Я заб`юся враз серцем твоїм,
Не спиняючись ні на хвилину,
Стану розумом – мозком твоїм
До останнього дня, до скончини,

Я повітрям палким стану враз,
Щоб вдихнули його твої груди,
Душу й тіло – навік поєднать,
Ми кохаємо, ми ж бо є люди!

І кохати, й кохатись не гріх,
Бо кохання – воно від Бога.
У життя сто шляхів, сто доріг,
А в кохання – одна дорога.

@Тетяна Купрій , 2002.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Обірвані мрії.
Скалічені душі.
Змарніла надія
Туманом по суші.

Життя – « копійчина».
Зневірені очі.
День, схожий на ніч,
На день – схожі ночі.

Та жевріє в грудях
Краплинонька віри,
Що мужності вистачить
Й вистоять сили.

Скінчиться війна,
Дурман – зілля прокляте,
Живим повернуся
Додому, до хати.

© Тетяна Купрій , 2015.
Зображення з мережі "Інтернет"
художниця, волонтерка Беата Куркуль

.....................

Візьміть мене за руку, мамо!
Та поверніть в дитинства світ.
Отими давніми стежками,
Котри́ми йшли немало літ.

Згадаю Ваші всі поради,
І застереження сприйму.
Течуть життєві водоспади
Сповнені радощів й жалю.

Турботам справжню ціну знаю, -
Достатньо дітям віддала.
Візьміть за руку, я благаю!
Верніть стежками край села.

Запахне травами навколо,
Весняним цвітом защемить,
Ходімо, мамо, просто в поле,
Нехай на серці відболить.

З жінок найкраща - рідна Мати,
І в кожного вона своя.
Вам знову хочу я сказати:
" Дякую, мамо, за життя!"

Любов, - котра оберігала,
За подароване тепло,
За те що ласку віддавала,
За все, що поміж нас жило.

Візьміть мене за руку, мамо!
Візьміть за руку, як колись.
Верніть забутими стежками,
в ті дні, що швидко пронеслись.

© Тетяна Купрій, 2024.

В тобі одній - одвічні сила й мудрість,
Безмежне світло та краса сторіч.
Ти - грація, ти - віра, вічна юність,
День прохолодний і шалена ніч.

Надійний тил, підтримка та опора, -
На все ти маєш особливий хист,
То норовиста, то сама покора,
Буяння квітів, щедрий падолист.

Відверта, щира, вперта та терпляча,
Смієшся дзвінко й плачеш ти ридма,
Турботлива, ласкава та гаряча,
Злиття в тобі людини й божества.

Чарівна, окриляюча, шикарна,
Грайлива, граціозна, запальна...
В усякім віці жінка завжди гарна,
Струнка та пишнотіла, чарівна...

Пекуче сонце та шалена злива,
Для когось сенс на все його життя.
Вправна ґаздиня, мати та дружина,
Весни, кохання, змін передчуття.

© Тетяна Купрій, 2024.

Я на менше не згодна.
За любов беру лише любов'ю.
Не цікаві для мене ніякі напівпочуття.

Я потрібна тобі.
Ти потрібен мені. Є ми двоє...
І нікого крім нас в нашім світі з тобою нема.

Не знайти втіхи в інших, є факт:
Не шукають розради в сторонніх,
Якщо душі зрослися у ціле єдине навік.

Якщо я твоя Жінка,
То і в радощах разом і в горі,
Ти єдиний важливий мені на Землі чоловік.

Тетяна Купрій , 2023.

#поезія_тетяни_купрій_кримчук
#вірші_про_кохання

Всі сказані колись слова...
Гірчак - трава.
Наші глибокі почуття ...
У забуття.
Безсонні ночі, біль душі...
Змиють дощі.
Серце - маленька сирота...
Я вже не та.
Інша сьогодні зустрічає...
Так буває.
Цілує, пестить, обіймає ...
Все минає.
Довіру зраджену втрачають...
Не повертають.
Руйнуй мости. Пішов, то йди.
Я не тримаю...

Тетяна Купрій, 2023.

Полину в мій Едем, мій райський сад.
Лишу сумне минуле за плечима.
Не клич! Не озирнуся знов назад.
Лечу, втікачка - птаха, невтолима.

Облиш! Намір лихий ти певно мав:
Довіру ошукати до пір'їнки.
Час особистий свій не марнував:
Додав у почуття зради відтінків.

Дістанусь краю вічної весни,
Твого обличчя в ньому не зустріну.
Різні, на двох, у нас були світи,
І різну почуттям ми мали ціну.

За обрієм полишу всі думки
Знов підійму до неба руки - крила,
Заграй в останнє пісню, скрипалю,
Про птаху, яка віддано любила.

Тетяна Купрій, 2023.

Наче лебідка, матінка моя,
Чарівна, не зважаючи на роки.
Весела трішки, трішечки сумна,
Та не схилила голови ще поки.

Вона для мене вічно молода,
Неначе пелюстки рожевих квіток.
Неначе Богородиця свята
Одна-єдина у цілому світі.

Доля не раз їй болю завдала,
Були хвилини - не хотілось жити.
Заради нас все стерпіла вона,
Здавалося б:та скільки ще терпіти?

Та, мабуть, так закладено в житті,
Що мати - у постійнім хвилюванні,
Серцем своїм завжди буде з дітьми,
Навіть тоді, коли вдихне востаннє.

Тетяна Купрій ,2004.

Мов Росінант він тягне тяжку ношу,
Життєву ношу, сходжених доріг.
Нині жебрак, який так жити хоче,
Щодня рушає у новий похід.

Ідуть роки... То миті, то хвилини...
Закабалила старця біднота.
Актора, що так мріяв мати крила,
Й розкрилити у світле майбуття.

За що, не знає, відцуралась доля.
Зі сподівань та мрій зів'яв полин.
Примусило жебракувати горе.
Посеред натовпу залишився один.

Ніхто людини в нім не помічає,
А він чекає вже з останніх сил,
що озирнеться хтось та пригадає,
що не даремно в цьому світі жив.

Старий жебрак... Не злодій, не п'яниця...
Нікому зла ніколи не бажав.
Чом довелось, на вулиці лишиться,
Актору, що колись в театрі грав?

В очах страждання, майже безнадія….
Експресії, хто фарб в життя додав?
Колись картину «Крик», зразок трагізму,
напевно з нього Едвард Мунк списав.

Тетяна Купрій , 2012

............................
Чекати тебе...Кожен крок відчувати на відстані.
Зберегти нашу ніжність в душі... не віддати нікому.
Не втратити віру, приховану десь в серця пристані.
Найкраще повернення те, що до рідного дому.

Вдихнути у груди надію: на краще, на зустрічі...
На ціле життя, що Всевишнім на двох заплановане.
Звернути з дороги, де манять вогні, душі блудячі.
З молитвою йти у майбутнє щасливе, врятоване.

Тримати зв'язок по сусідству, хоч той... кілометрами.
Не дати поглинути прірві, що втягує глибоко.
Кохати... Не втратити щирість та бути відвертими.
Дверцята довіри, мов Всесвіт, розкрито нам широко.

Не впасти у відчай.... Піднятися, мов після сповіді.
Плече десь підставити, руку подати, підтримати...
Людей осипає додолу, порою, мов жолуді.
Життя рівновагу нелегко буває нам втримати.

Потрібно зуміти здолати всі сходини труднощів.
Не можна втрачати надію останню на прощення.
Простелено ковдру ніким неприм'яту для любощів.
За мить, на вершину блаженства чекати нам сходження.

Незмінним в цей час і важливим для нас стало правилом:
Уміння здолати весь біль та живими зостатися.
Я буду на відстані вірним тобі, добрим Ангелом,
Зі світлом моїм, щоб було тобі легше триматися.

Тетяна Купрій, 2023.

Труднощі? Не падай мов каміння.
Підіймайся все ж, якщо упав!
Цінуй кожну прожиту хвилину,
Що Господь з Небес тобі послав.

Життя наше - дощові краплини,
а краплин тих, швидко плине час.
Бережи життя, бо ти - ЛЮДИНА!
Нам воно дається лише раз.

Молись Богу і живи по правді,
Будь щасливим долі ковалем.
Нам, часом, усім буває тяжко, -
Не можливо жити без проблем.

Ти людської не втрачай подоби,
Душ наших бажає Люцифер.
Горе тим, хто забуває Бога...
Так і Бог забуде про людей.

Тетяна Купрій, 2023.

1.
Хмуре небо осіннє лиш ти...
Грієш душу промінням кохання
Вже давно пожовтіли сади.
Я чекаю тебе мов світання.

Приспів:
Відцвіли хризантеми в саду.
Під осінньої пісні звучання.
Знай, до тебе дорогу знайду,
Ти єдина любов і остання.

2.
Найжаданіша ти на Землі.
Я шукати не стану заміну.
В серпанковій з тобою імлі.
Закружляємо з листям осіннім.

3.
В парі будемо ми навіки,
Найкоханіша в світі жінка,
Не порушать наш спокій роки,
Щастям стане осіння зупинка.

Тетяна Купрій, 2023.

Чоловіки на різні є смаки
Та з жодним у коханні не горіти.
Є лиш один….Та поміж нас роки...
Роки не наче мовчазні граніти.

Мандрують вільних напрямків вітри.
Любов втопила не ріка Топила.
Нас розділили наче береги,
Лише роки, щоб там не говорили.

Тетяна Купрій, 2022.

Давайте вспомним времена:
Шла в Риме не одна война,
И Клавдий –император грозный,
Издал указ для всех серьезный.

Он браки строго запретил,
Чтобы к ногам его пал мир.
«Женатый воин - плох солдат»,-
Уста правителя твердят.

Напрасно. Жгут Амура стрелы,
Не умирает в людях Вера.
Надежда, вечная Любовь,
Разогревают в жилах кровь.

Гляди, простер к влюбленным руки
Их покровитель Валентин.
Подвергнувши себя на муки,
Венчает души Божий сын.

Перешагнув сей злой указ
Он людям помогал не раз
За что, казнен февральским днем,
Но помнят люди все о нем.

Спешат любить вовек, отныне,
В память о добром Валентине
И шлют к возлюбленным гонца
В виде сердечка - письмеца.

