ти, та все тобі мало, жадібність живе в тобі, хапав би все, як пес покинуту здобич. А ще…
– Досить! – прикрикнув відьмар. – Чув, ковальчику? Мусиш позбутися цілих трьох пороків. Готовий? Ми тобі подорож влаштуємо, але тільки до світанку, далі ми тебе чекати не будем. Не встигнеш, то викручуйся сам.
Григір насупився і різко кивнув.
– Хрестик свій викинь, – кивнув відьмар, – як в серці його нема, то й на шиї носити нема чого.
Коваль повагався, але за мить рвучко зняв хрестика та поклав його на камінь. Ватажок всього чаклунського кодла змахнув рукою і враз здійнявся вітер, що почав сікти Григора колючим піском. Він затулився і незчувся як опинився на кривому вологому корінні.
Над головою хиталися могутні темні дерева і всю нічну чорноту порушувало тільки яскраве місячне сяйво. То був ліс з його снів, лише тепер, як справжній.
– Слухай! – пронеслося лісом. – Вийдеш звідси до міста і перше випробування скінчиться. Як не боїшся!
Григір підвівся, він опинився ніби в ущелині, утвореній міцно сплетеним корінням, звідки вела єдина тонка стежина. Коваль майже навпомацки вибрався звідти на пряму дорогу, що вела до вогнів міста. Озираючись на всі боки, пройшовся вперед і раптом лісом прокотився крик якогось птаха.
– Страаах, – долинув голос відьмара. – Зі страху багато хто чаклує. Коли є що втрачати, на багато підеш.
За деревами беззвучно прошмигнуло щось темне і кремезне. Григір крадькома, ховаючись за кущами, рушив уздовж дороги. Здавалось, небезпека відступила, коваль випростався, аж тут позаду донісся тупіт. Гілки і стовбури непомітно сплелися в справжні стіни та склепіння, крізь які вже ледве пробивалося світло. Григір дременув уперед, та тупіт не відставав, а дорога на його жах видовжилася і тепер все місто сяяло самотньою жариною. Ховатися було ніде, Григір спіткнувся і впав. Тупіт був усе ближче, Григір виламав гілляку і приготувався битись, але невидимий переслідувач так само віддалився, як і виник. Григір усміхнувся – то все не насправді. Трясучи палицею, він пішов дорогою, що невловимо для ока знову покоротшала.
Вихід був усе ближче і ближче, замість голих стовбурів ліс став казково гарним, де нічні квіти ледь видимо сяяли в мороці. Григір пришвидшив крок, аж тут попереду просто з-під землі піднялася чорна постать. Складена з багна і гілок, вона посунула на Григора та росла на ходу. Ось вона нависла, на голову вища. Григір з розмаху вдарив страховисько палицею, але вона лиш розбризкала бруд. Істота продовжила поступ, чвакаючи грязюкою і шкірячись розкиданими по всьому тілу пащами з кореневищ і кілків. Григір кинувся убік, страховисько впало в землю і підвелося перед ковалем. Той стрибнув у інший бік, істота вмить постала перед ним. Обоє застигли одне перед іншим. Григір вдивися в потвору і зрозумів у чім справа. Він рвонув уперед і з тріском зловісна постать розлетілася на шматки. Григір пролетів крізь неї та впав на дорогу. Як міг обтрусився та побіг до виходу з лісу.
Дорога була недовга, скоро коваль ступив на вулиці околиць Лучеська. Подекуди сновигали поодинокі перехожі, майже всі жителі поснули, загасивши свічі та каганці в будинках. Щось запекло в рукаві, Григір потрусив рукою і з сорочки випали кілька вуглин, що ледве жевріли. З темряви вистрибнули кілька відьом, стали битись за вуглини, розхапали по одній і зникли.
– Добре, добре, – пролунав зверхній голос відьмаря. – Ти поборов свій страх, але це багато хто може. А чи пройдеш друге випробування? Іди в шинок, там буде наш друг.
Нічна дорога, обнесена тином, вела до шинку. Звідти лунав регіт і чулися звуки гучного застілля. Григір зазирнув у вікно і аж присів з несподіванки. Весь шинок заповнювали справжні чорти. Дрібні, по коліно зростом, і кремезні, під саму стелю, одні майже як люди, інші з потворним рилами, всі вони грали в карти, упивалися горілкою та пивом, деякі курили люльки, дим від яких густим туманом стелився по підлозі. Не схоже, щоб там чекали ще якихось гостей.
Григір обережно постукав, після чого зайшов сам. Кодло ніби не помічало коваля, продовжуючи веселитися. Григір сів за стіл у кутку й оглянув тутешніх завсідників. Один дрібний чортик щось захоплено розказував іншим і кивав через плече. Коли він вже почав показувати пальцем, коваль зрозумів – ті ведуть якусь балачку про нього самого. Нечисть кивала в бік Григора і реготала, то один, то другий рогатий щось додавав і гурт вибухав сміхом. Не знаходячи собі місця, Григір наважився крикнути: «Що смішного там?». Раптом усі нечисті затихли. Мабуть головний з них, що мав велику лису голову, увінчану короною з рогів, зневажливо зиркнув на нього.
– Та це ж Григір. Отой, шо я казав, – глузливо вимовив чорт і всі його підопічні зайшлися реготом, аж забулькало десь у них в горлянках. – Видно всьо пагано, раз сюда прийшов.
Григір стиснув кулаки, напружено думаючи, що ж відповісти.
– Ану тихо! – прикрикнув він. – Бо зараз…
Він хотів було дістати з-за пазухи хрестик, що як казали, відлякує злі сили. Але тут же Григір зблід, адже хрестика не було.
Невисокий худий чорт в кафтані вискочив з-за столу і став напоказ ромахувати кулаками.
– Всі смєлі з хрестом, а ти без нього давай! Шо, боїшся? Ану давай!
Завсідники шинку схвально закивали, перекинулись парою слів один з одним. За мить чорти розійшлися, утворивши коло. Григір зібрав усю волю в кулак і вийшов на двобій. Противник скакав навколо, б’ючи в повітря, показував який він майстерний боєць. Григір розмахнувся кулаком, та не влучив. Кілька разів він промахувався, чорт схопив зі столу ножа і захихикав, перекладаючи його з руки в руку. Коваль схопив інший ніж, що лежав поблизу, і демони ще дуже зареготали. Григір поглянув на свій ніж, зніяковів – замість зброї він стискав копчену ковбасу. Він взявся за поставлену сковорідку, та вона перетворилася на мотузку. Противник аж просльозився зі сміху, скориставшись цим, Григір жбурнув у нього стільчик, накинувся на чорта й почав його душити. Пролунало голосне нявчання – Григір усвідомив, що накинувся на великого чорного кота, а противник стоїть за спиною. Ще удар – нечистий розсіявся димом, а кулак влучив у слизьке рило якогось дідька. Голосні глузування не стихали, якісь люди позбігались надворі, зазирали у вікна, показували пальцями і сміялися з невдахи.
Коваль подивився на свої руки, потім на гостей шинку і в нього з’явилася краща думка, ніж битись. Затамувавши гнів, він сів за стіл, не зводячи очей з чортів. Ще двоє взялися викликати його на бій, але коваль був незворушний.
– Та ти не мужик! Боягуз! Фууу! – залунало звідусіль.
Але крики повільно стихали, а чорти один за одним розтавали в повітрі. Скоро шинок став порожній, каганці самі собою згасли. Григір лишився у темряві, ще трохи посидів, глибоко дихаючи, і вийшов на вулицю. Ще купка вуглинок випала з рукавів. Ураз з-під тину з’явились руки, похапали вуглинки і щось завовтузилось у темряві, ділячи здобич.
