На головній площі восьмого кола Пекла давно не скликали зборів. Та цього разу її амфітеатр, немовби вирізьблений з монолітного обсидіану, заповнював темний натовп демонів. Із хвилястих шпилів пекельної столиці, подібних на криві кинджали, сходилися все нові й нові гості. Всі, як один, в схожому на комбінезони одязі та гладких масках, де лише палали очі. Лише деяких вирізняли позначки на грудях та різної форми роги. На трибуну поважно вийшов керманич цього кола. Висока попільно-сіра постать звернулася до присутніх.
– Браття! – луною пронеслося над площею. – Возрадуйтеся! Завершено ще одну секцію Пекла і відкривається вже вісімдесята брама душ!
Натовп зааплодував, хоча не всі справді раділи. Нова секція – отже більше роботи. А в чорно-золотому фонтані на площі оживала тим часом смоляниста рідина. Вона крапельками піднімалась у повітря та склалася в скульптуру кільця. Червоним полум’ям засяяла та сама вісімнадцята секція. Промовець описував її жахи, а потім став струнко й викрикнув «Відплата понад усе!».
– Відплата понад усе! – разом повторив натовп демонів.
Натовп поволі розходився вулицями, скульптура ж лишилась висіти. Дехто спинявся роздивитись її, та більшість проходили повз.
– Красииво, – протягнув один демон, схрестивши руки на грудях.
– Ти, бачу, не радий, – зауважив його товариш.
– Та ясно, що не радий! Чесно, ти роботу знайшов «супер». Сидиш, дивишся як кари проходять.
– Я сиджу в цій, блін, – демон хруснув шиєю, – масці цілий день.
– Поміняємось?
– Ні, – відсахнувся демон.
– Отож-то. Пішли, бо так обід простовбичим.
Столиця Пекла піднімалася в далину, займаючи внутрішню поверхню велетенського кільця, за яким виднілися ще такі ж, кружляючи навколо червонястої зорі.
Режисер покарань Ксафан повернувся до роботи. В чорних шпилях крились білі, майже стерильні коридори. Йдучи за блакитною лінією на підлозі, Ксафан дістався до свого кабінету. Розділені перегородками, там сиділи інші режисери, схилившись над клавіатурами. Ксафан всівся на своє місце, поклав праву долоню на сферу-трекбол. У внутрішній поверхні маски з’явились віконця програм і схема міста, ніби в давній стратегічній грі.
Сьогодні належало обікрасти злодія. Якось, за колишнього життя, загримів він на п’ять років за свої «пригоди». Та коли стало можливим воскрешати померлих, виявилось, що закони сильно змінилися. До вічного життя колишніх злочинців не пускали, їм належало відбути справжнє покарання на Колах Пекла. Майже що невеликі штучні планети, чи то пак космічні станції, розділені на прямокутні секції, вони вміщувало цілі міста, рівнини й гори. Раніше Ксафан карав тільки дрібних грішників з Австралії кінця XX сторіччя. Вони населяли всього одну секцію, якісь десятки кілометрів завдовжки і завширшки. Та нещодавно він пішов на підвищення і працював уже з грішниками, присланими з того ж часу, але іншого місця, де тривали «буремні 90-і». Їх було чимало, дуже різних, але все ж передбачуваних.
Ксафан вибрав дистанційне тіло, так званого актора. Звичайний з вигляду чоловік, сутулий, зі зморшкуватим обличчям та прокуреним голосом. Всередині ж доволі груба імітація, та цього досить. Режисер зусиллям думки проклав маршрут до жертви та задав схему поведінки.
Прибульця було не відрізнити від грішників, він до найменших деталей копіював вигляд справжньої людини, мав звичайнісінький старий одяг і стомлений погляд. Місцем кари був брудний провулок, над яким з сірого неба крапав слабенький дощ. Жертва поверталася з ринку з картатими торбами. «Актор» дочекався злочинця за закритим кіоском, різко вискочив, вдарив у живіт, як той і сам робив не раз, і грубо штурхнувши, побіг геть. Грішник хапнувся за кишеню – гаманця не було. Він здогадався, що нападник був демон, гнатися за ним було марно. Міліція нічого не зробить, там теж або актори, або самі демони. Слідкують аби лиш грішники просто так не гризлися одні з одними.
Тіло зникло в синьому спаласі та потрапило в циліндричну капсулу. Ще секунд зо тридцять і актор розпався на жовтий пил, який складе невдовзі нове знаряддя правосуддя. Кілька грудок лишилися лежати, режисер спрямував на них пульт, під хвилями якого розпалися і вони. Лишалося відмітитись у журналі.