Не страшен любящим запрет
Уже десятки, сотни лет.
Но вот, на счастье ль, на беду,
Влюбленных день лишь раз в году

Тетяна Купрій, 2002.

Господь приходить у потрібний час,
Коли, здавалося б, вже втрачено надію.
Він щиро любить кожного із нас.
Серце Його - любов'ю душі людські гріє.

Прощає всі провини нам й гріхи.
Веде шляхом тернистим до Спасіння.
Увіруй в Божий промисел і ти,
Хай віри вистачить у серці та терпіння.

Пообіцяй не гинути в гріхах,
Завжди у всьому довіряти лише Богу,
І він відкриє тобі вірний шлях,
Покаже у нове життя вірну дорогу.

Тетяна Купрій , 2023.

Минає все ... На те є Божа ласка.
І щоб не відбувалося в житті,
Не припиняйте вірити у казку,
Любити, мріяти та посмішку нести.

Кохайте, доки є кого кохати, -
Рідна душа дається лише раз.
Цінуйте, бережіть, і не втрачайте...
І на нелюбих не марнуйте час.

Не бійтеся чекати те - єдине,
Котре назначене лише для вас.
Нехай говорять:"Вік наш швидко плине,
І треба жити зараз і в цей час".

Чекати можна так й не дочекавшись...
Та все на краще в нашому житті.
Лиш те зникає, що було не вашим,
Щоб відпустити те, та далі йти.

Іти на світло... Хід свій не спиняти...
Десь, зовсім поряд, вогник у вікні.
Збережений, щоб душу зігрівати...
Лише тобі ... Лише тільки тобі...

Тетяна Купрій, 2023.

На дворі холодно, як і в моїй душі.
Германія на сонце непривітна.
Майже щодня ідуть сірі дощі,
А я ніяк до сирості не звикну.

Замало в цім краю погожих днів.
Чи видалось таким мені це літо?
Згадалося, до Кельну ти хотів
І під одним дахом зі мною жити.

А пам'ятаєш, мрії про Париж?
А Сену з Єлісейськими полями?
Скульптури Лувру, чудні вітражі,
Готичний стиль споруди Нотр - Даму?

Ось він...Париж....Під вежею стою.
Пригадую на двох спільні бажання.
За триста метрів до небес злечу,
Але одна, без нашого кохання.

Знову в дорогу... Довгих сім годин...
В Північний Рейн Вестфалія вернуся.
І серед звичних, монотонних днів,
В краплях дощу для тебе розчинюся.

Тетяна Купрій, 2023.

Ішла я містом. Сонце так яріло:
розкошувала у садках весна...
Стару бабусю в затінку зустріла –
Пройти повз неї, вірте, не змогла.

Вона – маленька, згорблена ! – сиділа
На купі непотрібного шмаття,
недоїдки чиїсь пожадно їла ...
Невже це називається – життя ?!

Мені здалося: сонце почорніло
і цвіт дерев перетворивсь на лід...
Я від скорботи ледве не зомліла,
Очима іншими уздріла світ.

Чим завинила та маленька жінка,
навіщо покарала так судьба!
Загинув син, коли розквітла смілка,
онуків не народиться юрба.

В чім винна, що облишила вже сила,
А світ на нитці ще її трима ?
Благає Бога:“ Смерті дай!” – щоднини,
А смерти тої поки що нема.

Жахлива зустріч! Подумки журюся:
«Сьогодні в щасті, в старість–в смітнику»…
Молю, щоб жодна на землі, бабуся,
Не мала горя на своїм віку.

Тетяна Купрій, 2005.

Ще сонце вранішнє з пухких перин не встало,
село оповивали мирні сни,-
од вибухів довкілля задрижало, прокинулася Ніна : “ Мамо, грім !”

-Ні, доню, то не грім, моя дитино, розпочалася, донечко, війна.
-Боюся, мамо! Ми усі загинем ?
“ Сховай мене, сховай! – блага вона.

- Сховай мене, бо я ще хочу жити,
Босоніж бігати, купатися в росі,
Смугастій бджілці й літечку радіти,
Із квітів запашних вінки плести.

Закалатало серце материнське :
-Не бійся, доню, розкотів війни.
Заплющуй очі, в ковдру загорнися,
ще сонце досипає й ти поспиш.

Земля горіла, корчилась, стогнала,...
І де їй ,бідній, схованку знайти?
Заснула Ніна... Спочиває мама ...
Спинилось літо, і літа людські.

Тетяна Купрій , 2006.

Над нами небо мирне веселкове,
курличуть гучно білі журавлі.
Колосся шепче на пшеничнім полі,
схиляється травиця до землі.

А у могилах братніх сплять солдати-
мої діди, брати, батьки мої, -
за те, щоб нам про землю з вами дбати,
щоб нам збирати з неї врожаї .

Сплять у могилах вічності солдати,
за нас вони геройськи полягли,
аби ніхто не смів наш лан топтати ,
ні чебреці , ні сизі ковили…

У День скорботи, в свято Перемоги
згадаймо всіх полеглих у бою…
Гарячі хвилі їхньої дороги
Б` ють щемно й світло у Судьбу мою.
Тетяна Купрій, 2003

А хочеш, наліпимо горщик вареників:
З грибами, капустою, сиром, картоплею?
Я знаю співати по нотах як "Щедрика".
Сьогодні Свят - вечір...всі кличуть господарів.

Смачних пирогів і куті приготуємо:
З горіхами, медом, із маком, родзинками...
Свічу вдвох запалимо та й відсвяткуємо.
Життя розпочнемо новими сторінками.

Ти зараз далеко від дому знаходишся.
Знай, тяжко чекати та я дочекаюся.
Теплом від кохання мого ти наповнишся
З порогу обіймами, рідний, стрічатиму.

На щастя, добробут долівку засіємо.
Прославимо піснею Бога...молитвою.
Є віра, а значить разом все зуміємо,
І зміниться темрява дниною світлою.

Повернешся ти... час скоротить всі відстані...
Смачні пироги будуть з маком, родзинками...
Настане Свят - вечір. Покличуть господарів.
Життя розпочнемо новими сторінками...

Тетяна Купрій, січень 2024.

............................
Розлилися води на чотири броди,
Сонце життєдайне, землю огортає.
Весняне пробудження матінки-природи,
Вісниця небесна, ластівка вітає.

Одяглись дівчата в вишиті сорочки -
«Водити» веснянки, Весну зустрічати,
Заквітчали коси, вбрались у віночки,
Стали в дружне «коло» - небо звеселяти.

Щоб з «Воріт небесних» на воскреслу Землю,
Через міст-дорогу Ладонька прийшла
Та з Вирію щастя, спів, красу, здоров'я,
Урожай багатий, радість принесла.

Бо Зимонька - бабця довго лютувала,
Досить їй лахміттям землю волокти,
Хлопцю - Сніговію з пухнастої хмари
Досить вже лапатий, білий сніг мести.

Час землі омитись теплими дощами,
Заквітчавшись цвітом, дякувать Весні:
За жуків дзижчання, коників сюрчання,
За шум зелен - лісу, за пташок пісні…

Тетяна Купрій, 2002.

Давно тебе, мій край, обмилували,
Твої квітучі злаки, ковили…
Вздовж берегів Дніпра, ріки Самари,
Селились перші пращури мої.

Край кам`янистих скель, ярів та балок,
З глибокими долинами річок...
Весь сповнений цікавинок, загадок,
Легенд, переказів, бувальщин та казок.

Край макоцвітний з присмаком полину,
Зігрітий колисанкою вітрів,-
Барвінком обійняв мою країну,
І золотом розжарених хлібів.

В багатотрав`я огорнув кургани
Сарматської та скіфської доби.
Амфори срібло й злАто Пекторалі
Нащадкам його землі зберегли.

Стрічає люд, щодня, багристим сонцем,
що світло розсіває із висот.
Ревуть басами Борисфенівські пороги
З часів, коли ще жив сам Геродот.

Він пам'ятає вбивство Святослава.
Боявся ворог слів : «Іду на Ви!».
Спустошливі набіги, не з екрана,
Всілякої чужинців кагали.

Пригадує, як звали «Диким Полем».
Те, як ховав голоту від біди,
Що не хотіла жити у неволі
Йдучи сміливо в месницькі ряди.

Домівкою славетного козацтва
Став для Мазепи, Калнишевського, Сірка...
Що боронили землю від "поганців",
І православну віру до кінця.

У залишках Дніпровських тихих плавнів
Великий Луг до нас ще промовля.
Про сім Січей і про козацьку славу,
Що в ковилу високім прилягла.

Через століття шабель дзвін ще чути...
Яким швидким не був би часу плин,
Ніколи та нікому не забути,
Якого роду ми нащадки, хто чий син.

В Каховських водах сховано минуле,
Яке нагадує про себе із глибин.
Куди б життя шляхи не повернуло,
Душею там я, де терпкий полин...

Де чебреці, цвіт м'яти, горицвіти,
Де давні залишки покинутих руїн,
Де виступи із каменів граніту,
Де сяйво храмів золотавих куполів…

Де кам'яні хрести посеред поля,
Ще віють духом пращурів тяжким…
Нехай облишить край мій біль і горе,
Хай радість і добро живе у нім.

Тетяна Купрій , 2019.

Кропивою по оголеній душі
печуть думки нестерпно в моїх грудях.
Жило село найкраще на Землі.
Жили в селі найкращі в світі люди.

Їм доля стала спільною для всіх.
Їм кожному, одне страждання в хату.
Примушені облишити житло,
Відправились нове життя шукати.

Впадали втомлено, до самої землі,
Ногами пращурів натоптані самани.
З них проростали квіти навесні,
На згадку про Марію чи Івана.

Повільно гинули, ховались в спориші,
В далеких спогадах зсивілої бабусі.
Колись тут пахкотіли пампушки...
Тепер лише джмелі гудуть у лузі.

Простилася Шевченківка з життям.
Зозулі літ несила накувати.
Самотні верби досі плачуть там.
В степу вітрам, лиш спомин колисати.

Тетяна Купрій , 2018

Мене не буде там, де інша є,
Де вранішні, на двох, звучать привіти.
Не втримати кохання не своє,
Є інша, то нема чому радіти.

Не зважити кохання на вагах,
Як і на трьох його не розділити.
Закохані шалено на словах,
Навчилися красиво говорити.