– Ай молодець, – проскрипів відьмачий голос. – Ну тепер іди на ринок, шукай там чорне шатро.
Недалеко справді тривав нічний торог. Освітлену смолоскипами площу заповнювали прилавки, що ломилися від товарів. Багато вдягнені люди ходили від одного до іншого, а продавці голосно розхвалювали крам. До Григора підбіг згорблений носатий дідок.
– А що пане, на Вальпургієвому розпродажі перший раз?
– Що за розпродаж такий? – здивувався Григір.
– О, подивіться! Тільки в цю ніч все за пів ціни!
– Так у мене і грошей нема, і спішу.
– А он не ти згубив? – показав на бруківку дідок.
Біля чобота лежала блискуча монета, Григір підняв її – це був срібний дукат. Дідок зник у натовпі, коваль підкинув монету й хвацько схопив її. Ніч була ще довга і пошуки чорного шатра можна було відкласти. Григір підійшов до прилавку з сорочками. Вишиванки з найтоншого білосніжного полотна, здавалося, самі злегка світилися візерунками. Продавчиня на показ кинула одну сорочку на землю, підняла – на тканині не було ані пилинки. Покупці, вражені цією дивовижею, кинулися розкуповувати сорочки.
– А й мені дайте! Скільки?! – вигукнув Григір, коли продерся крізь натовп.
– За дукат віддам, – кокетливо поглянувши на нього відповіла продавчиня.
Григір розплатився, аж тут щось впало поруч і дзенькнуло. Дукат лежав на землі, як і вперше. Не гаючи часу, Григір побіг уздовж прилавків, де надиво все коштувало рівно один срібний дукат. Скоро він мав за плечима цілий мішок вишуканого одягу, новий пояс, чоботи, чудесні ковальські знаряддя. На вулиці загорілися ще смолоскипи, вихопивши з темряви чорне шатро. Григір рушив туди, але щось було не так. Бруківка, ніби крига в льодохід, пливла під ногами назад і що швидше коваль ішов, то швидше рухалися відшліфовані сотнями лучан камені. Скоро він уже біг, однак не просунувся ні на п’ядь. Вже весь мокрий і захеканий, Григір скинув мішок і чаклунство тієї ж миті щезло. Григір поглянув з чим не так жаль розлучитися, викинув кілька покупок, закинув мішок за плече і знов бруківка поплила. Не лишалося іншого, крім покинути мішок. Григір оговтався, коли побачив як небо світлішає. Він спинився, скинув ношу, розмахнувся та й пожбурив дукат у кущі. Шатро саме собою опинилося поруч. Ще більше вугілля посипалось із рукавів і відьми й відьмаки не забарились його позбирати. Пригнувшись, Коваль зайшов усередину.
За круглим столом сидів ворожбит, той самий відьомський ватажок з гори. Він криво усміхнувся, ніби втратив щось коштовне.
– Ну що ж, Григір ти такий. Дійшов ти сюди, переборов три пристрасті. Так і бути, піднімайся на найвищу вежу замку, там твоє тіло, лягай в нього та прокидайся. Не барися, бо скоро світає!
Зраділий, Григір притьмом побіг до замку, дякуючи всім богам і святим, яких тільки знав. Надворі вже сіріло, на далеких хмарах тонкими розжареними рисками виднілися відблиски сонця, поки схованого за обрієм. Брама була відчинена, сторожа дрімала, не чекаючи нікого в таку ранню пору. Григір побіг крутими сходами на верхівку вежі, перечіплявся об високі сходинки, але ні на мить не спинявся.
Він вискочив на квадратний майданчик, оточений зубцями, звідки було видно всі навколишні землі, оповиті туманом, сонний Лучеськ і навіть відьомську гору. Відчуття захвату й пихи захопило Григора. Він наче й не бігав і бився всю ніч, і здавалося, зараз просто-таки злетить, наповнений новими силами.
Так! Він поборов те, що не могли стільки відьом і чаклунів. Він, Григір, сильніший за всяке зло. Хай весь світ знає! Хай знає весь Лучеськ і Львів, хай бачить нового героя! Здалося, повіяв теплий ранковий вітер, але ні, це щось теплішало всередині, а потім запекло, розповзаючись по тілу. Григору перехопило дихання, він похитнувся і впав на коліна. Навколо вежі закрутився вихор туману, з якого долинав регіт і схвальні вигуки. На вежу приземлився відьмар та повільно підійшов до Григора. Чаклун злісно засміявся.
– Ти ж забув головний закон! – гучно промовив він. – Сила повинна бути. Знай, ковальчику, нема ніякої лазівки! Знаєш чому я тоді зупинив відьму? Ти справді мав три пороки, але є ще й четвертий і найсильніший, це – гординя. Вона в тобі довго горітиме!
Григір, пересилюючи пекучий жар, що спалахував з кожним рухом, потягнувся до відьмаря схопити його за горло. На відстані на шиї лиходія з’явилися сліди пальців.
– Так, так! Відчуваєш як це приємно, мстити, вбивати… Коли ти чаклун!
Відьмар лише вдав наче піддався, він змахнув рукою і порив вітру перекинув Григора на спину.
– Покидьки… – прохрипів коваль, – я вас всіх... знищу...
– Молодееець, – з азартом промовив відьмар. – Ти вже один з нас! Новачки всі так опираються, це треба просто пережити.
– Я... ніколи не служитиму злу!
– Злу? – перепитав відьмар. – Чаклунство це не зло, це просто можливість. Відьма, яку ти вбив, дала можливість, от і все. Її душа майже згоріла, вона стала слабка, а слабким у нас не місце. Тепер ти з нами! Ставайте, відьми, ставайте чаклуни, в хоровод з нашим гостем! Хай палають наші сили ще рік!
Десь в середині, може з самого серця, зростало відчуття могутності та чогось подібного на голод. Хотілося реготати, як сонм відьом, і упитися своєю славою. Так, навіщо відмовлятися? Адже виходу і не було? А тепер він ще й позбувся трьох пороків, він має бути вдячний! Так, Григір ніколи не поборов би сам себе...
Щось потрапило під руку. Коваль не розумів що, він лежав на даху вежі, але щось було під пальцями. Він раптом побачив, що досі на горі, а поруч його зірваний хрестик. Жар знову запік усе тіло, запалав помаранчевим світлом під сорочкою. Хтось вихопив хрестик, відьми стали перекидати його з рук у руки, як іграшку.
Але як казав відьмар? – подумав Григір, опираючись жару. – «Нема хрестика в серці, то й на шиї нема чого носити»? «Гор… гординя».
Він заплющив очі та промовив «Ні, я не герой. Не найкращий. Я простий коваль. Боже, дай сили вистояти!». Жар став гаснути, а потім змінився на купку блакитних вогників. Інше сяйво розлилося по тілу, приємно прохолодне, і відьми й чаклуни з жахом закричали.
– Не може бути! Сила! Рятуйте силу! – заволав ватажок.
Всі слуги зла кинулися до Григора, хапали його, скубали, били, але на кожній руці лишався блакитний вогник. І він розпалювався, ширився до ліктів, до плечей, усе далі. Підкошені раптовою зміною, відьми й чаклуни попадали, стогнучи й шлючи прокльони. Вони повзли за Григіром, однак щомиті їм було важче. Коваль видерся від розгніваного натовпу на розмальований камінь. Відступу не було, кістляві руки вчепилися за його ногу, зуби відьмаря вгризлися в чобіт і Григір, як сильно не тримався, стягувався з каменя все нижче та нижче. Але світанок вже був близько. Перший промінь торкнувся верхівки каменя, тепле сяйво спустилося на гору, а потім всю землю. Чаклуни безсило попадали.