Після зміни до Ксафана підійшов чоловік у чорно-помаранчевому комбінезоні з фіолетовою позначкою на руці. І без підказки на шоломі було ясно – це хтось із «Терезів», доглядачів за дотриманням справедливості. Чи не переборщив він з якимось грішником? – подумав Ксафан.
– Ксафане, вітаю. Я Марбас, ми могли б зараз обговорити правосуддя в новій секції?
– Звичайно. Безперечно, – підтвердив той, намагаючись здогадатися чого чекати.
– Така ситуація… – Марбас відвів його за поворот і прихилився, наче хотів шепнути на вухо, – ви нічого дивного в цю зміну не помітили?
– Ні. Ні, – мотнув головою Ксафан, – а що таке?
– Ну в нас як, – хто злодій, того обкрадають, хто вбивця, того вбивають. Все у визначений час. Але надійшли скарги... – Марбас озирнувся, – не всі це вчасно виконують.
– То це в департамент, як його, справності, – показав кудись у бік вікна Ксафан, – може скрипти конфліктують.
Марбас потер підборіддя шолома та примружив червоні мигдалевидні очі на поверхні маски.
– Але все ж прошу повідомити.
Лишалося ще багато роботи, одні грішники вирушали далі, в Рай, та на заміну до Пекла присилали нових. Кумедно, та дехто й не розуміли, що побували в Пеклі. Таким Ксафан потай був прихильний. Щасливі люди! Не помітили як померли, не помітили як відбули покарання. А хоч вічне життя-то вони помітять?
Вночі, коли вздовж кільця ковзала багатомильна літаюча ширма, столиця гасла. Цей круглий колючий острів, що височів над колом Пекла, але завжди був схований від грішників за низькими сірими хмарами. На кілька годин вона ставала зовсім чорна, за винятком низки вогників. Адже працювала «брама душ». Її букет шпилів Ксафан трохи бачив з вікна свого житла. Насправді сама «брама душ» зовсім непомітна, мікроскопічна, а енергії потребує найбільше в усьому Пеклі. За тисячні частки секунди до смерті людини крізь браму сканується її мозок і телепорт вихоплює так звані якірні нейрони, сховок «я» кожної людини. Не дарма в минулому казали, що після смерті тіло легшає на кілька грамів. На щастя, цей ефект був єдиним достовірним впливом прийдешнього на минуле. А далі мозок реконструюється разом з усіма спогадами, а за ним і тіло атом за атомом. Тіла кількох типів, лиш деталі різняться. Трохи підкориговані під дух епохи, та цього здебільшого й непомітно. Наприклад, волосся росте тільки на голові та обличчі, а всі каліцтва усуваються. Чого не мали щойно воскрешені, то це резервної копії спогадів. Такий скарб набувався вже в міру того, як поживеш по-новому та звикнешся.
«Брама душ», як глибинний корал, пульсувала сяйливими цятками, за її стінами проносились потяги, гуркотіли якісь машини. Ксафан звик до цього, як звикають ті, хто жили колись біля старовинних залізниць. Ці звуки навіть заколисували. Врешті, воно навіть романтично – початок нового життя, в кращому світі. Хіба грішники самі б не схотіли помучитись заради безсмертя? А там – цілий всесвіт. А у всесвіті десь дім Ксафана, куди він повернеться після зміни. Білі міста під блакитним небом, а в небі зорі. Тут ніколи не було видно їх розсипів, усе затуляли ті самі хмари, що й небо для грішників. Ще місяць, а потім додому.
Настав новий день і з΄явились нові грішники. Ось новенька злочиниця, шахрайка, що продавала нібито ліки. Троє людей передчасно померли, повіривши їй, а сама вона тепер ось тут, жива, тільки непритомна. Отямиться вже в підготованому для неї місці, типовому для її колишнього життя. Спершу пам'ять затуманена і тіло не слухається, але це не на довго. Фактично життя в пеклі подібне на земне, тільки тут все гірше. Мало того, що тебе оточують такі самі, коли не гірші, так ще й усе зумисно занедбано, безпросвітно. А вмерти тут не можна, загинув – друкується нове тіло і відбуваєш покарання далі. За самогубство навіть штрафують, адже це спроба втечі.
Ксафан приготував «актора» для одного вбивці. О, так, того покидька чекає гідна відплата у вогкому смердючому підвалі. Лише тепер «актор» зображає вбивцю, в той – зв’язаного боржника. Зараз вони зустрінуться, п’ять, чотири… «Тіло розформовується» – заблимало перед очима, контроль втратився. Ксафан затарабанив по клавіатурі. Ні, тільки не зараз!
