Того дня до крамницi «Все від однієї гривні» прийшов незвичайний вiдвiдувач. Високий чоловiк у непримiтному одязi, в темних окулярах, що тримав велику обшарпану сумку. Та волоцюгою його назвати не можна було – все на ньому було чисте, доглянуте, навіть розірваний шов на куртці зший акуратно, ніби на машинці. Незнайомець брав з полиць всього i багато – десять люстерок, п’ять пар капцiв, чотири сушки для посуду, пластмасовi тарiлки. Швидко розплатившись, він рiзко схопив сумку та вийшов так само несподiвано, як i з’явився. Молода продавчиня вже клала гроші в шухлядку, та щось її збентежило. Вона просвітила купюри перед вікном і, запевнивши себе, що то не підробка, поклала до решти виручки.
За кілька хвилин до крамниці забігли двоє поліцейських. Заставши саму тільки здивовану продавчиню, вони втомлено перезирнулись.
– Не встигли, знов не встигли! – з досадою вигукнув один.
– Чччорт, – сказав крізь зуби другий і вдарив кулаком об стіну. – Жмот.
***
Щойно почалася велика перерва і 9-Б виходив на сонячне подвір՚я. Хтось уже грав там у футбол і до сходiв пiдкотився м’яч. Федя копнув його, пославши назад, і звернув на протоптану коло старої «хрущівки» стежку. Вже майже настало лiто, обмахуючись комiрцем сорочки, хлопець пiдiйшов до кiоску.
– Маленьку «Спрайт» будь ласка.
Пляшка швидко спорожнiла, Федя кинув її в переповнений смiтник. Заживши своїм життям, пляшка побалансувала на краю i впала на асфальт. Мов склавшись із тіні дерева, поряд виник дивний чоловiк. Одягнений надто тепло на цю погоду, в темних окулярах, вiн пiдняв пляшку та чомусь застиг, роздивляючись щось бiля денця.
– Малий, – звернувся вiн до Федi, – дє взяв?
Хлопець з огидою поглянув на цього, та за мить змінив емоцію на прихований подив. Нi, той був не волоцюга, не алкоголiк, що зазвичай порпаються в смітті. Божевiльний чи що? Не знає де пляшки беруть? Федя мовчки показав на кiоск.
– Спасиб, малий, – чiтко, як актор на сценi, сказав незнайомець i рушив куди вказав Федя.
Дивак простягнув у вiконечко новенькі купюри та став загрiбати до сумки пластиковi пляшки – дві, чотири, шість... Закінчивши, вiн зиркнув на Федю та швидко пiшов геть. Хлопець провiв його спантеличеним поглядом.
– О, з бомжами дружиш?
Однокласник Юра все це бачив здалеку. Ну все, тепер цей жартiвник не вiдстане.
– Договоришся, – огризнувся Федя i впевнено рушив далі по провулку, щоб звернути потім назад до школи.
На встановленій не так давно дошці оголошень висiли якiсь портрети. Федя не звернув би уваги, якби один не здався знайомим. Та це ж був той самий дивак! «Увага! Небезпечний шахрай, фальшивомонетник», – повідомляло оголошення, – «Всім, хто володіє інформацією щодо цієї особи, чи будь-якою інформацією, що посприяє встановленню особи злочинця, прохання зателефонувати. Конфіденційність та нагорода гарантується».
Незнайомець ще виднiвся на iншому боцi провулку, та за мить вже зник у дворах за трансформаторною будкою. Федя рвонув навздогiн, повернувши в тому ж мiсцi. Шахрай прямував до гаражiв, рядiв незграбних споруд з обмальованої графіті бiлої цегли. Там він зняв окуляри, що мабуть добряче заважали, почав виймати пляшки одна за одною та виливати вміст на асфальт. Спорожнивши всі, цей божевільний склав тару до сумки, яку закинув собі за спину та рушив на завалений мотлохом майданчик в кiнцi довгого коридору гаражiв. Та довго йти йому не довелося. Шахрай спинився, постояв на місці з хвилину, майже нерухомий. Раптом навколо, як у спеку, задрижало повiтря, огорнуло незнайомця i вiн, як мiраж, розтав разом з непомiрно великою сумкою.