– Сил... більше... немає. Не встигли… – ледве прошепотів відьмар і разом з іншими почав погрузати в землю.
Скоро тільки безформні клаптики розпушеної землі лишилися на горі. Григір вдихнув на повні груди, підставив лице під вранішнє проміння і зістрибнув з каменя.
***
Прокинувся він у себе вдома. В його новому, луцькому домі. Потерши лоба, Григір підвівся.
– Агов! – голосно гукнув він. – Є хто?
– Чого кричиш? – зазирнув до покоїв каштелян.
– Я це… коли додому прийшов?
– І не пив ніби, – здивувався гість. – Прийшов з вечірньої та спав, як убитий.
Григір опустив голову на зім’яту подушку. Лиш тоді зрозумів, що тримає щось у стисненому кулаку. То був хрестик з порваною мотузкою. Зав’язавши її вузликом, коваль одягнув хрестик на шию і поглянув у вікно. Місто виглядало світлішим і багатолюднішим, яким він його ще ніколи не бачив.
Вийшовши на вулицю, коваль побачив вусатого мельника, той кивнув і пішов собі далі. Григір думав було побігти вслід, але той зник серед людей. А може й не було вночі нічого? – подумалося згодом. Але навіть як пригода на горі лише наснилася, Григір відчув, що прокинувся інакшим.
Бувало, він впізнавав якихось перехожих, ніби бачив їх колись, чи то давно в минулому, чи то уві сні. Часом і вони кидали погляд, ніби ледве згадували коваля. А може їх спідкала та сама сновидна пригода. Одного разу, здалося, навіть та вдова з західного кутка промайнула на ярмарку, несучи зв’язку калачів. А врешті Григір знав багато кого і його увагою не оминали. І тепер, – він точно знав, – не зі страху.
З кузні на перехресті двох вулиць чувся частий дзвін молота. Іноді хтось казав про Григора «ну ти чарівник», але він завжди з посмішкою відповідав: «Просто коваль».

На головній площі восьмого кола Пекла давно не скликали зборів. Та цього разу її амфітеатр, немовби вирізьблений з монолітного обсидіану, заповнював темний натовп демонів. Із хвилястих шпилів пекельної столиці, подібних на криві кинджали, сходилися все нові й нові гості. Всі, як один, в схожому на комбінезони одязі та гладких масках, де лише палали очі. Лише деяких вирізняли позначки на грудях та різної форми роги. На трибуну поважно вийшов керманич цього кола. Висока попільно-сіра постать звернулася до присутніх.
– Браття! – луною пронеслося над площею. – Возрадуйтеся! Завершено ще одну секцію Пекла і відкривається вже вісімдесята брама душ!
Натовп зааплодував, хоча не всі справді раділи. Нова секція – отже більше роботи. А в чорно-золотому фонтані на площі оживала тим часом смоляниста рідина. Вона крапельками піднімалась у повітря та склалася в скульптуру кільця. Червоним полум’ям засяяла та сама вісімнадцята секція. Промовець описував її жахи, а потім став струнко й викрикнув «Відплата понад усе!».
– Відплата понад усе! – разом повторив натовп демонів.
Натовп поволі розходився вулицями, скульптура ж лишилась висіти. Дехто спинявся роздивитись її, та більшість проходили повз.
– Красииво, – протягнув один демон, схрестивши руки на грудях.
– Ти, бачу, не радий, – зауважив його товариш.
– Та ясно, що не радий! Чесно, ти роботу знайшов «супер». Сидиш, дивишся як кари проходять.
– Я сиджу в цій, блін, – демон хруснув шиєю, – масці цілий день.
– Поміняємось?
– Ні, – відсахнувся демон.
– Отож-то. Пішли, бо так обід простовбичим.
Столиця Пекла піднімалася в далину, займаючи внутрішню поверхню велетенського кільця, за яким виднілися ще такі ж, кружляючи навколо червонястої зорі.
Режисер покарань Ксафан повернувся до роботи. В чорних шпилях крились білі, майже стерильні коридори. Йдучи за блакитною лінією на підлозі, Ксафан дістався до свого кабінету. Розділені перегородками, там сиділи інші режисери, схилившись над клавіатурами. Ксафан всівся на своє місце, поклав праву долоню на сферу-трекбол. У внутрішній поверхні маски з’явились віконця програм і схема міста, ніби в давній стратегічній грі.
Сьогодні належало обікрасти злодія. Якось, за колишнього життя, загримів він на п’ять років за свої «пригоди». Та коли стало можливим воскрешати померлих, виявилось, що закони сильно змінилися. До вічного життя колишніх злочинців не пускали, їм належало відбути справжнє покарання на Колах Пекла. Майже що невеликі штучні планети, чи то пак космічні станції, розділені на прямокутні секції, вони вміщувало цілі міста, рівнини й гори. Раніше Ксафан карав тільки дрібних грішників з Австралії кінця XX сторіччя. Вони населяли всього одну секцію, якісь десятки кілометрів завдовжки і завширшки. Та нещодавно він пішов на підвищення і працював уже з грішниками, присланими з того ж часу, але іншого місця, де тривали «буремні 90-і». Їх було чимало, дуже різних, але все ж передбачуваних.
Ксафан вибрав дистанційне тіло, так званого актора. Звичайний з вигляду чоловік, сутулий, зі зморшкуватим обличчям та прокуреним голосом. Всередині ж доволі груба імітація, та цього досить. Режисер зусиллям думки проклав маршрут до жертви та задав схему поведінки.
Прибульця було не відрізнити від грішників, він до найменших деталей копіював вигляд справжньої людини, мав звичайнісінький старий одяг і стомлений погляд. Місцем кари був брудний провулок, над яким з сірого неба крапав слабенький дощ. Жертва поверталася з ринку з картатими торбами. «Актор» дочекався злочинця за закритим кіоском, різко вискочив, вдарив у живіт, як той і сам робив не раз, і грубо штурхнувши, побіг геть. Грішник хапнувся за кишеню – гаманця не було. Він здогадався, що нападник був демон, гнатися за ним було марно. Міліція нічого не зробить, там теж або актори, або самі демони. Слідкують аби лиш грішники просто так не гризлися одні з одними.
Тіло зникло в синьому спаласі та потрапило в циліндричну капсулу. Ще секунд зо тридцять і актор розпався на жовтий пил, який складе невдовзі нове знаряддя правосуддя. Кілька грудок лишилися лежати, режисер спрямував на них пульт, під хвилями якого розпалися і вони. Лишалося відмітитись у журналі.
Після зміни до Ксафана підійшов чоловік у чорно-помаранчевому комбінезоні з фіолетовою позначкою на руці. І без підказки на шоломі було ясно – це хтось із «Терезів», доглядачів за дотриманням справедливості. Чи не переборщив він з якимось грішником? – подумав Ксафан.
– Ксафане, вітаю. Я Марбас, ми могли б зараз обговорити правосуддя в новій секції?
– Звичайно. Безперечно, – підтвердив той, намагаючись здогадатися чого чекати.
– Така ситуація… – Марбас відвів його за поворот і прихилився, наче хотів шепнути на вухо, – ви нічого дивного в цю зміну не помітили?
– Ні. Ні, – мотнув головою Ксафан, – а що таке?
– Ну в нас як, – хто злодій, того обкрадають, хто вбивця, того вбивають. Все у визначений час. Але надійшли скарги... – Марбас озирнувся, – не всі це вчасно виконують.