«Актор» розсипався на пил, ніби завдання скінчилось. Ксафан рвучко відкрив журнал стану. Все було справно, навіть надто справно, сценарій продовжувався. Модель грішника в віконці ліворуч почервоніла, кілька колотих ран виникли на спині. «Актор» лежав поруч купкою пилу, та жертва помирала за планом. Дивно, та позначки інших людей на карті не ворухнулися. Зараз мало пролунати волання, жахливий буденний антураж цього місця. Але щось ніби вимкнуло звук навколо. Втім, завдання виконано, – подумав режисер, а це головне.
Тривала перерва, заповнивши короткий звіт про роботу, Ксафан вийшов на балкон одного зі шпилів. Кілька колег уже були там, щось жваво обговорюючи. Вони обступили одну демоницю, щось гнівно від неї вимагаючи.
– Накупляли барахла, – сичав один демон, – а тільки що, то хто винний? Ми винні!
– Я… слух… – намагалась перебити його демониця.
– Третій раз вже! – додав режисер покарань Оробас.
– Що таке? – втрутився Ксафан.
– «Актори» ламаються, – обурився демон і показав на демоницю, – хай нормальних пришлють. Пісок сипеться.
– Вони нор-маль-ні, – вже вкотре повторила демониця, але у відповідь прозвучали викрики обурення.
– Стоп-стоп, – розборонив їх Ксафан, – а може точки збоять? Ну, ті, що розсилають коди. «Актори» не отримують код і розсипаються. Може ж бути?
Оробас почухав потилицю, решта режисерів притихли. Демониця зітхнула та сперлась на перило.
– Може Мулциберу сказати? – промовив Ксафан. Демони враз оживились.
– Ти що? Як він прийде з перевіркою, там не одні «актори» спливуть.
– Мулцибер все сам перевіряє, – шепнув Ксафану колега, – він це все спроєктував.
– Правда? – не повірив той.
– Видно в нього руки не звідти ростуть, як все валиться, – поглузував Оробас. – Мовчу-мовчу. Ви ж мене не видасте?
Наступного разу Ксафан перейшов на ручне керування «актором», як давно вже не робив. Не хотілося вбивати грішника ось так «власноруч», але схоже вибору не було. Ксафанові робилося гидко бачити страх і біль грішників, уже й так покарних життям у ту дикунську епоху, звідки їх забрали. Нічого цього не було видно за позначками на карті та сухими автоматичними звітами, тож Ксафан трохи хвилювався. Десь так, коли вперше розписав сценарій покарання, а за ним слідкували троє наставників.
«Актор» перенісся до майданчика між іржавими бляшаними гаражами. Понуре штучне небо, вкрите низькими хмарами, тиснуло на жовто-сіре місто, що тягнулася вздовж вузької річки. Подекуди втомливу одноманітність порушували тільки оливково-зелені дерева в неметених дворах і скверах. Йдучи по злежалій жовтій траві, всіяній недопалками, Ксафан дивився очима «актора» в пошуках цілі. Скоро вона мала повернутися у свій будинок, одну з панельних коробок із плоским, зовсім непідхожим для тутешнього дощового клімату дахом.
Без перешкод «актор» піднявся по сходах до квартири, простягнув розчепірену долоню до замка і повернув її. Механізм усередині також повернувся та клацнув. Грішники сказали б це телекінез або чаклунство. Ксафана часом веселило як грішники вирячують очі, бачачи подібні фокуси.
За дверима була типова квартира із затхлим повітрям, начебто перським килимом на стіні, старими меблями і телевізором, накритим мереживною хустинкою. Де ж жертва? Невже запідозрила щось і сховалась? Часом у грішників з’являлось прямо-таки надприродне чуття. Деяким режисерам це додавало азарту, можливо Ксафан працював ще замало, аби сприймати свою роботу як розвагу. Він почав обходити кімнати, обережно прочиняючи двері. Ближні сенсори не фіксували нічиєї присутності. Погляд зачепився за чашки на кухонному столі. Вони були розставлені в два ряди і повернуті ручками рівно на сорок п’ять градусів праворуч. А так і не скажеш, що грішник любить порядок, – подумав Ксафан.
У спальні щось шурхнуло, долинули обережні кроки. Першим, що помітив Ксафан, були бризки крові на стіні. А за мить зір «актора» затуманився, датчики показали порушення цілісності тіла. Це була не помилка, щось «вимкнуло» його. «Актор» розсипався, лише ручне керування трохи подовжило процес. Ксафан з останніх сил повернув голову свого другого тіла. Розпливчаста картинка встигла передати фіолетового дрона, схожого на жука.