Федя протер очi та поклiпав. Що це ще за міраж? Ще й тут, між гаражів? Не вiрячи собi, хлопець пiдбiг до того мiсця. Без сумнiву, чоловік був там, це не галюцинацiя, не iлюзiя, не паре... якась там -лiя, як розказували на уроцi. Ланцюжок слiдiв на вологiй пiсля вчорашнього дощу грязюцi зникав на рiвному мiсцi. Вилитий напій все ще розтікався величезною калюжею і тихо шипів останніми бульбашками газу. Федя невпевнено сфотографував на телефон місце зникнення. Так не буває, – подумав він, – це якийсь фокус. А що ж іще? Звичайно фокус, так би його давно впіймали. Зітхнувши, хлопець рушив назад. Проходячи знову повз дошку з портретами розшукуваних, він придивився до фоторобота. Ні, навіть трохи не схожий, – вирішив Федя. Хоча зловив себе на думці, що не запам՚ятав майже нічого. Яка там була в того чоловіка зачіска? Він блондин? Ні, здається ні. Дурниця якась. А ось фізика, в кабінет якої ще підніматись на третій поверх – то зовсім не дурниця, і школяр пришвидшив крок.
Наступний день минув звичайно. Ну, принаймні половина дня, що закінчилась уроком історії. В гардеробі майже нікого не було, Федя зайшов забрати свій пакет з перезувним, коли поруч пройшла староста.
– Стриж! – гукнула вона Федю по прізвищу.
– М? – обернувся той.
– Коли виріб здаси?
Федя ледь не вдарив себе по лобi через власну забудькуватiсть. Ну як можна було? Як можна було забути про виставку виробiв з природних матерiалiв! Здавати завтра, а в Федi ще й кiт не валявся. Та перед старостою він лише невдовлено скривився та відповів – завтра.
Ясно, що завтра, – сказав він подумки, – не сьогодні ж. Федя міцно стиснув шлейки рюкзака, напружено міркуючи. На полицi в учительськiй стояв флорарiй – невеликий круглий акварiум з рослинами-сукулентами. Федя бачив його, коли заносив журнал на прохання «класної». Чудово, вiн зробить такий же флорарій. Якусь склянку вдома знайде, а що нема екзотичних рослин – не бiда.
Федя згадав вчорашню пригоду. Не стiльки незнайомця-фокусника, як дахи приземлених гаражiв, вщерть зарослi густим зозулиним льоном. Тобто, звичайним зеленим мохом. Не вiдкладаючи справ, хлопець вирушив швидким кроком за ботанiчною «здобиччю».
Час був ідеальний, в дворах нікого, між гаражами порожньо. Загрiбши пригорщу пухкого лоскотливого моху, Федя поклав його в рюкзак. Ще дрiбка... Вiн рiзко присiв. Серце шалено загупало, коли той самий чоловiк з’явився мiж гаражами. В той самий час, він ішов до того ж місця. Хлопець сховався за якiсь дошки, слiдкуючи крiзь щiлину. «Фокусник» знову зняв окуляри, озирнувся, нiби щось почув, але продовжив iти. На плече опустилась долоня.
– Попався!
Федя ледь не вистрибнув зi сховку, а тепер по тiлу пробiглись теплi мурашки. Це була Зарiна, на клас менша подруга.
– Що показують? – весело спитала вона.
– Тс. Вiн, – вказав пальцем Федя.
Дивно одягнений чоловiк тягнув цього разу аж двi туго напханi сумки. Дiйшовши до вчорашнього мiсця, він став порпатись у купі товарів. Цього разу в сумках було щось інше, незнайомець водив над деякими покупками чимось схожим на старий мобільник і частину лишав у прозорій упаковці, а частину тут же викидав геть.
– Хто це? – спантеличилась Заріна.
– Його поліція шукає, – ледь чутно пояснив Федя. – Нагороду дають. Ні-ні, ти куди?
Заріна відсунула дошку, та слідом зібране кимось між гаражів добро з гуркотом повалилось на доріжку. Злочинець з несподiванки рвонув із місця, забувши про сумки, перечепився та впав на асфальт. Його окуляри злетіли з голови, покотилися по землі. Боязко озирнувшись, дивак підвівся, схопив окуляри та побiг, як у невидимому лабiринтi, а за трохи зник у дрижачiй плямi. Переслiдувачi за мить були на мiсцi.
– Я не хотіла, – видихнула Зарiна. – Просто думала роздивлюсь.