– То це в департамент, як його, справності, – показав кудись у бік вікна Ксафан, – може скрипти конфліктують.
Марбас потер підборіддя шолома та примружив червоні мигдалевидні очі на поверхні маски.
– Але все ж прошу повідомити.
Лишалося ще багато роботи, одні грішники вирушали далі, в Рай, та на заміну до Пекла присилали нових. Кумедно, та дехто й не розуміли, що побували в Пеклі. Таким Ксафан потай був прихильний. Щасливі люди! Не помітили як померли, не помітили як відбули покарання. А хоч вічне життя-то вони помітять?
Вночі, коли вздовж кільця ковзала багатомильна літаюча ширма, столиця гасла. Цей круглий колючий острів, що височів над колом Пекла, але завжди був схований від грішників за низькими сірими хмарами. На кілька годин вона ставала зовсім чорна, за винятком низки вогників. Адже працювала «брама душ». Її букет шпилів Ксафан трохи бачив з вікна свого житла. Насправді сама «брама душ» зовсім непомітна, мікроскопічна, а енергії потребує найбільше в усьому Пеклі. За тисячні частки секунди до смерті людини крізь браму сканується її мозок і телепорт вихоплює так звані якірні нейрони, сховок «я» кожної людини. Не дарма в минулому казали, що після смерті тіло легшає на кілька грамів. На щастя, цей ефект був єдиним достовірним впливом прийдешнього на минуле. А далі мозок реконструюється разом з усіма спогадами, а за ним і тіло атом за атомом. Тіла кількох типів, лиш деталі різняться. Трохи підкориговані під дух епохи, та цього здебільшого й непомітно. Наприклад, волосся росте тільки на голові та обличчі, а всі каліцтва усуваються. Чого не мали щойно воскрешені, то це резервної копії спогадів. Такий скарб набувався вже в міру того, як поживеш по-новому та звикнешся.
«Брама душ», як глибинний корал, пульсувала сяйливими цятками, за її стінами проносились потяги, гуркотіли якісь машини. Ксафан звик до цього, як звикають ті, хто жили колись біля старовинних залізниць. Ці звуки навіть заколисували. Врешті, воно навіть романтично – початок нового життя, в кращому світі. Хіба грішники самі б не схотіли помучитись заради безсмертя? А там – цілий всесвіт. А у всесвіті десь дім Ксафана, куди він повернеться після зміни. Білі міста під блакитним небом, а в небі зорі. Тут ніколи не було видно їх розсипів, усе затуляли ті самі хмари, що й небо для грішників. Ще місяць, а потім додому.
Настав новий день і з΄явились нові грішники. Ось новенька злочиниця, шахрайка, що продавала нібито ліки. Троє людей передчасно померли, повіривши їй, а сама вона тепер ось тут, жива, тільки непритомна. Отямиться вже в підготованому для неї місці, типовому для її колишнього життя. Спершу пам'ять затуманена і тіло не слухається, але це не на довго. Фактично життя в пеклі подібне на земне, тільки тут все гірше. Мало того, що тебе оточують такі самі, коли не гірші, так ще й усе зумисно занедбано, безпросвітно. А вмерти тут не можна, загинув – друкується нове тіло і відбуваєш покарання далі. За самогубство навіть штрафують, адже це спроба втечі.
Ксафан приготував «актора» для одного вбивці. О, так, того покидька чекає гідна відплата у вогкому смердючому підвалі. Лише тепер «актор» зображає вбивцю, в той – зв’язаного боржника. Зараз вони зустрінуться, п’ять, чотири… «Тіло розформовується» – заблимало перед очима, контроль втратився. Ксафан затарабанив по клавіатурі. Ні, тільки не зараз!
«Актор» розсипався на пил, ніби завдання скінчилось. Ксафан рвучко відкрив журнал стану. Все було справно, навіть надто справно, сценарій продовжувався. Модель грішника в віконці ліворуч почервоніла, кілька колотих ран виникли на спині. «Актор» лежав поруч купкою пилу, та жертва помирала за планом. Дивно, та позначки інших людей на карті не ворухнулися. Зараз мало пролунати волання, жахливий буденний антураж цього місця. Але щось ніби вимкнуло звук навколо. Втім, завдання виконано, – подумав режисер, а це головне.
Тривала перерва, заповнивши короткий звіт про роботу, Ксафан вийшов на балкон одного зі шпилів. Кілька колег уже були там, щось жваво обговорюючи. Вони обступили одну демоницю, щось гнівно від неї вимагаючи.
– Накупляли барахла, – сичав один демон, – а тільки що, то хто винний? Ми винні!
– Я… слух… – намагалась перебити його демониця.
– Третій раз вже! – додав режисер покарань Оробас.
– Що таке? – втрутився Ксафан.
– «Актори» ламаються, – обурився демон і показав на демоницю, – хай нормальних пришлють. Пісок сипеться.
– Вони нор-маль-ні, – вже вкотре повторила демониця, але у відповідь прозвучали викрики обурення.
– Стоп-стоп, – розборонив їх Ксафан, – а може точки збоять? Ну, ті, що розсилають коди. «Актори» не отримують код і розсипаються. Може ж бути?
Оробас почухав потилицю, решта режисерів притихли. Демониця зітхнула та сперлась на перило.
– Може Мулциберу сказати? – промовив Ксафан. Демони враз оживились.
– Ти що? Як він прийде з перевіркою, там не одні «актори» спливуть.
– Мулцибер все сам перевіряє, – шепнув Ксафану колега, – він це все спроєктував.
– Правда? – не повірив той.
– Видно в нього руки не звідти ростуть, як все валиться, – поглузував Оробас. – Мовчу-мовчу. Ви ж мене не видасте?
Наступного разу Ксафан перейшов на ручне керування «актором», як давно вже не робив. Не хотілося вбивати грішника ось так «власноруч», але схоже вибору не було. Ксафанові робилося гидко бачити страх і біль грішників, уже й так покарних життям у ту дикунську епоху, звідки їх забрали. Нічого цього не було видно за позначками на карті та сухими автоматичними звітами, тож Ксафан трохи хвилювався. Десь так, коли вперше розписав сценарій покарання, а за ним слідкували троє наставників.
«Актор» перенісся до майданчика між іржавими бляшаними гаражами. Понуре штучне небо, вкрите низькими хмарами, тиснуло на жовто-сіре місто, що тягнулася вздовж вузької річки. Подекуди втомливу одноманітність порушували тільки оливково-зелені дерева в неметених дворах і скверах. Йдучи по злежалій жовтій траві, всіяній недопалками, Ксафан дивився очима «актора» в пошуках цілі. Скоро вона мала повернутися у свій будинок, одну з панельних коробок із плоским, зовсім непідхожим для тутешнього дощового клімату дахом.
Без перешкод «актор» піднявся по сходах до квартири, простягнув розчепірену долоню до замка і повернув її. Механізм усередині також повернувся та клацнув. Грішники сказали б це телекінез або чаклунство. Ксафана часом веселило як грішники вирячують очі, бачачи подібні фокуси.
За дверима була типова квартира із затхлим повітрям, начебто перським килимом на стіні, старими меблями і телевізором, накритим мереживною хустинкою. Де ж жертва? Невже запідозрила щось і сховалась? Часом у грішників з’являлось прямо-таки надприродне чуття. Деяким режисерам це додавало азарту, можливо Ксафан працював ще замало, аби сприймати свою роботу як розвагу. Він почав обходити кімнати, обережно прочиняючи двері. Ближні сенсори не фіксували нічиєї присутності. Погляд зачепився за чашки на кухонному столі. Вони були розставлені в два ряди і повернуті ручками рівно на сорок п’ять градусів праворуч. А так і не скажеш, що грішник любить порядок, – подумав Ксафан.