Мене не буде там, де "поміж двох".
Змовчу про все, що буде душу рвати.
Не втримати в одних руках обох,
Когось від себе треба відпускати.

Не попрошу взаємних почуттів, -
Вони існують, або ж їх немає.
Вибір повстав, то обирай її,
Щастя чуже я поряд не тримаю.

Якби кохав, їй місця б не було,
Тільки про все говорять твої вчинки.
Посеред того, що між нас жило,
Досі, чомусь, лишається ця жінка.

Кохав, то б іншим місця не було.
Там, де кохають, і мовчання чути.
Не обіпруся на твоє крило.
Відносини такі гірше отрути.

Не обирай мене, я вже не я.
Не треба мене знову повертати.
Поряд не буде хлопця - курая,
Бо вибір мій, таких не обирати.

Тетяна Купрій, 2023.

Розбовкав світу золотий ковил
Історію одну старого степу.
В розвихреному морі колосків
Кохались маки не відчувши небезпеки.

Хилилися у ніжності палкій,
від сорому обличчя їх шарілись.
Зненацька в синім небі вдарив бій.
Квіти безпомічні під кулями лишились.

Здригалася натомлена земля,
Розквашена під тяжкістю снарядів.
Горнулися пелю́стки до стебла…
З останніх сил ледве тремтіли та тримались.

Та все ж, коли їх серед вирв знайшла
Проклята смерть, щоб в чорний ґрунт сховати.
В червоні краплі обернулися тіла,
Щоб з кожним мирним літом проростати.

З тих пір вони приходять в мої сни
І не дають вночі спокійно спати.
О, скільки їх, хто так і не зумів,
А ні дожити до цих днів , не до кохати.

Тетяна Купрій, 2016.

Сипле січень снігом у лице,
Та морозу, навіть не страшуся.
Гаряче у грудях, так пече...
Вже живим назад не повернуся.

Вдома зачекалася рідня:
Діточки, дружина та матуся...
З думкою про них спочину я.
Вже живим, назад не повернуся.

Прощення у Бога попорошу,
До Небес з останніх сил звернуся:
"Стільки міг, за рідний край стояв.
Господи! На жаль, не підведуся!»

Ледве чути: «Побратиме, встань!
Помирати з нас ніхто не мусить.
Цій війні покласти треба край...
Чом в очах: «Живим не повернуся!»

Та я йду туди, де вічні сни.
Птахом легкокрилим обернуся.
З вирієм весною прилечу.
Миром над Вкраїною озвуся.

Тетяна Купрій, 2017.

Зима в "Blend-a-med" огорнула всі вулиці,
Дбайливо вибілює сірі дахи.
Мороз попід вікнами втомлений щулиться,
Лишає узори сріблясті на склі.

Ніхто не запросить, Морозка, в хатинку,
І кави з бурульок йому не наллє.
Бреде наш дідусь і не знає спочинку,
В шибки бідолашний утомлено б`є.
Бувало, приляже на сніг задрімає,
Простелить Зима йому ковдру з сніжку.
Відразу на вулиці холод вщухає,
Кружляють сніжинки в казковім танку.

Кожух крижаний Морозець не знімає,
Несе на плечах чудернацький мішок,
А в нім «Чупа-чупси» з кришталю ховає,
Щоб звабити ними малих діточок.

То носик морозить, то щічки щипає...
Бажає уваги старенький, мабуть.
Шкідливі льодяники, діду, ти маєш, -
Ангіну, бронхіт, вони діткам несуть.

Ти краще, цукерки сховай під ялинку,
Гостинців від Зайчиків чи Білочок,
Нову ляльку Барбі, на пульті машинку…
Лише не неси діточкам болячок.

За це ми, Морозе, з тобою пограймо,
Разом заведемо з пісень хоровод,
Розкажемо вірші, котрі тільки знаймо,
А ще гуморески й смішний анекдот.

Тетяна Купрій, 2023.

Гордо звуся Україна,
Від Донбасу й до Карпат.
Йдеш з війною ти до мене,
Значить, ти мені не «брат».

Ми з тобою воріженьки,
Нема в серці вже жалю,
Твої щирі побрехеньки
Правди вогнищем спалю.

Зброю взяв, тож начувайся,
Раз ступив на мій поріг.
Озирайся, пан Залужний,
Вже "гостинців" приберіг.

Тобі крові, а нам волі,
В хату радощі та сміх.
В українського народу
Воля ліпший оберіг.

Маєш злу й лиху подобу
Не Божественний твій лік.
Українського народу
Не здолати вам повік.

Тетяна Купрій, 2023.

Де відповідь знайти, чому в житті,
Втрачаємо коханих, рідних, любих...
Кричати хочеться: "Постій! Не йди!»
Та знаємо, назад шляху не буде.

Сльози гіркі тріпочуть на очах.
Здається, неможливо пережити,
Хвилини ті, коли життєвий шлях,
Закінчив той, хто міг ще довго жити.

Ти сліз гірких сьогодні не ховай,
Рветься з грудей цей біль у жовте літо.
Тепер він там, де синій небокрай,
Там, де до ніг живі приносять квіти.

Так сталося чому? - ти не питай.
Недобра, лиха звістка на порозі.
Його душа летить, ти не спиняй,
Його душа до Господа в дорозі.

Не вистачить забути довго сил.
Доля майбутнє ваше відібрала.
Навіки залишив сьогодні він,
Тебе, котра лише його кохала.

Тих сліз гірких своїх ти не ховай,
Рветься з грудей цей біль у жовте літо.
Тепер він там, де синій небокрай,
Там, де до ніг живі приносять квіти.

Тетяна Купрій, 2023-2024.

Не чекаю на щастя, ліпити з нічого... втомилася...
Просто йду і не знаю тепер, де назавжди спинюсь.
Пронеслося життя, у далеких світах загубилося,
А я йду і нічого навколо в цю мить не страшусь.

Не сміюся, не плачу, у гору не пнуся... змінилася.
Не зібрати до купи надії та мрії...
здаюсь...
Порожнеча в ядро мого серця нахабно вселилася.
На ім'я своє власне відлунням здаля
не озвусь.

Відчуттів, почуттів... вже нічого в душі
не лишилося.
Десь останнє "Кохаю!"зірвалося в прірву, униз...
Серед власних руїн, сам-на-сам в одну мить опинилася...
Обернувся на пекло омріяний мій парадиз.

Тетяна Купрій, 2023.

Незабаром завітає осінь у двори, Повдягає у барвисті, землю, кольори. Подарує добрі мрії срібно-золоті,
І на краще все надію в нашому житті.

Як же затишно з тобою, діво чарівна!
Ти палка наче кохання, ніжна і сумна. Зарум'янилися щоки...День спекотний зник,
Розвіває руді коси вітер - жартівник.

Літня пісня, на прощання, скоро віддзвенить.
У краї теплі, з птахами, вдалеч відлетить.
Знов повернуться тумани, небо задощить...
У садках дари осінні, гілочка тремтить...

Калиновий жар збирає вранішня роса...
Спалах блискавок у небі, лякає гроза...
Запах кави на світанні, шалька на плечах...
І тепло серед негоди в коханих очах.

У повітрі печаль зникне й холоди розлук,
Від коханого цілунків, тепла рідних рук,
Покрокуємо, пліч -о- пліч, в пору чарівну,
Нам стрічати з милим осінь, поряд, не одну.

Тетяна Купрій , 2023.

Відчутно протяги з усіх шпарин.
Тепло твоїх долонь давно не гріє.
Жар почуттів, звичайний аспірин,
Втамує, і ніхто не захворіє.

Ріднішим тебе став старенький плед.
Вечірню чашку кави обіймаю.
Твої слова солодкі, наче мед,
Відсмакувавши, в серпні залишаю.

Осіннє листя всипало нам шлях.
Кожен пішов по обраній стежині.
Ми не разом тепер навіть у снах.
Багаття спомином потріскує в комині.

На підвіконні спить, розлігся, кіт.
Впаде додолу яблуко останнє.
Згадається, на мить, твоє :" Привіт!"
І відлетить з птахами на світанні.

Нам втрачених не віднайти доріг.
Десь в айстрах заблукали спільні мрії.
Не ступиш більше ти на мій поріг.
Ілюзію туманами розвію.

Не потурбую щастя не своє.
Привласнити чужого не посмію.
Нехай буде тепер усе як є.
В минулому облишу ностальгію.

Щастя моє в дорозі, вперто йде...
Здолає перешкоди неодмінно.
Візьме за руку й тихо поведе.
Під чарівну мелодію осінню.

Тетяна Купрій, 2023.

Кричи - не кричи. Мовчи - не мовчи.
Рожевим фламінго - сичем у ночі...
Фарбуй сірі будні пензлем да Вінчі.
Не вийшло відразу, то спробуй тричі.
Болить - відболить. Маєш - втрачаєш.
Словами пестиш - словами вбиваєш.
Кохай - не кохай. Цілуй - стисни губи.
Був вчора люб'язним - став вранці грубим.
На місці стоїш - ідеш крізь стіни.
Храми будуєш - збираєш руїни.
Втамуй почуття крокуючи в тишу.
Дороги життя вкладай в пазли з віршів.
Гориш - не згори, згадай і про себе.
Сьогодні потрібна - завтра не треба.
Цінуй найдорожче - життєві хвилини.
Мрій та кохай, бо ти - це людина.

Тетяна Купрій, 2023.

Нібито вчора все було...
Нібито вчора…
А озирнешся навкруги –
Пройшов пів поля.
Пів поля радощів й жалю,
щастя та горя...
На сміх і плач, на все в житті,
Господня воля.
У котре зважиш кожен крок -
Схиливши вії.
Роки все ближче до зірок -
Жевріють мрії.
Вже не турбують, як колись,
Земні всі блага.
Шукає спокою душа -
Взамін розвагам.
Нібито вчора все було…
І ми кохали...
Всі потаємні почуття -
У цвіт збирали.
Тіла ж все ближче до землі -
душа до неба.
Та серце горне до тепла -
Мене ж до тебе.

Тетяна Купрій, 2023.

Отець Небесний, звідки те є зло?
Звідки вони, недо'люди, не люди?
Вбивають все живе, щоб не було...
Нищать міста і кам'яні споруди.