– А якби це був бандит, ман՚як?
– Так нас двоє, – знизала плечима Заріна. – А з бігу в нас «10». А ти чим тут займаєшся?
– Мох шукаю, – здушено пояснив Федя.
– Мох? – Заріна посміхнулась, – Такого ще не чула.
– Нам на завтра одну штуку зробити треба. З моху. Не питай.
– А я просто додому йду. Живу тут, – Заріна показала на блакитну чотириповерхівку. А той… Стоп, як це він?
Обоє оточили місце зникнення. Як і вчора, там була просто дорога. Та хлопець щось помітив і пiдняв з асфальту дещо схоже на контактну лiнзу. Мабуть, злочинець згубив її, коли впав. З цiкавостi Федя пiднiс її до власного ока.
– Воу! – Федя явно був здивований і подивився ще й другим оком.
– Що таке, що таке? – Заріна вже намагался зазирнути в лінзу сама.
– Сам не знаю. Глянь.
Крiзь лiнзу виднiлись написи й позначки, нiби в якiйсь вiдеогрi. Пунктиром на асфальтi вiдмiчався план будинку. А там, де шахрай вже двiчi зникав, мiстилося бiле коло. Федя пiдiйшов ближче.
– Стiй, – схопила за плече Зарiна. – Тепер ти стiй.
– Нi, я не щезну, – запевнив Федя. – Але це... це ж доповнена реальнiсть. Тільки вчора читав про це. Дивись, цифри.
Злiва містилася сьогоднiшня дата 2009 року, а справа – 17 липня 2202. Федя недовірливо віддалив лінзу і поглянув ще раз. Заріна теж зазирнула. Обоє зустрілися недовірливими поглядами.
– Ти дивишся СТБ? – чомусь поцікавилась Заріна.
– Було, а що?
– Щез зараз і з’явився в майбутньому, – надиво спокійно сказала Заріна. Я дивилась досить «Паралельного світу» і «Необъяснимо, но факт».
– Ну так, – з іронією промовив Федя.
– Є ще ідеї?
– Хай в майбутньому, – погодився хлопець, – як тобі так зручно.
– Мені? Мені зручно. Тільки для чого прибульцю з майбутнього все це смiття? – Заріна копнула сумку, та перевернулась і звідти повивалювався всілякий мотлох.
Федя підняв у небо вказівний палець, думаючи сказати щось розумне, та жодна ідея не приходила. Проте дещо лiнза ще могла показати. Накладена картинка демонструвала десь в далинi ще кілька бiлих кiл. Без сумніву – це мiсця, звiдки любитель ширвжитку ще може з’явитись. Праворуч, ніби закладка книги, стирчав короткий текст «Завтра ССЧ шмон зробить. Не пались там».
– Ага, то його вже шукають, – впевнено сказала Заріна.
– Ніколи не чув про це Ес-Ес-Че. Служба… с…
– То чого нам боятись? – пожвавлилась Заріна. – Треба знайти цю службу і все їм сказати.
– Про злочинця з майбутнього? Я теж багато чого дивився, але це не буде «ми шукали гномів на Троєщині».
– Але без нас не обійдеться, – підморгнула дівчина, – ми просто свідки.
Школярі перезирнулись. Федя, мить подумавши, кивнув.
Короткого огляду новин було досить. Злочинець, прозваний за свої копійчані покупки Жмотом, побував у десятку крамниць. І скрізь розплачувався фальшивими купюрами. Ідеальними, навіть надто точними, зробленими не з паперу, а схожого на доторк полімеру. Одного разу лиходія наче навіть спіймали, та він таємниче зник просто з поліцейського авто. Ніхто, звісно, не повірив. Як би не було, кілька кіл в лінзі вже відпадали, бо там злочинця вже бачили. Лишалось всього одне, крамниця поблизу якого ще не стала жертвою Жмота.
Готуючись до полювання на Жмота, Федя ще зранку, перед школою, поглянув у кожну шафу вдома. Зброї там звісно не було, хоча розкладна труба від пилососа здалася непоганим рішенням. Але потім хлопець подумав як буде викручуватись, коли хтось побачить її раптом у школі, й поклав трубу назад. Погляд упав на блискучий бінокль, що лишився від діда-моряка. Федя взяв його в долоню – важкий. Оце вже не викличе підозр, – вирішив він, – і взагалі річ корисна. Можна слідкувати здалеку, а можна розкрутити на мотузці та дати в лобешник. Як говорять, «хто сказав, що гітара не ударний інструмент?».