Ксафан здригнувся в своєму кріслі. Покліпавши, він звикся зі справжнім зором і глибоко вдихнув. Записи свідчили, що все пройшло за планом: грішник зайшов до квартири пів години тому, потім викид адреналіну, страх, біль, численні рани і нарешті зупинка всіх життєвих процесів. Ксафан звірився з профілем жертви. Цей грішник колись убив свою колишню дружину в її квартирі. Але не так жорстоко, йому було призначено інакшу смерть – швидкий точний удар.
– Що, знов? – журливо кивнув колега Оробас.
– Еге, – підтвердив Ксафан. – І там... був хтось сторонній.
Він замовчав, що «сторонній» виглядав, як правоохоронець.
– Та ну! То це хтось з наших робить?
– Звідки мені знати... – знизав плечима Ксафан.
– А я знаю, це все ті, ну, оті, що нам «акторів» присилають, хочуть щоби їх більше купляли. Ну нічого. Коли так… – Оробас вдарив кулаком об долоню. – Кажуть, є дев’яте коло. Для демонів.
– Брееехня, – махнув рукою Ксафан. – Де їх на ціле коло набрати…
Перерва закінчувалася, коли Ксафан дописав звернення в «Терези». Хтось мусив врешті це зробити. Так, колеги кажуть «не треба, потім перевірки, а нащо воно нам», і будуть самі мучитись, як ті грішники, тільки в себе на постах. І не зроблять нічогісінько, мовби так і треба. Втім, і тут Ксафан змовчав про незнайомця, вже у нього прокинулось те шосте чуття. Ні, не варто було розказувати, принаймні не зараз.
«Зайдіть у відділок номер 4 о 17:45» – не забарилася відповідь. Особисто? – подумав Ксафан. – Що за така розмова там його чекає? Але все ж з΄явився на порозі вчасно, обдумуючи що зараз може почути. Майже біля порогу за сірим столом сидів правоохоронець.
– А, Ксафан. Це ви писали звернення? Сідайте будь ласка.
Той кивнув і присів, не зводячи очей з фіолетового дрона ліворуч від правоохоронця.
– То ви таки щось побачили. Я Марбас, ми зустрілись нещодавно.
Ксафан упізнав його фамільяра, у квартирі без сумніву був дрон Марбаса.
– Та ні, все як треба, – збрехав Ксафан, – тільки в нашому відділі «актори» неякісні. Я мабуть поспішив, треба в відділ постачання, – Ксафан почав підводитись і спіймав себе на думці, що вже видав цим себе.
– Скажіть, Ксафане, – затримав його Марбас, – як ви взагалі оцінюєте правосуддя над грішниками?
– Тобто? – Ксафан повернувся на місце.
– Ви караєте, спираючись на давні судові архіви. Сюди потрапляють лише ті, хто були визнані злочинцями колись. А якщо хтось зумів сховатися від правосуддя чи помер до винесення вироку, ну чи відкупився?
– Не знаю. Є начальство, там вирішують. Я, ми, тільки виконуємо.
– Добре, продовжуйте роботу, але помітите щось дивне – обов’язково дайте знати.
Ксафан вискочив з відділку, як з окропу. Той Марбас якось був причетний до вбивств. Тільки кому це вигідно? Не сам же він на цю «самодіяльність» пішов. Ні, поспішив Ксафан писати скаргу, тут якась хитра схема і в неї вплутано навіть правоохоронців. Рукотворне Пекло дедалі більше перетворювалося на щось незбагненне та вороже. Наче ті декорації для грішників сочилися отруйними випарами, якоюсь згубною радіацією, від якої вже й персоналу Пекла паморочилась голова. Лишалося принишкнути, грати свою роль до визволення. І більше не повертатись, ніколи.
На якийсь час проблеми з «акторами» припинилися. Мов за командою все стало працювати ідеально, навіть краще, ніж колись. Злодіїв піджидали злодії в похмурих вологих провулках, у тисняві затхлих ринків. Убивці боялися ножа чи кулі, або чого вигадливішого, на пустирях, у засміченому лісі, на узбіччі дороги або і в себе вдома. І неодмінно їхні страхи справджувалися. Лікарям-хабарникам теж не щастило, вони страждали від вигадливих і незмінно відразливих хвороб. З шахраями було складніше, вони добре знали кому не можна вірити, проте тут можна було додати трохи магії. Наприклад, пачку грошей, які враз перетворюються на купу слизьких холодних п՚явок. З кімнат, звідки керувалися покарання, лунав регіт. Не дуже професійно, але краще регіт, ніж лайка через неполадку.
У вихідний Ксафан сидів на балконі за столиком з кількома колегами. Чорно-золотистий краєвид може й не радував око, але велич таки пронизувала його: і шпилі, і сходи, і навіть низьке небо.
– Слухай, – згадав про щось Оробас, – а що то з «акторами» все владналось? Може хто написав таки куди треба?