Вогонь, дим, попіл, залишки руїн...
В них сховано мирне життя і мрії.
Церковний не лякає катюг дзвін.
Бездушні та нікчемні лицедії.

Всихають ріки, ллється всюди кров...
Здається, жах цей просто не спинити.
Кого з них ґедзь лихий там уколов,
Щоб мати за мету народ весь вбити?

Прийшли на рідну землю вороги
І розбрелися, наче чорні круки.
Колись настане тиша навкруги.
Та не облишать пам'ять війни звуки.

Навряд чи в серці швидко відболить.
Повернеться життя в потрібне русло.
Перед очима крик і плач стоїть.
Осколками поля всіяні густо.

З розщілин пекла вибралося зло,
Проникло у тіла пусті й бездушні.
І той непотріб світом рознесло,
Наче навіз смердючий із конюшні.

Перевертні, котрі смерть принесли,
Цілі життя безжально сплюндрували,
Котрі в любові з роду не жили,
Котрі любові з роду і не мали.

Прийде розплата, підуть в небуття,
Нікчеми, знай, лише тільки паскудять.
Зникнуть з ганьбою і без вороття,
На сотні поколінь їх світ осудить.

Калина цвітом білим зацвіте,
І пусте колос жито в гожу днину.
Пройдуть дощі на змореній землі
І прийде мир на рідну Україну.

Тетяна Купрій, 2023.

...................................
Кохання з тобою поряд, кохання існує на відстані,
Де двоє у просторі сплетені, з палких почуттів зіткані.
Кохання майбутнім наповнене, вірить в дива́ та відданість,
Кохання долає труднощі та навіть саму безвихідність.

Кохання живе турботами, цінує, аби не втратити,
Тримає за руку бережно та прагне повік не зранити.
Кохання завжди збагачує, дарує тепло та посмішки,
З життя прибирає полову, різний непотріб та домішки.

Спільними марить мріями, реальними справджене діями,
Не набридає присутністю, вірою тішить, надією...
Кохання удвох придумане і має на двох продовження ...
Глибоке, п'янке, невичерпне... Є в нім неземне походження.

Кохання не можна зрадити, раптовим ударом знищити,
Його неможливо звабити, воно не хворіє "іншими".
Ніжним серпанком огорнене, чарами ночі, взаємністю.
Чаша по вінця наповнена щирістю двох та відвертістю.

Щасливі коханням обрані, все ж слід і самим потрудитися,
Щоб тихим не стати спомином, світлом щоденним лишитися.
Серцем до серця горнутися, ра́зо́м радіти й журитися,
Стати близькими та рідними, Богу за щастя молитися.

Тетяна Купрій, 2024.

Спокійно так, давно вже не було...
Я покохала цю відверту тишу.
Напевно, наше щастя відцвіло.
Вже складено останні наші вірші.

Від почуттів, нарешті віднайшла,
Незвичні та дієві чудо-ліки.
В життя твоє, колись тихо ввійшла.
Адажіо... Іду без сліз і крику.

За довгий час всього перебуло.
Хорошого не хочеться втрачати.
Та щоб "хороше" поміж двох жило,
Його потрібно вміти цінувати.

Спокійно так, давно вже не було...
Змінила порожнечу я на тишу.
Та скільки б в серці болю не жило,
У світло віри твердо не облишу.

Крокую тишком у життя нове
Нікому невідомими шляхами.
Є плани Божі, кожному своє...
А зараз тиша ...Тиша поміж нами...

Тетяна Купрій, 2023.

Між нами сотні міст і кілометрів?
Душі сплетіння їм не розділити.
Надумані майбутнього сюжети?
Бажаємо задумане здійснити.

Зима та холод, втома й порожнеча?
Серця коханням зможемо зігріти.
Місячне небо та самотній вечір?
Твій голос в трубці змушує радіти.

Повсюди біль, війна і жало смерті?
В надії на спасіння наша сила.
Говорять дивні ми, надто відверті?
З нами Господь і вічна в Нього віра.

Осудять та зламати схочуть крила?
До тих висот їм просто не дістати.
Земля добром сто років не родила?
Настане час нам врожаї збирати.

Вирішують за нас як далі жити?
Останнє слово завжди - не за ними.
Кусають та несила відкусити?
Шкода таких, не слід бути лихими.

Між нами сотні міст і кілометрів?
Цим перешкодам нас не зупинити.
Життя плести навчилося тенета?
А ми чекати, вірити й любити.

Тетяна Купрій, 2024.

Тобі болить мій добрий Ангел?
Пробач, я знала, що так буде.
Ламають часто білі крила
Творінням Божим смертні люди.

Пробач, я серцем відчувала:
Моє добро тебе погубить.
Дари твої я роздавала
Тому, хто темряву голубить.

Зігрій мене, мій світлий Ангел,
Тепла завжди не вистачає.
Зникають почуття і люди.
Усе колись в житті минає.

Ходімо друже, вірний Ангел,
Безцінний час не слід втрачати.
Вже досить планів на минуле.
Нам ще майбутнє будувати.

Тетяна Купрій, 2023.

Іду з колядою до Тебе,мій Господи.
Прошу за Колядки в дари лише миру.
Різдвяні в торбинці приховані спогади.
"Нова радість стала,ся світу з'явила..."

Ракети у небі літають, мов гарпії,
Палають міста, смерть лютує з косою...
Обпалені крила, втомилися Ангели...
Несу Молитви́ Тобі щирі з журбою.

Прошу Тебе Боже,від зла нас позбавити.
Серця освяти нині,роду людському.
Щоб жити по правді,ім'я Твоє славити...
І щоб не страждати ніколи й нікому.

Над світом зоря Вифлеємська сіятиме.
Світло уздріємо. Знищимо темряву.
Настане та мить, що ніхто не стрілятиме.
На жаль, багатьох назад не повернемо.

Іду з колядою до Тебе,мій Господи.
"Нова радість стала,ся світу з'явила..."
Сховай у торбинці жахливі всі спогади.
Та даруй всім Мно́гії лі́та, благії.

Тетяна Купрій,2023.

.............................
Мій Листопад, я так тебе чекала.
Стели останнє листя нам до ніг!
За тиждень вже зима пообіцяла
Подарувати з щастя білий сніг.

Скидай до ніг останнє своє листя!
Світ бездоганний, коли поряд ти
Даруєш дивовижні падолисти,
Не знати з ними в серці самоти.

Мій Листопад, разом нам добре буде.
В обіймах швидко зчухнуть холоди.
І залицяльник січень білогрудий,
Не заподіє лиха чи біди.

Долонями ловити стану листя.
Казкові дні у серці збережу.
Мій Листопад, моє життя барвисте,
Твоїм палким багрянцем дорожу.

Мій Листопад, зимі не довго бути.
Час промайне і стрінемося знов.
Ніяк нам не можливо оминути,
Даровану на двох одну любов.

Скидай до ніг останнє своє листя!
В майбутнє стежку з нього проклади.
Щоб шлях знайшла я до того обійстя,
В котрім господар серця мого ти.

Тетяна Купрій, 2023.

Пройти пів життя...
Цьогорічний діждатися сніг.
Крізь білі полотна розгледіти цятини сірого.

Припорошити біль...
Приховати під ковдру доріг.
Радість з неба ловити насипавши сміху щирого.

Брила льоду сікти...
Будувати з кришта́лю дім мрій.
Світ насправді крихкий і тримається лише молитвами.

Сріблом всипати шлях...
Ковдру звити з шалених завій.
Летіти повз вежі кохання на кулі повітряній.

Відморозити ніс.
Наховати в кишені сніжкі́в.
Обли́шити все, що в потилицю сумнівом дихало.

На санчатах надій...
Мчати десь до зірок - пастушків.
Загрузнути в щасті, що снігом на голову випало.

Тетяна Купрій, 2023.

Будякові коржики,
горох, бузина...
Кропива, калачики,
мишій, лобода…
Висівки, жом, затірка...
Зерно з мишачих нір...
Комбікорм, дохлятина...
Лопухи, паслін…
Тирса, сіно, жолуді..
Еспарцет, трава….
Бадилиння, вишкребки...
Гарбузи, вода….
Гичка, миші, голуби...
Горобці, кроти…
Щури, хрущі, ящірки...
Жаби, слимаки…
Кукіль, гусінь,
черепашки...
Гречана луска…
Конюшина, ріпак, брага...
Картопля сира…
Баланда, помиї з діжки...
Крейда, бабаки…
Глина біла, рапс, кульбаба,
Цвіт дерев, гриби…
Очерет, макуха, послід...
Бовтанка, люпин….
Квасолиння, риба, соя...
Торф, листя рослин…
Кукурудза, пшоно, сажка...
Меляс, перегін…
Потерть, заяча картопля...
Груди від мерців...

Тетяна Купрій, 2016.
(Перелік їжі, яку використовували люди
під час голодомору 1932- 33 років ,
взято з вирізок журналів.)

Нас розділила відстань і війна,
Але розлуці нас не налякати.
Я буду тебе віддано чекати.
Молитимуся за твоє життя.

Настане день, за плечі обійму,
В обіймах довго будемо мовчати,
Хоча обом нам буде що сказати,
У нас попереду на двох ціле життя.

Лихо мине і знов прийде весна,
За нами буде, неодмінно, Перемога,
А поки що, молю за тебе Бога,
Плекаю віру у прекрасне майбуття.

У миті розпачу мій погляд пригадай.
З тобою в серці та думках постійно буду.
Кохай мене, кохай та пам'ятай!
І я про тебе, рідний, не забуду.

Тетяна Купрій,2023.

Аркуш паперу на фортепіано,
що сліпо лежить у сторонці німий, непримітний нікому,
думками про тебе легкою вуаллю зі слів
обдарую...
Для тебе єдиного, котрий давно, і так глибоко,
десь у моїй підсвідомості досі існує й на мить не зникає –
світ розфарбую...
В барви неспокою серця жіночого
в ті почуття неземні та можливі в реальності,
теплих відтінків додам та підсилю контраст твого значення,
любий, для мене...
Не треба далеких, чужих, непотрібних, незваних, непроханих,
тих, що здавалось була так закохана...
Вільна для тебе...
2015

Закохалась до нестями.
Помилково. Випадково.
Мов знайшла удач підкову,
Та вмиваюся сльозами.

Квітне знов нове світання,
Та як серцю пояснити:
І без справжнього кохання
Треба якось в світі жити.