Як за розкладом, невловимий злочинець знову з’явився наступного дня, тільки цього разу біля бетонного паркану. Вiн часто зупинявся вiддихатись i перекладав величезний пакет з руки в руку. Такого великого він ще мабуть не носив тут ніколи. Федя й Зарiна влаштували засiдку за густими кущами, тримаючи напоготові телефони з увімкненими камерами.
Злочинець наближався до позначки на карті в лінзі, явно знервований. Федя все стискав бінокль, чекаючи коли пустити його в справу. Але Жмот, здавалось, то надто близько, то надто далеко. Зарiна ж понишпорила в кишені тонкої куртки, та вийняла... пiстолет.
– Вiн iграшковий, – пояснила вона. – Нууу, важке дитинство.
– Будеш лякати? – поцікавився про всяк випадок Федя.
– Ну раптом що. А він і стрiляє боляче.
Тим часом Жмот наближався, лишався десяток метрiв, коли шахрай зупинився. Тепер вiн точно щось вiдчув, нiби принюхувався, торкнувся пучкою великого пальця до середнього i погладив її, немов водив по невидимому тачпаду. Його ліве око кліпнуло – мабуть там ще лишалась друга лінза, котрою він так дивно керував. Ще мить i вiн рiзко пiшов геть.
– Ходу, ходу! – скомандував Федя i перебiг за iнше укриття.
Жмот швидко ішов між гаражів, шмигнув у вузький прохід і зник. Школярі визирнули з-за білої цегляної стіни – нікого, тільки занедбані зарості коло будівництва.
– Назад! – здогадався Федя.
– Що? Чо’ назад?
– Йому треба одне місце, він просто побіг по колу, – пояснив він та зобразив пальцем яким-то маршрутом Жмот їх дурить.
– Але… Як нам швидше?
– За ним!
Вони згаяли забагато часу, повертатися було задовго, а наздоганяти… Жмот уже майже досягнув заповітного місця, лишалося кілька кроків. Зараз би кинути в нього бінокль, – подумав Федя, вже зняв його з шиї, та все ж спинився. Жмот озирнувся, скельця окулярів зблиснули на сонці. Ще мить – і зникне, можливо назавжди. Та Зарiна враз вихопила свою іграшкову, але зброю, i вистрiлила. Пластикова кулька поцілила в пакет, якого Жмот не смів кинути. Целофан порвався і купа мотлоху лавиною полилась під ноги. Жмот упав, заплутавшись у новорічних гірляндах (де він їх знайшов у цей час?), пакетах, рибальській лісці. Переслідувачі зупинились перед злочинцем. Федя переможно клацнув камерою, поки Заріна знову націлила несправжній, проте так дієвий пістолет.
– Поліція вже їде. Вам не втекти, – пригрозив Федя.
– Нас охороняє Ес-Ес-Че, – додала Заріна, – без фокусів!
Жмот перевернувся на спину та глузливо засміявся.
– Ес-Ес-Че. Гааах! Ес-Ес-Че. Служба сепарації чазу. Ес-Ес-Че – це там, у нас, – він показав кудись позад себе. – З лінзою розібрались і вже такі мудрі? Молодц’ї, молодц’ї. Чи як то тут кажуть?
– Що вам в нас треба? – суворо спитала Заріна, потрясши пістолетом.
Жмот сперся на лікоть, крекнув та відсунув зім՚яту прозору упаковку. Він явно не боявся. Тягне час, – зрозумів Федя, але сказати не наважився. Втікач саме міг усе розповісти. Якщо, звичайно, хоч трохи чесний.
– Все просто, – почав Жмот, – звідки я ви вже знаєте. То от. Те, що у важ чаз коштує копійки, в наж – це скарп. Вінтаж там всякий, експонати. А ще цінніше – матеряли. Оцей пластик, гляньте, – він підняв іграшкового динозавра, – в мій чаз заборонений. І оце твоє теж, – Жмот показав на пістолет. – Вироб з нього не менже коштує за срібло в оце десяліття.
– Ну-ну. І що нас чекає? – поцікавилась Заріна. – Кінець світу буде?