У спальні щось шурхнуло, долинули обережні кроки. Першим, що помітив Ксафан, були бризки крові на стіні. А за мить зір «актора» затуманився, датчики показали порушення цілісності тіла. Це була не помилка, щось «вимкнуло» його. «Актор» розсипався, лише ручне керування трохи подовжило процес. Ксафан з останніх сил повернув голову свого другого тіла. Розпливчаста картинка встигла передати фіолетового дрона, схожого на жука.
Ксафан здригнувся в своєму кріслі. Покліпавши, він звикся зі справжнім зором і глибоко вдихнув. Записи свідчили, що все пройшло за планом: грішник зайшов до квартири пів години тому, потім викид адреналіну, страх, біль, численні рани і нарешті зупинка всіх життєвих процесів. Ксафан звірився з профілем жертви. Цей грішник колись убив свою колишню дружину в її квартирі. Але не так жорстоко, йому було призначено інакшу смерть – швидкий точний удар.
– Що, знов? – журливо кивнув колега Оробас.
– Еге, – підтвердив Ксафан. – І там... був хтось сторонній.
Він замовчав, що «сторонній» виглядав, як правоохоронець.
– Та ну! То це хтось з наших робить?
– Звідки мені знати... – знизав плечима Ксафан.
– А я знаю, це все ті, ну, оті, що нам «акторів» присилають, хочуть щоби їх більше купляли. Ну нічого. Коли так… – Оробас вдарив кулаком об долоню. – Кажуть, є дев’яте коло. Для демонів.
– Брееехня, – махнув рукою Ксафан. – Де їх на ціле коло набрати…
Перерва закінчувалася, коли Ксафан дописав звернення в «Терези». Хтось мусив врешті це зробити. Так, колеги кажуть «не треба, потім перевірки, а нащо воно нам», і будуть самі мучитись, як ті грішники, тільки в себе на постах. І не зроблять нічогісінько, мовби так і треба. Втім, і тут Ксафан змовчав про незнайомця, вже у нього прокинулось те шосте чуття. Ні, не варто було розказувати, принаймні не зараз.
«Зайдіть у відділок номер 4 о 17:45» – не забарилася відповідь. Особисто? – подумав Ксафан. – Що за така розмова там його чекає? Але все ж з΄явився на порозі вчасно, обдумуючи що зараз може почути. Майже біля порогу за сірим столом сидів правоохоронець.
– А, Ксафан. Це ви писали звернення? Сідайте будь ласка.
Той кивнув і присів, не зводячи очей з фіолетового дрона ліворуч від правоохоронця.
– То ви таки щось побачили. Я Марбас, ми зустрілись нещодавно.
Ксафан упізнав його фамільяра, у квартирі без сумніву був дрон Марбаса.
– Та ні, все як треба, – збрехав Ксафан, – тільки в нашому відділі «актори» неякісні. Я мабуть поспішив, треба в відділ постачання, – Ксафан почав підводитись і спіймав себе на думці, що вже видав цим себе.
– Скажіть, Ксафане, – затримав його Марбас, – як ви взагалі оцінюєте правосуддя над грішниками?
– Тобто? – Ксафан повернувся на місце.
– Ви караєте, спираючись на давні судові архіви. Сюди потрапляють лише ті, хто були визнані злочинцями колись. А якщо хтось зумів сховатися від правосуддя чи помер до винесення вироку, ну чи відкупився?
– Не знаю. Є начальство, там вирішують. Я, ми, тільки виконуємо.
– Добре, продовжуйте роботу, але помітите щось дивне – обов’язково дайте знати.
Ксафан вискочив з відділку, як з окропу. Той Марбас якось був причетний до вбивств. Тільки кому це вигідно? Не сам же він на цю «самодіяльність» пішов. Ні, поспішив Ксафан писати скаргу, тут якась хитра схема і в неї вплутано навіть правоохоронців. Рукотворне Пекло дедалі більше перетворювалося на щось незбагненне та вороже. Наче ті декорації для грішників сочилися отруйними випарами, якоюсь згубною радіацією, від якої вже й персоналу Пекла паморочилась голова. Лишалося принишкнути, грати свою роль до визволення. І більше не повертатись, ніколи.
На якийсь час проблеми з «акторами» припинилися. Мов за командою все стало працювати ідеально, навіть краще, ніж колись. Злодіїв піджидали злодії в похмурих вологих провулках, у тисняві затхлих ринків. Убивці боялися ножа чи кулі, або чого вигадливішого, на пустирях, у засміченому лісі, на узбіччі дороги або і в себе вдома. І неодмінно їхні страхи справджувалися. Лікарям-хабарникам теж не щастило, вони страждали від вигадливих і незмінно відразливих хвороб. З шахраями було складніше, вони добре знали кому не можна вірити, проте тут можна було додати трохи магії. Наприклад, пачку грошей, які враз перетворюються на купу слизьких холодних п՚явок. З кімнат, звідки керувалися покарання, лунав регіт. Не дуже професійно, але краще регіт, ніж лайка через неполадку.
У вихідний Ксафан сидів на балконі за столиком з кількома колегами. Чорно-золотистий краєвид може й не радував око, але велич таки пронизувала його: і шпилі, і сходи, і навіть низьке небо.
– Слухай, – згадав про щось Оробас, – а що то з «акторами» все владналось? Може хто написав таки куди треба?
– Може, – знизав плечима Ксафан.
– А знаєш, тепер в іншій секції те саме.
– Що «те саме»? – перепитав Ксафан, уже здогадуючись насправді про що мова.
– Ось, читай, – Оробас перекинув товаришу аркуш, видимий лише в їхніх шоломах.
Місцеві новини, «Вісник правосуддя», повідомляли, що з секції для покарань англійців XIX століття надходять скарги. «Акторів», як писали, «хтось псує» і правоохоронець Марбас, нещодавно переведений туди, давав довгий коментар. Що все гаразд, що це лише тимчасові неполадки і чутки про диверсію з боку Раю цілком безпідставні.
– Приїхали, правда? Тепер Рай тут лазить.
– Слухай, – Ксафан про щось здогадався і підбирав слова, – а може цей Марбас сам із тих? Щось він мені таке оце патякав, ніби когось незаслужено покарали.
– І тобі? А ти що?
Ксафан з Оробасом дивились одні на одних, раптом зрозумівши, що обоє були в тому відділку.
– А я кажу – нічого, нагорі краще знають.
– Оце правильно, поважаю, – Оробас цокнув високою склянкою об склянку товариша та встромив соломинку собі до шолома, потягуючи сріблястий напій.
Наприкінці наступного робочого дня Ксафану прийшло повідомлення – з՚явитись до адміністрації, в кабінет 314. Знову забрати документи – подумав він. За стосом тонких скрижалей, чи то пак носіїв даних, щомісяця відряджали наймолодшого. Та піднімаючись чорними сходами, Ксафан зрозумів, що йому не туди ж, куди минулі рази. Це міг бути тільки кабінет високого начальства. Двері, прикрашені вигадливим білим орнаментом, розсунулись і Ксафан побачив широку кімнату – білу, на відміну від решти. За масивним столом сидів Мулцибер, керівник усього кільця. Сидів без маски, як решта демонів. Коротка чорна зачіска й така ж борода з високою білою смугою надавали блідому обличчю Мулцибера вигляду суворого, проте директор злегка усміхався.
– Заходьте, Ксафане, можете зняти маску, – привітно промовив Мулцибер, – я маю для вас пропозицію.
– Справді? А, вибачте, я знаю, ви людина слова.