@Тетяна Купрій -Кримчук, 2009.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"
(авторськазбірка),
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Ніби навпроти мене стоїш.
Мить – дотягнуся до тебе руками.
Кличеш ти, кличеш!..
Біжу я навстріч...
Та перешкодою прірва між нами.
2009

Сойти с ума. Уснуть. Не просыпаться.
Забыться навсегда. Вдруг – потеряться.
Сгореть дотла: была – и больше нету,
Как сахар, раствориться. Растаять как
конфета.
Иль пасть лицом в траву, росою захлебнуться,
Вскричать в последний раз:
«Люблю!»и не очнуться
Из памяти стереть блеск милых глаз, улыбку...
Но в разум свой вписать:
«О-ши...О-ши...О-шибка!»
И виду не подать, что жажду снова встречи,
Не вздрогнув, промолчать, твои услышав речи.
Простившись: «Не судьба!» – сказать. Но – не
проститься?
Да как же я могла
влю-би…
влю-би…
влюбиться!...
2008

Прокинулось Кохання. Позіхнуло.
Поглянуло на нас – і знов заснуло.
Розверзлося над нами синє небо,
сказав Господь:
«Обом вам так і треба!»
А Доля осміхнулася лукаво:
Для неї люди – як лото «Забава».
Не раз нам доведеться програвати,
допоки Щастя здибаєм палати.
2008

Схилились верби коло ставу,
черпає віття сон журхливих хвиль,
а в небі сяють зорі золотаві,
мов залишок наших з тобою мрій.

За зоряной сховало заволокой,
у пригорщу пітьми, вчорашній день...
В нім ти лишився, й серце одиноке,
в гаю не чує жайвора пісень.

Поклич! Прийду в обійми, мов стариця,
лиш в подаяння дай цілунок свій.
Не зможемо ми жити поодинці:
Без тебе – я, без мене ти... Повір!

Заграв музика – місяць – на сопілці,
мелодію розлуки нам невчас.
Без тебе я – порожнява криниця,
Без мене твій навіки сміх погас.

Ще палахкотить вогонь у наших душах ,
червоно, мов порічки у садку,
Зустрічний крок зробити хтось з нас мусить...
Коханий мій!..
– Кохана!
– Я вже йду...

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2004.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"
(авторська збірка),
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Життя минає ... Можу все стерпіти:
образу, біль, самісіньку біду,
та без кохання не умію жити,
караюся, докіль його знайду.
Неначе Доля на моїй долоні
Не поєднає істини святі, –
дві лінії – Життя мого й Любові,
дві лінії тепер у самоті.
То – наче дві червоні ружі – рани...
Безглузде на землі людське життя,
якщо не маєш справжнього кохання,
яке ти ждав до самозабуття.
О, я знайду його в п’янкім розмаї,
душа цього жадає, аж бринить!
Надія струни серця огортає:
кохатиму, бо вмію я любить!
Нехай стократ збиватиму коліна,
своє кохання – тішусь! – віднайду:
оту єдину в світі цім людину,
свою оргинію в осінньому саду.
2003

Стоит Беда – очи из льда,
Из камня – сердце... Открыта дверца:
«Иди!» – кричит, змей шипит,
машет рукой, зовет с собой. –
Забудь о Любви: не жди, не зови!»
Запела Тоска мне у виска,
вцепилася Ложь: клыки – словно нож.
Пляшет Измена, в грязи по колена.
Хохочет Вранье на ухо мое.
Бьет прямо в лоб Боль-мизантроп!
Судьба! Стынет кровь. Пошли мне Любовь.
Забей Тоску под гробовую доску,
душу согрей рукою своей,
Веру, Надежду впусти в дом, как прежде, –
пусть плачет Измена, в грязи по колена.
«Твоя мольба, – сказала Судьба, –
ко мне дошла, и я пришла...
Любви слушай шаг, Беде твоей – крах!»
В судьбе моей вновь воскресла Любовь.
2002

Що в ніч Купальську папороть цвіте
Легенда давня нам розповідає,
Той, хто її опівночі знайде
Та зірве цвіт – той скарби відшукає.
Приснилося, ту квітку я знайшла,
Примарилося – і сама не знаю,
Та долю утішаючи щодня,
В Купальську ніч у снах своїх блукаю.
Та вірю: папороть моя іще розквітне,
І марево щорічне стане світлом,
Якщо ітиму, і в дорозі не спинюся,
Та труднощів життя не побоюся.
2002

.......................
Зійшла на небі зірка ясна,
Різдво прийшло у кожен дім,
Вже господинонька прекрасна
Готує страви в домі тім.

Кутя, узвар та пиріжечки,
Квокають діти під столом,
Господар пригоща овечок,
Вечерю носять всім селом.

Ось тільки ранок зазоріє,
Колядники уже ідуть,
Сурмить ріжок і дзвоник лине,
Всім сповіщає: «Ми вже тут!»

Діставши згоду колядувати
Засвітить зірку коляда,
І знову всі почнуть співати,
Бажати щастя та добра.

Щоб у господі був достаток,
Дозріле жито та пшениця,
А на столі у кожнім домі –
Духмяна паляниця.

Всіх господиня обдарує
Гречаними дарами.
Увесь народ зараз святкує
Різдво разом із нами.

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2002.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"
(авторська збірка),
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Великдень настає, лунають дзвони,
І всюди, на Землі та з-під Небес,
«Христос Воскрес!», «Воістину!», – говорять,
Радіють люди чуду із чудес.

Спішать до Храму Божого віряни,
В кошівці крашанки та писанки,
Хліб великодній у красі підвівся,
Орнаментом шепочуть рушники.

Єдиний і безгрішний Наш Спаситель,
Для кожного шле світло чистих плес,
До ніг Йому вклоніться, помоліться:
«Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!».

Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.

Она мудра и терпелива,
Она светла, она красива,
На ней весь быт, семья, работа,
Всю жизнь волненья и заботы.
Она в себе таит все беды,
На ней и стирка и обеды,
На ней и смех, и плач ребенка,
Судьба ее, как кинопленка.
Везде успеть, все сделать надо,
Но не всегда за то награда,
Снесет все боли, огорченья,
Судьбы паденья и затьменья.
В ней сто вопросов, сто ответов,
В ней сто подходов, сто советов,
Она простит, она все сможет,
Даже врагу в беде поможет.
В ее руках судьба планеты,
В ее глазах огни кометы.
О, женщина! Небес творенье!
Ты муза, ангел вдохновенья.
В тебе весна, краса рассвета,
Желанья вкус и вкус запрета.
2002

Гнуться в полі та й тополі
Гілля опадає.
Ой, немає у неволі, долі,
Хто не знає?
Гнуться верби, коло ставу,
Гнуться ще й шурхочуть.
Не скорити нашу землю,
Як того не хочуть.
Вгору пнеться, не здається,
червона калина.
Зачекалася з війноньки
Мати свого сина.
Стигне вишня у садочку
Не злякана громом.
Будьмо, браття боронитись
Зброєю і словом.
29.03.17

Щоби злі язИки вам не говорили, Пам'ятайте завжди, як Ісус страждав.
Бережіть у серці православну віру.
Заповіді, котрі, нам заповідав.

Вчив він нас прощати, ближнього любити...
(Злеє серце в Царство Боже не ввійде).
Прагнімо ж у мирі й злагоді прожити.
Ворожнеча хай – бо згине, пропаде.

Не судімо ближніх, до храму спішімо...
У молитві спільній з’єднаймо серця.
Б’ють на сполох дзвони по всій Україні.
Не ховайте лиця свої від Творця.

Відкривайте очі, відкривайте душі —
До святої віри, мудрих настанов.
Нам гріхи прощає, Отець Всемогучий,
Чом розп'яти віру прагнемо ізнов?

Схаменіться, люди! Бо добра не буде.
(Не встане країна зі страшних руїн).
Якщо в серці місця Господу не буде,
то Єдинородний не спасе нас Син.

З розумом холодним та серцем гарячим Православну віру у світи несіть.
Бійтеся гординю впускати до хати.
Бійтеся лихого ближньому створить.

Хай оберігає всіх нас Матір Божа,
А Господь Всевишній розум з низ пошле.
Щоб як в Царстві Божім, на цім білім світі, панували спокій і Слово святе.

@Тетяна Купрій Кримчук, 2018.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
м. Рівне, 2018.

Чи Бог вітрів Стрибог приносить негаразди,
Чи винні ми удвох, бо кепська доля rазди,
А чи саме життя нам труднощі підносить,
Чи кривда водить нас, дощем студеним росить?
У кого про все те в надії запитати?
Як щастя нам коня спіймати й підкувати?
Крізь тернії усі хай пронесе крилатий,
Щоб серцем, як ніхто, на цій землі кохати.
2002

Є  люди  –  хороші.
Є  люди  -  негожі.
Хоч  Захід,  чи  Центр,  чи  Схід..

Є  люди  твої  …. 
З  черешень  полум  `яних.
Сунично  –  кохані,  палкі…

Є  люди    -  кислиці.
Є  люди  –  гнилиці.
Терпкі,  як  хурма  з  чужини.

Є  люди  -  двобокі  , 
у  спину  жорстокі,
В  очі  -  мов  персик  ласі.

Усіх  і  потроху 
дано  скуштувати.
Ми  різні, ніхто  не  святий.

Нам  вчитися  треба
плоди  дарувати
добірні,  душе  -запашні.

Який  плід  зростимо, 
те  й  будемо  мати.
(Не  довго  дійти  до  біди).

Нам  яблука  райські
довіку  збирати
І  Богу  в  спокуті  нести.

15-17.06.2017
@Тетяна Купрій-Кримчук
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
м. Рівне, 2018.