– Який там кінець світу... – махнув рукою Жмот. – Екотерористи в Раді. От від них натерпитезь, згадаєте ще мене. Після них не так просто дістати щозь... неекологічне. Ну а всі ці пластмаси, поліетилени ваші – за двісті з рогом років, знаєте, несвіжі. І тут з’являюсь я, – Жмот з гордістю показав на себе, – з цілою сумкою новеньких заборонених, смердючиг, токсичниг товарів.
– І хто купляє таке сміття? – прикрикнув Федя. – Я зафільмую, до речі.
– Пиши-пиши, не поможе, – зухвало відповів Жмот. – Сміття? Все, старже 50-и років уже не сміття. Ну, як ваші чорні копателі – знаходять там гільзи, пряжки, монети, і продають за пару штук гривень. А їх може просто викинули, бо це мотлог. Ван Гог викидає палітру, а тепер вона на аукціоні за десятки мілмонів. Ви всі живете серед скарбів, чаз яких не настав, – Жмот розвів долонями, мов справжній шоумен, і припідняв окуляри. Він мружився, почуваючись чомусь володарем становища.
– Нехай, типу ми повірили, – посміливішав Федя. – Як ви стрибаєте в часі? Де ваша машина?
Жмот засміявся, підвівся та сів навпочіпки.
– Моя машина чазу – це я, – промовив Жмот задоволено. – Все моє тіло просочене маленькими машинами чазззу. Вони – це «якiр», – пiсля двох годин у минулому я автоматично повертаюсь в те саме місце, в ту саму мить, звідки вилетів. Прямо до себе в апартаменди. Або друзів моїх. Зручно, правда? Ах, ви хочете знати як працює сам процееез, – смакуючи кожне слово, сказав Жмот. – Це таємниця. Втім, сюди я вже не повернузь.
– Ну й не треба, – огризнулась Заріна. – Піди вкради козацькі штани там чи вуса князя Вітовта.
– Обов’язково, – усміхнувся Жмот на всі зуби та розтав у дрижачому повітрі разом з найближчим мотлохом.
Телефон Феді вимкнувся, почорнів, і задимівся. Лінза стала гаряча і потьмяніла. Хлопець скрикнув і кинув їх на асфальт. Заріна зрозуміла, що дісталось не тільки Феді, вона хутко вийняла гарячий телефон з кишені й пожбурила батарею, як з пращі, в купу зібганих пакетів. Та спалахнула і зайнялася помаранчевим полум’ям, з якого повалив ядучий дим.
– Мене дома приб’ють, – передбачила Заріна.
– Не приб’ють, – запевнив Федя. – Чула, як він сказав? Видно, нас чекають нові телефони. Екологічно чисті. Чи ти не віриш прибульцям з майбутнього?
Заріна схрестила руки на грудях, дивлячись у багаття, що розгоралось дедалі дужче.
– На скільки це потягне? – спитала вона з іронією.
– Мільйона... два, – засміявся Федя. – Так, так, нічого смішного.
– Та хай вже, куплять мені новий телефон. Батарею на крайній випадок.
– Та й не кожен день зустрічаєш мандрівників у часі. Навіть злочинців. Тільки… – Федя сховав руки в кишені та поглянув на свої брудні після всіх бігань кросівки, – нам точно ніхто не повірить.
– Що є то є. Пішли, позбираємо скарбів на майбутнє чи як?
Федя підібрав викинуту кимось пляшку та підкинув до багаття.
– Знаєш, – сказав він, – а цей мотлох ніколи не буде по-справжньому цінний.
– Чому? – насупилась Заріна.
Федя опустив погляд на дідовий бінокль. Ним навіть не трапилось до пуття скористатись. Або Федя й не хотів ним ризикнути.
– В нього нема історії, – кивнув Федя в бік вогню. – Це не черевики Ван Гога і не пляшка Джобса. Просто сміття.
– А прикинь, – замислилась Заріна, – Жмот прилітає там до себе, а наші кроси в музеї стоять.
– І підписано: Заріни, винахідниці…
– І телефон Феді, – посміхнулась дівчина, – який ще в дві тисячі двадцятому…
– Ну, можна почати і зараз, – знизав плечима Федя. – А то чула що буде?
– Тоді треба поспішити.
– Треба. Це точно.

Написано в 2020. Розширено в 2021. Оригінал - один з фаворитів конкурсу "Підкорення часу" від "Зоряній фортеці"