– Може, – знизав плечима Ксафан.
– А знаєш, тепер в іншій секції те саме.
– Що «те саме»? – перепитав Ксафан, уже здогадуючись насправді про що мова.
– Ось, читай, – Оробас перекинув товаришу аркуш, видимий лише в їхніх шоломах.
Місцеві новини, «Вісник правосуддя», повідомляли, що з секції для покарань англійців XIX століття надходять скарги. «Акторів», як писали, «хтось псує» і правоохоронець Марбас, нещодавно переведений туди, давав довгий коментар. Що все гаразд, що це лише тимчасові неполадки і чутки про диверсію з боку Раю цілком безпідставні.
– Приїхали, правда? Тепер Рай тут лазить.
– Слухай, – Ксафан про щось здогадався і підбирав слова, – а може цей Марбас сам із тих? Щось він мені таке оце патякав, ніби когось незаслужено покарали.
– І тобі? А ти що?
Ксафан з Оробасом дивились одні на одних, раптом зрозумівши, що обоє були в тому відділку.
– А я кажу – нічого, нагорі краще знають.
– Оце правильно, поважаю, – Оробас цокнув високою склянкою об склянку товариша та встромив соломинку собі до шолома, потягуючи сріблястий напій.
Наприкінці наступного робочого дня Ксафану прийшло повідомлення – з՚явитись до адміністрації, в кабінет 314. Знову забрати документи – подумав він. За стосом тонких скрижалей, чи то пак носіїв даних, щомісяця відряджали наймолодшого. Та піднімаючись чорними сходами, Ксафан зрозумів, що йому не туди ж, куди минулі рази. Це міг бути тільки кабінет високого начальства. Двері, прикрашені вигадливим білим орнаментом, розсунулись і Ксафан побачив широку кімнату – білу, на відміну від решти. За масивним столом сидів Мулцибер, керівник усього кільця. Сидів без маски, як решта демонів. Коротка чорна зачіска й така ж борода з високою білою смугою надавали блідому обличчю Мулцибера вигляду суворого, проте директор злегка усміхався.
– Заходьте, Ксафане, можете зняти маску, – привітно промовив Мулцибер, – я маю для вас пропозицію.
– Справді? А, вибачте, я знаю, ви людина слова.
Ксафан сів на стільчик обабіч столу, Мулцибер взяв з полиці скрижаль і швидко щось на ній прогорнув. Під його пальцями білі написи змінювались сторінка за сторінкою.
– Чув, вами цікавляться «Терези», – почав здалеку Мулцибер, але Ксафан одразу зрозумів про що буде мова.
– Як свідком, – уточнив Ксафан.
– Я не сумніваюсь, що свідком. Але я сумніваюсь у тому, хто вас викликав.
– Мор… Мар…
– Так, Марбас. Я викликав вас особисто, як і решту свідків, бо не можу більш довіряти «Терезам». Це поки що секрет, ви потім підпишетесь, що не чули цього. Керівництво, та і я також, давно підозрювали, що хтось намагається дискредитувати Пекло. Рай завжди хотів виставити нашу організацію чимось несправедливим і недоладним. Боюся, в них тут куди більша агентура, ніж той один правоохоронець. Я навіть не певний чи служить він їм свідомо чи просто корисний дурень. Ми поки нікого не арештовуємо, треба більше доказів, щоб потім усіх, – Мулцибер схопив пальцями повітря, – разом. Я прошу вас доповідати про все підозріле прямо сюди. Як робота?
– А, та… – зам΄явся Ксафан.
– Чаю? Я не люблю всього цього офіціозу, я так мислю – начальник повинен знати про справи зі слів самих працівників. Ці всі скрижалі, розписки роблять нам більше Пекло, ніж може отим грішникам. Якщо ми будемо одна команда, ніякий Рай нам не завадить.
Із шафи висунулася таця і до неї підлетів рогатий дрон, тримаючи в гнучких захватах чайник. Всі чашки на таці були повернуті ручками в один бік, на сорок п’ять градусів.
– Не любите чаю? – зауважив збентеженість гостя Мулцибер.
– Ні-ні, в мене вдома такий сервіз.
– О, помиляєтесь. Такого нема ніде. Такі робили тільки в двадцятому столітті. Беріть, – директор підсунув чашку.
Пішла мова про буденну рутину, яка все ж стала Ксафану майже улюбленою роботою. Якщо уникнути деяких деталей, як-от ручне керування чи обличчя грішників у деякі моменти. Дрон повільно кружляв навколо, майже впритул, поки Мулцибер не покликав його жестом до себе. Ксафан подякував за гостинність і зібрався виходити. Мулцибер відвернувся і в гладкій поверхні шафи відбилися його примружені очі та стиснуті губи. За мить він знову був доброзичливий, як завжди.