Моє життя... Навіщо воно вам?
Навіщо за спиною пересуди?
Чим завинила перед вами, люди?
Знаю пройти цей шлях, Господь сам дав.
Грів моїх спокута – не для вас.
Мого взуття не взули, не зносили.
Стежиною моєю не ходили,
Стежино, тільки мого, життя.
Бог не під силу хрест нести б не дав.
Лиш перед ним відповідати буду.
Мої гріхи, мені залиште, люди...
Мої гріхи навіщо вони вам?
27.08.17

Болить душа
відсутністю кохання.
Знов день, як день...
Світання – як світання...
Втрачаю блиск в очах.
Життя хвилин так жалко...
Усе б я віддала,
любити б тільки палко.
Як тяжко не було б,
Вдихну повітря в груди.
І з вірою в любов
Тебе чекати буду.
Обернеш ти на рай
Мій день сумний буденний.
Війдеш в моє життя
Коханий-незнайдений.
2010

Двічі в світ цей не прийти.
Двічі – «вперше» не знайти.
Все, колись, в житті минеться...
«Вперше» – першим зостається.
Тільки бо єдиний раз,
«вперше» – в кожного із нас
2015

Свята і грішна
жінка на землі.
Доля часом буває,
так невтішна.
Цінуйте жінку!
Бережіть, чоловіки!
З ребра Адама
дану вам Всевишнім.
Підтримуйте її живу красу
і ніжить теплими
проміннями-словами.
Не допустіть в очах
сльозу-росу, коханої,
що ділить Долю з вами.
2015

Топчу роками будяки,
Блідими, босими ногами,
Не гояться на серці рани,
Подати нікому руки.

А десь, жар – папороть цвіте,
У хащі схована від мене.
Вогненне диво незнайдене
Комусь на радість проросте.

За щастя двох тих помолюся,
Липневому всміхнуся ранку.
« Співай душа – дівча Настусю!»,
«Ти ж , бережи її, Іванку!».

Не відаєм , що буде з нами,
Чим день наступний привітає,
Втративши раз – не відшукаєш,
Вогненний цвіт між будяками.

@Тетяна Купрій -Кримчук, 2016.
Літературно-художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
(авторська збірка), м.Рівне, 2018.

Ти закохався – казка у очах,
Зоряні стрази в глибині їх
блищуть.
Якби ж ти знав!.. Якби ж ти тільки
знав!..
Як плачуть на папері мої вірші.
Боюся вбити словом дивний блиск,
Коли з грудей так рветься:
«Не кохаю!».
Ти щирий... Ти чудовий чоловік.
Але до тебе почуттів – не маю.
Ти зрозумієш. Все переболить.
Не раз ще невзаємність розчарує.
Я не твоя! А ти, на жаль, не мій!
Сьогодні, я – та жінка, що руйнує...
2017

Сум у очах твоїх засів в моєму
серці.
(Здавалося, що проти мене світ).
Ти все мовчав, лиш два скляних
озерця
кричали безсловесно у отвіт.
Відкритий для людей,
наче хлопчисько,
Довірливий, спокійний та
простий...
Здавалося б, що щастю бути
близько.
Та ти – не мій! Пробач!
Та ти – не мій...
2017

Знову йду по життю одна.
Для любові мене – немає.
Незнайомка для неї я.
Очі ниць до землі ховає.

Утішає лише Господь.
Вірші дарує та Святу Віру,
Душу праведну, щоб за життя,
Не образили та не зганьбили.

Вберігає від розчарувань.
(Зараз мало хто вміє любити,
а Господь Він і є – Любов,
І в любові навчає жити.)

Він для мене Любов приховав...
Певно, десь, за життєвим рогом.
Знаю в Нього на все свій час,
І на радощі, і на тривоги.

Він для тебе – мене приберіг.
Благодаті й добра бажає.
Мабуть, тому, від нас Любов,
Очі в землю щораз ховає.

Все чекає назначений час.
(Коли стрітися все ж доведеться.)
Обвінчає Храм Божий нас.
Об’єднає два зболених серця.

@Тетяна Купрій - Кримчук, 2017.
Літературно- художнє видання
" Молитва за Цілюще Слово",
(авторська збірка),м.Рівне,2018.

Нічого не вигадую. Кохаю!...
Моє кохання світле і без меж.
Блакитне й чисте, з цвіт весни,
розмаю.
Воно воскресло, як Христос
воскрес.
Дароване з небес Отцем
Всевишнім.
Кохання ореол цей – бережу.
До серця пригортаючи співаю.
Сьогодні все змінилося. Люблю!..
Люблю взаємно. Що ще жінці
треба?
Міцне плече та теплих слів потік.
Й до дня, коли зустрінемося з
Богом,
Не розлюбив коханий чоловік.
2017р.

Так хочеться мені, на мить хоча б одну...
Стати на вітер безтурботно схожою...
Кошлатити степами ковили...
Простори вранішні ніким не розтривожені...
Стрімко текти, наче Дніпра потік,
рвучі пороги на шляху в світи несходжені.
Ловити погляд з-під смуглястих вій,
Допитливий, тернисто-насторожений.
2017

Відтоді,
як мій мозок розпочав відраховувати
думки про кохання,
не даючи скласти на щастя іспит...
Відправлялася мандрувати світами
поміж ярів та балок,
дерев, річок, водоймищ чистих...
Грунтів, каміння,
рідкісних споруд архітектурних...
Селом та містом...
Повз хати мазанки, будинки менонітські..
Торкалася старих речей, знахідок дивних...
Коли вважати стала себе вільною...
Приходив ти...
Враз оживав любисток, спориш стелився,
падало намисто, червоної шипшини
у ковил високий...
Сірих очей порушуючи спокій.
Розкритими долонями
черпало серце мрії...
та втрачені здавалося надії.
2018

Коли в думках народжуються строки
І хочеться писати про кохання...
Про чисте, світле почуття глибоке, –
Хтось рушить мого седрця сподівання.
Знову одна крокую в зиму й літо...
Знову себе в цім світі не знаходжу...
Ще мрію, але вчусь, без Нього жити...
Та вкотре переконуюсь: «Не можу!»
Від повсякдевності втомитися вже встигла.
Лише проблеми увесь час тривожуть.
Коли ж щасливим бути та радіти?
Якщо дві долі стрітися не можуть.
2018

Мені чужого не потрібно.
Моє ж від мене не втече.
Наступить день, і як на диво,
Підставиш ти своє плече.

Грішні та праведні до раю
Поринемо шукати шлях.
Не відпусти руки... Благаю!
Щоб не згубитись у світах.

У далечінь йдуть дні та ночі,
Десь квітне яблуневий сад.
В тобі всі сни мої пророчі,
Бажань таємний зорепад.

Не намолитися на очі,
Щось в них божественне, святе.
Від «А» до «Я» відчути хочу
З тобою щастя золоте.

@Тетяна Купрій - Кримчук, 2018.
Літературно-художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
(авторська збірка), м.Рівне, 2018.

В моем саду унылые дожди
Ковер узорный осени смывают,
Тепла былого ты уже не жди,
Такое только в этот день бывает.
В моем саду уж птица не поет,
Лишь ворон крячет , в высоту
вздымаясь,
И солнце луч свой неприветно шлет,
Сквозь ветви оголенные играя.
Бродяга ветер мимо пролетит,
А я стою в саду, как на перроне,
И ожидаю павший с неба лист,
Летящий в мои теплые ладони.
Задумчива и сказочна пора,
Спокойно на душе, но так печально.
Не только в сад ты, осень мой вошла,
В мое ты сердце забрела случайно.

2002

Солнечным светом зарделась
природа,
Друг, погляди-ка, какая погода!
Листья играют радужным цветом,
Осень пришла-попрощались мы с
летом.
Ветер нас свежей прохладой
Встречает,
В ритме он вальса деревья качает.
Осень –колдунья руки златые,
Как совершаешь дива ты такие?
Магия скрыта в каждом движеньи,
Поэта, художника ты вдохновенье,
Детям ты, осень,кажешься сказкой,
А для влюбленных –нежностью, лаской.
В стильных одеждах , достойных
царицы,
бродишь садами блеска жар-птицы.
Как описать это диво природы?
Нету прекрасней осенней погоды.

2002

Не довгий вік наш на землі,
На все відлічено хвилини.
Вмій визнати свою провину,
Проступки інших – не суди.

Чужому заздрити – не смій!
Неси свій хрест. Ступай сміливо.
Смиренним будь - не гордівливим .
Упевнено до правди йди.

Не заподій іншим біди.
Зігрій весь світ вогнем любові.
Щоб сам Господь з небес радів.
Не став розп`ятим за нас знову.

ІІ
В життя - пів кроку до біди,
Весь шлях сезонний, чорно – білий.
Впадуть вишневі пелюстки…
Замислишся…Чи був щасливим?

Чи жив по правді? Чи любив?
Чи посадив в дворі калину?
Чи гідною зростив дитину?
Чи Божу Заповідь зганьбив?

Місце для роздумів лиши…
Допоки серце в грудях б`ється ,
Душа страждає та сміється,
Переосмисли все…Спіши!…

Життя – єдиний раз дається.
2017

У краю Дніпровськім в червні народилась,
«Від води та Духа» – в іншій стороні.
У Слов’яногірську батьки охрестили
В рік тисячоліття Хрещення Русі.

Дякувати Богу! Зате, що в дорогу,
Заповіді давши – до правди повів.
І пішла за Світлом, дівчам босоногим,
Щоб любити віру, як Господь велів.

Поряд Ангел Божий і Пречиста Мати…
Прихилю коліна в радощах й жалю.
Не ділю я віру на патріархати.
Серцем і душею Господа молю.

Кожен обирає, як життя прожити.
З Богом чи без нього – кожному своє.
Знаю, часом тяжко, та без Бога – лихо…
Вірую, з Ісусом, спасіння моє…

@Тетяна Купрій -Кримчук, 2017.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
(авторська збірка), м. Рівне, 2018.

Коли гординю знищимо ущент,
Смиренно станемо пред Богом на коліна,
Воскресне наша ненька – Україна,
Коли гординю знищимо ущент.

Коли в душі ми матимемо Бога,
Гнів скореним, і навчимось прощати,
До раю нам простелиться дорога,
Коли в душі ми Бога будем мати.

Коли життя людське цінитись буде,
Щоб жодну душу з світу не звести,
Своїми вчинками, тоді, сказати мушу:
Господь наважиться нас від біди спасти.

Тоді не будуть світом керувати
Легка нажива, гроші та жадоба,
Коли усі ми віру будем мати,
Повернемось з молитвою до Бога.

За діло зле, чи за недобре слово,
Для кожного наступить час розплати,
Тож поспішіть впустити в серце Бога,
Тож поспішіть у сердці Бога мати.