Ксафан сів на стільчик обабіч столу, Мулцибер взяв з полиці скрижаль і швидко щось на ній прогорнув. Під його пальцями білі написи змінювались сторінка за сторінкою.
– Чув, вами цікавляться «Терези», – почав здалеку Мулцибер, але Ксафан одразу зрозумів про що буде мова.
– Як свідком, – уточнив Ксафан.
– Я не сумніваюсь, що свідком. Але я сумніваюсь у тому, хто вас викликав.
– Мор… Мар…
– Так, Марбас. Я викликав вас особисто, як і решту свідків, бо не можу більш довіряти «Терезам». Це поки що секрет, ви потім підпишетесь, що не чули цього. Керівництво, та і я також, давно підозрювали, що хтось намагається дискредитувати Пекло. Рай завжди хотів виставити нашу організацію чимось несправедливим і недоладним. Боюся, в них тут куди більша агентура, ніж той один правоохоронець. Я навіть не певний чи служить він їм свідомо чи просто корисний дурень. Ми поки нікого не арештовуємо, треба більше доказів, щоб потім усіх, – Мулцибер схопив пальцями повітря, – разом. Я прошу вас доповідати про все підозріле прямо сюди. Як робота?
– А, та… – зам΄явся Ксафан.
– Чаю? Я не люблю всього цього офіціозу, я так мислю – начальник повинен знати про справи зі слів самих працівників. Ці всі скрижалі, розписки роблять нам більше Пекло, ніж може отим грішникам. Якщо ми будемо одна команда, ніякий Рай нам не завадить.
Із шафи висунулася таця і до неї підлетів рогатий дрон, тримаючи в гнучких захватах чайник. Всі чашки на таці були повернуті ручками в один бік, на сорок п’ять градусів.
– Не любите чаю? – зауважив збентеженість гостя Мулцибер.
– Ні-ні, в мене вдома такий сервіз.
– О, помиляєтесь. Такого нема ніде. Такі робили тільки в двадцятому столітті. Беріть, – директор підсунув чашку.
Пішла мова про буденну рутину, яка все ж стала Ксафану майже улюбленою роботою. Якщо уникнути деяких деталей, як-от ручне керування чи обличчя грішників у деякі моменти. Дрон повільно кружляв навколо, майже впритул, поки Мулцибер не покликав його жестом до себе. Ксафан подякував за гостинність і зібрався виходити. Мулцибер відвернувся і в гладкій поверхні шафи відбилися його примружені очі та стиснуті губи. За мить він знову був доброзичливий, як завжди.
На темних сходах хтось подзвонив до Ксафана. В шоломі з՚явилося віконце з обличчям Марбаса. Режисер покарань на мить застиг, думаючи що робити: покликати допомогу, втекти чи вдати, ніби нічого не підозрює.
– Вибачте, що втручаюсь, – мовив правоохоронець, – зазирніть у сумку та візьміть ту штуку.
Ксафан навпомацки відкрив сумку і лиш потім зазирнув у неї. Там, на купі всіх речей, лежала дивна чорна колбочка. Тонка золотиста риска на ній повільно коротшала. Ксафан невпевнено схопив її, рвучко озирнувся.
– Що це?
– Бомба, – спокійно пояснив Марбас. – Натисніть кнопку вгорі та відведіть повзунок до краю.
Ксафан швидко виконав інструкцію і риска застигла.
– Спокійно, – продовжив Марбас, – я знаю, що ви не диверсант, не змовник, і не військовий. Але я гадки як саме у вас опинилася бомба. До речі, привітайтеся, – до Ксафана підлетів фіолетовий дрон, поблискуючи червоними лінзами-очима.
Ксафан позадкував, але швидко опанував свою тривогу.
– Дрон, – зрозумів він, – там був дрон.
– Я знаю, ви помітили мого, гм, помічника в квартирі. Я гнався за вбивцею, але він вистрибнув у вікно. Я… – правоохоронець показав посвідчення надзвичайного детектива «Терезів».
– Чорт… – зрозумів усе Ксафан.
– Чорт – це ваша робота, – засміявся Марбас. – У вас були всі підстави підозрювати мене, та я не диверсант. Перепрошую, що підслуховував вашу розмову, але нам зараз треба обговорити все, що ви бачили і чого не бачив крізь стіну я.
За кілька хвилин Ксафан описав як і чому опинився в Мулцибера. Марбас замислено чухав підборіддя своєї маски, щось час від часу занотовуючи.
– Але чашки це ж не доказ, – завершив Ксафан.
– Самі по собі ні, – уточнив Марбас. – Після смерті Мулцибера, хоч звали його тоді не так, серія злочинів у тій епосі припинилися. Впродовж 1990-1997 років у ось цьому регіоні Землі, – він показав на карті східний край Європи, – діяв маніяк-убивця. П’ять жертв він застав у їхніх квартирах і що примітно, повертав чашки перед тим як піти. Мав таку звичку чи може психічну хибу. Він дуже любив порядок, аж так, що взявся творити його ножем.
– І його не спіймали?
– Майже. Його жертви приписали іншому вбивці зі схожим почерком. Так він уник покарання і невдовзі помер та воскрес ніким не підозрюваний. Одна вціліла жертва описала і розповіла потім, вже після його смерті, прикмети. Тож ми знаємо хто він, але покарати не маємо права. Вся надія була, що вічне життя виправить його.
Марбас показав скрижаль зі сторінками документа, що повідомляли безпристрасну правду. На чорно-білому фото був Мулцибер, трохи зморшкуватий, полисілий, з іншим іменем, але це безперечно був він.
– Цей так званий архітектор спроєктував собі мисливські угіддя. Щоразу коли він вирушав на свої «перевірки», ставалися помилки «акторів», ті самі вбивства. Позаяк більшість покарань виконувалися в автоматичному режимі, режисери просто не надавали значення розсипанню «акторів» на пару хвилин раніше.
– Тобто, він якось руйнував дистанційні тіла і вбивав грішників, вкладаючись у відведений на покарання час?
– Саме так! Пульт «вимкнення» дистанційних тіл і «сфера тиші», що приховує власника та все навколо – цей нехитрий набір і зробив Мулцибера невловимим.
– Але хіба це великий злочин в наш час? – зауважив Ксафан.
– Так, де-юре він не зробив злочину, крім перевищення повноважень. Зіпсував «акторів», самовільно змінив процедуру покарання – це не заслуговує на якісь пекельні муки. Проте він грішник, чи не так?
Ксафан присів на сходи біля входу до якоїсь уже зачиненої будівлі.
– Чому ж він не змінив особистість? Кожен при воскресінні позбавляється будь-яких патологій. Він усвідомлював, що робить неправильно, але не змінив цього. Бо якби не усвідомлював, не ховався б.
– Мабуть, це й називали колись гріхом, – припустив Марбас. – Коли ти розумієш, що не повинен робити зле, але робиш саме так. Хіба ви не сумнівалися, що карати вже засуджених вдруге насправді не потрібно? Або що Рай не такий вже райський, даючи всім однакове нове життя? Подумайте на дозвіллі. Я вніс ваші свідчення до справи, можете бути вільні. Але краще вам тут не затримуватись.
– Стривайте, ви з Раю?
– Вважайте так, коли вам зручно. Бувайте.
Ксафан стиснув бомбу в кулаці, пройшовся вулицею та викинув «подарунок» у темний ставок, оточений низькими колючими деревами. Без детальних пояснень він написав наступного дня заяву про відпустку за власний рахунок. Хоч колег це здивувало, Ксафан нікого не посвячував у деталі. Втомився та й усе, набридло, треба відпочити. Аби лиш дочекатися наступного зорельота.