На темних сходах хтось подзвонив до Ксафана. В шоломі з՚явилося віконце з обличчям Марбаса. Режисер покарань на мить застиг, думаючи що робити: покликати допомогу, втекти чи вдати, ніби нічого не підозрює.
– Вибачте, що втручаюсь, – мовив правоохоронець, – зазирніть у сумку та візьміть ту штуку.
Ксафан навпомацки відкрив сумку і лиш потім зазирнув у неї. Там, на купі всіх речей, лежала дивна чорна колбочка. Тонка золотиста риска на ній повільно коротшала. Ксафан невпевнено схопив її, рвучко озирнувся.
– Що це?
– Бомба, – спокійно пояснив Марбас. – Натисніть кнопку вгорі та відведіть повзунок до краю.
Ксафан швидко виконав інструкцію і риска застигла.
– Спокійно, – продовжив Марбас, – я знаю, що ви не диверсант, не змовник, і не військовий. Але я гадки як саме у вас опинилася бомба. До речі, привітайтеся, – до Ксафана підлетів фіолетовий дрон, поблискуючи червоними лінзами-очима.
Ксафан позадкував, але швидко опанував свою тривогу.
– Дрон, – зрозумів він, – там був дрон.
– Я знаю, ви помітили мого, гм, помічника в квартирі. Я гнався за вбивцею, але він вистрибнув у вікно. Я… – правоохоронець показав посвідчення надзвичайного детектива «Терезів».
– Чорт… – зрозумів усе Ксафан.
– Чорт – це ваша робота, – засміявся Марбас. – У вас були всі підстави підозрювати мене, та я не диверсант. Перепрошую, що підслуховував вашу розмову, але нам зараз треба обговорити все, що ви бачили і чого не бачив крізь стіну я.
За кілька хвилин Ксафан описав як і чому опинився в Мулцибера. Марбас замислено чухав підборіддя своєї маски, щось час від часу занотовуючи.
– Але чашки це ж не доказ, – завершив Ксафан.
– Самі по собі ні, – уточнив Марбас. – Після смерті Мулцибера, хоч звали його тоді не так, серія злочинів у тій епосі припинилися. Впродовж 1990-1997 років у ось цьому регіоні Землі, – він показав на карті східний край Європи, – діяв маніяк-убивця. П’ять жертв він застав у їхніх квартирах і що примітно, повертав чашки перед тим як піти. Мав таку звичку чи може психічну хибу. Він дуже любив порядок, аж так, що взявся творити його ножем.
– І його не спіймали?
– Майже. Його жертви приписали іншому вбивці зі схожим почерком. Так він уник покарання і невдовзі помер та воскрес ніким не підозрюваний. Одна вціліла жертва описала і розповіла потім, вже після його смерті, прикмети. Тож ми знаємо хто він, але покарати не маємо права. Вся надія була, що вічне життя виправить його.
Марбас показав скрижаль зі сторінками документа, що повідомляли безпристрасну правду. На чорно-білому фото був Мулцибер, трохи зморшкуватий, полисілий, з іншим іменем, але це безперечно був він.
– Цей так званий архітектор спроєктував собі мисливські угіддя. Щоразу коли він вирушав на свої «перевірки», ставалися помилки «акторів», ті самі вбивства. Позаяк більшість покарань виконувалися в автоматичному режимі, режисери просто не надавали значення розсипанню «акторів» на пару хвилин раніше.
– Тобто, він якось руйнував дистанційні тіла і вбивав грішників, вкладаючись у відведений на покарання час?
– Саме так! Пульт «вимкнення» дистанційних тіл і «сфера тиші», що приховує власника та все навколо – цей нехитрий набір і зробив Мулцибера невловимим.
– Але хіба це великий злочин в наш час? – зауважив Ксафан.
– Так, де-юре він не зробив злочину, крім перевищення повноважень. Зіпсував «акторів», самовільно змінив процедуру покарання – це не заслуговує на якісь пекельні муки. Проте він грішник, чи не так?
Ксафан присів на сходи біля входу до якоїсь уже зачиненої будівлі.
– Чому ж він не змінив особистість? Кожен при воскресінні позбавляється будь-яких патологій. Він усвідомлював, що робить неправильно, але не змінив цього. Бо якби не усвідомлював, не ховався б.
– Мабуть, це й називали колись гріхом, – припустив Марбас. – Коли ти розумієш, що не повинен робити зле, але робиш саме так. Хіба ви не сумнівалися, що карати вже засуджених вдруге насправді не потрібно? Або що Рай не такий вже райський, даючи всім однакове нове життя? Подумайте на дозвіллі. Я вніс ваші свідчення до справи, можете бути вільні. Але краще вам тут не затримуватись.