2015

Балагурять перед Лаврою голуби,
У Почаєві наразі велелюдно,
Зазивають дзвони – дзвонарі,
Спів «Акафесту» доноситься ледь чутно.

Підійду смиренно поклонюсь
Місцю, де явилась Матір Божа.
Засіяла у Вогненому Стовпі…
В молитвах Пречисту розтривожу.

З джерела цілющої води
Причащуся зі стопи Святої.
Слід на камені… Видіння на горі…
Подумки Владичиця зі мною.

На нас, грішних, немічних рабів,
Із Висот Небесних споглядає,
В Праведного, Вічного Судді
Своїм дітям милості благає.

В покаянні і мене прийми,
в молитвах до Тебе укріплюся,
від гріха від злого відведи,
віджени всі пристрасті, спокуси.

Віру православну укріпи
І убогі не відкинь хваління.
Даруй мир, надію утверди.
А сліпому, зачасу, прозріння.

Балагурять перед Лаврою голуби,
До Почаєва колись ще повернуся
Й по блаженній, по тернопільській землі
Богомолиця, знов вірую, пройдуся.
2016

Засніжені гори,
Соснові ліси,
До неба піднісся,
Храм Божий в красі.
Здійнявся увись
Із печер у скалі,
Нікольський Собор,
На Донецькій землі.
Виблискують сльози
Блаженства в очах -
Краса, Святогорська,
в небес на плечах.
Поднесь у підніжжя
Сіверський Донець…
Пробач за все, грішну…
Всевишній! Отець!
Виблискує крига,
Сріблиться ріка.
Вклонюся доземно,
Бо хто я така?
Дарма, що негода
Січнева січе
теплом зігріває
молитва… Пече…
2016

Багровіють маки польові
Наповнені вогнем Святого Духа,
Мов подих ладану прослався по землі
Цілющий запах трав`яного лука.

У небо задивляються хрести
Звертаючись у молитвах до Бога.
Ведуть до храму мого не мости,
А споришами встелена дорога.

Святий Афон на батьківській землі,
Богом дарована обитель Хіландарська,
Виблискує в божественній імлі
Надія на спасіння християнська.

Пречиста Діва, Троєручиця Свята,
Парафіян привітно зустрічає,
І « Многія, примногія літа…»
Під куполами янголи співають.

Усьому світу радість возсія,
Від бід нас береже і від напастей,
Благословенна Діва Марія
Запрошує прихожан до Причастя.
2016

Не шоколад, хоча люблю солодке,
Ні кава, хоч п` ю вранці з молоком,
Мене привабили в тобі , чарівне місто,
Казкове, мальовниче місто - «Львов».

По вуличках вузеньких, по бруківці,
Потерти мріяла, давненько, каблучки,
Втомившись, на лавочці присісти,
Облишивши всі зайві балачки.

Торкнутися безстрашних, гордих левів,
За довгу гриву, сіру, кам `яну,
Пройтися замками, неначе королева,
Що вікову сховали таїну…

Тут кожен камінець - теплом вітає,
Три дні поїздки стали дивним сном,
Давно тебе, мій Львове, вже кохаю,
Та не жалкую, що «обвінчана» з селом.

Злились в тобі, сучасність з давниною,
І нишпорять поміж дворів, споруд,
То бавляться із ранньою весною,
То з горобцями із калюжі воду п` ють.

Блукають містом втомлені трамваї,
По колії, омитій вранішнім дощем,
Їх ліхтарі до дому проводжають
прикривши голови прозорим склом-плащем.

На площі, біля Ратуші, музики
Мелодію зіграють, хоч щодня,
І підморгне могучий і великий,
Король Данило, з висоти коня.

Не місто, а музей! На кожнім кроці,
У кожному квадраті – креатив…
Якщо побачити й відчути це захочеш …
Купуй білет ! Рушай до міста Львів!
2016

Згадалося мені: давно в дитинстві
була тут з татом... Золота пора!
Шамрав крислатий дуб зеленим листям
під жмурки сивочолого Дніпра,
Той дуб квітчав небесну синь собою!
Дівча мале, тоді не знала я,
що, стрінувшись через роки з тобою,
заскніє від жалю душа моя.
Уже давно немає поряд тата
( хоча він жив би ще багато літ,
якби негідників – убивць рука проклята
не змусила полишити цей світ ), -
а ти – стоїш !.. Опало жухле листя
і соки не жене твоє гілля :
як промайнула мить мого дитинства,
так пронеслася молодість твоя.
Джгутами сковано тебе, кремезний в’язню,
Та сила й міць твоя не погаса:
ти в пам’яті моїй – зелений красень,
одвічна пам’ятка історії жива.
Зміняються, мій дубе, покоління –
нові у світ приходять козаки:
вони – твоє гілля, твоє коріння,
відтак тобі стояти ще віки !

2003

Я – степовичка, я - дитя привілля,
дитя шалених і сухих вітрів
з народження вдихаю трав пахілля,
під солов` їний засипаю спів.

Моя колиска – з ковилу та м`яти,
із плетениць волошок пелехатих.
Моя колиска – з чарів горицвіту
немов з легенди, зі святого міту.

Вусате половіє в полі жито, -
я тут зросла, мені тут довго жити :
заронене зерно дорідне в душу –
за кожну персть землі гордитись мушу.

За кожне деревце, за кожну квітку,
за день морозний, і за сонце влітку,
за грона , що багрянцем на калині,
за небо зоряне, за дні в чарівній сині.

Тут зустріча душа моя світанки...
За долю – українську вишиванку!-
тобі спасибі, степовий мій краю,
За все, що буде, і за все, що маю .
2004

Отряха –вітер-з реготом зачин!-
похилим травам пасма волохатить.
Повз сизі ковили й гіркий полин
стадар одвічний кураї кошлатить.

Ятріють маки у моїй руці
Цвіт горицвіту сяє, мов Стожари…
Здається: таїна в роздоллі цім,
яку від нас ховають лаври й лари.

Тут бджоли дикі дзумкотять про мед.
З квіток збирають там, де конюшина…
Повз житнє поле пролягла стежина,
Їй згукує самітній ожеред.

Де довгі вулиці й усміхнені хатини
сховались у вишневому гіллі,-
квітують чорнобривці та жоржини,
виблискують в запахченій імлі.

Як ніжно пестять віття верболозу -
Немов кохану!- жмурки ставкові;
А клени і тополі при дорозі -
Дріади царство, міфи вікові.

Село раює…Та старий вереда -
невтихлий вітер !- знову не змовка,
нагадує мені про родову легенду,
про зле прокляття вовка-вожака.

Його були тут давні володіння,
пустир відлюдний, зграї хижаків…
Лиш миготіли сіроманців тіні,
пройти ніхто б і нині не посмів.

Хоч неприступний степ - скорились далі:
волелюбиві пращури були!
Вовки втекли. Село розбудували
І Виводове здавна нарекли.

Живуть без настороги в нім хатини -
Тече життя розбурхана ріка.
Лиш в чорних гронах ягід бирючини,
ще ніби свінуть очі вожака
. 2004

Все, що Господь мені дає,
тільки моє...
І Він єдиний знає, що потрібно.
Душі моїй падіння та прозріння,
лиш для спасіння шле,
мого спасіння...

2017р.

Він незабаром переступить мій поріг,
відкриє з легкістю та радістю «іскристе»,
ялинку, від злих Духів оберіг,
причепурить у кульки та намисто.

Під образами, в закутку, свічу
запалить, і запросить поряд сісти.
Стіл переповнений їствою досхочу.
У храмах відлунали благовісти.

Ми з ним, в цей день, ніби одна сім’я.
Перенесусь у мить хмільну – дитинства.
Коли дівчам слухняним ще була,
З душею янгола і серцем світлим, чистим.

Коли дарунками мене Він осипав,
так щедро найскромнішому – раділа!
Тепло долонь батьківських дарував.
На цілий рік добра зичив та миру.

Знов подих відчуваю – не одна,
бо поряд , вже мої, – дорослі діти.
Крокує вулицями Дух Святий Різдва,
кожним селом вкраїнським, кожним містом.

2016р.

Де береш ти, жінко, сили?
Де береш терпіння?
Сам Господь дав тобі крила
І душі горіння.
Усі тяготи, негоди
На шляху долаєш,
Та за те винагороди
Навіть не чекаєш.
Українко!Степовичко!
Гарна, ніжна врода.
Гордість, ліпший оберіг
Нашого народу.
Не напитись досхочу
З твоєї криниці,
Не натішитись словами,
Вранішня зірнице.
Де вирує буревій -
Світ теплом зігрієш,
Де зростав лише пирій -
Маків цвіт засієш.
Ти тендітна враз і сильна,
Жвава та рум `яна!
Слався, жінко-українко,
Вічна і кохана.
2006

Вечірнє море знов приспало день,
Чіпляються в пісок останні хвилі,
Здіймаються салютом пінно-білим,
З морських глибин напившись одкровень.

Груди п’янить солоний аромат,
Від себе ні на мить не відпускає,
Наче Колумб, Джеймс Кук чи Магеллан,
Нові світи в мені він відкриває.

Тіло уміло спокушає вітерець,
Грайливо бавиться з розбещеним волоссям,
Скоритися гульвісі довелося,
Піти з пройдисвітом гуляти навманець.

Місяць зірками гаптував наш шлях,
А він все дмухав, жартував без втоми,
Мов справжній кавалер довів до дому,
А сам приліг віршами на вустах.

2016

А поети — звичайні люди,
Не святі вони, не безгрішні,
Особисті думки та душу,
Без процентів вкладають у вірші.

А поети — вони, як діти,
Безкорисливі світлі мрійники,
вранці — каву з римами п'ють
і горять у думках, мов світильники.

То блукають у білих віршах,
То розмови ведуть верлібрами,
Чи сонети коханим пишуть,
щоб читати вночі по під вікнами.

А поети – вони диваки,
Із пером — рвуться в бій героїчно.
Доля їх – поетичні рядки,
Вирок даний з Небес довічно.

@Тетяна Купрій - Кримчук, 2015.
Літературно-художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
(авторська збірка),м.Рівне, 2018.

Ти - просто є у цьому світі.
Ти є… І іншого не треба.
Навіть за сотню кілометрів ,
Ти поряд мене, просто неба…

Ти у молекулах повітря
(Твій подих всюди відчуваю).
Ти - просто є у цьому світі ,
і я давно тебе «кохаю».