Мулцибер чудово знав куди надходять які документи. Що Ксафан лишився живий трохи засмутило його, але виказувати себе новими спробами він не бажав. Ксафан воскрес би без спогадів за останні кілька днів, це було б так зручно, але як уже є. Та продивившись записи з датчиків, а їх було багато в місті, Мулцибер побачив розмову Ксафана з дроном і зрозумів – його побоювання справдились.
Ні, він не боявся покарання за своє самоправство, за законом йому справді не «світило» багато. Але він виказав агентові Раю несправедливість, недосконалість Пекла, де ось такі, як він, можуть робити що заманеться. А цього в самому ж Пеклі йому б ніколи не пробачили. Якби Пекло заборонили, знищили, розстріляли його кільця, Мулцибера все одно знайдуть і помстяться. В цьому він був упевнений.
Не гаючи часу Мулцибер схопив валізку з усім найважливішим. Треба було тікати і план вже був давно завбачливо продуманий. Мулцибер підозрював – колись це станеться. Головне бігти, а схоплять його чи ні, обидва варіанти грали на руку. Адже він тікає не від правосуддя, він тікає від агента Раю, клятого Марбаса! Проти цього правоохоронця всі докази, ніхто не повірить ворогу, ніяка перевірка не доведе вини Мулцибера. Все спишуть на хитрощі, наклеп.
Мулцибер біг по сходах, як біг одного разу по сходах «хрущівки», ховаючи тоді в рукаві ножа. Та призабуте хвилювання, навіть острах, що наповнювали його – то були примари. Все ішло за планом, – був упевнений Мулцибер ще коли його не звали Мулцибером.
Його не оцінили, не помічали його генія, але він вірив, що колись усе зміниться. Світ мав належати таким, як він! – думав Мулцибер. Він навіть не тікав, якесь загострене дике чуття підказувало де спинитися, а де поспішити, щоб не потрапити нікому зайвому на очі. З часом Мулцибер запевнив себе, що якийсь світовий закон чи надприродна сила обрала його для звершення справедливості. Вона й оберігала його, підказувала кому не слід більше жити. З кожною жертвою він творив порядок, який любив у всьому. Хтось казав – аж надто, але Мулцибер вірив, що то не його забаганка. Йому подобалось «чистити» світ, а коли подобається – думав він, – отже це правильно.
А коли одного вечора він заснув удома, а прокинувся на кільці, що оперізувало Сонце і в якому наче коштовний камінь містилася сама Земля, то тільки утвердив віру в свою правоту. Так, він праведно пожив і опинився в Раю. Принаймні, йому хотілося аби так було.
Як і всі воскрешені, Мулцибер дізнався, що це далеке майбутнє. Його тіло стало дещо інакше, досконаліше та гарніше, до того ж безсмертне. Не було такої рани, що не зажила б за лічені миті, він навіть з цікавості перевіряв на собі. Мулцибер вивчив багато нового про минулі епохи, про всесвіт. Для нього не було великої різниці, Бог дав нове життя в Еонократії – «влади вічності», вона ж Рай, чи сліпий закон природи. Мулцибер навіть добре просунувся по службі.
Щось зробили з його мозком, як і з мозками інших. Щезли колишні прив’язаності, Мулцибер розушукав своїх дружину і сина, та це були вже не рідні, а громадяни Еонократії, як і мільярди інших. Поняття родини тут було чимось віджилим, його заміняла якась своєрідна дружба, що Мулцибер досить швидко прийняв. Лишалася пам’ять про минуле, а що робити з нею лишалося на вибір громадянина. Це була свобода, нескінченність перспектив.
За роки він усе більше переконувався, що і тут не все ідеально. Наприклад, життя в цьому рукотворному Раю давалося всім на рівних умовах, незалежно від життя минулого. Відчуття несправедливості Мулцибер спершу списував на якийсь атавізм, поки не дізнався про Пекло. Тут панувало правосуддя, злочинці отримували заслужену відплату перед Раєм. Як вічне життя могли однаково отримати такі, як Мулцибер, і якісь-там вуличні злодії або повії? Цього Мулцибер не міг прийняти, він знову сповнився відчуття, що в нього славетна мета – нести «справжню» справедливість крізь епохи. Око за око – це було не його правило. Всі очі за око, вдесятеро страшніша за призначену судом смерть! Бо бути злочинцями чи просто плюгавими людьми – то злочин проти самого всесвіту! Цією думкою Мулцибер втішав себе стільки часу, скільки в його епосі не жила жодна людина.
Він швидко, навіть за мірками безсмертного життя, знайшов як увійти до кола однодумців, до Пекла. Став його архітектором, щоб знову, але інакше, вільніше, яскравіше упивався моментами вбивств. Йому подобається – отже це правильно – переконував себе далі Мулцибер. А що хтось того не розуміє, намагається закрити Пекло, пише петиції, то тут, у цілому всесвіті, неважко сховатися, а то й усунути зайвого свідка, бодай на трохи.
Мулцибер кинувся до стоянки повітряних таксі, краплевидний апарат з короткими крилами зблиснув вогнями двигунів і перетворився на цятку в далині. Хтось переслідував його, стрімко наближався. Ще один апарат у супроводі летючих авто «Терезів» наздоганяв таксі.
– Мулцибере, наказуємо зупинитися! Ви підозрюєтесь у злочині проти правосуддя! – пролунав голос Марбаса.
Спинитися – і тоді Марбас і його команда пошиються в дурні! Коли у всіх на виду самого архітектора Пекла стануть винити в злочині, всі подумають, що правоохоронець бреше. Треба тільки більше свідків. Мулцибер смикнув за ручку ручного керування. Панель перед ним засвітилася новими лініями й колами, до яких маніяк жадібно прилип пальцями. Це була влада над власною долею: «Швидкість максимальна, маршрут власний». Направо, нижче, під отим мостом… Таксі черкнуло чорну балку, впало на магістраль. З бридким визгом проїхалося металом по дорожньому покриттю, розсипаючи іскри.
Як і за старого життя, Мулцибера ледь не схопили. Ось кара вже дихала в потилицю, проте він і падаючи знав – у великих злочинців велика удача. Інакше й бути не могло, алібі вийшло непохитне. Мулцибер повернувся до роботи, фахівець же він був уславлений. Попереду був запуск в експлуатацію наступної секції кільця Пекла, вже для людей середини XXI сторіччя. Заходи безпеки на всіх кільцях посилили, адже тепер ще більше боялися агентів Еонократії. Особливо боялися за Мулцибера, навіть тимчасово зобов’язали не покидати новозбудоване кільце, куди його було переведено. А помирати йому ой як не сподобалося. Щодо Марбаса, він якось утік чи сховався, але архітектора пекла це тільки порадувало. Тепер-то всі підозри в його злочинах відпали!
– Куди збираєшся? – гукнув до Ксафана товариш.
– Та ось відпустка, відпочину на Траппісті. Скільки живу, а не був там.
– А не боїшся, що тебе святоші схоплять? Там же Рай.
– Нічого, я ж офіційно на кільці, що біля Сонця, прописаний.
Зореліт відлетів від краю кільця та почав готуватися до стрибка на Траппіст. Пекельне місто звідси виглядало прекрасною чорно-фіолетовою квіткою з гострими вежами-пелюстками. Ксафан дивився на нього востаннє. Більше він не повернеться до Пекла, ба навіть докладе всіх зусиль, аби цим кільцям знайшлося якесь краще застосування. Стоячи перед вибором бути страхом для інших у Пеклі чи абиким у Раю, він зробив своє рішення.