– Стривайте, ви з Раю?
– Вважайте так, коли вам зручно. Бувайте.
Ксафан стиснув бомбу в кулаці, пройшовся вулицею та викинув «подарунок» у темний ставок, оточений низькими колючими деревами. Без детальних пояснень він написав наступного дня заяву про відпустку за власний рахунок. Хоч колег це здивувало, Ксафан нікого не посвячував у деталі. Втомився та й усе, набридло, треба відпочити. Аби лиш дочекатися наступного зорельота.
Мулцибер чудово знав куди надходять які документи. Що Ксафан лишився живий трохи засмутило його, але виказувати себе новими спробами він не бажав. Ксафан воскрес би без спогадів за останні кілька днів, це було б так зручно, але як уже є. Та продивившись записи з датчиків, а їх було багато в місті, Мулцибер побачив розмову Ксафана з дроном і зрозумів – його побоювання справдились.
Ні, він не боявся покарання за своє самоправство, за законом йому справді не «світило» багато. Але він виказав агентові Раю несправедливість, недосконалість Пекла, де ось такі, як він, можуть робити що заманеться. А цього в самому ж Пеклі йому б ніколи не пробачили. Якби Пекло заборонили, знищили, розстріляли його кільця, Мулцибера все одно знайдуть і помстяться. В цьому він був упевнений.
Не гаючи часу Мулцибер схопив валізку з усім найважливішим. Треба було тікати і план вже був давно завбачливо продуманий. Мулцибер підозрював – колись це станеться. Головне бігти, а схоплять його чи ні, обидва варіанти грали на руку. Адже він тікає не від правосуддя, він тікає від агента Раю, клятого Марбаса! Проти цього правоохоронця всі докази, ніхто не повірить ворогу, ніяка перевірка не доведе вини Мулцибера. Все спишуть на хитрощі, наклеп.
Мулцибер біг по сходах, як біг одного разу по сходах «хрущівки», ховаючи тоді в рукаві ножа. Та призабуте хвилювання, навіть острах, що наповнювали його – то були примари. Все ішло за планом, – був упевнений Мулцибер ще коли його не звали Мулцибером.
Його не оцінили, не помічали його генія, але він вірив, що колись усе зміниться. Світ мав належати таким, як він! – думав Мулцибер. Він навіть не тікав, якесь загострене дике чуття підказувало де спинитися, а де поспішити, щоб не потрапити нікому зайвому на очі. З часом Мулцибер запевнив себе, що якийсь світовий закон чи надприродна сила обрала його для звершення справедливості. Вона й оберігала його, підказувала кому не слід більше жити. З кожною жертвою він творив порядок, який любив у всьому. Хтось казав – аж надто, але Мулцибер вірив, що то не його забаганка. Йому подобалось «чистити» світ, а коли подобається – думав він, – отже це правильно.
А коли одного вечора він заснув удома, а прокинувся на кільці, що оперізувало Сонце і в якому наче коштовний камінь містилася сама Земля, то тільки утвердив віру в свою правоту. Так, він праведно пожив і опинився в Раю. Принаймні, йому хотілося аби так було.
Як і всі воскрешені, Мулцибер дізнався, що це далеке майбутнє. Його тіло стало дещо інакше, досконаліше та гарніше, до того ж безсмертне. Не було такої рани, що не зажила б за лічені миті, він навіть з цікавості перевіряв на собі. Мулцибер вивчив багато нового про минулі епохи, про всесвіт. Для нього не було великої різниці, Бог дав нове життя в Еонократії – «влади вічності», вона ж Рай, чи сліпий закон природи. Мулцибер навіть добре просунувся по службі.
Щось зробили з його мозком, як і з мозками інших. Щезли колишні прив’язаності, Мулцибер розушукав своїх дружину і сина, та це були вже не рідні, а громадяни Еонократії, як і мільярди інших. Поняття родини тут було чимось віджилим, його заміняла якась своєрідна дружба, що Мулцибер досить швидко прийняв. Лишалася пам’ять про минуле, а що робити з нею лишалося на вибір громадянина. Це була свобода, нескінченність перспектив.
За роки він усе більше переконувався, що і тут не все ідеально. Наприклад, життя в цьому рукотворному Раю давалося всім на рівних умовах, незалежно від життя минулого. Відчуття несправедливості Мулцибер спершу списував на якийсь атавізм, поки не дізнався про Пекло. Тут панувало правосуддя, злочинці отримували заслужену відплату перед Раєм. Як вічне життя могли однаково отримати такі, як Мулцибер, і якісь-там вуличні злодії або повії? Цього Мулцибер не міг прийняти, він знову сповнився відчуття, що в нього славетна мета – нести «справжню» справедливість крізь епохи. Око за око – це було не його правило. Всі очі за око, вдесятеро страшніша за призначену судом смерть! Бо бути злочинцями чи просто плюгавими людьми – то злочин проти самого всесвіту! Цією думкою Мулцибер втішав себе стільки часу, скільки в його епосі не жила жодна людина.