Ти просто у моєму серці,
Лише з тобою воно б`ється,
Душа, мов Ангел за плечима,
То слізно плаче, то сміється…

Ти - просто є у цьому світі…
Не раз благала відпустити.
Та вмить згасали мої сили ,
Які лиш ти міг відновити.

Твоїх цілунків не забула.
Лагідні руки, теплі ночі…
Ти так далеко, Я – чекаю…
Коли ззирнуться наші очі.

Разом зостанемось навіки.
Обернуться в наш бік дороги.
І відженуть все зле від дому:
і негаразди, і тривоги…

Ти - просто є у цьому світі…
Ти є… І іншого не треба.
Ти - просто є у цьому світі…
Молюся подумки за тебе.
2015

Душа – розгортка…
Відкрита фіранка настіж…
Сповна довіри…
Гостинна…Щира…
Поплачеш !…

У жар любові -
Підкинуть сирого хмизу.
Наколобродять…
Підмісять бруду валізу…

А ти – сердешна,
Світлом рядишся чистим.
Все пробачаєш…
Весь біль до землі падолистом…

А ти – тендітна,
Рани в бинти пеленаєш.
Скажи , навіщо,
мов Фенікс щораз воскресаєш?

Душа – розгортка…
Відкрита фіранка настіж…
Сповна довіри…
Гостинна.. Щира..
Плачеш…
2017

Перераховуючи ребра залізничної колії,
Біжить потяг повз Львівський вокзал…
Зіставляю всі «за» та «проти»
З того, що ти сказав.

Довжелезні години в дорозі,
І ось, на пероні: «Привіт!»
Заб’ється серце в тривозі,
Крізь довгий десяток літ.

В горах задзвенять трембіти
З зозулями на перелив,
Ми наче закохані діти
в країні примарних снів.

Життя вже пройшли з половину,
та бавимось все почуттям.
А час безперервно плине –
Немає йому вороття.

Хто знає, як далі буде?
Чи підемо вдвох під вінець?
Чи завтра про все забудеш?
І казці наступить кінець.

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2017.
Збірка "Молитва за Цілюще Слово"
(авторськазбірка),
Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Із серії «Спів Карпатських гір»


Обережною стала.
Приховала довіру під серцем.
Оминувши незгоди,
Знов крокую назустріч весні.
Ти на мене чатуєш,
В тім краю, де дзвінкі, бистрі води,
Де долина нарцисів,
Зачекалась на наші сліди.

Я до тебе іду,
В мережаній прозорій сорочці,
По зеленій траві,
Повз безмежну красу полонин.
Щоб вершини Карпат,
Зазирнули нам з неба у очі,
І легенду щасливу,
Сповістив на зорі Синевир.
2017р.

В небо Місяць вперся рогом.
Зорі –врозтіч… Ніч глуха,
послана на Землю Богом,
ремства людські наслуха,
І – ні шелесту , ні згуку .
Сад пахучий . Ти і я…
Сплетені в коханні руки.
Місяць втаєно сія.
Поцілунки до світанку.
Теплі й лагідні слова.
Чарування. Обіцянки…
Все пожухло , як трава.
Зачаїлись у турботах
Найсвітліші почуття.
Де ж ти ,щастя ?
Лиш марнота.
Каяття без вороття.

Тетяна Купрій-Кримчук, 2005.

За нас, Ісусе, Ти страждав,
Смиренно йшов на смерть , де був розп`ятий,
За кожен вбитий в тіло Твоє цвях,
До ніг ми слізно будем припадати.

Якби, Ісусе, нині Ти сказав:
Як так зробити, щоб завжди і всюди,
Кожен із нас у серці б віру мав ,
Та навпіл не ділив? Хіба так мало б бути?

Розсудливості людям ниспошли ,
Щоб не було, ні ворогів, ні скрути,
Щоб в злагоді перебували завжди люди,
Діти Твої, мої - сестри й брати.

Всели в серця з пітьми святу Любов,
Щоб Каїн, більше, не підняв руки на брата.
Щоб Непорочна Діва, Божа Матір,
Небесний розстелила нам покров.

У серці з Богом хто почне війну?
Молімося за ворогів і їх не буде!
І стануть іншими на світі Божім люди,
Забудуть про гнилу серцевину.

Полине у небесну височінь,
Зірветься з крилосу величне «Алілуя»,
І Символ Віри світом запанує,
Й молитва Божа : «Отче наш!..»
Амінь!
2016

***
Коляд, коляд, коляда,
Різдво в хату загляда.
Діва Марія Христа породила,
В ясла поклала,
На сіні сповила.
Щоби мороз не завдав дитю лиха,
Щоби огріти дитя, волик дихав.
Янголи в небі лунко співають,
Божого сина в піснях прославляють.
Зірка небесна весь світ озорила,
Радість велику усім сповістила.
З хати до хати Христа прославляйте,
Піснею – колядкою друзів вітайте.

***
Коляд, коляд, посміхніться,
І на небо подивіться,
Звізда ясна засвітила,
Всьому світу сповістила:
Народилося дитятко.
Непорочне Янголятко,
Бог, Спаситель всього люду,
Славім його, добрі люди!
Хай молитву вашу чує,
Від біди й негод рятує.
Радійте! Бога прославляйте!
Мені ж гостинців жменьку дайте.

***
Коляд, коляд, коляда,
З хати в хату погляда,
Цілою юрбою,
З ясною звіздою.
Спішить поспішає,
Ваш дім не минає,
Торбинку носить,
Гостинців просить.

***
Коляд, коляд, колядин,
Я в селі такий один,
Всі провулки об блукав,
Доки дім ваш відшукав,
Бо казали, в цій господі,
Господиня і господар,
Мають руки золоті,
Все уміють руки ті:
Куховарити, білити,
Прати, шити та варити,
І кувати, і орати…
Тож пустіть мене до хати.
З моїм до вас приходом
Буде вам винагорода.
Пахне в хаті цій смачненько.
Пригостіть мене швиденько.
Дякувати красно буду
в наступнім році - не забуду.

***
Щедрий вечір! Добрий вечір!
Радо вас віта малеча.
Господиню – красну пані
Й господаря у жупані.
Щедрик – ведрик, зустрічайте!
Щедро гостей пригощайте.

***
Щедрик, ведрик, хурделиця,
Сніг до долу стелиться,
З ніг збиває завірюха,
Вітрюган страшенно дмуха,
А я маленька, стою босенька,
Дрожу, замерзаю,
Господарів благаю:
Пустіть мене в хатку,
Пригрійте дитятко,
За сучасним звичаєм -
Пригостіть швидше чаєм.

***
Щедрик, ведрик, щедрую,
Паляницю носом чую,
Пиріжки крізь хату бачу,
І цукерочки в придачу.
Не жалкуйте печеного,
Не жалійте вареного,
Швидше виносьте,
Пригощайте гостю.

***
Щедрик, ведрик, щедрівочка..
Я маленька дівочка,
Рясненька спідничка,
Рум`яненьке личко,
Нікого не знаю,
Ходжу все блукаю,
Пустіть мене в хатку,
Пригрійте дитятко,
Не проганяйте,
Солодощів дайте.
Нехай ваша хатка
Цвіте у достатку.

***
Сію, вію, засіваю,
Рідну землю прославляю.
Сам Господь мене послав,
Щоб вас щиро привітав,
Щоб у полі та в коморі
Усього було доволі,
Щоб ваш стіл від страв ломився,
Щоб господар не журився,
Посміхалась господиня,
Як Свята Діва Марія,
Ангели оберігали,
І завжди допомагали.

***
Сію, сію, засіваю,
Урожай гарний збираю:
Овес, жито та пшеницю,
Горох, мак та сочевицю,
Кукурудзу, рапс, насіння,
Гречку, рис… Нема терпіння.
Враз втомився від роботи,
З понеділка до суботи,
Вже натруджена така
Оніміла враз рука.
Та для рішення цих бід
Маю діловий підхід.
Свою частку урожаю -
На цукерку обміняю.

***
Сію, вію, зерна не жалію,
Притрушу всю хату,
Щоб жили багато.

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово",
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Поетичними шатами огорнулася душа.
Думки - неземнії дитятки
Народжують і схрещують слова,
Щоб зміст їх іншим передати,
І я несу його, мов смолоскип,
У світ людський, щосили рвучи грати.
Цілюще слово порятує світ,
Воно спроможне темряву здолати
В тім Господа прошу: «Зі мною будь!»
І в час натхнення, і у мить розплати.
Із мовного потоку різних слів
Дай перли дорогоцінні відібрати,
І кожен із написаних рядків -
Навчи до блиску діаманти шліфувати,
Стать вище на щабель, допоможи,
І слову, наче зірці ясній, засіяти.

@Тетяна Купрій -Кримчук, 2002.
Збірка "Молитва за Цілюще Слово"
(авторськазбірка),
Рівне, 2018.
#поезія_Тетяни_Купрій_Кримчук

Золоті птахи збивають з ніг…
Бешкетники - осінні падолисти.
Зграями сідають на дахи.
На зап`ястя вулиць мого міста.

Засліпляють очі перехожим.
Щось на вушко з вітерцем шепочуть.
Доки ще тривають дні погожі,-
Безмірних почуттів наврочить хочуть.

Щоб зігрілись Душі в холоди ,
Щойно змінить білим – багрянисте.
Кожен рік самотнім на землі
Стеляться в надії падолисти.
2016

Різдвяна ніч сповита в таїну
небесний сувій світом розстелила.
Над Вифлеємом ясная Звізда
«Христос родився!» - світові звістила.

Витає у повітрі благодать,
весь православний люд тій Новині радіє.
«Христос родився!»- янголи сурмлять.
Спаситель миру. Передречений Месія.

Вклоняються в колінця пастушки,
зі Сходу мудрі волхви поспішають,
Дарунки: ладан, золото, миро…,
Несуть Цареві, Бога прославляють.

Коли ступає на поріг Різдво,
колядки линуть на усі – усюди,
дванадцять страв, молитва за столом,
і свічечки запалять в домі люди…

У яслах бачу Боже немовля,
Йосифа й Святу Діву Марію,
І Зірку восьмикутну, що здаля
шлях в праведне життя нам освітила…

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"(авторська збірка),
м. Рівне, 2018.