Мулцибер зійшов перевірити все особисто, як завжди. Проблема була невелика, але і архітектор вирушив не займатися ремонтом. Жертва була близько, сама у всьому вечірньому сквері, беззахисна. Мулцибер обережно підкрався, вимкнув чийогось «актора», облизуючи зуби ввімкнув сферу тиші. Він зареготав, накинувся на постать і, притиснувши нещасного чоловіка до землі, торкнувся кінчиком ножа його шиї.
– Ласкаво просимо, – раптом промовила жертва і скривилася глузливою посмішкою.
Шкіра прогнулася під вістрям ножа і чоловік враз пожовтів разом із одягом і почав розсипатися на пил. Мулцибер спинився, став тиснути кнопку на рукаві, але телепорт не працював. Там, на іншому боці, хтось заборонив доступ. Тілом пробігли пекучі мурашки. Чи довго тут бути? Це певно якась поломка, затримка. Мулцибер боязко подивився вгору. В небі своєю денною поверхнею сяяло дев’яте коло Пекла.
Протяжне «Ні-і-і» пролунало в сутінковому сквері та луною пронеслося понурими загидженими дворами.

Перевершити Титанів

Мабуть в кожному місті бувають такі вулиці, що не змінюються десятиліттями. Здається, навіть дерева там не підростають, а на стінах висить та сама реклама. Рей вельми здивувався, коли на такій, якою він щодня ходив на роботу, одного дня з’явився майданчик з робо-таксі.
– Візьміть будь ласка. Дякую, – пробубнів хлопчина, що роздавав якісь листівки поряд.
Рей узяв одну та зрозумів причину раптової зміни на вулиці – скоро вибори. Вони не обіцяли нічого нового, ті самі слова про-прибульської партії збільшити фінансування освіти й підтримати миротворчу місію на півдні. За всі 20 років, що планета перебувала під протекторатом Титанів, Рей читав це вже вчетверте. Ніколи до їхнього візиту він не уявляв, що від прибульців, навіть доброзичливих, таких щедрих на нові технології, може бути так мало користі.
Лишалося ще трохи до роботи, вже виднілася її будівля. Рей глянув на неї і остовпів, усі підходи закривала смугаста стрічка, стояла поліція і навколо червоніли знаки “тунельне забруднення”.
– Вибачте, туди не можна. Завтра прилетять Титани і все почистять, – перепинив Рея поліцейський.
– Там мої речі! Дайте хоч їх заберу! – обурився Рей.
– З претензіями он-туди. Вибухне все, а скажуть ми винні.
Не інакше як хтось скористався “терміналом” – пластинкою для доставки товарів прямо зі складів Титанів. Два-три використання в неналежному місці і територія “забруднена” – мініатюрні просторові тунелі починають випадково переносити всяку погань з іншого кінця всесвіту.
Титани так і не прилетіли, іншопланетяни взагалі рідко “сходили з небес”. Напевно хтось “зам’яв” справу, щоб не псувати репутацію. Щоб показати які тут всі “цивілізовані” та знають як користуватися “терміналами”. Будівля простояла ще кілька днів, потім її наче роздуло зсередини і так вона стояла, розтріскана, поки не підігнали будівельних роботів, схожих на крабів, які хутко розібрали її.
Рей переїхав ближче до столиці, що проти рідного міста була як інша планета. Тут, серед її золотистих хвилястих хмарочосів, набудованих за минуле десятиліття, особливо відчувався весь футуристичний занепад. Всі ходили з ґаджетами Титанів, вставляли в кожну репліку чужинські слова. З супутника прибульців тут “ловило” їхні передачі про новини планет, які мало кому вдавалося побачити на власні очі. Вирушити як казали “вгору” вдавалося небагатьом, або найбільш талановитим, розвивати науку, або найбезстрашнішим, служити на фронтах далеких битв з незнаними ворогами. Рідне в столиці давно стало відсталим, вже і старожили соромилися не мати бодай найгіршого сарапта, омоджея та інших штук з цими чужинськими назвами. Але від того вони зовсім не стали Титанами.
– Нащо ти ще з собою наших книжок до столиці набрав? Сховай, осоромишся, – застеріг його сусід, допомагаючи доносити в нове житло пакунки.
– Класика ж, – виправдався Рей.
– Е, то не читав ти Титанів... – мудрував сусід. – То ж Титани, в них і планет багато, і культура вікова. А хто ми?
– Ти віриш, що наша планета справді їх загублена колонія? – поцікавився Рей.
– Може і так. Але вони й без того вже давно у всьому попереду, лишається наздоганяти. Отака наша доля.
Рей трудився над визначенням оптимального розміщення міжпросторових тунелів. Фактично це тільки означало нові забруднення, адже закон прибульців проголошував право кожної розумної істоти на користування тунелями. Але серед геометрично правильних хмарочосів столиці у схемах їх розташування Рей почав знаходити якусь приховану математичну красу.
– Якби закільцювати цей вхід з цим виходом, а тут створити менший тунель… – говорив про себе Рей. – Якби цей вузол помістити в забруднену зону, то в ньому виникне невагомість і можна буде перемикати силу тяжіння…
В цьому справді було щось гарне, Рей навіть виставив кілька схем, що нагадували заплутані унікурсальні фігури, в соцмережі. Ставлячи “вподобайки” його друзі мабуть і не здогадувалися що це, але Реєві подобалося, що не один він бачить це красивим або просто незвичайним. Одну схему, ніяк не підхожу для доставки товарів, він забрав і на роботу, доробити у вільну хвилину. На лихо нагрянули з інспекцією Титани. Їхні золоті скафандри рідко можна було побачити відкритими, так що цього разу прибульці не скидалися на роботів. Насправді смагляві, з оранжевими очима і чимось невловимо пташиним у рисах люди.
– Ви самі це придумали? – здивувався Титан, помітивши схему. А його вочевидь мало що могло здивувати.
***
Мабуть цей витвір можна було назвати скульптурою. Краплі темно-синьої рідини, завислі в повітрі над круглою платформою, втягувалися кожна в мікроскопічний портал і виливалися за кілька міліметрів поруч. Вся ця хмара рідинних кульок ритмічно пульсувала, створюючи форму того, що задасть на смартфоні творець. Іграшка, – подумав Рей, коли йому “терміналом” прислали діючу модель. Слідом дзеленькнув сигнал повідомлення електронної пошти. Писав той самий інспектор.

Сподіваюся, ви отримали скульптуру. Її створили ми, але ви – повноправний автор. Платформа не створює невагомість, там інша технологія, але я пам’ятаю ваш оригінальний задум. Щиро кажучи, я вражений. Не стільки тому, що хтось із вашої планети самотужки винайшов тунельні мистецтва, скільки тому, що ви зробили це так незвичайно. Використати забруднення… ви перевершили навіть нас. Ми вже звернулися до Академії тунельних мистецтв і сподіваємося побачити вас завтра за адресою нижче.

Крізь столицю і околиці пролягала біла дорога з круглими майданчиками, над кожним висіла унікальна мінлива скульптура, злита з різнокольорових крапельок. До неї навіть можна було доторкнутись, на відміну від повсюдних голографічних витворів. Одній відвели місце і в старому Реєвому місті, біля робо-таксі. В далині височів шпиль космопорту, звідки щодня прибували туристи подивитися на дивовижі, зведені на місці колишніх “забруднених” зон.

Рей ніколи не давав назви своїй першій скульптурі. Критики потім нарекли її “Великий вибух” – початок нового світу. І коли на обрії з’явилося будівництво перенесеної сюди Академії, він впевнився, що ті були як ніколи праві.


2017