Він швидко, навіть за мірками безсмертного життя, знайшов як увійти до кола однодумців, до Пекла. Став його архітектором, щоб знову, але інакше, вільніше, яскравіше упивався моментами вбивств. Йому подобається – отже це правильно – переконував себе далі Мулцибер. А що хтось того не розуміє, намагається закрити Пекло, пише петиції, то тут, у цілому всесвіті, неважко сховатися, а то й усунути зайвого свідка, бодай на трохи.
Мулцибер кинувся до стоянки повітряних таксі, краплевидний апарат з короткими крилами зблиснув вогнями двигунів і перетворився на цятку в далині. Хтось переслідував його, стрімко наближався. Ще один апарат у супроводі летючих авто «Терезів» наздоганяв таксі.
– Мулцибере, наказуємо зупинитися! Ви підозрюєтесь у злочині проти правосуддя! – пролунав голос Марбаса.
Спинитися – і тоді Марбас і його команда пошиються в дурні! Коли у всіх на виду самого архітектора Пекла стануть винити в злочині, всі подумають, що правоохоронець бреше. Треба тільки більше свідків. Мулцибер смикнув за ручку ручного керування. Панель перед ним засвітилася новими лініями й колами, до яких маніяк жадібно прилип пальцями. Це була влада над власною долею: «Швидкість максимальна, маршрут власний». Направо, нижче, під отим мостом… Таксі черкнуло чорну балку, впало на магістраль. З бридким визгом проїхалося металом по дорожньому покриттю, розсипаючи іскри.
Як і за старого життя, Мулцибера ледь не схопили. Ось кара вже дихала в потилицю, проте він і падаючи знав – у великих злочинців велика удача. Інакше й бути не могло, алібі вийшло непохитне. Мулцибер повернувся до роботи, фахівець же він був уславлений. Попереду був запуск в експлуатацію наступної секції кільця Пекла, вже для людей середини XXI сторіччя. Заходи безпеки на всіх кільцях посилили, адже тепер ще більше боялися агентів Еонократії. Особливо боялися за Мулцибера, навіть тимчасово зобов’язали не покидати новозбудоване кільце, куди його було переведено. А помирати йому ой як не сподобалося. Щодо Марбаса, він якось утік чи сховався, але архітектора пекла це тільки порадувало. Тепер-то всі підозри в його злочинах відпали!
– Куди збираєшся? – гукнув до Ксафана товариш.
– Та ось відпустка, відпочину на Траппісті. Скільки живу, а не був там.
– А не боїшся, що тебе святоші схоплять? Там же Рай.
– Нічого, я ж офіційно на кільці, що біля Сонця, прописаний.
Зореліт відлетів від краю кільця та почав готуватися до стрибка на Траппіст. Пекельне місто звідси виглядало прекрасною чорно-фіолетовою квіткою з гострими вежами-пелюстками. Ксафан дивився на нього востаннє. Більше він не повернеться до Пекла, ба навіть докладе всіх зусиль, аби цим кільцям знайшлося якесь краще застосування. Стоячи перед вибором бути страхом для інших у Пеклі чи абиким у Раю, він зробив своє рішення.
Мулцибер зійшов перевірити все особисто, як завжди. Проблема була невелика, але і архітектор вирушив не займатися ремонтом. Жертва була близько, сама у всьому вечірньому сквері, беззахисна. Мулцибер обережно підкрався, вимкнув чийогось «актора», облизуючи зуби ввімкнув сферу тиші. Він зареготав, накинувся на постать і, притиснувши нещасного чоловіка до землі, торкнувся кінчиком ножа його шиї.
– Ласкаво просимо, – раптом промовила жертва і скривилася глузливою посмішкою.
Шкіра прогнулася під вістрям ножа і чоловік враз пожовтів разом із одягом і почав розсипатися на пил. Мулцибер спинився, став тиснути кнопку на рукаві, але телепорт не працював. Там, на іншому боці, хтось заборонив доступ. Тілом пробігли пекучі мурашки. Чи довго тут бути? Це певно якась поломка, затримка. Мулцибер боязко подивився вгору. В небі своєю денною поверхнею сяяло дев’яте коло Пекла.
Протяжне «Ні-і-і» пролунало в сутінковому сквері та луною пронеслося понурими загидженими дворами.

Написано 2017 року